​​Українці, до зброї!

Дозвіл Верховного Командування Німецьких Збройних Сип на утворення Українського Визвольного Війська ще раз ясно яскраво свідчить про те, що німці прийшли на Україну не як завойовники, а як визволителі української нації, як друзі українського народу, якого немилосердно катувала жидівсько-комуністична зграя червоної Москви. Большевики 25 років тільки обіцяли «радісне життя» українському народові, в дійсності провадили політику знищення та зубожіння українського селянства. Німці нічого не обіцяли, а реально дали землю і закликали до праці на користь самого ж селянства, цю користь працьовитий селянин відчуває вже сьогодні. Українська земля, українська нація споконвіку відчувала тільки ворожу навалу своїх сусідів. Руйнували українські оселі татарські орди. Плюндрували українську землю турецькі яничари. Нищила українське населення шляхетська Польща. Розпинали Україну російські царі, і остаточно розтоптала Україну, замучивши її синів, жидівсько-большевицьа Москва. Наші предки віками боронили не тільки українську землю, але й землі своїх ворогів Московії, Польщі, від сильного в той час ворога татар та турків; славне запорізьке військо майже 200 років було передовим кордоном захисту цих земель. Український народ нераз повставав проти своїх гнобителів. Лицарська слава Запорізького козацтва не раз боронила українське селянство від неволі і панського катування. Невмируща слава великих мужів України: Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Петра Дорошенка, Івана Мазепи назавжди лишилась в серцях українського народу і кличе зараз на боротьбу з ворогом всього людства большевизмом. Українське козацтво у відкритому бою не можна було побороти і тому всі вороги перемагали нас тільки підступом та зрадою. Після того, коли Богдан Хмельницький приєднався до Москви, як рівний з рівним, Петро 1 зрадою та підступом знищив Запоріжжя 40 тисяч запорізьких козаків потопив у Невських болотах, будуючи Петербург. Тоді, коли Україна в 1920 році горіла повстанням проти большевицької Москви, кремлівські володарі оголосили Українську Федеративну Радянську Республіку, сформувавши «Червоне Козацтво» під проводом Примакова і Щорса й кинули на Україну ліквідувати повстання. Пізніше Сталін зрадою та підступом знищив українське село, розстріляв всіх повстанців, виморив голодом 6 міліонів українців, заслав в Сибір до 4 міліонів селян та куркулів. Зрадою та підступом жидівство ошукало наших українських синів, які зараз в лавах Червоної Армії проливають кров за чужі інтереси, за жидівське право, за сатанинську власть Сталіна, за англо-американський капітал. Пора українцям зрозуміти, де ворог а де друзі, і гуртом повстати за дійсну волю, за своє право, за свою землю та вкупі з великим німецьким народом знищити жидівсько-комуністичну гидру, ворога всього передового людства. Українці, до зброї! До лав Українського Визвольного Війська! Будьмо гідними нащадками наших славних предків.

— Доброволець УВВ А. Полтавченко.
05.07.1943

1-а Козацька дивізія Вермахту.

​​Володимир Козак. Ваффен-оберштурмфюрер, командир 4-ї роти 29-го полку дивізії Ваффен СС «Галичина». Нагороджений Залізним хрестом II класу (1 серпня 1944 р. за відвагу в боях під Бродами) та Залізним хрестом I класу (у квітні 1945 р. за  бої в районі замку Гляйхенберг 9 квітня 1945), також мав (Infanterie Sturmabzeichen) Штурмовий знак (піхотний), (Verwundetenabzeichen in silber) 2-го ступеня та «За поранення».

В дивізії існував «Jagdzug» - винищувальний розвідувальний загін, що складався на 70% з українців Східної України (колишні бійці РККА).
Ця група розвідки діяла окремо і мала окреме підпорядкування.
Відомим вояком групи був відважний чотовий Стасенко з Києва. Сотник Володимир Козак з ним неодноразово виходив на герці до більшовицьких окопів. Стрільці казали, що “кулі їх не чіпляються”. Але під час одного з таких боїв Стасенко загинув. Козак, незважаючи на шалений вогонь, виніс його тіло з бою. Стрільці стали свідками небаченої сцени – їхній командир гірко ридав над тілом свого товариша. Тоді всі відчули, які глибокі у нього почуття вояцької дружби.

Чисельність українських службовців шуцманшафту та допоміжної поліції в «Райхскомісаріаті Україна» станом на 1 листопада 1942 року.