Московити не тримають слово. Історія Криму та фіналу громадянської війни Московитів. [3/4]
В листопаді 1920 року червоні московити прорвали оборону білих на юшунських позиціях, тим самим увійшовши в Крим. Це стало можливим в силу колосальної переваги в живій силі 140 тис. проти 41 тис. та технічних засобах. Фактично, в той момент всім стало очевидно, що остаточна перемога за більшовиками. Користуючись цим, командувач червоних Фрунзе відсилає білим пропозицію:
Ввиду явной бесполезности дальнейшего сопротивления ваших войск, грозящего лишь бесполезным пролитием новых потоков крови, предлагаю вам немедленно прекратить борьбу и положить оружие со всеми подчинёнными вам войсками армии и флота.
В случае принятия вами означенного предложения РВС Южфронта на основании предоставленных ему Центральной Советской Властью полномочий гарантируем вам и всем кладущим оружие полное прощение по всем проступкам, связанным с гражданской борьбой.
Всем, не желающим работать в Советской России, будет обеспечена возможность беспрепятственного выезда за границу при условии отказа под честным словом от всякого участия в дальнейшей борьбе против Советской России. Ответ по радио ожидается не позднее 24 часов 12 ноября 1920 года.
Далі у війська був відправлений наказ, в якому йшлося: "РВС Южного фронта призывает всех бойцов Красной армии щадить сдающихся и пленных. Красноармеец страшен только для врага. Он рыцарь по отношению к побеждённым". Звісно, командувач білих не дав відповіді на запит червоних, але тим не менш наказ приписував як мінімум гуманне відношення до тих білих, хто буде здаватись в полон.
Навряд це буде для Вас інтригою, але звісно більшовики свого слова тримати не стали. Більше того, з білими відбувалось рівно те саме, що сьогодні відбувається з воїнами ЗСУ в московському полоні (тортури та смертні вироки). Самі більшовики не ховали своїх мотивів, зокрема сам Ленін заявляв, що: “И, если после трех лет войны мы не сумеем поймать шпиков, тогда надо сказать, что таким людям нечего браться управлять государством. Мы решаем задачи неизмеримо более трудные. Например, сейчас в Крыму 300 000 буржуазии. Это — источник будущей спекуляции, шпионства, всякой помощи капиталистам. Но мы их не боимся. Мы говорим, что возьмем их, распределим, подчиним, переварим”.
Московські письменники класики Набоков та Шмелев, написали цілі твори на основі побаченого. Цікавий момент в тому, що Набоков застав Крим після першого червоного терору в 1918, а Шмелев вже події 1920-21. Їхні описи я наведу далі:
Набоков (про 1918): “Тупая эта опасность плелась за нами до апреля 1918 года. На ялтинском молу, где Дама с собачкой потеряла когда-то лорнет, большевистские матросы привязывали тяжести к ногам арестованных жителей и, поставив спиной к морю, расстреливали их; год спустя водолаз докладывал, что на дне очутился в густой толпе стоящих навытяжку мертвецов”
Шмелев "Солнце мертвых" (про 1920-21): “Их поймали заманкой: объявили – прощение. они спустились с оружием – своей честью – почерневшие и худые, с тревожно‐сверкающими глазами застигнутой горной птицы. [...] Потом их забрали ночью. [...] Может быть, тут же, на берегу, их жены, матери... или из деревень горных видят черную лодочку на море и не чуют. Радуются прощенью, ждут: власти нельзя не верить. Слезы выплаканы давно. теперь – ослепнут. так ослепла старая татарка, над которой сжалились осенью, отдали задыхающееся тело ее офицера‐сына, забитого шом‐ полами. она вымолила его, выбила головой у камня, в ногах у палачей была. – теперь можешь везти! – сказали. И она, счастливая, на горной глухой дороге целовала его в погасающие глаза, приняла его вздох на родных коленях. Глу‐ хие буковые леса слушали ее тихий плач – да камни. Да старик возница, сосед‐ татарин, тер кулаком глаза. – Не плачь, горькая женщина, – сказал он. – лучше своя земля”.
В чому ж слабкість московитів і чому їх чекає неминуче зникнення? Поговоримо далі.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
В листопаді 1920 року червоні московити прорвали оборону білих на юшунських позиціях, тим самим увійшовши в Крим. Це стало можливим в силу колосальної переваги в живій силі 140 тис. проти 41 тис. та технічних засобах. Фактично, в той момент всім стало очевидно, що остаточна перемога за більшовиками. Користуючись цим, командувач червоних Фрунзе відсилає білим пропозицію:
Ввиду явной бесполезности дальнейшего сопротивления ваших войск, грозящего лишь бесполезным пролитием новых потоков крови, предлагаю вам немедленно прекратить борьбу и положить оружие со всеми подчинёнными вам войсками армии и флота.
В случае принятия вами означенного предложения РВС Южфронта на основании предоставленных ему Центральной Советской Властью полномочий гарантируем вам и всем кладущим оружие полное прощение по всем проступкам, связанным с гражданской борьбой.
Всем, не желающим работать в Советской России, будет обеспечена возможность беспрепятственного выезда за границу при условии отказа под честным словом от всякого участия в дальнейшей борьбе против Советской России. Ответ по радио ожидается не позднее 24 часов 12 ноября 1920 года.
Далі у війська був відправлений наказ, в якому йшлося: "РВС Южного фронта призывает всех бойцов Красной армии щадить сдающихся и пленных. Красноармеец страшен только для врага. Он рыцарь по отношению к побеждённым". Звісно, командувач білих не дав відповіді на запит червоних, але тим не менш наказ приписував як мінімум гуманне відношення до тих білих, хто буде здаватись в полон.
Навряд це буде для Вас інтригою, але звісно більшовики свого слова тримати не стали. Більше того, з білими відбувалось рівно те саме, що сьогодні відбувається з воїнами ЗСУ в московському полоні (тортури та смертні вироки). Самі більшовики не ховали своїх мотивів, зокрема сам Ленін заявляв, що: “И, если после трех лет войны мы не сумеем поймать шпиков, тогда надо сказать, что таким людям нечего браться управлять государством. Мы решаем задачи неизмеримо более трудные. Например, сейчас в Крыму 300 000 буржуазии. Это — источник будущей спекуляции, шпионства, всякой помощи капиталистам. Но мы их не боимся. Мы говорим, что возьмем их, распределим, подчиним, переварим”.
Московські письменники класики Набоков та Шмелев, написали цілі твори на основі побаченого. Цікавий момент в тому, що Набоков застав Крим після першого червоного терору в 1918, а Шмелев вже події 1920-21. Їхні описи я наведу далі:
Набоков (про 1918): “Тупая эта опасность плелась за нами до апреля 1918 года. На ялтинском молу, где Дама с собачкой потеряла когда-то лорнет, большевистские матросы привязывали тяжести к ногам арестованных жителей и, поставив спиной к морю, расстреливали их; год спустя водолаз докладывал, что на дне очутился в густой толпе стоящих навытяжку мертвецов”
Шмелев "Солнце мертвых" (про 1920-21): “Их поймали заманкой: объявили – прощение. они спустились с оружием – своей честью – почерневшие и худые, с тревожно‐сверкающими глазами застигнутой горной птицы. [...] Потом их забрали ночью. [...] Может быть, тут же, на берегу, их жены, матери... или из деревень горных видят черную лодочку на море и не чуют. Радуются прощенью, ждут: власти нельзя не верить. Слезы выплаканы давно. теперь – ослепнут. так ослепла старая татарка, над которой сжалились осенью, отдали задыхающееся тело ее офицера‐сына, забитого шом‐ полами. она вымолила его, выбила головой у камня, в ногах у палачей была. – теперь можешь везти! – сказали. И она, счастливая, на горной глухой дороге целовала его в погасающие глаза, приняла его вздох на родных коленях. Глу‐ хие буковые леса слушали ее тихий плач – да камни. Да старик возница, сосед‐ татарин, тер кулаком глаза. – Не плачь, горькая женщина, – сказал он. – лучше своя земля”.
В чому ж слабкість московитів і чому їх чекає неминуче зникнення? Поговоримо далі.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
В чому слабкість Московії та передвісник їхнього краху? [4/4]
Криза довіри є одним з факторів, який часто не розглядають, коли говорять про крах Московії в 1917 чи в 1991. Всі звертають увагу на політичні та економічні причини. Однак, саме відсутність довіри громадян до влади стали основою для хитання системи. В цьому немає нічого дивного, бо навіть московит не може довіряти тому, що не контролює і не розуміє. Влада тільки сильніше стимулює цю недовіру, закриваючи будь-який громадський контроль аби уникнути зародження політичної конкуренції.
Характерною поведінкою такого атомізованого суспільства є стрибки від любові до ненависті. Наведу цікаву історію: в 1914 році московити йшли з портретами царя на Двірцеву площу, потім вже у 1915 проклинали його, а в 1917 і зовсім скинули. При цьому вони винили Ніколая ІІ у важкій війні, хоча “самі” (з посилу ЗМІ та контрольованих організацій) вимагали аби цар вступився за “словянських братушок” сербів. Цар “задовольнив” прохання і одразу отримав величезний сплеск довіри. Схожі події відбувались в Московії у 2014 році. От що пише дослідниця з ВШЕ:
Если в мире в целом доверие к государственным и негосударственным организациям росло, то в России можно заметить такую интересную динамику: в 2014 году был резкий рост на фоне присоединения Крыма, вероятнее всего, и роста патриотических настроений, и затем в 2018 году произошел резкий спад. На самом деле спад наблюдался почти сразу же после 2014 года.
Чому відбувається таке швидке розчарування? Я наведу кілька, на мій погляд, ключових та вагомих причин. По-перше, московит буквально раб, він живе без верховенства права, а відповідно його права майнові чи немайнові не захищені. Це вселяє в нього страх та відчуття незахищеності. По-друге, “path dependence” за Дугласом Нортом говорить, що історія явно не щадила москаля (про що я не раз писав), формуючи не просто хронічну недовіру до держави, яка його постійно використовувала, але й впевненість, що він “малєнькій чєловєк”, щоб вказувати царю. По-третє, колосальна атомізація суспільства. Від того, в них так сильно за соціальними нормами відрзняється Москва та Мухосранск, а сама Москва від Європи. Недаремно в них є така поговірка: “Чєловєк человєку волк”.
Атомізація московського суспільства з однієї сторони допомагає Путіну утримувати владу. Механізм дуже простий, він створив образ доброго царя на фоні відсутності будь-якої конкуренції. Тим самим заспокоюючи стадо, яке роками вірить, що верховний рано чи пізно доїде до нього і накаже наглим чинушам провести йому опалення чи газ. Класична історія “царь хорошій, а вот боярє” (до речі, в Україні це теж дуже активно використовують на фоні корупційних скандалів). З іншого - створює шалені ризики, з якими зіштовхнувся Ніколай ІІ та СССР, якщо система ослабить хватку. Тоді та колосальна недовіра до влади моментально конвертується у ненавість, яку формують зацікавлені кола. У випадку з імперією ними стали фракції в Державній думі, а в СССР - республіканські еліти та громадські діячі, які вийшли на новий рівень завдяки певній демократизації з боку Горбачева. Саме тому Путін знищив Пригожина, посадив Стрелкова і бере під контроль блогерів. Бо він хоче уникнути повторення подій 1917 та 1991, коли нові обличчя почали говорити про проблеми Московії, тим самим ставши конкурентами для влади.
Коли московити зникнуть? Можна точно сказати, що це питання часу. Московити накопичили такий “ворох проблєм”, що вони невиліковні. Можливо, окремі регіони Московії після її розпаду зможуть інтегруватись в цивілізацію, але більшість занепали остаточно. Проте, з урахуванням дій режиму Путіна, очікувати розпаду в найближчий час абсурдно. Більше того, та модель автократії, яка зараз сформована може бути ефективно передана наступнику на певний час. Далі вже почне поступово піджимати холодильник, бо економічні проблеми почнуть накопичуватись. Задача України в таких умовах – вижити і зберегти якомога більше людей, бо розпад Московії неминучий і після нього можна буде дійсно вирішити питання територій.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Криза довіри є одним з факторів, який часто не розглядають, коли говорять про крах Московії в 1917 чи в 1991. Всі звертають увагу на політичні та економічні причини. Однак, саме відсутність довіри громадян до влади стали основою для хитання системи. В цьому немає нічого дивного, бо навіть московит не може довіряти тому, що не контролює і не розуміє. Влада тільки сильніше стимулює цю недовіру, закриваючи будь-який громадський контроль аби уникнути зародження політичної конкуренції.
Характерною поведінкою такого атомізованого суспільства є стрибки від любові до ненависті. Наведу цікаву історію: в 1914 році московити йшли з портретами царя на Двірцеву площу, потім вже у 1915 проклинали його, а в 1917 і зовсім скинули. При цьому вони винили Ніколая ІІ у важкій війні, хоча “самі” (з посилу ЗМІ та контрольованих організацій) вимагали аби цар вступився за “словянських братушок” сербів. Цар “задовольнив” прохання і одразу отримав величезний сплеск довіри. Схожі події відбувались в Московії у 2014 році. От що пише дослідниця з ВШЕ:
Если в мире в целом доверие к государственным и негосударственным организациям росло, то в России можно заметить такую интересную динамику: в 2014 году был резкий рост на фоне присоединения Крыма, вероятнее всего, и роста патриотических настроений, и затем в 2018 году произошел резкий спад. На самом деле спад наблюдался почти сразу же после 2014 года.
Чому відбувається таке швидке розчарування? Я наведу кілька, на мій погляд, ключових та вагомих причин. По-перше, московит буквально раб, він живе без верховенства права, а відповідно його права майнові чи немайнові не захищені. Це вселяє в нього страх та відчуття незахищеності. По-друге, “path dependence” за Дугласом Нортом говорить, що історія явно не щадила москаля (про що я не раз писав), формуючи не просто хронічну недовіру до держави, яка його постійно використовувала, але й впевненість, що він “малєнькій чєловєк”, щоб вказувати царю. По-третє, колосальна атомізація суспільства. Від того, в них так сильно за соціальними нормами відрзняється Москва та Мухосранск, а сама Москва від Європи. Недаремно в них є така поговірка: “Чєловєк человєку волк”.
Атомізація московського суспільства з однієї сторони допомагає Путіну утримувати владу. Механізм дуже простий, він створив образ доброго царя на фоні відсутності будь-якої конкуренції. Тим самим заспокоюючи стадо, яке роками вірить, що верховний рано чи пізно доїде до нього і накаже наглим чинушам провести йому опалення чи газ. Класична історія “царь хорошій, а вот боярє” (до речі, в Україні це теж дуже активно використовують на фоні корупційних скандалів). З іншого - створює шалені ризики, з якими зіштовхнувся Ніколай ІІ та СССР, якщо система ослабить хватку. Тоді та колосальна недовіра до влади моментально конвертується у ненавість, яку формують зацікавлені кола. У випадку з імперією ними стали фракції в Державній думі, а в СССР - республіканські еліти та громадські діячі, які вийшли на новий рівень завдяки певній демократизації з боку Горбачева. Саме тому Путін знищив Пригожина, посадив Стрелкова і бере під контроль блогерів. Бо він хоче уникнути повторення подій 1917 та 1991, коли нові обличчя почали говорити про проблеми Московії, тим самим ставши конкурентами для влади.
Коли московити зникнуть? Можна точно сказати, що це питання часу. Московити накопичили такий “ворох проблєм”, що вони невиліковні. Можливо, окремі регіони Московії після її розпаду зможуть інтегруватись в цивілізацію, але більшість занепали остаточно. Проте, з урахуванням дій режиму Путіна, очікувати розпаду в найближчий час абсурдно. Більше того, та модель автократії, яка зараз сформована може бути ефективно передана наступнику на певний час. Далі вже почне поступово піджимати холодильник, бо економічні проблеми почнуть накопичуватись. Задача України в таких умовах – вижити і зберегти якомога більше людей, бо розпад Московії неминучий і після нього можна буде дійсно вирішити питання територій.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Польська агресія. Забуті сторінки польсько-українських "стосунків".
В дослідженні полковника армії США Михайла-Ореста Лоґуша про “14-ту гренадерську дивізію Ваффен СС “Галичина”” є дуже цікава частина про маневри польської дипломатії в “українському питанні” після першої світової війни. До слова, дуже раджу цю книгу – якісне дослідження військового історика.
В основу миру у 1918 році були покладені “чотирнадцять пунктів” президента США Вудро Вільсона. Вони мали лягти в основу Паризької конференції, яка владнала післявоєнний устрій Світу. В одному з пунктів президента США йшлося про незалежну Польщу, що «складатиметься з областей, населення яких є безсумнівно польским». Однак, цей пункт не дуже сподобався полякам у яких в голові все ще жевріли імперські ідеї. Тому вони відправили в США місію, з мапою Речі Посполитої зразка 1772 року, вимагаючи відновлення саме цих кордонів. На це президент США сказав: “вони показали мені мапу з претензіями на пів світу”.
Примітка: Всі посилання на циати в книзі стор. 38-47.
Ключовою постаттю в тій місії зі сторони Польщі був Дмовський, чиї погляди були варварськими: “На його думку, поляки та чехи Австро-Угорщини готові до незалежності. Натомість народи Російської імперії, зокрема українці, литовці та білоруси, ще не готові (...) Також Дмовський вважав українців невиробленою етнічною сумішшю, яку полякам слід опанувати й асимілювати”. На додачу, Дмовський, аби посилити свою позицію сильно мініпулював: “Східна Європа найбільше потребує тривких урядів, здатних забезпечити лад і проводити чітко визначену зовнішню й внутрішню політику”. Таким чином, він лякав Захід, що без "Великої Польщі", Схід Європи чекає хаос. Правда, на дистанції вся сила Польської “держави” була стерта юним Вермахтом в 1939 році за трохи більше ніж місяць.
Проте були й інші погляди в Польщі, які очолював Юзеф Пілсудський. Зокрема, розуміючи небезпеку з боку Московії, він виступав за незалежну Україну. Однак, і тут є нюанси: “Утім Пілсудський наполягав, що Львів, столиця Східної Галичини, а також нафтовий район Дрогобича таки повинні увійти до складу Польщі. Він посилався на факт, що поляки становили більшість мешканців Львова, а Польща потребуватиме нафти”. Пілсудський ігнорував той факт, що Польща заселяла поляками місто і ополячувала українців. Рівно те саме робила Московія в українських містах. Зазначу, що асимілювати людей в місті тоді було дуже просто, бо це єдині “оазиси”, де імперії могли створити перевагу свого мовного середовища. Урбанізація України відбулася в імперіях – від того наші міста російськомовні, а до 1945 існували ще й польськомовні.
Тим не менш, по фіналу польсько-совєтської війни Західна Україна була окупована поляками. В результаті чого населення Польщі лише на 69% було польським (до яких входили й ополячені). В цьому світлі мені хочеться зазначити, що за умовами Брестського миру на територіях Московії було створено: Українську державу (без Галичини), Білоруську республіку в етнічних кордонах. Це не до того, що німці були добріші, а до того, що їхня політика більше відповідала нашим інтересам, бо вони бодай визнавали нашу субєктність (не без проблем). Антанта здебільшого не мала чіткої позиції, а Франція відкрито грала на стороні Польщі. Лише США пропонували справделиві механізми, але вони не були реалізовані.
Епілог. У держав немає друзів, є лише їхні інтереси. Тому, не варто дивитись на Польщу чи на інші словянські держави, як на братів, словянські народи найбільші вороги один одному. І так буде ще не одне покоління, поки всі вони не стануть повноцінною частиною Заходу.
В кінці кілька слів про "мир", який написала Антанта. Видатний економіст ХХ століття Джон Мейнард Кейнс, який був присутній на Паризький мирній конференції, писав: “Договір не містить ніяких умов економічної реабілітації Європи, нічого, що могло б перетворити Центральні держави в наших добрих сусідів, нічого для того, щоб посилити нові держави Європи (...) нічого, що могло б переналаштувати систему Старого Світу до Нового”.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
В дослідженні полковника армії США Михайла-Ореста Лоґуша про “14-ту гренадерську дивізію Ваффен СС “Галичина”” є дуже цікава частина про маневри польської дипломатії в “українському питанні” після першої світової війни. До слова, дуже раджу цю книгу – якісне дослідження військового історика.
В основу миру у 1918 році були покладені “чотирнадцять пунктів” президента США Вудро Вільсона. Вони мали лягти в основу Паризької конференції, яка владнала післявоєнний устрій Світу. В одному з пунктів президента США йшлося про незалежну Польщу, що «складатиметься з областей, населення яких є безсумнівно польским». Однак, цей пункт не дуже сподобався полякам у яких в голові все ще жевріли імперські ідеї. Тому вони відправили в США місію, з мапою Речі Посполитої зразка 1772 року, вимагаючи відновлення саме цих кордонів. На це президент США сказав: “вони показали мені мапу з претензіями на пів світу”.
Примітка: Всі посилання на циати в книзі стор. 38-47.
Ключовою постаттю в тій місії зі сторони Польщі був Дмовський, чиї погляди були варварськими: “На його думку, поляки та чехи Австро-Угорщини готові до незалежності. Натомість народи Російської імперії, зокрема українці, литовці та білоруси, ще не готові (...) Також Дмовський вважав українців невиробленою етнічною сумішшю, яку полякам слід опанувати й асимілювати”. На додачу, Дмовський, аби посилити свою позицію сильно мініпулював: “Східна Європа найбільше потребує тривких урядів, здатних забезпечити лад і проводити чітко визначену зовнішню й внутрішню політику”. Таким чином, він лякав Захід, що без "Великої Польщі", Схід Європи чекає хаос. Правда, на дистанції вся сила Польської “держави” була стерта юним Вермахтом в 1939 році за трохи більше ніж місяць.
Проте були й інші погляди в Польщі, які очолював Юзеф Пілсудський. Зокрема, розуміючи небезпеку з боку Московії, він виступав за незалежну Україну. Однак, і тут є нюанси: “Утім Пілсудський наполягав, що Львів, столиця Східної Галичини, а також нафтовий район Дрогобича таки повинні увійти до складу Польщі. Він посилався на факт, що поляки становили більшість мешканців Львова, а Польща потребуватиме нафти”. Пілсудський ігнорував той факт, що Польща заселяла поляками місто і ополячувала українців. Рівно те саме робила Московія в українських містах. Зазначу, що асимілювати людей в місті тоді було дуже просто, бо це єдині “оазиси”, де імперії могли створити перевагу свого мовного середовища. Урбанізація України відбулася в імперіях – від того наші міста російськомовні, а до 1945 існували ще й польськомовні.
Тим не менш, по фіналу польсько-совєтської війни Західна Україна була окупована поляками. В результаті чого населення Польщі лише на 69% було польським (до яких входили й ополячені). В цьому світлі мені хочеться зазначити, що за умовами Брестського миру на територіях Московії було створено: Українську державу (без Галичини), Білоруську республіку в етнічних кордонах. Це не до того, що німці були добріші, а до того, що їхня політика більше відповідала нашим інтересам, бо вони бодай визнавали нашу субєктність (не без проблем). Антанта здебільшого не мала чіткої позиції, а Франція відкрито грала на стороні Польщі. Лише США пропонували справделиві механізми, але вони не були реалізовані.
Епілог. У держав немає друзів, є лише їхні інтереси. Тому, не варто дивитись на Польщу чи на інші словянські держави, як на братів, словянські народи найбільші вороги один одному. І так буде ще не одне покоління, поки всі вони не стануть повноцінною частиною Заходу.
В кінці кілька слів про "мир", який написала Антанта. Видатний економіст ХХ століття Джон Мейнард Кейнс, який був присутній на Паризький мирній конференції, писав: “Договір не містить ніяких умов економічної реабілітації Європи, нічого, що могло б перетворити Центральні держави в наших добрих сусідів, нічого для того, щоб посилити нові держави Європи (...) нічого, що могло б переналаштувати систему Старого Світу до Нового”.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Олександр Ант | Блог
Дивізія Галичина. Якісне дослідження від офіцера US Army.
Дуже цікавий набір джерел, хороший якісний вступ по історії Галичини та наших стосунків з сусідами. Прочитав перші 100 сторінок дуже позитивні враження.
Дуже цікавий набір джерел, хороший якісний вступ по історії Галичини та наших стосунків з сусідами. Прочитав перші 100 сторінок дуже позитивні враження.
Діди-гвалтували і отци теж. Афганська війна та її невідомі сторінки.
Мене зацікавила тема воєнних злочинів московитів та загалом червоноармійців (де, на жаль, були й українці) в світлі тих подій, що чинять окупанти в Україні. Аби не було сумнівів, що воєнні злочини це московитська традиція.
Важлива примітка: Перед тим, як почати, підкреслюю: Не асоціюйте своїх предків з армією СССР чи РІ, бо армія московитів це інструмент режиму, а не історії окремих її солдат. Я так само, як і багато українців, маю предків, котрі воювали в червоній чи царській армії, але це не значить, що трема мовчати про воєнні злочини.
В минулих серіях я описував злочини совків та союзників в Другу світову. Сьогодні настала черга афганської війни, а точніше агресії СССР проти народу Афганістану.
Головним джерелом, яке я буду використовувати, є спомини генерала Майорова “Правда об Афганской войне”. Генерал, був заступник главкому Сухопутних військ ЗС СССР, себто досить високопоставлена фігура.
Генерал починає (стр. 242-243): Вошел генерал Бруниниекс. По его лицу вижу: стряслось что-то невероятное. (...)
- Изнасилование. И расстрэл свидэтэлэй.
Подробиці справи: 14 февраля в первой половине дня группа патрулей развед батальона дивизии в составе одиннадцати человек под командой старшего лейтенанта К. несла службу в одном из аулов под Джелалабадом. Командир этой группы решилв подарок батальону пригнать овец на шашлыки. Когда К. и его группа зашли за дувал в один из больших саманных дворов, надеясь там прихватить овец, то увидели в доме трех молодых женщин, двух древних седобородых стариков аксакалов и шестерых или семерых детишек возрастом примерно лет от шести до десяти. Один из сержантов, не скрывая эмоций, заметил, что «молодки хороши».
На глазах у аксакалов и у детей наши интернационалисты вдоволь наиздевались над женщинами. Изнасилование продолжалось два часа. Детишки, сбившись в угол, кричали и визжали, пытаясь как-то помочь матерям. Старики, дрожа, молились, прося Аллаха о пощаде и спасении.
Потом сержант скомандовал: «Огонь!» - и первым выстрелил в женщину, которую только что насиловал. Быстро добили и всех остальных. (У Самойленко спазм перехватил горло.) Затем по приказу К. слили из бензобака БМП горючее, облили им трупы, забросали их одеждой и тряпьем, попавшимся под руку, в ход пошла и скудная деревянная мебель - и подожгли. Внутри саманки заполыхало пламя.
Однак,є дуже цікавий момент чому ця історія з'явилася в споминах генерала. Він був кандидатом в ЦК КПСС, але через цю історію підвищення не отримав, бо вступив у конфлікт з КГБ. Ба більше, в споминах він прямо згадує, що його цим шантажували. У такий спосіб він опублікував не просто факт воєнного злочину, але й моральний лик совкового керівництва. Зокрема, на сторінках він розповідає, що командування та КГБ подавало ситуацію, ніби самі афганці перевдягнулись в совкову форму і зробили цей злочин:”Председатель СГИ Наджиб и генерал Спольников мне только что доложили: преступление совершено переодетыми душманами”. Доречі, нічого не нагадує? Совки самі використовували таку стратегію, особливо в Україні перевдягаючись в форму УПА.
Що в результаті? Совок-таки засудив цих гвалтівників, але лише через те, що президент Афганістану (васал) просив про це у самого Брежнєва. Однак, ніякої справедливості, звісно, не відбулось, “Постановление ВС СССР от 28 ноября 1989 г. № 842-1” дало амністію всім воєнним злочинцям. Більше того, завдякі цій постанові, деякі з них можуть жити навіть серед нас в демократичній Україні…
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Мене зацікавила тема воєнних злочинів московитів та загалом червоноармійців (де, на жаль, були й українці) в світлі тих подій, що чинять окупанти в Україні. Аби не було сумнівів, що воєнні злочини це московитська традиція.
Важлива примітка: Перед тим, як почати, підкреслюю: Не асоціюйте своїх предків з армією СССР чи РІ, бо армія московитів це інструмент режиму, а не історії окремих її солдат. Я так само, як і багато українців, маю предків, котрі воювали в червоній чи царській армії, але це не значить, що трема мовчати про воєнні злочини.
В минулих серіях я описував злочини совків та союзників в Другу світову. Сьогодні настала черга афганської війни, а точніше агресії СССР проти народу Афганістану.
Головним джерелом, яке я буду використовувати, є спомини генерала Майорова “Правда об Афганской войне”. Генерал, був заступник главкому Сухопутних військ ЗС СССР, себто досить високопоставлена фігура.
Генерал починає (стр. 242-243): Вошел генерал Бруниниекс. По его лицу вижу: стряслось что-то невероятное. (...)
- Изнасилование. И расстрэл свидэтэлэй.
Подробиці справи: 14 февраля в первой половине дня группа патрулей развед батальона дивизии в составе одиннадцати человек под командой старшего лейтенанта К. несла службу в одном из аулов под Джелалабадом. Командир этой группы решилв подарок батальону пригнать овец на шашлыки. Когда К. и его группа зашли за дувал в один из больших саманных дворов, надеясь там прихватить овец, то увидели в доме трех молодых женщин, двух древних седобородых стариков аксакалов и шестерых или семерых детишек возрастом примерно лет от шести до десяти. Один из сержантов, не скрывая эмоций, заметил, что «молодки хороши».
На глазах у аксакалов и у детей наши интернационалисты вдоволь наиздевались над женщинами. Изнасилование продолжалось два часа. Детишки, сбившись в угол, кричали и визжали, пытаясь как-то помочь матерям. Старики, дрожа, молились, прося Аллаха о пощаде и спасении.
Потом сержант скомандовал: «Огонь!» - и первым выстрелил в женщину, которую только что насиловал. Быстро добили и всех остальных. (У Самойленко спазм перехватил горло.) Затем по приказу К. слили из бензобака БМП горючее, облили им трупы, забросали их одеждой и тряпьем, попавшимся под руку, в ход пошла и скудная деревянная мебель - и подожгли. Внутри саманки заполыхало пламя.
Однак,є дуже цікавий момент чому ця історія з'явилася в споминах генерала. Він був кандидатом в ЦК КПСС, але через цю історію підвищення не отримав, бо вступив у конфлікт з КГБ. Ба більше, в споминах він прямо згадує, що його цим шантажували. У такий спосіб він опублікував не просто факт воєнного злочину, але й моральний лик совкового керівництва. Зокрема, на сторінках він розповідає, що командування та КГБ подавало ситуацію, ніби самі афганці перевдягнулись в совкову форму і зробили цей злочин:”Председатель СГИ Наджиб и генерал Спольников мне только что доложили: преступление совершено переодетыми душманами”. Доречі, нічого не нагадує? Совки самі використовували таку стратегію, особливо в Україні перевдягаючись в форму УПА.
Що в результаті? Совок-таки засудив цих гвалтівників, але лише через те, що президент Афганістану (васал) просив про це у самого Брежнєва. Однак, ніякої справедливості, звісно, не відбулось, “Постановление ВС СССР от 28 ноября 1989 г. № 842-1” дало амністію всім воєнним злочинцям. Більше того, завдякі цій постанові, деякі з них можуть жити навіть серед нас в демократичній Україні…
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Konkretyka
День берлінського ґвалтівника. Міф про «воїнів-освободітєлєй».
Одразу зазначу, що в моїй родині також є ветерани німецько-совєтської війни. Більше того, можна прослідкувати і знайти навіть учасників ПСВ. Однак, це ні в якому разі не може впливати на те,…
Одразу зазначу, що в моїй родині також є ветерани німецько-совєтської війни. Більше того, можна прослідкувати і знайти навіть учасників ПСВ. Однак, це ні в якому разі не може впливати на те,…
Санкції проти Московії не працюють?
Працюють, але вони навчились їх обходити (через інші країни, що ми бачимо на графіку, і це не перша країна). Звідси і новини про те, що німецькі верстати опинились в руках оборонки Московії. Не дивно, що агресор нарощує виробництво боєприпасів та ракет. На привеликий жаль, Захід дуже повільно реагує на ці проблеми, а наші можливості тут сильно обмежені. Все це унеможливлює поразку Московії і додає їй сили. Тому, красиві гасла президента Байдена з трибуни ООН про відповідальність агресора - пусті слова.
Економічні втрати, які понесе наш ворог, лише у довгостроці сильно впливають на його можливості. Однак, на сьогодні нівелювати повністю військовий потенціал Москви одними санкціями - неможливо. Основні фонди (заводи, інфраструктура) – в безпеці і без ударів по території РФ наша війна і справді може тривати і 10 років, а не 6-7 до чого готується G7. Але тут виникає інше питання, а що буде з Україною за цей час?
P.S.: Кожен рік війни коштує нам непомірної ціни з дуже страшними наслідками.
Працюють, але вони навчились їх обходити (через інші країни, що ми бачимо на графіку, і це не перша країна). Звідси і новини про те, що німецькі верстати опинились в руках оборонки Московії. Не дивно, що агресор нарощує виробництво боєприпасів та ракет. На привеликий жаль, Захід дуже повільно реагує на ці проблеми, а наші можливості тут сильно обмежені. Все це унеможливлює поразку Московії і додає їй сили. Тому, красиві гасла президента Байдена з трибуни ООН про відповідальність агресора - пусті слова.
Економічні втрати, які понесе наш ворог, лише у довгостроці сильно впливають на його можливості. Однак, на сьогодні нівелювати повністю військовий потенціал Москви одними санкціями - неможливо. Основні фонди (заводи, інфраструктура) – в безпеці і без ударів по території РФ наша війна і справді може тривати і 10 років, а не 6-7 до чого готується G7. Але тут виникає інше питання, а що буде з Україною за цей час?
P.S.: Кожен рік війни коштує нам непомірної ціни з дуже страшними наслідками.
Скільки термінів при владі може бути депутат, президент чи мер? Скажу одразу - один.
Примітивний вождизм, який був занесений в республіку з європейських та східних імперій, створив криве дзеркало. Ба більше - він пустив корені в головах людей. Від того, існують твердження, що в політиці є незамінні люди. Хіба функції, які виконує політик, можна прирівняти до надскладних? Абсурдність цього твердження можна побачити по освіті та фаху президентів США чи в якомусь сенсі консулів Римської республіки. Вищі посади займали: юристи, актори, підприємці та генерали, в Римі майже те саме і з різних класів, як патриції та плебеї.
Тобто, депутат, мер чи президент - це не ведучий інженер, який створив технологію і без якого її інтеграція буде ускладнена. Політик просто виконує свої обов'язки, отримуючи за це громадянські почесті, як право називати закони своїм іменем та бути уособленням громадянських чеснот. Так, я знаю, що в кулуарах влади, особливо нашої, у людей немає цінностей, про які писав Цицерон, Зенон чи Платон. Я навіть не згадую, що громадянин - це не просто наявність паспорту, а обов'язок приймати участь в публічному просторі (участь в інститутах громадянського суспільства)! І це було придумано ще в Афінах та Римі “не по приколу”, а для того, аби громадяни самі встановлювали правила на власній землі. Громадянин несе в собі все те, що потім втілюють обрані ним політики, бо він не підданий, який чекає на закони від диктатора, він їх сам встановлює.
З іншої сторони, не можна, звісно, сказати, що політиком може бути будь-хто. Бо для республіки важливі цінності та ідеї, відповідно політиками стають ті, хто їх має, а їх підтримують ті, хто ці цінності та ідеї поділяє.
В свою чергу, сама ротація державних діячів уособлює не просто якийсь абстрактний принцип зміняємості влади, який звели зараз до пустих слів, а всю суть нашого державного устрою. В республіці не існує незамінних людей, бо всі ми рівні перед один-одним. Така система, це фабрика по створенню президентів, депутатів, мерів і вона може зламатись лише тоді, коли не стане людського матеріалу.
Раціональними питаннями на фоні цього буде: а як впроваджувати реформи, якщо римський консул або афінський архонт займали посаду всього рік? Де кордони термінів і як впевнитись, що така ротація не призведе до хаосу? Хочу навести емпіричне дослідження, про яке я вже згадував: “в США 74% обраних конгресменів демократів та 89% республіканців голосують згідно своїх партійних програм”. Тобто впровадження реформ стоїть не на окремих політиках, а на цілих обʼєднаннях громадян.
Що таке партійна програма та партія? Це вже дуже цікавий момент, про який у нас знову таки не прийнято говорити. Для наших “громадян” партія, це структура, яку створили олігархи, раби яких розклеїли борди, а ми пішли і проголосували. Так працює не республіканський устрій та демократичний режим, а ЛОХОКРАТІЯ. Партії- це основа, база, фундамент успішної держави. Вони складаються з інститутів громадянського суспільства. Умовно, є проекти, до яких залучено багато людей, зокрема, фонди, спілки, тощо. Є блогери (які несуть змістовні теми) та цілі проекти навколо них. Все це інститути громадянського суспільства і вони є базою партій у здоровому суспільстві. Бо тоді, коли партія при владі йде врозріз з тим, що проголошувала громадянське суспільство може тиснути на обранців. Це називається правильний та налагоджений зворотній зв'язок, бо він буквально існує.
А тепер запитайте себе, чи є у нас такий зв'язок? Чи існують у нас такі партії? Не прихильник Демократичної сокири, але в ній є елементи цього зворотнього зв'язку (або як мінімум були, коли я останній раз ними цікавився). Були навіть умовно блогери, які їх підтримують, і партія будує позицію, спираючись на них.
То скільки повинен займати “трон”: депутат, мер та президент? Один термін для республіки, де живуть громадяни (приклад США інша історія). Політик - це не професія, а почесна винагорода для громадян, які несуть ідеї, як покращити наш навколишній простір. Це варто памʼятати…
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Примітивний вождизм, який був занесений в республіку з європейських та східних імперій, створив криве дзеркало. Ба більше - він пустив корені в головах людей. Від того, існують твердження, що в політиці є незамінні люди. Хіба функції, які виконує політик, можна прирівняти до надскладних? Абсурдність цього твердження можна побачити по освіті та фаху президентів США чи в якомусь сенсі консулів Римської республіки. Вищі посади займали: юристи, актори, підприємці та генерали, в Римі майже те саме і з різних класів, як патриції та плебеї.
Тобто, депутат, мер чи президент - це не ведучий інженер, який створив технологію і без якого її інтеграція буде ускладнена. Політик просто виконує свої обов'язки, отримуючи за це громадянські почесті, як право називати закони своїм іменем та бути уособленням громадянських чеснот. Так, я знаю, що в кулуарах влади, особливо нашої, у людей немає цінностей, про які писав Цицерон, Зенон чи Платон. Я навіть не згадую, що громадянин - це не просто наявність паспорту, а обов'язок приймати участь в публічному просторі (участь в інститутах громадянського суспільства)! І це було придумано ще в Афінах та Римі “не по приколу”, а для того, аби громадяни самі встановлювали правила на власній землі. Громадянин несе в собі все те, що потім втілюють обрані ним політики, бо він не підданий, який чекає на закони від диктатора, він їх сам встановлює.
З іншої сторони, не можна, звісно, сказати, що політиком може бути будь-хто. Бо для республіки важливі цінності та ідеї, відповідно політиками стають ті, хто їх має, а їх підтримують ті, хто ці цінності та ідеї поділяє.
В свою чергу, сама ротація державних діячів уособлює не просто якийсь абстрактний принцип зміняємості влади, який звели зараз до пустих слів, а всю суть нашого державного устрою. В республіці не існує незамінних людей, бо всі ми рівні перед один-одним. Така система, це фабрика по створенню президентів, депутатів, мерів і вона може зламатись лише тоді, коли не стане людського матеріалу.
Раціональними питаннями на фоні цього буде: а як впроваджувати реформи, якщо римський консул або афінський архонт займали посаду всього рік? Де кордони термінів і як впевнитись, що така ротація не призведе до хаосу? Хочу навести емпіричне дослідження, про яке я вже згадував: “в США 74% обраних конгресменів демократів та 89% республіканців голосують згідно своїх партійних програм”. Тобто впровадження реформ стоїть не на окремих політиках, а на цілих обʼєднаннях громадян.
Що таке партійна програма та партія? Це вже дуже цікавий момент, про який у нас знову таки не прийнято говорити. Для наших “громадян” партія, це структура, яку створили олігархи, раби яких розклеїли борди, а ми пішли і проголосували. Так працює не республіканський устрій та демократичний режим, а ЛОХОКРАТІЯ. Партії- це основа, база, фундамент успішної держави. Вони складаються з інститутів громадянського суспільства. Умовно, є проекти, до яких залучено багато людей, зокрема, фонди, спілки, тощо. Є блогери (які несуть змістовні теми) та цілі проекти навколо них. Все це інститути громадянського суспільства і вони є базою партій у здоровому суспільстві. Бо тоді, коли партія при владі йде врозріз з тим, що проголошувала громадянське суспільство може тиснути на обранців. Це називається правильний та налагоджений зворотній зв'язок, бо він буквально існує.
А тепер запитайте себе, чи є у нас такий зв'язок? Чи існують у нас такі партії? Не прихильник Демократичної сокири, але в ній є елементи цього зворотнього зв'язку (або як мінімум були, коли я останній раз ними цікавився). Були навіть умовно блогери, які їх підтримують, і партія будує позицію, спираючись на них.
То скільки повинен займати “трон”: депутат, мер та президент? Один термін для республіки, де живуть громадяни (приклад США інша історія). Політик - це не професія, а почесна винагорода для громадян, які несуть ідеї, як покращити наш навколишній простір. Це варто памʼятати…
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Vox
We asked 8 political scientists if party platforms matter. Here’s what we learned.
The platforms have no actual teeth. But they're a surprisingly great predictor of how the party will behave in power.
Дивізія Галичина: що не хочуть знати поляки, московити та малороси? Частина перша.
В книзі військового історика, полковника армії США Михайла-Ореста Лоґуша дуже детально описана історія 14 гренадерської дивізії Ваффен СС “Галичина”. Я спробую це передати у стиснутому форматі.
Примітка: Після цього циклу постів повернусь до економіки і нарешті опублікую фінальний переклад професорки Шейли Огілві, де вона громить “стилізовані факти” про інститути.
Причини того, чому дивізійники взагалі з'явилися варто шукати у діях окупаційних режимів до приходу Рейху. Наші сусіди, східні “брати” - Московія та західні “брати” - Польща, є садиськими словянськими імперіями, які, як я писав раніше, не визнавали право на існування української нації. Ба більше, сьогодні мало що змінилось, хоча здавалось би поляки увійшли до західних альянсів.
Польща та Московія займали землі Західної України силою і обидві проводили політики геноциду: лінгвоциду та етноциду. Поляки, як і московити у 1914-15, нищили діяльність “Просвіти”, яка була громадським об'єднанням і, по суті, несла освіту українцям на рідній мові. Проводили збоченські політики, зокрема: “У “Загальній директиві урядової політики на східних кресах” від 1923 р. вказувалося, що не можна трактувати Галичину й Волинь як єдину територію, а необхідно поглибити різницю, щоб не допустити до поширення українських ідей.”
Примітка: Цікавий момент, що ми всі знаємо про репресії Московії, але не Польщі. Ці реверанси української влади до поляків абсурдні, бо якщо вони не визнають своїх злочинів, вони мало чим відрізняються від Москви.
Поляки запровадили термін в діловодстві “Малопольска Всходня”, аби з перчинкою шизи впроваджувати тотальну полонізацію. До того ж одна з політик етноциду була в забороні вживання етноніму “українець”, як зазначає історик Деревяний: “ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої - "русін", "рускі" та "русінські". В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була обмежена кількість українців” (себто обмеження для доступу до виборчих дільниць). І це я ще не згадую масу інших дискримінаційних норм, як наприклад переселення поляків на українські землі. Фактично, Польща робила все те саме, що й Москва, але в більш легкому форматі.
Московити зуміли показати новий рівень репресій та жорстокості. Зокрема, якщо поляки діяли заборонами та посадками, то совки фізично винищували людей. До катів з НКВД можна було потрапити просто за сам факт існування при цьому люди вже звідти не повертались. Коли чекісти тікали з Західної України у 1941 році, то вони залишили в тюрьмах тисячі закатованих людей, про що ми можемо дізнатись з книги “Злочини комуністичної Москви в Україні”. В ній ми можемо знайти відомості з більшості міст Західної України. Водночас кожна тюрма НКВД мала однакові ознаки:
Багато мали поламані чи повикручувані руки й ноги, з сильними слідами тортур, з повириваними нігтями на пальцях, пошкодженими статтевими органами. Між трупами знаходились теж жінки в подібному стані. Всі ознаки вказували, що їх закатовано щонайменше за два-три тижні до приходу німців.
Окрім репресій московити використовували і політики лінгвоциду. Зокрема, про русифікацію в царський період, я писав окремо. В совковий період після так званої “українізації”, яка почалась на початку 20-х, до політики русифікації повернулись вже в 30-ті роки. Активно переселювали московитів до Львова, наслідком цієї політики стало те, що у 2022 потомок “освободітєлєй” корегував ракетний удар по ЗСУ.
Цей контекст був потрібен, аби Ви зрозуміли чому в Ваффен СС захотіло записатись, як зазначає Лоґуш (стор. 93): “53 тис. добровольців з них пройшли відбір 42 тис. З них 27 тис. були придатними до військової служби та спершу лише 13 тис. зарахували”. Рух добровольців до створених німцями підрозділів був продиктований в першу чергу бажанням взяти долю у свої руки, та підготуватись до миті, коли випаде шанс боротися за незалежність від слов'янських “братушок”.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
В книзі військового історика, полковника армії США Михайла-Ореста Лоґуша дуже детально описана історія 14 гренадерської дивізії Ваффен СС “Галичина”. Я спробую це передати у стиснутому форматі.
Примітка: Після цього циклу постів повернусь до економіки і нарешті опублікую фінальний переклад професорки Шейли Огілві, де вона громить “стилізовані факти” про інститути.
Причини того, чому дивізійники взагалі з'явилися варто шукати у діях окупаційних режимів до приходу Рейху. Наші сусіди, східні “брати” - Московія та західні “брати” - Польща, є садиськими словянськими імперіями, які, як я писав раніше, не визнавали право на існування української нації. Ба більше, сьогодні мало що змінилось, хоча здавалось би поляки увійшли до західних альянсів.
Польща та Московія займали землі Західної України силою і обидві проводили політики геноциду: лінгвоциду та етноциду. Поляки, як і московити у 1914-15, нищили діяльність “Просвіти”, яка була громадським об'єднанням і, по суті, несла освіту українцям на рідній мові. Проводили збоченські політики, зокрема: “У “Загальній директиві урядової політики на східних кресах” від 1923 р. вказувалося, що не можна трактувати Галичину й Волинь як єдину територію, а необхідно поглибити різницю, щоб не допустити до поширення українських ідей.”
Примітка: Цікавий момент, що ми всі знаємо про репресії Московії, але не Польщі. Ці реверанси української влади до поляків абсурдні, бо якщо вони не визнають своїх злочинів, вони мало чим відрізняються від Москви.
Поляки запровадили термін в діловодстві “Малопольска Всходня”, аби з перчинкою шизи впроваджувати тотальну полонізацію. До того ж одна з політик етноциду була в забороні вживання етноніму “українець”, як зазначає історик Деревяний: “ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої - "русін", "рускі" та "русінські". В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була обмежена кількість українців” (себто обмеження для доступу до виборчих дільниць). І це я ще не згадую масу інших дискримінаційних норм, як наприклад переселення поляків на українські землі. Фактично, Польща робила все те саме, що й Москва, але в більш легкому форматі.
Московити зуміли показати новий рівень репресій та жорстокості. Зокрема, якщо поляки діяли заборонами та посадками, то совки фізично винищували людей. До катів з НКВД можна було потрапити просто за сам факт існування при цьому люди вже звідти не повертались. Коли чекісти тікали з Західної України у 1941 році, то вони залишили в тюрьмах тисячі закатованих людей, про що ми можемо дізнатись з книги “Злочини комуністичної Москви в Україні”. В ній ми можемо знайти відомості з більшості міст Західної України. Водночас кожна тюрма НКВД мала однакові ознаки:
Багато мали поламані чи повикручувані руки й ноги, з сильними слідами тортур, з повириваними нігтями на пальцях, пошкодженими статтевими органами. Між трупами знаходились теж жінки в подібному стані. Всі ознаки вказували, що їх закатовано щонайменше за два-три тижні до приходу німців.
Окрім репресій московити використовували і політики лінгвоциду. Зокрема, про русифікацію в царський період, я писав окремо. В совковий період після так званої “українізації”, яка почалась на початку 20-х, до політики русифікації повернулись вже в 30-ті роки. Активно переселювали московитів до Львова, наслідком цієї політики стало те, що у 2022 потомок “освободітєлєй” корегував ракетний удар по ЗСУ.
Цей контекст був потрібен, аби Ви зрозуміли чому в Ваффен СС захотіло записатись, як зазначає Лоґуш (стор. 93): “53 тис. добровольців з них пройшли відбір 42 тис. З них 27 тис. були придатними до військової служби та спершу лише 13 тис. зарахували”. Рух добровольців до створених німцями підрозділів був продиктований в першу чергу бажанням взяти долю у свої руки, та підготуватись до миті, коли випаде шанс боротися за незалежність від слов'янських “братушок”.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Олександр Ант | Блог
Дивізія Галичина. Якісне дослідження від офіцера US Army.
Дуже цікавий набір джерел, хороший якісний вступ по історії Галичини та наших стосунків з сусідами. Прочитав перші 100 сторінок дуже позитивні враження.
Дуже цікавий набір джерел, хороший якісний вступ по історії Галичини та наших стосунків з сусідами. Прочитав перші 100 сторінок дуже позитивні враження.
Konkretyka pinned «Скільки термінів при владі може бути депутат, президент чи мер? Скажу одразу - один. Примітивний вождизм, який був занесений в республіку з європейських та східних імперій, створив криве дзеркало. Ба більше - він пустив корені в головах людей. Від того, існують…»
Ваффен СС “Галичина”. Як німці копіювали польську політику та чи підтримувало ОУН створення дивізії? Частина ІІ.
Московитська та польська шизофренія сильно вплинула на сприйняття Дивізії. Ба більше, люди навіть не відають різниці між СС та Ваффен-СС. В їх уяві такі потужні підрозділи, як “Лейб-штандарт”, “Вікінг” чи наша “Галичина”, охороняли концтабори і особисто тиснули на кнопки в газових камерах. Насправді ж, дивізії Ваффен-СС це, в більшості, професійні військові та справжні “залізні дивізії” ІІ-світової.
Як німці копіювали польську політику в Галичині. В минулому пості я описував звідки у галичан була мотивація піти в армію Німеччини. В першу чергу для того, аби ні лях, ні москаль більше не могли панувати над українцями. Проте, німці в якомусь сенсі повторювали політику польських окупантів. Зокрема, Лоґуш у своєму дослідженні наводить цитати Гіммлера, які говорять однозначно про наміри нацистів (стор. 98):
“Стосовно галицької дивізії я забороняю будь-які розмови про українську дивізію чи українську націю”.
*Примітка: Потім він змінив свою позицію, але вже було пізно.
Проте, варто зауважити, що на місцях в Україні німецька бюрократія та частина військових не поділяла такого підходу. Зокрема, губернатор Галичини Вехтер активно виступав за формування держави Україна. Однак, його голос був слабкий на фоні нациських лідерів, недалекоглядність яких і створила передумови для прориву червоних орд в Україну, а потім і Європу. Вехтер зазначав: “Українці - національно свідомі, а тому не сприймають червоної Москви”.
Расовий підхід нацистів не поділяло командування дивізії Ваффен СС “Галичина”, Лоґуш відзначає: “Генерал Фрайтаґ дедалі частіше послуговувався назвами “Українська дивізія” або “1-а Українська дивізія” - задовго до моменту офіційного запровадження означення “українська”. Він щораз більше віддав належне військовослужбовцям-українцям.” Тим не менш, поліцейська та державна машина працювала проти будь-яких спроб заявити про існування української нації.
Саме тому німці активно боролись проти ОУН. В роботі Лоґуша є характерна історія про дивізійника Івана Луцишина. Його наприкінці 1943 року несподівано затримали, а в січні 1944 поліція та служба безпеки оголосила причини цьому (стор. 174): “Іван Луцишин був заарештований за активну діяльність у політичній організації ОУН”. Як далі зазначає Лоґуш: «Його доля незаперечно доводить, що нацисти побоювались ОУН і боролися з нею навіть 1944 році. А зокрема, робили все можливе, щоби члени ОУН не потрапили до лав дивізії “Галичина”».
ОУН та Дивізія. Сама ОУН-Б (Бандери) виступала проти будь-якої співпраці з Німеччиною, тому не підтримала формування Дивізії. Водночас, частина ОУН-М (Мельниківці) бачила сенс у створенні Рейхом військових з'єднань. Однак, як зазначає Лоґуш нацисти не оцінили їхню позицію (стор. 80): “незабаром поліція Гіммлера заповзялися арештовувати членів обидвох фракцій ОУН”. Мотивація членів ОУН-М по підтримці дивізії була дуже простою: “як і УЦК, вони сподівалися, що створену дивізію “Галичина” можна буде спрямувати не лише проти Радянського союзу, а й проти гітлерівської Німеччини”. Це дуже важливо розуміти, коли ми говоримо про дивізію “Галичина”. Саме тому ветерани дивізії кажуть, що йшли на службу, бо хотіли опанувати військову справу, щоб потім боротись за незалежність України (маленький сюжет про ветерана Михайла Мулика).
Тому головнокомандувач УПА Шухевич зустрічався у 1943 році з дивізійниками задля визначення настроїв в дивізії та цілей, які вони перед собою ставлять. Лоґуш сприводу цього зазначає: “Шухевич розповів Крохмалюку, як планує використати Дивізію для потреб УПА. За допомогою вояків, яких вишколили німці, він сподівався достатньо зміцнити власні кадри. (...) Зустріч закінчилась згодою й цілковитим порузумінням”. Згодом, ОУН-Б, ОУН-М та УПА перестали перешкоджати утворенню дивізії.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Московитська та польська шизофренія сильно вплинула на сприйняття Дивізії. Ба більше, люди навіть не відають різниці між СС та Ваффен-СС. В їх уяві такі потужні підрозділи, як “Лейб-штандарт”, “Вікінг” чи наша “Галичина”, охороняли концтабори і особисто тиснули на кнопки в газових камерах. Насправді ж, дивізії Ваффен-СС це, в більшості, професійні військові та справжні “залізні дивізії” ІІ-світової.
Як німці копіювали польську політику в Галичині. В минулому пості я описував звідки у галичан була мотивація піти в армію Німеччини. В першу чергу для того, аби ні лях, ні москаль більше не могли панувати над українцями. Проте, німці в якомусь сенсі повторювали політику польських окупантів. Зокрема, Лоґуш у своєму дослідженні наводить цитати Гіммлера, які говорять однозначно про наміри нацистів (стор. 98):
“Стосовно галицької дивізії я забороняю будь-які розмови про українську дивізію чи українську націю”.
*Примітка: Потім він змінив свою позицію, але вже було пізно.
Проте, варто зауважити, що на місцях в Україні німецька бюрократія та частина військових не поділяла такого підходу. Зокрема, губернатор Галичини Вехтер активно виступав за формування держави Україна. Однак, його голос був слабкий на фоні нациських лідерів, недалекоглядність яких і створила передумови для прориву червоних орд в Україну, а потім і Європу. Вехтер зазначав: “Українці - національно свідомі, а тому не сприймають червоної Москви”.
Расовий підхід нацистів не поділяло командування дивізії Ваффен СС “Галичина”, Лоґуш відзначає: “Генерал Фрайтаґ дедалі частіше послуговувався назвами “Українська дивізія” або “1-а Українська дивізія” - задовго до моменту офіційного запровадження означення “українська”. Він щораз більше віддав належне військовослужбовцям-українцям.” Тим не менш, поліцейська та державна машина працювала проти будь-яких спроб заявити про існування української нації.
Саме тому німці активно боролись проти ОУН. В роботі Лоґуша є характерна історія про дивізійника Івана Луцишина. Його наприкінці 1943 року несподівано затримали, а в січні 1944 поліція та служба безпеки оголосила причини цьому (стор. 174): “Іван Луцишин був заарештований за активну діяльність у політичній організації ОУН”. Як далі зазначає Лоґуш: «Його доля незаперечно доводить, що нацисти побоювались ОУН і боролися з нею навіть 1944 році. А зокрема, робили все можливе, щоби члени ОУН не потрапили до лав дивізії “Галичина”».
ОУН та Дивізія. Сама ОУН-Б (Бандери) виступала проти будь-якої співпраці з Німеччиною, тому не підтримала формування Дивізії. Водночас, частина ОУН-М (Мельниківці) бачила сенс у створенні Рейхом військових з'єднань. Однак, як зазначає Лоґуш нацисти не оцінили їхню позицію (стор. 80): “незабаром поліція Гіммлера заповзялися арештовувати членів обидвох фракцій ОУН”. Мотивація членів ОУН-М по підтримці дивізії була дуже простою: “як і УЦК, вони сподівалися, що створену дивізію “Галичина” можна буде спрямувати не лише проти Радянського союзу, а й проти гітлерівської Німеччини”. Це дуже важливо розуміти, коли ми говоримо про дивізію “Галичина”. Саме тому ветерани дивізії кажуть, що йшли на службу, бо хотіли опанувати військову справу, щоб потім боротись за незалежність України (маленький сюжет про ветерана Михайла Мулика).
Тому головнокомандувач УПА Шухевич зустрічався у 1943 році з дивізійниками задля визначення настроїв в дивізії та цілей, які вони перед собою ставлять. Лоґуш сприводу цього зазначає: “Шухевич розповів Крохмалюку, як планує використати Дивізію для потреб УПА. За допомогою вояків, яких вишколили німці, він сподівався достатньо зміцнити власні кадри. (...) Зустріч закінчилась згодою й цілковитим порузумінням”. Згодом, ОУН-Б, ОУН-М та УПА перестали перешкоджати утворенню дивізії.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Konkretyka
Дивізія Галичина: що не хочуть знати поляки, московити та малороси? Частина перша.
В книзі військового історика, полковника армії США Михайла-Ореста Лоґуша дуже детально описана історія 14 гренадерської дивізії Ваффен СС “Галичина”. Я спробую це передати…
В книзі військового історика, полковника армії США Михайла-Ореста Лоґуша дуже детально описана історія 14 гренадерської дивізії Ваффен СС “Галичина”. Я спробую це передати…
Ваффен-СС “Галичина” їхній підготовці можна позаздрити. Частина ІІІ. Фінал циклу.
Дослідження полковника армії США Лоґуша особливо цінне тим, що він ретельно звертає увагу на підготовку та формування дивізії.
З його роботи мене особисто вразила увага німців до офіцерського складу і, я б сказав, що таким методам варто повчитись нашому командуванню, де все ще царює совок, про що кажуть військові (інтерв'ю Alex Saint).
Забезпечення та підготовка Дивізії. Після потрапляння в учебку кожному рекруту видавали (стор. 127): “дві-три пари черевик, шкарпетки, спідня білизна, однострій, щонайменше два-три комплекти “кітель-штани” для тренувань, шинель, шалик, рукавиці, одну-дві шапки або панами, шолом, особисте спорядження на кшталт фляги з чохлом, менажки з ложкою, аптечки, саперної лопатки з чохлом, ліхтарик, климок з одним або двома коцами, дощовик, тент, рюкзак, штик-ніж, комплект для особистого догляду (мило, зубна щітка, зубна паста, бритва, 2-3 рушники), надати матрац і постіль, місце для зберігання особистих речей, стілець для навчання/читання тощо”.
Цікава примітка: Сьогодні у ЗСУ з забезпеченням все набагато краще, ніж було за весь час свого існування, але є ганебні випадки такі, як наприклад, з турнікетами (розслідування), так і з екіпою (тут взагалі дуже трешовий випадок), дика корупція. В усіх історіях є спільний чинник - низький рівень військової бюрократії та частини офіцерського складу.
В одному навчальному центрі були розміщені до 2000 рекрутів, які проходили навчання впродовж 12-16 тижнів. При цьому всі рекрути, крім ретельної стрілецької підготовки, проходили базові тренінги на володіння кулеметом МГ-34 та 42. За планами 30% особового складу повинно було володіти кулеметом. Також, окрім кидання гранат кожний рекрут-піхотинець вчився застосовувати певний різновид протитанкової зброї, встановлювати протитанкові та протипіхотні міни, вести вогонь з мінометів та користуватись гвинтівковими гранатами. Окремих вояків навчали застосовувати переносні вогнемети. Як зазначає Лоґуш (стор. 132): “Галицьких добровольців навчали ретельно. Дуже ретельно. Нерідко заняття розпочинались о 5 годині ранку й тривали до пізньої ночі”.
Ще один знаковий момент – це підбір інструкторів. До речі, про це зазначав в інтерв'ю Alex Saint, що часто досвідчених офіцерів перетримують на нулі. Натомість у Вермахті і особливо Ваффен-СС намагались ними комплектували учбові центри, аби той шалений досвід не гинув, а передавався. Саме завдяки вмілій підготовці, Третій Рейх зумів так довго в меншості протистояти і успішно контратакувати проти більшовиків (серед яких були і мої предки) озброєних американською зброєю і особливо технологіями (радіозвʼязок тощо).
Про відносини в дивізії між німцями та українцями. Створення Ваффен СС “Галичина” багатьом нацистам була не довподоби, бо слов'яни для них “унтерменши”. Однак, командувач дивізії генерал Ф. Фрайтаґа (та значна частина офіцерів) показував, що будь-яким ідеологічним шизам не місце в бойовому братстві (стор 166): “Ю. Крохмалюк пригадав, як командир Дивізії покарав одного гауптштурмфюрера СС, що лаяв українських вояків під час параду в Нойгаммері. Частково причиною непорозуміння слугувало незнання окремими добровольцями німецької мови. Проте лаяти вояка за будь-яких обставин некоректно, а й непрофесійно (совки в цей момент в шоці). (...) Обурений Ю. Крохмалюк звернувся безпосередньо до Ф. Фрайтаґа. (...) Того ж вечора лайливий німецький офіцер уже пакував свої валізи. У дивізії його більше не бачили”.
Примітка: Проте були й ганебні випадки, але здебільшого їх намагались виправити, більше деталей про це в роботі Лоґуша.
Епілог. Московити напишуть, що це не допомогло Дивізії зупинити червоні орди під Бродами, а я лише можу зазначити словами героя книги московита Булгакова: “Боже Вас сохрані, нє чітайте до обеда советских газет”. Думка жителів болота не цікавить нікого за його межами.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Дослідження полковника армії США Лоґуша особливо цінне тим, що він ретельно звертає увагу на підготовку та формування дивізії.
З його роботи мене особисто вразила увага німців до офіцерського складу і, я б сказав, що таким методам варто повчитись нашому командуванню, де все ще царює совок, про що кажуть військові (інтерв'ю Alex Saint).
Забезпечення та підготовка Дивізії. Після потрапляння в учебку кожному рекруту видавали (стор. 127): “дві-три пари черевик, шкарпетки, спідня білизна, однострій, щонайменше два-три комплекти “кітель-штани” для тренувань, шинель, шалик, рукавиці, одну-дві шапки або панами, шолом, особисте спорядження на кшталт фляги з чохлом, менажки з ложкою, аптечки, саперної лопатки з чохлом, ліхтарик, климок з одним або двома коцами, дощовик, тент, рюкзак, штик-ніж, комплект для особистого догляду (мило, зубна щітка, зубна паста, бритва, 2-3 рушники), надати матрац і постіль, місце для зберігання особистих речей, стілець для навчання/читання тощо”.
Цікава примітка: Сьогодні у ЗСУ з забезпеченням все набагато краще, ніж було за весь час свого існування, але є ганебні випадки такі, як наприклад, з турнікетами (розслідування), так і з екіпою (тут взагалі дуже трешовий випадок), дика корупція. В усіх історіях є спільний чинник - низький рівень військової бюрократії та частини офіцерського складу.
В одному навчальному центрі були розміщені до 2000 рекрутів, які проходили навчання впродовж 12-16 тижнів. При цьому всі рекрути, крім ретельної стрілецької підготовки, проходили базові тренінги на володіння кулеметом МГ-34 та 42. За планами 30% особового складу повинно було володіти кулеметом. Також, окрім кидання гранат кожний рекрут-піхотинець вчився застосовувати певний різновид протитанкової зброї, встановлювати протитанкові та протипіхотні міни, вести вогонь з мінометів та користуватись гвинтівковими гранатами. Окремих вояків навчали застосовувати переносні вогнемети. Як зазначає Лоґуш (стор. 132): “Галицьких добровольців навчали ретельно. Дуже ретельно. Нерідко заняття розпочинались о 5 годині ранку й тривали до пізньої ночі”.
Ще один знаковий момент – це підбір інструкторів. До речі, про це зазначав в інтерв'ю Alex Saint, що часто досвідчених офіцерів перетримують на нулі. Натомість у Вермахті і особливо Ваффен-СС намагались ними комплектували учбові центри, аби той шалений досвід не гинув, а передавався. Саме завдяки вмілій підготовці, Третій Рейх зумів так довго в меншості протистояти і успішно контратакувати проти більшовиків (серед яких були і мої предки) озброєних американською зброєю і особливо технологіями (радіозвʼязок тощо).
Про відносини в дивізії між німцями та українцями. Створення Ваффен СС “Галичина” багатьом нацистам була не довподоби, бо слов'яни для них “унтерменши”. Однак, командувач дивізії генерал Ф. Фрайтаґа (та значна частина офіцерів) показував, що будь-яким ідеологічним шизам не місце в бойовому братстві (стор 166): “Ю. Крохмалюк пригадав, як командир Дивізії покарав одного гауптштурмфюрера СС, що лаяв українських вояків під час параду в Нойгаммері. Частково причиною непорозуміння слугувало незнання окремими добровольцями німецької мови. Проте лаяти вояка за будь-яких обставин некоректно, а й непрофесійно (совки в цей момент в шоці). (...) Обурений Ю. Крохмалюк звернувся безпосередньо до Ф. Фрайтаґа. (...) Того ж вечора лайливий німецький офіцер уже пакував свої валізи. У дивізії його більше не бачили”.
Примітка: Проте були й ганебні випадки, але здебільшого їх намагались виправити, більше деталей про це в роботі Лоґуша.
Епілог. Московити напишуть, що це не допомогло Дивізії зупинити червоні орди під Бродами, а я лише можу зазначити словами героя книги московита Булгакова: “Боже Вас сохрані, нє чітайте до обеда советских газет”. Думка жителів болота не цікавить нікого за його межами.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Олександр Ант | Блог
Дивізія Галичина. Якісне дослідження від офіцера US Army.
Дуже цікавий набір джерел, хороший якісний вступ по історії Галичини та наших стосунків з сусідами. Прочитав перші 100 сторінок дуже позитивні враження.
Дуже цікавий набір джерел, хороший якісний вступ по історії Галичини та наших стосунків з сусідами. Прочитав перші 100 сторінок дуже позитивні враження.
Чи подолала Німеччина спадок совка? Невидимий кордон НДР та ФРН.
Я не буду писати тут багато, бо лише хочу показати як спадок совка дає про себе знати навіть через 33 роки. НДР та ФРН вже давно стали єдиною країною, але на мапі об'єднаної Німеччини все ще є невидимі кордони, зокрема - економічний. І це незважаючи на той факт, що Східні землі сильно дотуються. Зокрема, ще не скасований податок “солідарності”, яким фінансуються проекти в колишній НДР.
*Примітка: На картинці, особливо цікавим є те, що в колишній НДР, так і не зявилось великих корпорацій чи загалом значимих компаній, які могли б увійти в біржовий індекс DAX.
Приклад Німеччини нам показує, що отрута більшовизму дуже сильна. І, аби її подолати, нам прийдеться пройти дуже довгий шлях. Зокрема, нам потрібно перебудувати наші політичні інститути, змінити цілу низку неформальних правил (соціальні норми і тп.), щоб здолати недуг - атомізацію нашого суспільства.
Однак, аби ми справді могли досягти успіху, нам варто дізнатись ще більше про інститути приватного та публічного порядку і як вони функціонують. Бо саме якість інститутів краще за все пояснює міжкраїнні відмінності, простими словами, чому одні країни бідні, а інші багаті.
Продовження розгляду роботу кембріджської професорки Шейли Огілві вже незабаром.
Я не буду писати тут багато, бо лише хочу показати як спадок совка дає про себе знати навіть через 33 роки. НДР та ФРН вже давно стали єдиною країною, але на мапі об'єднаної Німеччини все ще є невидимі кордони, зокрема - економічний. І це незважаючи на той факт, що Східні землі сильно дотуються. Зокрема, ще не скасований податок “солідарності”, яким фінансуються проекти в колишній НДР.
*Примітка: На картинці, особливо цікавим є те, що в колишній НДР, так і не зявилось великих корпорацій чи загалом значимих компаній, які могли б увійти в біржовий індекс DAX.
Приклад Німеччини нам показує, що отрута більшовизму дуже сильна. І, аби її подолати, нам прийдеться пройти дуже довгий шлях. Зокрема, нам потрібно перебудувати наші політичні інститути, змінити цілу низку неформальних правил (соціальні норми і тп.), щоб здолати недуг - атомізацію нашого суспільства.
Однак, аби ми справді могли досягти успіху, нам варто дізнатись ще більше про інститути приватного та публічного порядку і як вони функціонують. Бо саме якість інститутів краще за все пояснює міжкраїнні відмінності, простими словами, чому одні країни бідні, а інші багаті.
Продовження розгляду роботу кембріджської професорки Шейли Огілві вже незабаром.
Демократії слабшають. Криза наших цінностей веде до втрати свобод.
На початку широкомасштабного вторгнення Московії, я оглядав допис екс-головного економіста Світового банку Каушик Басу, який зазначав, що вплив «демократії» на світову економіку слабшає. Зокрема, якщо відкрити діаграму від Bloomberg, на ній ми побачимо, що на демократії припадає все менше й менше частки світового ВВП. Якщо у 1990 році це було 72.9%, то у 2022 - всього 50.3%. Це не означає, що економіки демократій зменшуються - навпаки, вони ростуть, але автократії за рахунок низької бази зробили сильний стрибок.
В той же час, якщо подивитись на всю картину загалом (графік), ми побачимо, що наступ демократичних режимів у світі закінчений. Це чудово видно по регіону, який контролював СССР. Зокрема, якщо в 1991 році, умовно всі республіки СССР перейняли частину інститутів демократичного режиму і ніби рухались до інклюзивної політичної системи, то зараз значна їх частина стала автократіями. В той же час режим у КНР прибрав навіть натяк на трансформацію, а в країнах Східної Європи почали проявлятись авторитарні елементи. Зокрема, минулого року Европарламент прийшов до висновку, що Угорщина більше не “full democracy”. Одна з причин - це зростання корупції та клієнтоорієнтованості державної служби. На додачу, у Парламенту є питання щодо дотримання справді інклюзивних норм під час виборчого процесу.
Цікава примітка: Орбан при владі з 2010 року, як я писав раніше, якщо ми говоримо про республіку, то в неї не може бути політиків понад один термін, бо політик це не професія. Як тільки політика стає професією - у той самий момент республіка гине, а разом з нею і свободи.
США також стикається з проблемами. Зокрема, значна частина Сенаторів та лідерів Демократів та Республіканців - це буквально політики за професією. Це не означає, що людина у віці не може бути президентом чи сенатором, це означає, що закостенілість партійних платформ веде їх до поступового краху (повна аналогія з автократами). Індекс довіри до уряду в США вже більше десятиліття здебільшого тримається ниже позначки в 50%. Загалом, у багатьох провідних демократій спостерігають такі ж проблеми. Лише Скандинавські демократії зберігають відносно якусь стабільність, а от азійські, як Японії, - у системній кризі. Криза довіри - це прямий наслідок того, що зворотній звʼязок між владою і громадянами зазнав пошкодження.
Чому демократії слабшають? Допис нобелівського лауреата з економіки Стігліца підняв дуже цікаву проблематику. Зокрема, обговорюючи важливість довіри в суспільстві, про що я писав раніше, він звертає увагу на корені, чому вона знижується. Проблему він бачить у людських пріоритетах, в яких забагато «егоїзму». Зокрема, він критикує філософію, зведену на ідеях Адама Сміта, що особисті інтереси завжди стоять над загальними. Тобто, громадяни демократій настільки зосередились навколо власних інтересів, що перестали бачити загальні. Умовно, перевернута українська поговірка «моя хата скраю - я нічого не знаю», стає все більш поширена в демократіях, замість її справжньої версії: «моя хата скраю, я перший зустрічаю». Хоча у Стігліца значною мірою присутній саме лівий відбиток на проблеми суспільства, тим не менш, він правильно шукає відповідь, яка знаходиться в цінностях громадян. Ще Цицерон звертав увагу, що основа республіки це її громадяни, які керуються громадянськими чеснотами. Без активних громадян республіки неможливо нічого збудувати, бо вони є носіями правил і поглядів, які вже трансформують у закони та рішення обрані ними політики (серед активних громадян). Саме розуміння спільного в Стародавньому Римі зробило це місто центром Європи.
Епілог. Інклюзивний режим (демократія) дає багато свобод та можливостей, що дає змогу громадянам жити в своєму світі, в який ніхто не буде втручатись. Однак, іноді, закрившись у своїй буденності, можна проспати той момент, коли ці свободи буде скасовано. Політична активність громадян, їхня участь в громадянських інститутах це не ОПЦІОНАЛЬНО, це обовʼязок громадянина.
Конкретика | Patreon | Блог
На початку широкомасштабного вторгнення Московії, я оглядав допис екс-головного економіста Світового банку Каушик Басу, який зазначав, що вплив «демократії» на світову економіку слабшає. Зокрема, якщо відкрити діаграму від Bloomberg, на ній ми побачимо, що на демократії припадає все менше й менше частки світового ВВП. Якщо у 1990 році це було 72.9%, то у 2022 - всього 50.3%. Це не означає, що економіки демократій зменшуються - навпаки, вони ростуть, але автократії за рахунок низької бази зробили сильний стрибок.
В той же час, якщо подивитись на всю картину загалом (графік), ми побачимо, що наступ демократичних режимів у світі закінчений. Це чудово видно по регіону, який контролював СССР. Зокрема, якщо в 1991 році, умовно всі республіки СССР перейняли частину інститутів демократичного режиму і ніби рухались до інклюзивної політичної системи, то зараз значна їх частина стала автократіями. В той же час режим у КНР прибрав навіть натяк на трансформацію, а в країнах Східної Європи почали проявлятись авторитарні елементи. Зокрема, минулого року Европарламент прийшов до висновку, що Угорщина більше не “full democracy”. Одна з причин - це зростання корупції та клієнтоорієнтованості державної служби. На додачу, у Парламенту є питання щодо дотримання справді інклюзивних норм під час виборчого процесу.
Цікава примітка: Орбан при владі з 2010 року, як я писав раніше, якщо ми говоримо про республіку, то в неї не може бути політиків понад один термін, бо політик це не професія. Як тільки політика стає професією - у той самий момент республіка гине, а разом з нею і свободи.
США також стикається з проблемами. Зокрема, значна частина Сенаторів та лідерів Демократів та Республіканців - це буквально політики за професією. Це не означає, що людина у віці не може бути президентом чи сенатором, це означає, що закостенілість партійних платформ веде їх до поступового краху (повна аналогія з автократами). Індекс довіри до уряду в США вже більше десятиліття здебільшого тримається ниже позначки в 50%. Загалом, у багатьох провідних демократій спостерігають такі ж проблеми. Лише Скандинавські демократії зберігають відносно якусь стабільність, а от азійські, як Японії, - у системній кризі. Криза довіри - це прямий наслідок того, що зворотній звʼязок між владою і громадянами зазнав пошкодження.
Чому демократії слабшають? Допис нобелівського лауреата з економіки Стігліца підняв дуже цікаву проблематику. Зокрема, обговорюючи важливість довіри в суспільстві, про що я писав раніше, він звертає увагу на корені, чому вона знижується. Проблему він бачить у людських пріоритетах, в яких забагато «егоїзму». Зокрема, він критикує філософію, зведену на ідеях Адама Сміта, що особисті інтереси завжди стоять над загальними. Тобто, громадяни демократій настільки зосередились навколо власних інтересів, що перестали бачити загальні. Умовно, перевернута українська поговірка «моя хата скраю - я нічого не знаю», стає все більш поширена в демократіях, замість її справжньої версії: «моя хата скраю, я перший зустрічаю». Хоча у Стігліца значною мірою присутній саме лівий відбиток на проблеми суспільства, тим не менш, він правильно шукає відповідь, яка знаходиться в цінностях громадян. Ще Цицерон звертав увагу, що основа республіки це її громадяни, які керуються громадянськими чеснотами. Без активних громадян республіки неможливо нічого збудувати, бо вони є носіями правил і поглядів, які вже трансформують у закони та рішення обрані ними політики (серед активних громадян). Саме розуміння спільного в Стародавньому Римі зробило це місто центром Європи.
Епілог. Інклюзивний режим (демократія) дає багато свобод та можливостей, що дає змогу громадянам жити в своєму світі, в який ніхто не буде втручатись. Однак, іноді, закрившись у своїй буденності, можна проспати той момент, коли ці свободи буде скасовано. Політична активність громадян, їхня участь в громадянських інститутах це не ОПЦІОНАЛЬНО, це обовʼязок громадянина.
Конкретика | Patreon | Блог
Telegram
Konkretyka
Демократія повинна атакувати!
Колишній головний економіст Світового банку Каушик Басу в своєму блозі на Project Syndicate піднімає важливу тему про наступ автократій на демократії. Зазначу, що нещодавно Bloomberg публікував огляд санкцій США проти «РФ»,…
Колишній головний економіст Світового банку Каушик Басу в своєму блозі на Project Syndicate піднімає важливу тему про наступ автократій на демократії. Зазначу, що нещодавно Bloomberg публікував огляд санкцій США проти «РФ»,…
Як нам не втратити свободи?
Цицерон «Про державу»: «Хоча Брут був просто приватною особою, він узяв на себе всі державні справи і, перший у нашій державі, довів, що при захисті свободи громадян немає приватних осіб»
Чому Брут атакував диктатуру Цезаря? Що об'єднує різні інститути громадянського суспільства? В першу чергу інтереси, зокрема, рівні правила для всіх вигідні більшості громадян. Це відомо нам емпірично, зокрема з робіт економістів Аджемоглу, Робінсон, Шейла Огілві. Але є ще один не менш вагомий фактор - чесноти. Я вже не раз згадував громадянські чесноти Цицерона, проте нагадаю ще раз: вони засновані на своєрідних цінностях свідомого громадянина – взаємодопомога, захист порядку, відчуття справедливості (незворотність покарання за порушені правила) тощо.
Саме до чеснот апелював Цицерон у своїх роботах, і коли мав своєрідну «адвокатську практику». Одним з його процесів є справа Секста Ресція, проти якого виступав товариш Корнелія Сули (диктатор, що на певний час узурпував владу в Римі). Фактично справа вважалась програною, бо опонентом був представник диктатора. Тим не менш, Цицерон її виграв. Окрім вдало сформованої стратегії захисту, він апелював у своїй промові до чеснот:
“для Секста Росція залишається один притулок, судді, одна надія - та сама, що і для держави, - на вашу незмінну доброту і співчуття. Якщо ці чесноти ще збереглися у ваших серцях, ми навіть тепер можемо вважати себе в безпеці; але якщо та жорстокість, яка нині є звичаєм у нашій державі, зробила і ваші серця суворішими й черствішими,— що, звичайно, неможливо, — тоді все скінчено, судді! Краще доживати свій вік серед диких звірів, ніж перебувати серед таких чудовиськ”.
Цей фрагмент є не просто вдалим риторичним прийомом. Цицерон просить суддів спиратись на чесноти, а не піддаватись страху, який віяв від можливого гніву диктатора Сулли. Бо саме чесноти є останнім бастіоном цивілізованого суспільства. Без них система не буде здатна забезпечити ані справедливий суд, ані свободи і звісно безпеку. Фактично, така система перетворюється на “страну господ і рабов”. Бо носіями чеснот є свідомі громадяни, які і штовхають систему вперед (меценати (донатори=), волонтери, добровольці та ін.)
Республіка – це не просто устрій, це обʼєднання громадян, які поділяють схожі цінності. В нашому випадку це захист приватної власності, верховенства закону, свобода слова чи інклюзивні політичні та економічні інститути. Відповідно, якщо на них хтось зазіхає – громадяни чинять опір. Саме тому я наводив приклад Брута, бо його атака проти Цезаря, який зазіхнув на свободи громадян та закони республіки (клієнтська армія і тп.), і була проявом чеснот, які стоять на захисті свобод громадян. Себто, він захищав спільний простір поставивши своє життя на цю боротьбу.
Чесноти можуть прозвучати як абстракція, бо їх наявність не буде написана на лобі політика чи громадянина. Для цього і потрібні громадянські інститути. Вони об'єднують громадян за інтересами і роблять внесок у захист наших прав і свобод. Для прикладу, власники зброї мають свої спілки, які просувають у суспільстві ідеї озброєних громадян. Вони роблять це публічно, використовуючи YouTube, або проводять події з громадянами, знайомлячи їх зі зброєю та залучаючи у свої ряди. Самі спілки мають своїх членів, які вносять членські взноси і обирають свою раду. Інтереси таких спілок і суспільства перетинаються в свободах. Потенційний диктатор чи корумповане МВС буде заважати як суспільству, так і цим спілкам. Відповідно, їхні сили по боротьбі об'єднуються з іншими спілками: антикорупційні фонди, журналісти чи ГО. В результаті, на захист цінностей стають різні, але водночас монолітні сили. Які між собою повʼязані соціальними звʼязками і мають високу довіру, що дуже важливо для громадянського суспільства.
Тому нам так потрібно згадувати про важливість участі громадян у спілках, бо “один у полі не воїн”. Об'єднання громадян, популяризація чеснот і пояснення – як вони впливають на якість життя – є запорукою того, що ми більше ніколи не втратимо свої свободи.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Цицерон «Про державу»: «Хоча Брут був просто приватною особою, він узяв на себе всі державні справи і, перший у нашій державі, довів, що при захисті свободи громадян немає приватних осіб»
Чому Брут атакував диктатуру Цезаря? Що об'єднує різні інститути громадянського суспільства? В першу чергу інтереси, зокрема, рівні правила для всіх вигідні більшості громадян. Це відомо нам емпірично, зокрема з робіт економістів Аджемоглу, Робінсон, Шейла Огілві. Але є ще один не менш вагомий фактор - чесноти. Я вже не раз згадував громадянські чесноти Цицерона, проте нагадаю ще раз: вони засновані на своєрідних цінностях свідомого громадянина – взаємодопомога, захист порядку, відчуття справедливості (незворотність покарання за порушені правила) тощо.
Саме до чеснот апелював Цицерон у своїх роботах, і коли мав своєрідну «адвокатську практику». Одним з його процесів є справа Секста Ресція, проти якого виступав товариш Корнелія Сули (диктатор, що на певний час узурпував владу в Римі). Фактично справа вважалась програною, бо опонентом був представник диктатора. Тим не менш, Цицерон її виграв. Окрім вдало сформованої стратегії захисту, він апелював у своїй промові до чеснот:
“для Секста Росція залишається один притулок, судді, одна надія - та сама, що і для держави, - на вашу незмінну доброту і співчуття. Якщо ці чесноти ще збереглися у ваших серцях, ми навіть тепер можемо вважати себе в безпеці; але якщо та жорстокість, яка нині є звичаєм у нашій державі, зробила і ваші серця суворішими й черствішими,— що, звичайно, неможливо, — тоді все скінчено, судді! Краще доживати свій вік серед диких звірів, ніж перебувати серед таких чудовиськ”.
Цей фрагмент є не просто вдалим риторичним прийомом. Цицерон просить суддів спиратись на чесноти, а не піддаватись страху, який віяв від можливого гніву диктатора Сулли. Бо саме чесноти є останнім бастіоном цивілізованого суспільства. Без них система не буде здатна забезпечити ані справедливий суд, ані свободи і звісно безпеку. Фактично, така система перетворюється на “страну господ і рабов”. Бо носіями чеснот є свідомі громадяни, які і штовхають систему вперед (меценати (донатори=), волонтери, добровольці та ін.)
Республіка – це не просто устрій, це обʼєднання громадян, які поділяють схожі цінності. В нашому випадку це захист приватної власності, верховенства закону, свобода слова чи інклюзивні політичні та економічні інститути. Відповідно, якщо на них хтось зазіхає – громадяни чинять опір. Саме тому я наводив приклад Брута, бо його атака проти Цезаря, який зазіхнув на свободи громадян та закони республіки (клієнтська армія і тп.), і була проявом чеснот, які стоять на захисті свобод громадян. Себто, він захищав спільний простір поставивши своє життя на цю боротьбу.
Чесноти можуть прозвучати як абстракція, бо їх наявність не буде написана на лобі політика чи громадянина. Для цього і потрібні громадянські інститути. Вони об'єднують громадян за інтересами і роблять внесок у захист наших прав і свобод. Для прикладу, власники зброї мають свої спілки, які просувають у суспільстві ідеї озброєних громадян. Вони роблять це публічно, використовуючи YouTube, або проводять події з громадянами, знайомлячи їх зі зброєю та залучаючи у свої ряди. Самі спілки мають своїх членів, які вносять членські взноси і обирають свою раду. Інтереси таких спілок і суспільства перетинаються в свободах. Потенційний диктатор чи корумповане МВС буде заважати як суспільству, так і цим спілкам. Відповідно, їхні сили по боротьбі об'єднуються з іншими спілками: антикорупційні фонди, журналісти чи ГО. В результаті, на захист цінностей стають різні, але водночас монолітні сили. Які між собою повʼязані соціальними звʼязками і мають високу довіру, що дуже важливо для громадянського суспільства.
Тому нам так потрібно згадувати про важливість участі громадян у спілках, бо “один у полі не воїн”. Об'єднання громадян, популяризація чеснот і пояснення – як вони впливають на якість життя – є запорукою того, що ми більше ніколи не втратимо свої свободи.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Konkretyka
Конкретика - економіка, інститути та трішки історії. Сайт: konkretyka.net
Patreon: https://www.patreon.com/oleksandr_ant
Звязок: @konkretyka_bot
Patreon: https://www.patreon.com/oleksandr_ant
Звязок: @konkretyka_bot
Приватні суди (та інші інститути приватного порядку), “Стилізовані факти” та інститути. Шейла Огілві.
Перед розглядом фінальної частини дослідження Кембріджської професорки Шейли Огілві я нагадаю основні висновки її роботи.
Інститути приватного порядку ефективніші за державні? Робота економіста Авнера Грейфа «Інститути: шлях до сучасної економіки. Уроки середньовічної торгівлі» частково лягла в основу аргументів, що інститути приватного порядку показували свою перевагу над інститутами публічного порядку ще з давніх давен. Нагадаю, що приватні інститути це такі, що сформовані шляхом колективних добровільних відносин/зв'язків приватних агентів без участі органів державної влади. Відповідно, інститути публічного порядку пов’язані з офіційною публічною владою суспільства – державою, місцевими органами влади, бюрократією, правовими системами, судами та парламентами.
Шейла Огілві на основі великої кількості емпірічних досліджень показала, що існування інститутів приватного порядку, які наводить Грейф, є міфом. Зокрема, вона розглядала головні приклади таких приватних інститутів, як “Магрибські купці”, “Приватні суди в Шампані” (більш детально за посиланнями). Це звісно не означає, що інститути приватного порядку не потрібні, навпаки, вони вкрай необхідні особливо для допомоги у вирішенні суперечок на кшталт третейських судів, які значно розвантажують судову систему. Тим не менш, міфи про успіх інститутів приватного порядку з'явилися через проблему якості даних. Однак, так як економічний мейнстрім постійно переперевіряє дані та теорії, цю хибу вдалось помітити. Нагадаю, слова Мілтона Фрідмана: «теоретична робота повинна поєднуватися з емпіричною».
Я вже не раз зазначав, чому варто цікавитись економічним мейнстрімом, а не маргінальними теоріями. Одна з ключових причин, це постійний пошук відповідей і, найголовніше, інфраструктура для перевірки цих відповідей. Сьогодні академічні журнали, особливо з топ-5 (American Economic Review, Quarterly Journal of Economics та ін) висувають наджорсткі умови до якості даних в статтях, які у них публікуються, тому Ви там майже не знайдете радикально лівих (марксистів) або радикально правих (течії лібертаріанців). Це дає змогу розглядати проблеми економіки не з точки зору “стилізованих фактів”, себто доведених закономірностей, а з точки зору складної системи з масою налаштувань. Це у свою чергу допомагає зрозуміти причини успіху чи провалу тих чи інших країн і, найголовніше, які інструменти можуть допомогти для “правильного налаштування”. Тому, в мейнстрімі ми бачимо Норта чи Аджемоглу з Робінсоном і їхніх критиків на кшталт Шейли Огілві, яка скоріше доповнює їхні напрацювання. Все це довкола обговорюють і інші імениті економісти зі своїми публікаціями та аналізом даних, такі як економічний історик Роберт Ален. Саме завдяки такому симбіозу економічна наука розвивається.
Про “стилізовані факти”. Одним з “стилізованих фактів”, який був веденний Нортом та Вайнгастом (його поділяє і Аджемоглу), що сильний парламент завжди веде до економічного зростання. Однак, дослідження Огілві показує, що цей факт не може бути доведеним. Одразу зазначу, що критика цього факту з боку професорки стосується економічної історії та необхідності введення додаткової класифікації для політичних інститутів. Себто, не просто наявність сильного парламенту призводить до економічного зростання, а для цього потрібне ще цілий набір факторів. Зокрема, який склад такого парламенту, хто його обирає і тп. Чудовими прикладами, чому цей “стилізований факт” не працює є історії Речі Посполитої та її Сейму, Королівства Вюртенберг та Голландської республіки. З усіма цими прикладами, я пропоную ознайомитись за посиланнями або прочитати сам переклад, який опублікований в освітніх цілях на сайті.
Епілог. Цим постом я починаю фінальний цикл публікацій з роботи Огілві, аби ми зробили висновки, доповнивши свої знання, і почали рухатись далі.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Перед розглядом фінальної частини дослідження Кембріджської професорки Шейли Огілві я нагадаю основні висновки її роботи.
Інститути приватного порядку ефективніші за державні? Робота економіста Авнера Грейфа «Інститути: шлях до сучасної економіки. Уроки середньовічної торгівлі» частково лягла в основу аргументів, що інститути приватного порядку показували свою перевагу над інститутами публічного порядку ще з давніх давен. Нагадаю, що приватні інститути це такі, що сформовані шляхом колективних добровільних відносин/зв'язків приватних агентів без участі органів державної влади. Відповідно, інститути публічного порядку пов’язані з офіційною публічною владою суспільства – державою, місцевими органами влади, бюрократією, правовими системами, судами та парламентами.
Шейла Огілві на основі великої кількості емпірічних досліджень показала, що існування інститутів приватного порядку, які наводить Грейф, є міфом. Зокрема, вона розглядала головні приклади таких приватних інститутів, як “Магрибські купці”, “Приватні суди в Шампані” (більш детально за посиланнями). Це звісно не означає, що інститути приватного порядку не потрібні, навпаки, вони вкрай необхідні особливо для допомоги у вирішенні суперечок на кшталт третейських судів, які значно розвантажують судову систему. Тим не менш, міфи про успіх інститутів приватного порядку з'явилися через проблему якості даних. Однак, так як економічний мейнстрім постійно переперевіряє дані та теорії, цю хибу вдалось помітити. Нагадаю, слова Мілтона Фрідмана: «теоретична робота повинна поєднуватися з емпіричною».
Я вже не раз зазначав, чому варто цікавитись економічним мейнстрімом, а не маргінальними теоріями. Одна з ключових причин, це постійний пошук відповідей і, найголовніше, інфраструктура для перевірки цих відповідей. Сьогодні академічні журнали, особливо з топ-5 (American Economic Review, Quarterly Journal of Economics та ін) висувають наджорсткі умови до якості даних в статтях, які у них публікуються, тому Ви там майже не знайдете радикально лівих (марксистів) або радикально правих (течії лібертаріанців). Це дає змогу розглядати проблеми економіки не з точки зору “стилізованих фактів”, себто доведених закономірностей, а з точки зору складної системи з масою налаштувань. Це у свою чергу допомагає зрозуміти причини успіху чи провалу тих чи інших країн і, найголовніше, які інструменти можуть допомогти для “правильного налаштування”. Тому, в мейнстрімі ми бачимо Норта чи Аджемоглу з Робінсоном і їхніх критиків на кшталт Шейли Огілві, яка скоріше доповнює їхні напрацювання. Все це довкола обговорюють і інші імениті економісти зі своїми публікаціями та аналізом даних, такі як економічний історик Роберт Ален. Саме завдяки такому симбіозу економічна наука розвивається.
Про “стилізовані факти”. Одним з “стилізованих фактів”, який був веденний Нортом та Вайнгастом (його поділяє і Аджемоглу), що сильний парламент завжди веде до економічного зростання. Однак, дослідження Огілві показує, що цей факт не може бути доведеним. Одразу зазначу, що критика цього факту з боку професорки стосується економічної історії та необхідності введення додаткової класифікації для політичних інститутів. Себто, не просто наявність сильного парламенту призводить до економічного зростання, а для цього потрібне ще цілий набір факторів. Зокрема, який склад такого парламенту, хто його обирає і тп. Чудовими прикладами, чому цей “стилізований факт” не працює є історії Речі Посполитої та її Сейму, Королівства Вюртенберг та Голландської республіки. З усіма цими прикладами, я пропоную ознайомитись за посиланнями або прочитати сам переклад, який опублікований в освітніх цілях на сайті.
Епілог. Цим постом я починаю фінальний цикл публікацій з роботи Огілві, аби ми зробили висновки, доповнивши свої знання, і почали рухатись далі.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Konkretyka
Переклад. Шейла Огілві та колега. Інститути та економічне зростання в історичній перспективі.
Сподіваюсь, що робота Огілві та колеги допоможе Вам з цікавістю провести не один вечір. На даний момент публікую 2 частини (3 лекції):
Шейла Огілві. Інститути…
Сподіваюсь, що робота Огілві та колеги допоможе Вам з цікавістю провести не один вечір. На даний момент публікую 2 частини (3 лекції):
Шейла Огілві. Інститути…
Інститути прав власності та контракції. Чим Огілві доповнює Аджемоглу?
Насамперед давайте розберемось про які інститути йде мова. Інститут прав власності захищає громадян від експропріації майна з боку сильних світу сього. Інститут контракції робить можливим укладання контрактів між громадянами. Шейла Огліві у своїй статті підкреслює, що не можна розділяти ці два інститути, як це робить Аджемоглу та Джонсон (2005 р.), чи визначати окремо їхню важливість для економічного зростання. Тобто, якщо розділяти ці два інститути, то ми стикаємось з “dead end”. Зокрема, маючи, скажімо, майно ми не зможемо передати на нього право власності, якщо інститути контракції мають спеціалізований характер, себто, існують обмеження на укладання контрактів або певним власникам особливих активів (земля тощо). Своєрідним прикладом може бути та ж земля, - вона у Вашій власності і ніхто її не може відібрати, але Ви не можете її продати, бо існує заборона від держави. Саме з такою проблемою досить довго стикались власники паїв на земельні ділянки в Україні. Шейла Огілві зазначає:
Коли люди займаються торговельною діяльністю, вони одночасно передають права власності іншій особі та укладають контракт. Можливість виконання контракту залежить від того, наскільки надійно визначені права власності, а захищеність прав власності залежить від того, чи дозволено особі укладати контракти, що стосуються її власності. Крім того, правителі та еліти втручаються не лише у права власності (наприклад, експропріюючи майно людей), але й у контракти (наприклад, визнаючи угоди недійсними, безпосередньо у своїх інтересах, або ж в інтересах своїх клієнтів). У середньовічній Європі, наприклад, права власності на переважну частину активів (не лише на землю, але й на фінансові активи та рухоме майно) часто були надійно гарантовані законом (Pollock and Maitland, 1895; Campbell, 2005; Clark, 2007; McCloskey, 2010). Втім, контракти, що регулювали передачу цих прав власності, іноді мали вкрай ненадійні гарантії, особливо якщо однією зі сторін були впливові особи, такі як правителі, еліта або особи, яким правителі чи еліта надали/продали привілеї (юридичні права модерувати ринки згідно з власними інтересами) (Ogilvie, 2011, 2013b).
Однак, якщо державні інститути контракції були погані, то громадяни могли створити інститути приватного порядку? Найпопулярнішими прикладами, які я вже згадував, є Магрібські купці, які в хаосі Темних віків створили нібито успішний інститут контракції та Шампанські ярмарки з приватними суддями. В обох випадках ставка була на інститут репутації, умовно, ціна за нечесну гру вища (довічний бан на доступ), ніж за чесне виконання угоди чи розглядання спору. Загалом, такі інститути виглядають дуже логічними і в них хочеться вірити, але емпіричні роботи говорять, що таких інститутів приватного порядку просто не існувало: “Натомість середньовічні та ранньомодерні купці “голосували ногами”, переносячи свій бізнес з місць, де контроль за виконанням державних контрактів був гіршим, туди, де він був кращим (Ogilvie, 2011; Gelderblom, 2005a, 2013). Економічна історія об’єктивно не підтверджує думку про те, що було легко розробити неформальні замінники неякісних державних інституцій”.
Епілог. В цій частині, розгляду статті, я умисно звертаю увагу на інституті права власності та контракції, бо це дає змогу краще розуміти далі, коли Огілві буде розглядати “Сільськогосподарську революцію”. Саме ця подія сильно вплинула на історію Європи і вона може нам показати, чому одні країни пішли вперед, а інші - навпаки.
Я акцентую увагу на таких проблемах для того, аби наше громадянське суспільство дивилось більш детально на проблеми, які постають і постануть перед нами. Звісно, не претендую на істину, але, як я вже не раз зазначав, що саме інститути краще за все пояснюють міжкраїнні відмінності. Тому, за наявності часу, я буду продовжувати ці публікації між добою, коли я стережу небо (мобільна вогнева група) і повертаюсь до свого ноута. Сподіваюсь, цей цикл буде пізнавальним, і цікавим.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Насамперед давайте розберемось про які інститути йде мова. Інститут прав власності захищає громадян від експропріації майна з боку сильних світу сього. Інститут контракції робить можливим укладання контрактів між громадянами. Шейла Огліві у своїй статті підкреслює, що не можна розділяти ці два інститути, як це робить Аджемоглу та Джонсон (2005 р.), чи визначати окремо їхню важливість для економічного зростання. Тобто, якщо розділяти ці два інститути, то ми стикаємось з “dead end”. Зокрема, маючи, скажімо, майно ми не зможемо передати на нього право власності, якщо інститути контракції мають спеціалізований характер, себто, існують обмеження на укладання контрактів або певним власникам особливих активів (земля тощо). Своєрідним прикладом може бути та ж земля, - вона у Вашій власності і ніхто її не може відібрати, але Ви не можете її продати, бо існує заборона від держави. Саме з такою проблемою досить довго стикались власники паїв на земельні ділянки в Україні. Шейла Огілві зазначає:
Коли люди займаються торговельною діяльністю, вони одночасно передають права власності іншій особі та укладають контракт. Можливість виконання контракту залежить від того, наскільки надійно визначені права власності, а захищеність прав власності залежить від того, чи дозволено особі укладати контракти, що стосуються її власності. Крім того, правителі та еліти втручаються не лише у права власності (наприклад, експропріюючи майно людей), але й у контракти (наприклад, визнаючи угоди недійсними, безпосередньо у своїх інтересах, або ж в інтересах своїх клієнтів). У середньовічній Європі, наприклад, права власності на переважну частину активів (не лише на землю, але й на фінансові активи та рухоме майно) часто були надійно гарантовані законом (Pollock and Maitland, 1895; Campbell, 2005; Clark, 2007; McCloskey, 2010). Втім, контракти, що регулювали передачу цих прав власності, іноді мали вкрай ненадійні гарантії, особливо якщо однією зі сторін були впливові особи, такі як правителі, еліта або особи, яким правителі чи еліта надали/продали привілеї (юридичні права модерувати ринки згідно з власними інтересами) (Ogilvie, 2011, 2013b).
Однак, якщо державні інститути контракції були погані, то громадяни могли створити інститути приватного порядку? Найпопулярнішими прикладами, які я вже згадував, є Магрібські купці, які в хаосі Темних віків створили нібито успішний інститут контракції та Шампанські ярмарки з приватними суддями. В обох випадках ставка була на інститут репутації, умовно, ціна за нечесну гру вища (довічний бан на доступ), ніж за чесне виконання угоди чи розглядання спору. Загалом, такі інститути виглядають дуже логічними і в них хочеться вірити, але емпіричні роботи говорять, що таких інститутів приватного порядку просто не існувало: “Натомість середньовічні та ранньомодерні купці “голосували ногами”, переносячи свій бізнес з місць, де контроль за виконанням державних контрактів був гіршим, туди, де він був кращим (Ogilvie, 2011; Gelderblom, 2005a, 2013). Економічна історія об’єктивно не підтверджує думку про те, що було легко розробити неформальні замінники неякісних державних інституцій”.
Епілог. В цій частині, розгляду статті, я умисно звертаю увагу на інституті права власності та контракції, бо це дає змогу краще розуміти далі, коли Огілві буде розглядати “Сільськогосподарську революцію”. Саме ця подія сильно вплинула на історію Європи і вона може нам показати, чому одні країни пішли вперед, а інші - навпаки.
Я акцентую увагу на таких проблемах для того, аби наше громадянське суспільство дивилось більш детально на проблеми, які постають і постануть перед нами. Звісно, не претендую на істину, але, як я вже не раз зазначав, що саме інститути краще за все пояснюють міжкраїнні відмінності. Тому, за наявності часу, я буду продовжувати ці публікації між добою, коли я стережу небо (мобільна вогнева група) і повертаюсь до свого ноута. Сподіваюсь, цей цикл буде пізнавальним, і цікавим.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Konkretyka
Шейла Огілві. Інститути та економічне зростання в історичній перспективі. Частина IІІ.
Оригінал: Institutions and Economic Growth in Historical Perspective Автори: Sheilagh Ogilvie and A.W. Carus Факультет економіки Кембридзького університету, Велика Британія Переклад виконаний виключно в некомерційних освітніх цілях та не є офіційним, текст…
Європейська аграрна революція. Чому Англія та Голландія випередили інші країни Європи? Частина І.
На думку економічних істориків аграрна революція (далі - АР) в Англії сприяла Промисловій революції. Загалом, ці дві події заклали основу для переходу від кількісних показників до якісних. Тепер не треба було заганяти тисячі людей на поля, тепер в гру вступали інновації та людський капітал. Однак, далеко не у всіх країнах Європи відбувалась АР. Зокрема, лідерами у впроваджені нових підходів в АР стали Англія та Голландія, де в XV-XVІ столітті відбувалась революція. В той же час Італія, Франція, Іспанія і маса держав сучасної Німеччини почали їх наздоганяти лише у XVІІІ-ХІХ столітті. Чому одні країни випередили інші? Огілві пропонує шукати відповіді в інститутах.
Вплив інституту приватної власності на АР. Огілві пише: «Однією зі складових цього процесу (який в Англії отримав назву “обгороджування”) був перехід від общинного до приватного права власності на пасовища. Це сприяло зростанню не стільки тому, що вирішило проблеми спільного користування (Hardin, 1968), скільки тому, що весь сенс спільного управління колективними пасовищами полягав у запобіганні надмірному використанню (див. Neeson, 1993)».
Зазначу, що про ефект переходу від общинної форми володіння землею до приватної є маса емпіричних робіт. Аргументи з роботи Маркевича (причини низької продуктивності праці в аграрці Московії) про токсичності общини схожі з тим, що зазначає Огілві: «село одноголосно ухвалювало рішення щодо культур, сівозмін та інших технологій, і все село мало колективні права на збір врожаю та випасання худоби на індивідуальних орних землях після збору врожаю (…) у різні періоди між 1500 і 1900 роками ці розрізнені відкриті орні смуги були реорганізовані та об’єднані у суцільні масиви, на які окремі особи мали виключні права приватної власності. Це збільшило економію від масштабу внаслідок скорочення витрат часу, пов’язаних з переїздом кожного селянина з однієї ділянки на іншу, зменшило транзакційні витрати, пов’язані з впровадженням нових технологій обробки землі, та збільшило індивідуальні стимули для інвестування в підвищення продуктивності праці (Overton, 1996a,b)». Відповідно, в країнах де швидше відбувся перехід до гарантування приватної власності, були кращі умови для початку АР.
Інститути контракції. Але одних гарантій приватної власності замало. Бо через необхідність впроваджувати інновації фермери потребували ресурсів: фінанси, робоча сила, ринки збуту. Тому, вони напряму стикались з якістю інститутів контракції. Огілві зазначає: «Але укладанню контрактів на ринках праці часто перешкоджали примусова праця, якої вимагали від кріпаків, общинні бар’єри для трудової міграції, верхня межа заробітної плати на користь роботодавців, обмеження на працю жінок та інші обмежувальні трудові практики, що відображали інтереси впливових осіб та груп, зацікавлених у розподілі більшої частки ресурсів на свою користь (De Vries, 1976; Harnisch, 1989a,b; Klein, 2013; Ogilvie, 2004a,b, 2013a,b). Такі обмеження на укладання трудових контрактів накладалися через специфічні інститути, як-от кріпосне право, сільські громади, міські корпорації та ремісничі гільдії, правила яких не застосовувалися до всіх економічних агентів неупереджено, дозволяючи цим інститутам добровільно пропонувати та винаймати робочу силу на конкурентних ринках з вільним доступом, а диференціювали їх за неекономічними критеріями, такими як кріпосний статус, стать, релігія, етнічна приналежність, членство в громаді та членство в гільдії (Шарп, 1999; Ogilvie, 1997, 2000, 2004a,b; Ulbrich, 2004; Wiesner, 1989; Wiesner-Hanks, 1996; Wiesner, 2000). Навіть у порівняно прогресивному Ганновері ще в 1820 році поміщики використовували примусову працю кріпаків, оскільки вона не коштувала їм нічого».
Не менші проблеми існували і з залученням фінансових ресурсів. Аграрка потребувала інвестицій у ті ж добрива, інфраструктуру, робочу силу тощо. Саме фінансова інфраструктура та доступ до ринку збуту сильно вплинули на АР, про що читайте далі.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
На думку економічних істориків аграрна революція (далі - АР) в Англії сприяла Промисловій революції. Загалом, ці дві події заклали основу для переходу від кількісних показників до якісних. Тепер не треба було заганяти тисячі людей на поля, тепер в гру вступали інновації та людський капітал. Однак, далеко не у всіх країнах Європи відбувалась АР. Зокрема, лідерами у впроваджені нових підходів в АР стали Англія та Голландія, де в XV-XVІ столітті відбувалась революція. В той же час Італія, Франція, Іспанія і маса держав сучасної Німеччини почали їх наздоганяти лише у XVІІІ-ХІХ столітті. Чому одні країни випередили інші? Огілві пропонує шукати відповіді в інститутах.
Вплив інституту приватної власності на АР. Огілві пише: «Однією зі складових цього процесу (який в Англії отримав назву “обгороджування”) був перехід від общинного до приватного права власності на пасовища. Це сприяло зростанню не стільки тому, що вирішило проблеми спільного користування (Hardin, 1968), скільки тому, що весь сенс спільного управління колективними пасовищами полягав у запобіганні надмірному використанню (див. Neeson, 1993)».
Зазначу, що про ефект переходу від общинної форми володіння землею до приватної є маса емпіричних робіт. Аргументи з роботи Маркевича (причини низької продуктивності праці в аграрці Московії) про токсичності общини схожі з тим, що зазначає Огілві: «село одноголосно ухвалювало рішення щодо культур, сівозмін та інших технологій, і все село мало колективні права на збір врожаю та випасання худоби на індивідуальних орних землях після збору врожаю (…) у різні періоди між 1500 і 1900 роками ці розрізнені відкриті орні смуги були реорганізовані та об’єднані у суцільні масиви, на які окремі особи мали виключні права приватної власності. Це збільшило економію від масштабу внаслідок скорочення витрат часу, пов’язаних з переїздом кожного селянина з однієї ділянки на іншу, зменшило транзакційні витрати, пов’язані з впровадженням нових технологій обробки землі, та збільшило індивідуальні стимули для інвестування в підвищення продуктивності праці (Overton, 1996a,b)». Відповідно, в країнах де швидше відбувся перехід до гарантування приватної власності, були кращі умови для початку АР.
Інститути контракції. Але одних гарантій приватної власності замало. Бо через необхідність впроваджувати інновації фермери потребували ресурсів: фінанси, робоча сила, ринки збуту. Тому, вони напряму стикались з якістю інститутів контракції. Огілві зазначає: «Але укладанню контрактів на ринках праці часто перешкоджали примусова праця, якої вимагали від кріпаків, общинні бар’єри для трудової міграції, верхня межа заробітної плати на користь роботодавців, обмеження на працю жінок та інші обмежувальні трудові практики, що відображали інтереси впливових осіб та груп, зацікавлених у розподілі більшої частки ресурсів на свою користь (De Vries, 1976; Harnisch, 1989a,b; Klein, 2013; Ogilvie, 2004a,b, 2013a,b). Такі обмеження на укладання трудових контрактів накладалися через специфічні інститути, як-от кріпосне право, сільські громади, міські корпорації та ремісничі гільдії, правила яких не застосовувалися до всіх економічних агентів неупереджено, дозволяючи цим інститутам добровільно пропонувати та винаймати робочу силу на конкурентних ринках з вільним доступом, а диференціювали їх за неекономічними критеріями, такими як кріпосний статус, стать, релігія, етнічна приналежність, членство в громаді та членство в гільдії (Шарп, 1999; Ogilvie, 1997, 2000, 2004a,b; Ulbrich, 2004; Wiesner, 1989; Wiesner-Hanks, 1996; Wiesner, 2000). Навіть у порівняно прогресивному Ганновері ще в 1820 році поміщики використовували примусову працю кріпаків, оскільки вона не коштувала їм нічого».
Не менші проблеми існували і з залученням фінансових ресурсів. Аграрка потребувала інвестицій у ті ж добрива, інфраструктуру, робочу силу тощо. Саме фінансова інфраструктура та доступ до ринку збуту сильно вплинули на АР, про що читайте далі.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Konkretyka
Чому Московська імперія мала низьку продуктивність праці в аграрці? Перший сценарій для відео.
Нещодавно я написав сценарій для відео ініціативи Останній Капіталіст. Тому, рекомендую ознайомитись з ним за цим посиланням. Це, напевно, вперше, коли я робив…
Нещодавно я написав сценарій для відео ініціативи Останній Капіталіст. Тому, рекомендую ознайомитись з ним за цим посиланням. Це, напевно, вперше, коли я робив…
Європейська аграрна революція. Чому Англія та Голландія випередили інші країни Європи? Частина ІІ.
Залучення інвестицій або доступ до кредитних ресурсів сьогодні є головними драйверами для розвитку будь-якого підприємства. Тому, не дивно, що саме доступ до цих ресурсів і вплинув на темпи аграрної революції в різних країнах Європи:
«Ефективні інститути контрактації в Нідерландах та Англії дозволили голландським та англійським фермерам отримати доступ до небагатьох джерел капіталу, доступних у ранньомодерній Європі (De Vries and Van der Woude, 1997; Schofield and Lambrecht, 2009). У Нідерландах заможні городяни інвестували безпосередньо в землю та позичали кошти фермерам через розвинені кредитні ринки країни (De Vries, 1974, 1976; Van Cruyningen, 2009). В Англії землевласники змушені були платити за свої маєтки, оскільки вони не мали привілеїв втручатися в процес укладання контрактів, якими користувалися їхні колеги з Центральної та Східної Європи. Це давало їм сильні стимули позичати своїм орендарям капітал для поліпшення господарства або навіть самим позичати з цією метою на фінансових ринках Англії, які наздоганяли голландські протягом XVI-XVII століть (Holderness, 1976; Muldrew, 1993, 1998, 2003; Spufford, 2000). Ефективні інститути контрактації означали, що англійські торговці зерном могли та хотіли надавати кредити фермерам, а також пом’якшувати вплив від коливання цін, спекулюючи на результатах врожаю, як це описав Дефо (1727, т. 2, с. 36): “Ці кукурудзяні магнати їздять країною між фермерами та купують кукурудзу з комор навіть ще до того, як її обмолотять. Ні, іноді вони купують її прямо в полі, не тільки до того, як її обмолотять, але й до того, як вона дозріє. (Прим. Своєрідний дериватив) ”.
В той же час в інших частинах Європи подібних умов не існувало: «У багатьох країнах – Франції, Іспанії, Італії та численних німецьких територіях – навіть комерційні та промислові прибутки мали тенденцію перетікати до земельних маєтків, дворянського статусу (що надавало свободу оподаткування), бюрократичного апарату або легальних монополій на певні види бізнесу (De Vries, 1976). У суспільствах, де найбільший прибуток та найменший ризик приносила купівля землі або королівська прихильність, нерозвиненість інститутів конрактації означала, що ризиковані економічні проєкти, зокрема й поліпшення технологій обробки землі, не мали капіталу. У багатьох європейських країнах групи з індивідуальними інтересами мали привілейований доступ до кредитних установ, з яких були виключені звичайні люди, в тому числі більшість селян у сільській місцевості. Попри те, що селянам часом вдавалося частково обійти ці обмеження, використовуючи недокументовані та неформальні кредитні контракти, вони зазнавали вищих транзакційних витрат (Ogilvie et al. 2012).»
Однак, не лише доступ до робочої сили та фінансів були проблемою інститутів контракції, але й банальний доступ до ринку збуту своєї продукції. Зокрема, Огілві наводить такий дуже цікавий приклад, який багато що пояснює в темпах АР в окремих країнах: «Правителі та міська влада в Іспанії, Франції, Італії та Німеччині часто запроваджували особливі інституційні механізми, які називалися “скрепами” – юридичними правами попередньої купівлі, які вони використовували для того, щоб змусити фермерів у навколишній сільській місцевості продавати свою продукцію в містах за цінами, нижчими за ринкові (De Vries, 1976; Ogilvie, 2011). Це було однією з причин того, що високоурбанізовані регіони Північної Італії та Південної Німеччини не змогли стимулювати аграрну революцію в XVI столітті, на відміну від голландських та фламандських міст, де міські споживачі мали платити фермерам за ринковими цінами. В Іспанії встановлення верхньої межі цін на зерно та інші інституційні обмеження на укладання контрактів на ринках збуту призвели до того, що селяни практично покинули землю, і до 1797 року в сільській Кастилії налічувалося майже 1000 спорожнілих сіл; щоб вгамувати голод, що почав ширитися, зерно доводилося імпортувати (DeVries, 1976)».
Продовження незабаром.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Залучення інвестицій або доступ до кредитних ресурсів сьогодні є головними драйверами для розвитку будь-якого підприємства. Тому, не дивно, що саме доступ до цих ресурсів і вплинув на темпи аграрної революції в різних країнах Європи:
«Ефективні інститути контрактації в Нідерландах та Англії дозволили голландським та англійським фермерам отримати доступ до небагатьох джерел капіталу, доступних у ранньомодерній Європі (De Vries and Van der Woude, 1997; Schofield and Lambrecht, 2009). У Нідерландах заможні городяни інвестували безпосередньо в землю та позичали кошти фермерам через розвинені кредитні ринки країни (De Vries, 1974, 1976; Van Cruyningen, 2009). В Англії землевласники змушені були платити за свої маєтки, оскільки вони не мали привілеїв втручатися в процес укладання контрактів, якими користувалися їхні колеги з Центральної та Східної Європи. Це давало їм сильні стимули позичати своїм орендарям капітал для поліпшення господарства або навіть самим позичати з цією метою на фінансових ринках Англії, які наздоганяли голландські протягом XVI-XVII століть (Holderness, 1976; Muldrew, 1993, 1998, 2003; Spufford, 2000). Ефективні інститути контрактації означали, що англійські торговці зерном могли та хотіли надавати кредити фермерам, а також пом’якшувати вплив від коливання цін, спекулюючи на результатах врожаю, як це описав Дефо (1727, т. 2, с. 36): “Ці кукурудзяні магнати їздять країною між фермерами та купують кукурудзу з комор навіть ще до того, як її обмолотять. Ні, іноді вони купують її прямо в полі, не тільки до того, як її обмолотять, але й до того, як вона дозріє. (Прим. Своєрідний дериватив) ”.
В той же час в інших частинах Європи подібних умов не існувало: «У багатьох країнах – Франції, Іспанії, Італії та численних німецьких територіях – навіть комерційні та промислові прибутки мали тенденцію перетікати до земельних маєтків, дворянського статусу (що надавало свободу оподаткування), бюрократичного апарату або легальних монополій на певні види бізнесу (De Vries, 1976). У суспільствах, де найбільший прибуток та найменший ризик приносила купівля землі або королівська прихильність, нерозвиненість інститутів конрактації означала, що ризиковані економічні проєкти, зокрема й поліпшення технологій обробки землі, не мали капіталу. У багатьох європейських країнах групи з індивідуальними інтересами мали привілейований доступ до кредитних установ, з яких були виключені звичайні люди, в тому числі більшість селян у сільській місцевості. Попри те, що селянам часом вдавалося частково обійти ці обмеження, використовуючи недокументовані та неформальні кредитні контракти, вони зазнавали вищих транзакційних витрат (Ogilvie et al. 2012).»
Однак, не лише доступ до робочої сили та фінансів були проблемою інститутів контракції, але й банальний доступ до ринку збуту своєї продукції. Зокрема, Огілві наводить такий дуже цікавий приклад, який багато що пояснює в темпах АР в окремих країнах: «Правителі та міська влада в Іспанії, Франції, Італії та Німеччині часто запроваджували особливі інституційні механізми, які називалися “скрепами” – юридичними правами попередньої купівлі, які вони використовували для того, щоб змусити фермерів у навколишній сільській місцевості продавати свою продукцію в містах за цінами, нижчими за ринкові (De Vries, 1976; Ogilvie, 2011). Це було однією з причин того, що високоурбанізовані регіони Північної Італії та Південної Німеччини не змогли стимулювати аграрну революцію в XVI столітті, на відміну від голландських та фламандських міст, де міські споживачі мали платити фермерам за ринковими цінами. В Іспанії встановлення верхньої межі цін на зерно та інші інституційні обмеження на укладання контрактів на ринках збуту призвели до того, що селяни практично покинули землю, і до 1797 року в сільській Кастилії налічувалося майже 1000 спорожнілих сіл; щоб вгамувати голод, що почав ширитися, зерно доводилося імпортувати (DeVries, 1976)».
Продовження незабаром.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Konkretyka
Шейла Огілві. Інститути та економічне зростання в історичній перспективі. Частина IІІ.
Оригінал: Institutions and Economic Growth in Historical Perspective Автори: Sheilagh Ogilvie and A.W. Carus Факультет економіки Кембридзького університету, Велика Британія Переклад виконаний виключно в некомерційних освітніх цілях та не є офіційним, текст…
Чи можуть корумповані еліти бути ефективними під час війни? Як корупція зруйнувала республіку? Історія Консула Гнея Папірія Карбона.
Призначення на найвищу державну посаду, а саме Консула Римської Республіки, Гнея Папірія Карбона (Старшого) стало можливим завдяки умовам, які через понад 50 років охарактеризує Цицерон висловом: «O tempora, o mores» себто «Що за часи, що за звичаї?». Проблема морально-духовного стану римського суспільства та корумпованості еліт турбували видатного мислителя все його життя. Ознаки хвороби Римської Республіки проявились задовго до Цицерона ще в ІІ столітті до н.е., коли герой цього посту піднімався по щаблях влади. Цицерон у своєму листі до Луція Папірія Пета згадував Карбона як безчесного, бо він своїми рішеннями ледве не зруйнував Рим.
Як Карбон став на чолі наддержави? Він здобув владу в час, коли республіка перестала виконувати свою ключову функцію, а саме проводити справжні конкурентні вибори. Карбон отримав консульський пост не за чесноти чи ідеї і не у чесній політичній боротьбі, а в епоху розквіту корупції. В ту добу Рим почав втрачати свою душу, в центрі якої був нарис свідомого громадянина, замість нього прийшли: інтереси, фракції, а за ними і корупція. В той же час громадяни, які повинні були цьому протистояти, перестали цікавитись політикою (маса причин). Згодом ця пасивність привела республіку до тиранії воєначальників.
Причини смерті республіки чудово описав величний історик Полібій в своїй роботі «Загальна історія». Він акцентував увагу на проблемі втрати балансу в республіці. Зокрема, Полібій пояснював успіх Риму балансом між трьома елементами в його політичній системі: монархічним (Консул), олігархічним (Сенат) та демократичним (Трибун, коміції і тп.). Особливо уважні читачі тепер знають звідки пішла теорія про розділення гілок влади і в кого видатний Монтеск'є взяв цю ідею. Але повернімось до Риму – порушення балансу між «гілками влади» в Римі, на думку Полібія, було простимульоване відсутністю зовнішніх загроз. Як наслідок заможніші (аристократи, «олігархи» і тп.) починали притискати народ через закони та побори, популісти бачити в цьому шанс аби піднятись в гору. Тому починали загравати з народом, налаштовуючи його проти еліт, а еліти проти народу, керуючись висловом: «розділяй та владарюй». Це все в результаті вело до царювання охлократії (влади натовпу, а не громадян) і вибуху ненависті, яка під собою поховала всю державу.
Такі часи в свою чергу дають у владу самодурів, на кшталт Карбона, чиї методи розвалюють і політичну систему, і державу. Більше того, історія Риму могла й закінчитись, бо саме в добу такого Консула держава вперше зіткнувся з германцями. Племена Кімрів пересікли Дунай і загрожували союзникам республіки в Норіку. Карбон з військом відправився, аби зупинити варварів. Розвідники Кімрів, побачивши римські легіони та зваживши чутки про їхню могуть, запросили зустріч з Карбоном, де одразу заявили «що просто заблукали». Після чого варвари завірили, що хочуть покинути римські землі і навіть компенсувати втрати. Однак, Карбон, будучи самозакоханим та недалекоглядним в умовах поза схематозів столиці, думав, що йому випав легкий шанс прославитись. Тому, замість проведення оцінки сил германців чи підготовки до оборони, він просто наказав зробити засідку та напасти на них. В результаті бездарно спланований напад привів до розгрому легіонів і руйнування чуток про їхню непереможність. Ціна нерозуму Карбона коштувала Риму колосальних людських втрат, 10 років війни і остаточного підриву республіканських інститутів. Унаслідок чого на арену почали виходити воєначальники, чиї погляди були далекі від образів республіки, громадянських чеснот та свобод.
Епілог. Історія Консула не є унікальною – корупція створює звʼязки, які дуже важко викорінити, особливо коли нею живе вся еліта. Все це виде до того, що вищі посади займають не ті, хто дійсно вміє управляти, а ті хто вміє «рішати». Все це веде до недалекоглядності, витрат життів та, як наслідок, краху не тільки політичного ладу, але й держави.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Призначення на найвищу державну посаду, а саме Консула Римської Республіки, Гнея Папірія Карбона (Старшого) стало можливим завдяки умовам, які через понад 50 років охарактеризує Цицерон висловом: «O tempora, o mores» себто «Що за часи, що за звичаї?». Проблема морально-духовного стану римського суспільства та корумпованості еліт турбували видатного мислителя все його життя. Ознаки хвороби Римської Республіки проявились задовго до Цицерона ще в ІІ столітті до н.е., коли герой цього посту піднімався по щаблях влади. Цицерон у своєму листі до Луція Папірія Пета згадував Карбона як безчесного, бо він своїми рішеннями ледве не зруйнував Рим.
Як Карбон став на чолі наддержави? Він здобув владу в час, коли республіка перестала виконувати свою ключову функцію, а саме проводити справжні конкурентні вибори. Карбон отримав консульський пост не за чесноти чи ідеї і не у чесній політичній боротьбі, а в епоху розквіту корупції. В ту добу Рим почав втрачати свою душу, в центрі якої був нарис свідомого громадянина, замість нього прийшли: інтереси, фракції, а за ними і корупція. В той же час громадяни, які повинні були цьому протистояти, перестали цікавитись політикою (маса причин). Згодом ця пасивність привела республіку до тиранії воєначальників.
Причини смерті республіки чудово описав величний історик Полібій в своїй роботі «Загальна історія». Він акцентував увагу на проблемі втрати балансу в республіці. Зокрема, Полібій пояснював успіх Риму балансом між трьома елементами в його політичній системі: монархічним (Консул), олігархічним (Сенат) та демократичним (Трибун, коміції і тп.). Особливо уважні читачі тепер знають звідки пішла теорія про розділення гілок влади і в кого видатний Монтеск'є взяв цю ідею. Але повернімось до Риму – порушення балансу між «гілками влади» в Римі, на думку Полібія, було простимульоване відсутністю зовнішніх загроз. Як наслідок заможніші (аристократи, «олігархи» і тп.) починали притискати народ через закони та побори, популісти бачити в цьому шанс аби піднятись в гору. Тому починали загравати з народом, налаштовуючи його проти еліт, а еліти проти народу, керуючись висловом: «розділяй та владарюй». Це все в результаті вело до царювання охлократії (влади натовпу, а не громадян) і вибуху ненависті, яка під собою поховала всю державу.
Такі часи в свою чергу дають у владу самодурів, на кшталт Карбона, чиї методи розвалюють і політичну систему, і державу. Більше того, історія Риму могла й закінчитись, бо саме в добу такого Консула держава вперше зіткнувся з германцями. Племена Кімрів пересікли Дунай і загрожували союзникам республіки в Норіку. Карбон з військом відправився, аби зупинити варварів. Розвідники Кімрів, побачивши римські легіони та зваживши чутки про їхню могуть, запросили зустріч з Карбоном, де одразу заявили «що просто заблукали». Після чого варвари завірили, що хочуть покинути римські землі і навіть компенсувати втрати. Однак, Карбон, будучи самозакоханим та недалекоглядним в умовах поза схематозів столиці, думав, що йому випав легкий шанс прославитись. Тому, замість проведення оцінки сил германців чи підготовки до оборони, він просто наказав зробити засідку та напасти на них. В результаті бездарно спланований напад привів до розгрому легіонів і руйнування чуток про їхню непереможність. Ціна нерозуму Карбона коштувала Риму колосальних людських втрат, 10 років війни і остаточного підриву республіканських інститутів. Унаслідок чого на арену почали виходити воєначальники, чиї погляди були далекі від образів республіки, громадянських чеснот та свобод.
Епілог. Історія Консула не є унікальною – корупція створює звʼязки, які дуже важко викорінити, особливо коли нею живе вся еліта. Все це виде до того, що вищі посади займають не ті, хто дійсно вміє управляти, а ті хто вміє «рішати». Все це веде до недалекоглядності, витрат життів та, як наслідок, краху не тільки політичного ладу, але й держави.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Konkretyka
Конкретика - економіка, інститути та трішки історії. Сайт: konkretyka.net
Patreon: https://www.patreon.com/oleksandr_ant
Звязок: @konkretyka_bot
Patreon: https://www.patreon.com/oleksandr_ant
Звязок: @konkretyka_bot
Чи наведуть порядок військові? Кейс Римської республіки.
«Гуркіт зброї переривав голос закону» - Гай Марій (Плутарх «Гай Марій» 28.)
Пропоную Вашій увазі дві історії про двох видатних полководців Риму. Ці кейси покликані нам показати чому не можна порушувати правила, навіть якщо суспільний резонанс цього вимагає. А також, які наслідки існують для держави, коли амбітні військові нехтують конкурентними виборами і узурпують владу.
Гай Марій та його шкатулка Пандори. Одразу підкреслю, що вчинки Марія трактують по-різному, і я лише опишу одну з версій. Відомий воєначальник приймав участь в політичному житті Риму ще до перших великих успіхів у військовій карʼєрі. Обирався Трибуном у 119 році до н.е., однак, на виборах Претора у 116 році був звинувачений у підкупі виборців:
Пояснення навряд можна назвати впевненим, але тоді справу закрили і більше того вибори він «виграв».
Справжня слава прийшла до нього не в кріслі державного діяча, а полководця. Він виграв важку Югуртинську війну (цар Югурта з Нумідії), здолав велике нашестя германців (Кімврів та Тевтонів), коли Рим був на волосині від краху та провів по-справжньому фахову військову реформу. Всі ці успіхи зробили Марія живою легендою і через цю славу його обрали Консулом. Однак, всупереч закону (1 термін), зробили це пʼять разів поспіль через «суспільну значимість». Ця значимість призвела до того, що згодом Марій грав не тільки у брудні політичні ігри, але й використовував своїх ветеранів ,і навіть діючу армію, для підтримки своїх політик та влади. Тим самим він дав приклад всім іншим полководцям, як можна конвертувати свою військову карʼєру, чим згодом і скористався Сулла.
Сулла - диктатор. Якщо Марій навʼязував свою волю інтригами та обережно застосовував силу, то Сулла рубав з плеча. Успішний полководець, який воював пліч-о-пліч з Марієм, згодом став його ворогом. Це протистояння призвело до кривавої громадянської війни, яка «написала сценарій» для всіх наступних збройних конфліктів всередині Риму.
Першим етапом громадянської війни став марш на Рим Сулли у 88 році, який був спровокований за участю Гая Марія. Тоді майбутній диктатор з гаслом «очистити столицю від ворогів держави» повів свої легіони на столицю. Фактично, відбувся військовий переворот, але Сулла, захопивши Рим, не зайняв посаду диктатора і не розправився з прихильниками Марія, а лише вислав їх. Така обережність, можливо повʼязана з розуміння, що поки його сил недостатньо для утримання влади. До того ж супротив громадян потенційній диктатурі все ще був сильним (вони атакували його війська коли той увійшов в Рим), тому він вів себе обережно, і символічно проголосивши, що «управився з ворогами» відбув у Грецію для війни з одним з наймогутніших ворогів Риму - Мітрідатом Великим. Ця війна принесла славу Суллі так само, як в свій час війна з царем Югуртою прославила Марія. Цей успіх налякав його ворогів, син Гая Марія разом з прихильниками батька вирішили взяти реванш. Сулла, відчуваючи свою силу, забажав дати їм битву і заради цього пожертвував інтересами Риму, відпустивши Мітрідата, який, оговтавшись згодом, почне нову війну. Майбутній диктатор таким чином показав ціну, коли власні амбіції вище державних інтересів. Звісно, Сулла переміг сина Марія, а після того проголосив безстрокову диктатуру, як буцімто «Захисник порядку».
Епілог. Саме в часи Марія та Сулли проходили своє становлення Помпей, Цезар та Красс, які потім поставлять крапку в історії республіканського ладу в Римі. Тим не менш, історії цих двох, безсумнівно видатних, полководців показують, що які б не були мотиви та популярність військових, але ніхто не може бути вище закону та громадянських свобод. Розплата за амбіції чистолюбців дуже страшна, у випадку з Римом - руїна.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
«Гуркіт зброї переривав голос закону» - Гай Марій (Плутарх «Гай Марій» 28.)
Пропоную Вашій увазі дві історії про двох видатних полководців Риму. Ці кейси покликані нам показати чому не можна порушувати правила, навіть якщо суспільний резонанс цього вимагає. А також, які наслідки існують для держави, коли амбітні військові нехтують конкурентними виборами і узурпують владу.
Гай Марій та його шкатулка Пандори. Одразу підкреслю, що вчинки Марія трактують по-різному, і я лише опишу одну з версій. Відомий воєначальник приймав участь в політичному житті Риму ще до перших великих успіхів у військовій карʼєрі. Обирався Трибуном у 119 році до н.е., однак, на виборах Претора у 116 році був звинувачений у підкупі виборців:
Плутарх: «Найбільшу підозру викликала та обставина, що за перегородкою серед голосуючих бачили одного з рабів Касія Сабакона, а Сабакон був найзатятішим прихильником Марія. На суді Марій заявив, ніби, стомлений спекою і спрагою, він попросив холодної води, і раб, який приніс чашу, пішов, як тільки він напився».
Пояснення навряд можна назвати впевненим, але тоді справу закрили і більше того вибори він «виграв».
Справжня слава прийшла до нього не в кріслі державного діяча, а полководця. Він виграв важку Югуртинську війну (цар Югурта з Нумідії), здолав велике нашестя германців (Кімврів та Тевтонів), коли Рим був на волосині від краху та провів по-справжньому фахову військову реформу. Всі ці успіхи зробили Марія живою легендою і через цю славу його обрали Консулом. Однак, всупереч закону (1 термін), зробили це пʼять разів поспіль через «суспільну значимість». Ця значимість призвела до того, що згодом Марій грав не тільки у брудні політичні ігри, але й використовував своїх ветеранів ,і навіть діючу армію, для підтримки своїх політик та влади. Тим самим він дав приклад всім іншим полководцям, як можна конвертувати свою військову карʼєру, чим згодом і скористався Сулла.
Сулла - диктатор. Якщо Марій навʼязував свою волю інтригами та обережно застосовував силу, то Сулла рубав з плеча. Успішний полководець, який воював пліч-о-пліч з Марієм, згодом став його ворогом. Це протистояння призвело до кривавої громадянської війни, яка «написала сценарій» для всіх наступних збройних конфліктів всередині Риму.
Першим етапом громадянської війни став марш на Рим Сулли у 88 році, який був спровокований за участю Гая Марія. Тоді майбутній диктатор з гаслом «очистити столицю від ворогів держави» повів свої легіони на столицю. Фактично, відбувся військовий переворот, але Сулла, захопивши Рим, не зайняв посаду диктатора і не розправився з прихильниками Марія, а лише вислав їх. Така обережність, можливо повʼязана з розуміння, що поки його сил недостатньо для утримання влади. До того ж супротив громадян потенційній диктатурі все ще був сильним (вони атакували його війська коли той увійшов в Рим), тому він вів себе обережно, і символічно проголосивши, що «управився з ворогами» відбув у Грецію для війни з одним з наймогутніших ворогів Риму - Мітрідатом Великим. Ця війна принесла славу Суллі так само, як в свій час війна з царем Югуртою прославила Марія. Цей успіх налякав його ворогів, син Гая Марія разом з прихильниками батька вирішили взяти реванш. Сулла, відчуваючи свою силу, забажав дати їм битву і заради цього пожертвував інтересами Риму, відпустивши Мітрідата, який, оговтавшись згодом, почне нову війну. Майбутній диктатор таким чином показав ціну, коли власні амбіції вище державних інтересів. Звісно, Сулла переміг сина Марія, а після того проголосив безстрокову диктатуру, як буцімто «Захисник порядку».
Епілог. Саме в часи Марія та Сулли проходили своє становлення Помпей, Цезар та Красс, які потім поставлять крапку в історії республіканського ладу в Римі. Тим не менш, історії цих двох, безсумнівно видатних, полководців показують, що які б не були мотиви та популярність військових, але ніхто не може бути вище закону та громадянських свобод. Розплата за амбіції чистолюбців дуже страшна, у випадку з Римом - руїна.
Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог
Telegram
Konkretyka
Чи можуть корумповані еліти бути ефективними під час війни? Як корупція зруйнувала республіку? Історія Консула Гнея Папірія Карбона.
Призначення на найвищу державну посаду, а саме Консула Римської Республіки, Гнея Папірія Карбона (Старшого) стало можливим…
Призначення на найвищу державну посаду, а саме Консула Римської Республіки, Гнея Папірія Карбона (Старшого) стало можливим…