Не буває нейтральності, коли триває така війна. І ми знаємо, як часто тиранії пробують використовувати спорт заради своїх ідеологічних інтересів. Очевидно, що будь-який нейтральний прапор російських спортсменів заплямований кровʼю.

Не можна не бути розчарованим заявами чинного очільника Міжнародного олімпійського комітету. Неодноразово з ним говорив і так і не почув, як він збирається захищати спорт від пропаганди війни, якщо поверне російських спортсменів у міжнародні змагання.

Ми зробимо все, щоб світ захистив спорт від політичного та будь-якого іншого впливу держави-терориста, який просто неминучий, якщо російські спортсмени братимуть участь у змаганнях. І тим більше – у паризькій Олімпіаді.

Українські спортсмени змушені захищати життя своїх близьких і свободу нашого народу від російської агресії. Російські удари забрали життя сотень і сотень українців та українок, які могли збагатити світовий спорт своїм талантом.

Запрошую пана Баха в Бахмут, щоб він побачив на власні очі, що нейтральності не існує.

Дякую кожному хто був ці 19 місяців, 11 з яких війна, поряд!
Кожному хто працював і працює на нашу Перемогу, кожному хто допомагав та підтримував, тримав стрій, піклувався про людей і мою рідну Сумщину!

До зустрічі!
Слава нашим Героям!
Слава Україні!

Перші бої 1918 року армії УНР з російськими більшовиками були на Сумщині.

І відбувалися вони неподалік залізничної станції Хутір-Михайлівський. За 10-ть днів до бою під Крутами.

Це перше протистояння було нетривалим, але кровопролитним. Червоноармійський загін прорвав українську оборону на півночі та захопив станцію Хутір Михайлівський.

Цей бій мав стратегічне значення, адже більшовицька росія не могла допустити, аби Австро-Угорщина та Німеччина визнали Українську Народну Республіку стороною переговорів. Тому прагнули захопити Київ до початку перемовин в Бресті.

Українці хоч і не розбили, але затримали ворожі сили, наскільки змогли.
І були змушені відступити до станції Кролевець, а потім до Конотопа, де також відбувся бій.
Бої на Сумщині щонайменше на день затримали наступ більшовиків на столицю.
А вже 29 січня 1918 року на Чернігівщині відбувся бій під Крутами. За різними джерелами від 70 до 100 молодих українських хлопців віддали свої життя за рідну країну та на кілька діб зупинили більшовицьку армію, яка насувалася на Київ. Крути стали легендою, символом жертовності та незламності молодого покоління.

Анатолій Свиридюк загинув 8 березня 2022 року в Охтирці Сумської області під час авіабомбардувань.

Народився Анатолій у містечку Олевськ на Житомирщині у родині робітників. У 1990 році сім’я переїхала жити до пгт. Пархомівка Краснокутського району Харківської області.
Після школи Анатолій вступив до Харківського індустріально - педагогічного технікуму, який закінчив влітку 1996 року. У цьому ж році призвався на строкову службу до Збройних Сил України.

У 1997-1998 роках служив у складі Миротворчих Сил ООН в Республіці Югославії.

Коли ж повернувся, влаштувався на завод "Нафтопроммаш" в місті Охтирка Сумської області. Спочатку був наладчиком, потім майстром, далі займав посаду заступника начальника цеху.
Вступив до Харківської інженерно-педагогічної академії.

У 2004 році Анатолій проходив службу у складі Багатонаціональних Миротворчих Сил в Республіці Ірак на посаді заступника командира взводу.

За гарну службу мав бойові нагороди та відзнаки.

Повернувшись до України, продовжив навчатися. Здобув фах інженера.
Згодом працював в Охтирський партії геофізичних досліджень свердловин.

«Чоловік майстерно грав на гітарі та красиво співав. Був завзятим рибалкою в любив відпочинок на природі. Мав багато друзів», - розповіла його дружина Аліна.

24 лютого 2022 року Анатолій Свиридюк разом із побратимами у складі ТРО став на захист рідного міста Охтирка.

«7 березня о 22-й годині подзвонив мені і сказав, що любить мене та дітей, цілує і міцно обіймає, побажав солодких снів, а вже вночі 8 березня 2022 року він загинув», - розповіла дружина.

Старшина Свиридюк Анатолій Валентинович виконуючи бойове завдання, загинув в результаті авіаційного нальоту армії окупантів. Посмертно нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

В Анатолія лишилася дружина та двоє дітей. Йому було 43 роки.
Пам’ятаємо🇺🇦

Друзі!
Оскільки даний Телеграм-канал є моїм єдиним офіційним і є верифікованим (має синю галочку підтвердження приналежності саме Дмитру Живицькому) і змінити його назву не можна за правилами телеграму.
І оскільки з 27 січня 2023 року я вже не є керівником Сумської обласної військової адміністрації (ОВА) тому прошу не зважати на напис "Сумська ОВА" або вважати його написом "раніше Сумська ОВА".

Дякую за розуміння і разом до Перемоги! 🇺🇦

#Сумщина_365

Катівня у Лебедині — один із символів репресивної царської влади до України.
 
Після знищення Батурина на початку листопада 1708 року цар прибув до сотенного міста Сумського полку Лебедин. Тут була організована слідча канцелярія проти козаків, які підтримували гетьмана Івана Мазепу.
 
До міста визвали підозрюваних у зраді царю для розслідування. Багатьох піддали жахливим тортурам: вішали, рубали голови, колесували.
Точна цифра закатованих невідома, але є відомості, що серед жертв були не лише козаки, а й війти міст (мери), представники духовенства, цивільні містяни та селяни.
 
Сьогодні на місці братської могили встановлений пам’ятний хрест.

Віра Сталинська загинула у своєму будинку в Охтирці, коли 13 березня 2022 року росіяни обстріляли житловий квартал міста.

Віра Яківна народилася в селі Крамчанка Великописарівської громади. У її родині було багато вчителів. А свого батька Віра бачила лише раз - він загинув у Другу світову війну.
Після закінчення 8 класів місцевої школи Віра вступила до Харківського аграрного технікуму, розповіла її онучка Юлія.

Далі Віра Сталинська з донькою переїхали жити до м.Охтирка. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка. Після місяця зустрічей пара побралася. Народили ще двох діток. Побудували власний будинок.

Віра Яківна працювала в Охтирці в дорожному господарстві. Якраз у той час були збудовані мости в Климентово та Охтирці. Жінка була бригадиром будівельної групи.

«Всі підопічні її поважали, бо бабуся була доброю, веселою, компанійською, завжди допомагала іншим, про неї ніхто не міг сказати нічого поганого», - розповіла внучка.

Після виходу на пенсію Віра любила проводити час з внуками. У неї 5 онуків, 9 правнуків і 1 праправнучка.

«Бабуся гарно шила, зналася на аграрній справі (бо мала відповідну освіту), любила вирощувати на городі та в саду всяку всячину», - розповідає Юлія.

Після повномасштабного вторгнення жінка залишалася в Охтирці. У ніч на 8 березня росіяни вчергове обстріляли місто. Тоді постраждав і будинок Віри Сталинської. Онучка Юля сама не змогла приїхати до неї, тому домовилася із волонтерами, аби полагодили дім бабусі.

10 березня 2022 року Вірі виповнилося 88 років. День народження зустріла в колі рідних, хто зміг приїхати.

А 13 березня Юлі зателефонували сусіди бабусі і сказали, що її будинок горить. У дім влучив російський боєприпас і здійнявся вогонь. У цій пожежі і загинула Віра Сталинська.

Пам‘ятаємо🇺🇦

#Сумщина_365

Село Сопич на Сумщині належало українським гетьманам.

Також це Батьківщина генерала-хорунжого Армії УНР.
Сопич знаходиться на самісінькому кордоні України з росією, в 45 км від Глухова. Відомо, ще з 16 століття воно було у власності гетьмана Івана Самойловича, а також у володінні гетьмана Кирила Розумовського.
 
У Сопичі в 1875 році народився Олександр Петрович Греків, який під час Української революції був військовим діячем, генерал-хорунжим Армії УНР.  Походить з дворянської родини, витоки якої, ймовірно, з Греції.
 
У Сопичі залишилася мурована Миколаївська церква 1796 року всього у 100 метрів від ворожого кордону.

Борис Головченко загинув 24 березня 2022 року в Охтирці. Тоді вночі росіяни обстріляли із авіації та артилерії житловий мікрорайон «Дачний». Вибухівка потрапила і в будинок загиблого.

Борис народився і виріс у місті Охтирка. Після закінчення школи навчався у місцевому училищі - здобув професію помічника бурильника.

Довгий час працював на підприємстві з виготовлення меблів, згодом - в «ОхтиркаНафтогаз».

У вільний час, згадує його донька, Борис любив рибалити з друзями. Потім його захопленням та хоббі стало виготовлення меблів з дерева.

З початку повномасштабного вторгнення Борис Головченко був у Охтирці, нікуди виїздити не збирався. Чоловік ходив розбирати завали на території військової частини, ТЕЦ, які зазнали російських авіаударів. Записався до лав територіальної оборони.

«Тато говорив, що не може просто сидіти, склавши руки. Якщо він у війської справі не великий знавець, то хоча б своєю фізичною працею буде допомагати. Він кожного ранку йшов на ТЕЦ з надією віднайти людей... А ще він щиро вірив у нашу перемогу та ЗСУ» - говорить донька.

У Бориса залишилась дружина та двоє дітей, йому було 52 роки.

«Через 9 місяців після смерті тата у мене народилася донька, назвали Вікторія. Він так мріяв про внучку, але, на жаль, не дочекався», - говорить донька.

Пам‘ятаємо🇺🇦

«Роменська мадонна»

Представником професійного живопису Сумщини був уродженець міста Ромни Григорій Стеценко.
Народився в 1710 році. Навчався, ймовірно, у ювеліра і живописця Атовича, який у кінці 17-18 століть мешкав у Ромнах. Працював у гетьманському Глухові.

На Сумщині Стеценко створив ряд відомих творів, зокрема ікону «Роменська мадонна», портрети Розумовських, а також оформив концертний зал у Глухівському палаці Розумовських.
З іменем Стеценка пов'язують декоративне оздоблення і створення ікон для церков Воскресіння Христа (1748) і Різдва Богородиці (1758) в Козельці. Вершиною його монументальної творчості вважається іконостас Спасо-Преображенського собору в Почепі.

Храм із Ромен «переїхав» до Полтави

Однією з найпривабливіших пам'яток народного монументального дерев'яного будівництва Лівобережної України є церква Покрови, яку збудували в Ромнах.
У зведенні святині брала участь безпосередньо вся громада.

Жителі Ромен самостійно розшукали майстра, який задовольнив би їх вимоги. У договорі прописали, якою повинна бути святиня.

Як зазначено в різьбленому написі на одвірках вхідних дверей, церква збудована коштом і зусиллями кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського та Давида Чорного в 1764 р.

Церкву перенесли в Полтаву у 1907 році. Архітектори Носов та Мощенко обміряли будівлю, розібрали і перевезли до Полтави. де й поставили. На початку Другої світової війни унікальна церква згоріла.

🕯9:00 загальнонаціональна хвилина мовчання за загиблими внаслідок російської агресії

Володимир Наливайко загинув 3 березня 2022 року, коли росіяни скинули авіабомбу на Охтирську ТЕЦ.

Народився Володимир в Охтирці. Вивчився в Маловисторопському училищі на ветеринара. За спеціальністю пропрацював 2 роки у ветеринарній санітарії.
Далі - служба в армії. Коли повернувся, одружився. Працював на різних роботах на підприємствах будівельного профілю.

У родині Володимира народилася донька. Та через два роки його дружину вбили. Чоловік так і лишився одинаком, сам виховував доньку.

«Мав золоті руки: в нього добре виходило вирощувати щось в саду та на городі. Любив збирати гриби та ходити на риболовлю. Дуже смачно готував їжу: довелося цьому навчитися, бо ж лишився без дружини», - розповіла його сестра.

Останні 20 років Володимир працював на ТЕЦ в Охтирці. Після повномасштабного вторгнення багато працівників виїхали, тому тим, хто лишилися, доводилося брати додаткові зміни.

У день загибелі Володимир пішов на роботу з температурою: напередодні він захворів, але відлежатися вдома не було часу, бо треба було працювати.

«О 10 годині брат подзвонив востаннє. Я запитала про здоров‘я. І все…», - розповіла сестра.

Того ж дня пообіді в Охтирці пролунали вибухи. Одна з авіабомб, яку скинули росіяни, вибухнула на ТЕЦ.

На місці загинули п‘ятеро працівників: Ярослав Однороб, Роман Лавриненко, Сергій Єлістратов, Олександр Чувашин та Володимир Наливайко.

Володимиру було 47 років.

Пам‘ятаємо

Гетьманська усипальня, яку перетворили на в‘язницю.

Йдеться про православний жіночий, а згодом чоловічий Гамаліївський монастир в Шосткинському районі. Він діяв з 1713 по 1924 рік.
 
Гетьман Іван Скоропадський оголосив себе титарем, тобто покровителем монастиря. Його коштом почалося кам'яне будівництво, якому гетьман надавав велике значення, бо монастир мав стати фамільною святинею Скоропадських. Зразком був Спасо-Преображенский монастир в Новгороді-Сіверському.
Будова Гамаліївського монастиря не має аналогів в архітектурній спадщині України.
 
Склеп Харлампіївської церкви став усипальницею роду Скоропадських. Тут, зокрема, вічний спочинок знайшов і Петро Іванович — батько останнього гетьмана Павла Скоропадського.
 
Із 1962 року колишню обитель передали Міністерству внутрішніх справ, яке переобладнало її під виробничо-виховну установу суворого режиму утримання (Шосткинська виправна колонія № 66).
 
У 1987 році рештки монастиря знову поставили під державну охорону як пам'ятку архітектури.

Втрачати близьких людей, друзів завжди важко і неймовірно боляче.

Позавчора від хвороби помер мій друг Влад Землянко.

Це була особлива людина: крутющий підприємець, інтелектуал, справжній патріот України, непересічна особистість, мрійник, вірний друг та людина, чиї мудрі поради і підтримка допомагали в складних ситуаціях.

Співчуття родині.

Спочивай з миром, дорогий друже, завжди будемо пам'ятати.

24 лютого 2022 року.
День, який тривав півтора місяці і змінив нас та Сумщину назавжди.

Почався він відразу після 4ї ранку з телефонного дзвінка голови Краснопільскої громади. Ці два слова я не забуду ніколи: "Олексійович, почалося!". Я добре росумів що саме почалося, але мозок відмовлявся з цим погоджуватися і запитав:
- Юра, що почалось?
- Нас поливають Градами.
Я тоді подивився у вікно в бік Краснопілля де горизонт виглядав так, наче сонце почало сходити на дві години раніше...

Мозок відмовлявся вірити в початок повномасштабної війни, бо був впевнений що мене, як голову області, яка має 564 километри кордону з росією попередять хоча б за пару діб.

Потім зателефонували друзі зі столиці і сказали що Київ бомблять...
З того моменту все що відбувалося за межами Сумської області наче перестало існувати. Цікавили лише місця де можна дістати зброю і як врятувати більше мільйона мешканців, як не втратити контроль над ситуацією і нищити ворога, скільки ще з того боку техніки і що відбувається на аеродромах, звідки ворожі літаки заходили на бомбардування наших міст.

Я не буду вдаватися в подробиці, розказуючи про той час. Парадокс у тому що не хочеться згадувати що було тоді, але це не витерти з пам'яті вже ніколи...

Багато територій нашої країни досі окуповані, ворог знаходиться біля наших кордонів і війна триває.

Але хронологію подій цього дня передивився і першим офіційним повідомленням було це:
https://fb.watch/iUK_g0LQDm/

А далі - вир подій...

Рік був лютий.
Лютий був рік.