Ми часто розчаровуємось в людях. І кожне нове розчарування лишає все глибшу рану в нашому серці, що призводить, зрештою, до рішення відгородитися від будь-яких змістовних зв'язків, а тим паче близькості.

Ми втрачаємо фундамент під ногами, впадаємо у нігілізм та вдаємось до емоційної депривації. Одні повністю поринають у себе і мінімізують контакти з людьми, другі - навпаки прагнуть максимальної соціальності, яка полягає у численних, насичених, але пустих зв'язках, які заповнюють час.

Чому так відбувається? Невже світ такий несправедливий і ми приречені приносити один одному страждання?

Рано чи пізно, якщо людина дійсно хоче розібратися у своїх невдачах, вона доходить до справжньої причини. До своєї безвідповідальності.

Чому люди роблять нам боляче? Бо ми очікували від них, що вони не могли нам дати апріорі. І мова йде про різні типи стосунків, від романтичних до ділових. Коли ми переживаємо якусь нестачу, ми прагнемо знайти когось, хто "запломбує" цю дірку, через яку витікає той чи інший наш ресурс. Ми очікуємо від коханої людини, що вона позбавить нас внутрішнього спустошення та самотності. Від друзів ми очікуємо допомоги та підтримки там, де маємо діяти самостійно. Ми покладаємо великі сподівання на випадкові зовнішні можливості, щоб не усвідомлювати всю складність проблеми і не вирішувати її належним чином.

І так по колу. Кожна нова проблема стає більшою, а наше бажання втекти від неї - сильнішим. Але єдиний розвиток подій - це дійти до найгіршого, досягнути дна і відчути цей холод по спині: "До чого я себе довів?".

Досягнувши точки неповернення, ми відкриваємо два шляхи: або остаточно залягаємо на дно, втрачаючи все, або проявляємо свою волю і беремо на себе відповідальність за те, що сталося. Без злості на тих, хто "не допоміг". Без зневіри у Бога. Але з гірким присмаком зіпсутості своєї картини світу.

Доведеться побачити себе справжнім. Побачити у собі найгірше. І зізнатися, що, так, саме через неприйняття себе ми впадали у владу своїх ілюзій, затягуючи інших з собою, даючи їм хибні сподівання. Зізнатись собі в цьому - це пережити найбільше розчарування і найсильніше ранити інших. Але без чого не відбудеться звільнення від вигадливих пасток нашої несвідомості.

А щоб не розчаровувати мене, робіть донати та репости мого збору для Азову!

👉Банка: https://send.monobank.ua/jar/2B9npbaUAj

За донат від 100 грн. проведу розграш книги бійця Азову, яку він писав з епіцентру, де зустрічаються життя та смерть.🌗

​Одного дня мені прийшло сповіщення з Нової пошти, що прийшла посилка. Повністю оплачена від незнайомого імені. Я навіть захвилювалась, що з моєю пам'яттю щось не так, бо ніяк не могла згадати, що я замовляла останнім часом. Виявилось, що це була книга Дмитра Шандри (@dmshandr) "Щільний чорний". Але десь місяць до того я замовила собі примірник, який вже давно лежав на полиці.

Я написала видавцю Руслану Халікову (@pxpublisher) про цю помилку і запропонувала відправити книгу іншому замовнику, на що пан Руслан дружньо відповів, що повертати книги - погана прикмета. У мене не було підстав йому не довіряти, тож я подякувала і сказала, що прибережу її для наступного збору.

Так і сталося. Але на цьому книжкові пригоди не завершились. Коли я опублікувала свій збір, пан Дмитро повідомив, що він якраз перебуває в Києві на навчанні і що може підписати книгу. Я не забарилась і за пару днів ми зустрілися.

Тож я нагадую про свій збір та про можливість виграти книгу "Щільний чорний" з автографом автора за донат від 100 грн. Це не просто книга. Це історія - історія пана Дмитра всередині та історія її побутування ззовні.

👉Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/2B9npbaUAj
Для участі в розіграші надішліть мені скріншот оплати в бот @sex_logos_bot.

Посилання на основний пост збору: https://www.tg-me.com/afemina/1528
Дуже прошу про репости!

Сьогодні 11 років з дня створення Азову!
І це чудовий привід підтримати цей легендарний підрозділ не лише словом, а й ділом - задонатити на мій збір для Азову🙌
І взяти участь у розіграші книги бойового медика-азовця за донат від 100 грн.!
👉 Банка: https://send.monobank.ua/jar/2B9npbaUAj

Також не забувайте, що репости - це дуже дієвий інструмент для закриття зборів. Чомусь цього разу репостів вкрай мало - невже вам подобається мене засмучувати?
💥 Тож хутчіш репостіть основний пост збору: https://www.tg-me.com/afemina/1532

Нам страшно розчаровувати інших. Бо глибинні шари психіки сприймають це як загрозу життю - відторгнення та забуття, а отже - смерть. Але зрозумівши, що нічого такого не станеться, і що всі твої страхи є лише породженням засвоєних протягом життя установок та комплексів, ти усвідомлюєш просту істину - розчарування насправді є звільненням. Звільненням від проекцій інших людей на тебе. "Я від тебе такого не очікував/ла", "Я не думав/ла, що ти здатний/на на таке" і подібні фрази мають на меті присоромити нас за те, ким ми є, та відчути провину за те, що ми (не) зробили відносно уявлень іншої людини про нас.

Але про що говорить нам розчарування? Воно викриває реальність, в якій ми ховаємось за масками та починаємо ототожнювати себе з ними, знаходячи перше ліпше "безпечне" пристанище для життя. Люди навколо звикають до конкретних патернів нашої поведінки та ототожнюють нас з ними. Вони не знають нас насправді, адже ми самі не даємо їм цієї можливості. Зрештою, ця гра рано чи пізно виходить з тіні.

І тут важливо витримати цей удар, адже викриття обов'язково призведе до втрати тих чи інших речей та людей. Але, встоявши на своєму місці і не схилившись під шквалом розчарування, з часом ти починаєш відчувати опору і розуміти, що тепер кайдани скинуто і ти вільний. Відразу тут сильно радіти не доведеться, бо шлейф сорому та провини зберігатиметься ще довго, а відчувати свою повноту треба бути вчитися. Часто навіть будуть приходити думки про те, а чи варто було все так кардинально змінювати. Буде хотітися повернутись у застійні, але зрозумілі та "безпечні" води старої гавані, допоки не знайдеш нової. Але корабель має ходити у відкритому морі і це нормально.

Авжеж, повністю уникнути розчарувань неможливо, адже ми не контролюємо те, який образ складається про нас у тієї чи іншої людини. Але ми ладні мінімізувати цей ризик, принаймні, на рівні близьких контактів. Не вводити важливих для нас людей в оману, "щоб не засмутити їх", а вчитися бути з ними чесними. Чим більше ми прагнемо "не засмутити" та "вберегти", подавляючи для цього "незручні" аспекти своєї особистості та свого досвіду, тим грандіознішим буде розчарування. Якщо людина не готова до вашої чесності, вочевидь, ваші шляхи розходяться.

Що є головною силою, яка керує нашим життям? Страх.
Це глибинний фундамент нашого єства, який закладається у момент нашої появи на цей світ - коли ми покидаємо блаженне материнське лоно і опиняємось у відірваності та самотності. І лише за дотримання ідеальних умов зростання та виховання страх буде заміщений любов'ю. Що у нашому світі трапляється вкрай рідко, адже наш психосоціальний досвід вибудовується на страху.

Більшість з нас живе в його путах. Він багатоликий і ми часто можемо його не впізнавати, адже він, як і Диявол, грає з нами у хованки.

Страх зумовлює те, що ми в корені обмежуємо свою індивідуальність - ті закладені природою здатності та потенції, які ми придушуємо з остраху бути засудженими, покинутими, приниженими.

Ми боїмося говорити про себе та відмовляти. Виражати себе і не піддаватися "нормам". Страх просочує наше життя і впливає на всі рівні стосунків - від взаємин з собою та пошуку партнера до особистої реалізації та проявленості у світі.

А якщо мене не зрозуміють? А якщо мене засудять? Покинуть? Зрадять? Не полюблять?

У своїх думках та вчинках ми виходимо з мотивації страху, а не власних бажань та глибинних потреб. Ми думаємо про те, як треба чинити, аби убезпечити себе від потенційного остракізму, замість того, аби зосередитись на гармонізації наших зовнішніх дій з внутрішніми імпульсами. Ми постійно живемо у соромі, тривозі, ліні, депресії, бо в основі всього цього лежить страх. Він забирає наші життєві сили, повагу до себе, внутрішні прагнення, закладені таланти. Ми перетворюємось на його слуг і слідуємо чітким життєвим патернам, які він визначає.

Задля уникнення страху ми намагаємось вписати себе у поширені шаблони та усереднити себе до прийнятних проявів. Що призводить або до гострого переживання нещастя через несвідоме розуміння втрати себе, або до пасивного смирення та байдужості до життя.

Зрештою, у нас є лише два шляхи. Або ми повністю здаємось в руки страху і втрачаємо зв'язок із собою, вибудовуючи зовнішній шар особистості у чіткій відповідності до вимог самоубезпечення та повністю ототожнюємось з цією маскою. Або ж ми зневажаємо страх і позбавляємось його влади над собою, стверджуючи власне єство та свій шлях.

Перший варіант обіцяє "стабільність", "безпеку", "соціальну прийнятність". Другий - повну невідомість. Але тут з'являється можливість "перепрошити" свої базові налаштування та почати абсолютні інші взаємини зі світом загалом. І разом з цим з собою та іншими людьми.

Що обрати? Це вже питання суто індивідуальне - кожна людина сама визначає свої пріоритети та спрямовує свою волю в обраний бік. Як і самостійно обирає шлях досягнення обраної цілі.

Четвертий рік великої війни поступово знищує усе старе. Романтизація та піднесення, що супроводжували нас на початку, вже давно розвіялись, натомість їхнє місце посідає практицизм, холодний розрахунок та жорсткий реалізм.

Те, що раніше здавалось важливим, або зникає у споминах, або перетворюється на руйнівну силу. Ми, індивідуально та колективно, опиняємось сам-на-сам із нестерпністю буття, в якому маємо визнати свою слабкість та омани, які імітували життя довгий час.

Це супроводжується кров'ю, реальною та символічною. Кому як пощастить. Хтось з останніх потуг намагається втриматись за зруйновані ілюзії минулого. Але біль просочується всюди і єдине, що ми можемо зробити - прийняти його. Він принесе із собою жах, розгубленість, розчарування, лють. Але уникнути цього неможливо. Щоб побачити світло, потрібна пітьма. Щоб народитися, потрібно померти.

Ми тихо у своїх серцях та кімнатах зізнаємось у всіх цих стражданнях. Ми важко визнаємо наскільки війна розхитала нас. І ще важче зізнаємось у своїх страхах відносно майбутнього. Нам соромно скинути з себе нажиті роками уявлення, які вже не мають жодної цінності. Ми за інерцією граємо у "вірян", які насправді ні у що вже не вірять. Бо ми звикли до цього, а як інакше - ще геть незрозуміло.

Ми ще не рефлексуємо, що відбулося і відбувається з нами. І куди це нас веде. Ми відчуваємо, але за мовчазною згодою не ворушимо сукупність цих досвідів, бо знаємо, що це позбавить нас усього. Але рано чи пізно ми постанемо перед обличчям цього спустошення і нам доведеться прийняти дійсність. В цьому жах і краса історії. Болюча суть людського єства, яка тікає від себе і наважується зустрітися із собою лише у вирі страждань.