Якби мене попросили охарактеризувати нинішній стан речей, я б назвав це "після оргії". Оргія, про яку йдеться, була моментом, коли сучасність вибухнула над нами, моментом звільнення в усіх сферах. Політичне звільнення, сексуальне звільнення, звільнення виробничих сил, звільнення сил руйнування, звільнення жінок, звільнення дітей, звільнення від несвідомих потягів, звільнення мистецтва. Припущення всіх моделей репрезентації, як і всіх моделей антирепрезентації. Це була тотальна оргія – оргія реального, раціонального, сексуального, критики як антикритики, розвитку як кризи розвитку. Ми шукали всі шляхи виробництва та ефективного перевиробництва об’єктів, знаків, повідомлень, ідеологій і задоволення. Тепер усе звільнено і у вирішальну мить ми колективно зіткнулися з великим питанням: ЩО НАМ ТЕПЕР РОБИТИ, КОЛИ ОРГІЯ ЗАВЕРШИЛАСЬ?

Тепер все, що ми можемо зробити, це імітувати оргію, імітувати звільнення. Ми можемо вдавати, що рухаємося в тому ж напрямку у прискореному темпі. Але насправді ми прискорюємося в порожнечу, тому що всі цілі звільнення вже досягнуто, а ми одержимі прагненням того, що випереджає саму доступність усіх знаків, форм та бажань, які ми переслідуємо. Але що ми можемо зробити? Це стан симуляції, стан, у якому ми зобов’язані відтворювати всі сценарії саме тому, що всі вони вже мали місце, фактично чи потенційно. Стан реалізованої утопії, з усіх реалізованих утопій, у якому, як це не парадоксально, ми повинні продовжувати жити так, ніби їх і не було. Але оскільки вони є, і оскільки ми більше не можемо живити надію на їх реалізацію, ми можемо лише "гіперреалізувати" їх за допомогою нескінченної симуляції. Ми живемо серед нескінченного відтворення ідеалів, фантазій, образів і мрій, які вже позаду, але які ми повинні продовжувати відтворювати з якоюсь неминучою байдужістю.

Жан Бодріяр "Прозорість зла: Есе про екстремальні явища", 1993.

Останні речення особливо влучно описують той стан, в якому ми опинилися сьогодні - коли "гіперреалізація" поки ще мирного Заходу та його адептів досягнула свого піку і викликає лише озлобленний сміх в умовах живої реальності з нашого боку. Постмодерн завершиться сміхом, щирим і нестримним. Після чого настане жах усвідомлення своєї слабкості перед ілюзіями.

У продовження теми гіперреалізації. Жінки вважають ведмедя безпечнішим за чоловіка.

Хрестоматійний приклад, так би мовити. "Звільнена" жінка стає рівною чоловікові, а тому фемінізм і боротьба за жіночі права втрачають свою актуальність. Тому задля постійного живлення ідеї та імітації емансипації необхідно шукати нові утиски. А коли всі наявні проблеми вже вкинуті у дискурс, не лишається виходу, окрім вигадування нових чи гіперболізації наявних.

Порівняння небезпеки від людини і дикої тварини видається нісенітницею, але в умовах культу жертви навпаки вітається абсурд - основа у вигляді реальної проблеми змушує нас серйозно ставитись до питання, адже критика цього тренду нібито свідчить про байдужість чи ігнорування проблеми. І це створює умови для подальшої актуалізації наративу через абсурдизацію проблеми, що має на меті вивести нас з поля раціонального у поле емоційного. І саме в такому "розігрітому стані" людина найкраще піддається маніпуляціям.

Я запитала її лише для того, щоб пожартувати. А вона відповіла: “Знаєш, я краще була б з ведмедем, тому що якщо ведмідь нападе на мене і я виберуся з лісу й розповім про це, то всі мені повірять і співчуватимуть. Але якщо на мене нападе чоловік і я виживу й розповім про це, я все життя намагатимуся змусити людей повірити й поспівчувати мені”. І я не знала, що сказати у відповідь”, – розповіла блогерка.

По-перше, мені дійсно цікаво подивитися, як пересічна містянка зможе втекти від ведмедя. По-друге, теза про те, що жінкам не вірять стосовно зґвалтувань криється відразу ж самим існуванням #meetoo та численними кейсами з неправдивими звинуваченнями чоловіків, що впливає на їхні кар'єри. І загальним станом речей, коли домаганням може вважатися ледь не погляд чи бажання заплатити за вечерю.

Цей тренд нібито підіймає проблему віктимблеймінгу, однак сама ця проблема не є визначеною: Що саме вважається насиллям? Хто саме вважається жертвою? Яке покарання і за які дії має нести насильник?Якщо жінка вважає себе жертвою лише через сам факт невдалого флірту з боку незнайомця, то чи не є це нівелюванням проблеми реального насилля? Я спостерігаю лише гіперреалізацію проблеми через множення "видів насильства", через що в практичному полі вирішити цю проблему стає все важче. І тоді виникає питання - чи дійсно сучасний фемдискурс має на меті вирішити жіночі проблеми?

В такому випадку зовсім не дивно, що дикий ведмідь, з яким опитані жінки навряд реально зустрінуться, видається безпечнішим за створений фемінізмом образ чоловіка як апріорного ґвалтівника. Окрему дозу крінжи я отримала від порівняння статистики нападів ведмедів на людей і постраждалих від сексуального насильства жінок. А куди ж зникають активістки, коли статистика показує етнічний склад ґвалтівників? Або чому вони не обговорюють роль алкоголю та наркотиків у поширенні фізичного та сексуального насильства над жінками як вдома, так і на вулиці? Хоча, до чого ці питання? Вони ж лише заважають займатись імітацією.

Ця тема тривалий час замовчувалась. Це була тиха згода суспільства, на кшталт утримання від критики влади на початку великої війни. Але ці історії все частіше зустрічаються в інфопросторі як пости окремих людей чи відео на медіа-ресурсах. Також і особисто мені переповідали пару подібних випадків. Мова про жіночу (не)вірність і загалом дискурс ролі жінки у війні.

В соцмережах можна зустріти безліч панянок, які виїхали за кордон і вже облаштували собі життя, знайшовши наречених-іноземців в той час, як їхні чоловіки у багнюці і крові тримають наші кордони. Також сформувалась окрема когорта блогерОК, які виправдовують таку поведінку, мовляв, хіба можна звинувачувати людину у прагненні кращого життя.

По-перше, цей аргумент дійсний в мирних умовах. По-друге, він грає інакшими барвами, коли людина бере на себе відповідальність вступити у стосунки, створити сім'ю, народити дітей та обзавестись спільним майном. Прагнути кращого і поводитись відособлено від людини, з якою ти йдеш спільним шляхом, це інфантильно і безвідповідально, але в наш час це перетворилось на "право людини на особисте щастя".

Чому ми активно хейтимо блогерів, які "обирають жити своє краще життя", чи смакуємо новини про потопельників у Тисі, звинувачуючи будь-якого чоловіка, що не на фронті, в ухилянтстві, але як тільки мова заходить про ухилянтОК - зась? Частково відповідь на це є - жінок в тилу лишилось більше, ніж чоловіків і голос мас має жіночий характер. Але справа не лише в цьому.

Ми як суспільство задовго до 24 лютого мовчки приймали насадження ліволіберальних ідеологем про жінку-жертву, про відповідальність та обов'язок як стереотипи та пережиток патріархалього мракобісся. "Визволення" жінки від відповідальності відбувалось повним ходом, а тому навіть під час війни будь-яка теза про жіночий обов'язок сприймається дуже гостро і негативно - неважливо, йде мова про жіночу мобілізацію, чи про роль жінок у вирішенні демографічного питання. Вимагати від жінки відповідальності - не комільфо.

Суспільство у всій своїй повноті вимагає від чоловіків виконання їхнього обов'язку - бути захисником. Це традиційний чоловічий архетип, який проявився в багатьох чоловіках на початку повномасштабного вторгнення. Але коли з'являється вимога до жінок слідувати традиційному архетипу берегині, відразу знаходяться тисячі аргументів, чому це сексизм, мізогінія і проти прав людини.

Поясню про берегиню. Для мене це не про спрощене ККК, а про глибинну суть жіночності як про зв'язуюче, що утримує і з'єднує - оберігає єднання та цілісність. Можете називати це як завгодно, але мені слово берегиня, не дивлячись на пережиту вульгаризацію, видається цілком доречним. Саме через цю глибинну сутність жінки більше схильні до діяльності, що пов'язана з іншими людьми, ми більш болісно реагуємо на несправедливість та розриви (читай - втрата єдності та цілісності), схвально реагуємо на ідеї "за все хороше, проти всього поганого" тощо. В сім'ї саме жінка відповідальна за "внутрішній клімат сім'ї" (це не значить, що чоловік не несе відповільності, мова саме про джерело), який великою мірою залежить від її внутрішнього стану. А чоловік, до речі, є джерелом відчуття безпеки для жінки.

І тому, якщо жінка відмовляється від цієї своєї ролі, то відразу слідує розпад і хаос, всі зв'язки обриваються (часто навіть зв'язок між батьком і дитиною), а чоловік втрачає свою цілісність, адже жінка, яка раніше живила його, вмить забирає всі сили собі. Тому роль жінок у кризові часи є дуже значною, адже саме ми є підтримкою/розрадою/острівцем стабільності для чоловіків, які перебувають у граничних станах.

Продовження.👇🏻

Початок.👆🏻

Я чудово розумію, що життя нещадне і трапляється всіляке. Я не схильна вважати, що треба триматися за стосунки як за форму, коли змісту в них вже немає. Якщо обидві сторони дійшли до того, що немає сенсу їм далі йти разом і удвох прийняли рішення розійтись - ок, це не викликає питань. Але для мене буквально є моральним злочином, коли жінки кидають своїх чоловіків-військових і "починають нове життя" за кордоном чи тут, в тилу, привівши нового коханця у дім, який збудував її чоловік. Про труднощі збереження стосунків з дітьми, особливо коли вони за кордоном, я промовчу.

Ні етично, ні законодавчо це не засуджується. А у багатьох жінок не виникає жодного сумніву у правильності таких вчинків. Хоча, це і не дивно, адже численні ресурси та блогери під виглядом психологів накачали інфопростір тезами, що "треба завжди обирати себе", "жити своє краще життя", про "токсичну маскулінність" та "патріархальний гніт". І не кажіть після цього, що виховання не має значення - перевихованю піддаються навіть дорослі жінки, які раптово "прозріли".

Нас намагалися розпестити і певною мірою це вдалося. Але на контрасті з цим є багато жінок, які в силу виховання у сім'ї або завдяки відповідному самовихованню, демонструють вищий прояв свого архетипу - вони чекають і борються за своїх чоловіків, допомагають їм воювати чи рятують з полону, виходять на вулиці з вимогами до влади чи самостійно шукають шляхи вирішення проблем. І саме такий архетип жінки має плекатися в нашому суспільстві і підтримуватись, прости Господи, державною пропагандою. А разом з цим явище "жіночого ухилянтства" має засуджуватись, адже це напряму впливає на моральний стан багатьох бійців. При чому, навіть тих, хто ще не має сім'ї чи стосунків.

Зрештою, незалежно від статі, гідність та відповідальність мають стати тими чеснотами, на яких має виховуватись громадянин. Такі жінки та чоловіки без зовнішнього примусу будуть робити гідні вчинки, а питання справедливості перестане бути тригерним. І зараз, під час воєнної трансформації суспільства, коли органічно з'являється ідеал чоловіка-громадянина, так само має формуватись ідеал жінки-громадянки. Але жодний ідеал без засудження старих патернів з'явитись не зможе.

​Натрапила на хейт чайовні з Пилипця, в якому власниця закладу написала про пошук співробітників. Вона зазначила, що хоче бачити в команді людей спільного світогляду, за що і почалося цькування.

🔹Допис в ФБ.
🔹Допис в Інстаграмі.

Прогресисти відразу набігли у коментарі і почали писати про дискримінацію, питати умови працевлаштування (а чи цікавилися б вони цим, якби не тригерна тема?) і що ніколи в цей заклад не прийдуть (ну для початку, треба доїхати до Пилипця).

Це вже не перший випадок, коли приватний бізнес цькують за вираження своєї позиції і прагнення наймати тих людей, з якими буде комфортно працювати. Минулий такий випадок стався з українською ІТ-компанією у 2023 році. Того ж року у Львові відбулось звільнення дівчини з закладу через її антифеміністичні твіти, а Новій Пошті дісталося за те, що вона "не підтримала прайд-місяць" і не виставила своє лого в кольори ЛГБТ.

В той же час, численні вакансії, які висять на всіх пошукових ресурсах, містять в собі догматичність про толерантність, а ЛГБТ та гендерні ресурси прямо вказують вимоги приналежності до спільноти чи погодження з ідеологічним мейнстрімом.

Однак, стрілочка дискримінації, як і сексизму, "не повертається". Чому одним компаніям дозволено виражати свою ідеологічну прихильність для пошуку відповідних працівників, а іншим - ні? Чому зазначення прихильності до християнських цінностей вважається дискримінацією, а прихильність до ЛГБТ та феммейнстріму - ні?

Повертаючись до чайовні, то проблем з дискримінацією відвідувачів помічено не було. А більшість коментаторів, вочевидь, там і не були. Яке діло рандомним людям до внутрішнього уставу компанії, якщо вони не збираються там працювати?

Та й яка взагалі проблема, якщо відразу заявляється світоглядна парадигма власників бізнесу? Це ж один з початкових фільтрів. Мені траплялося працювати і з геями, і з феміністками (про що я заздалегідь не знала). І хоча ми всі старалися не виходити за межі суто робочих питань, відмінність світоглядів все одно проявлялась і створювала напругу. То на біса йти на таку роботу, якщо ти завідома знаєш, що тобі буде не ок?

В наш час сильної ідеологічної поляризації навіть питання роботи іноді набуває риси маніфестації. І якщо ти любиш грати за чесними правилами, то приймай обидві позиції. А, забула, політика партії приймає лише свою "правду".

Пані та панове, не забуваємо про репости! Це дуууууже важливо🙏

Ідея рівності в сучасному її розумінні напряму зав'язана на модерну техніку, тобто в механістичному її трактуванні. Сучасна рівність - це рівність перед машиною, для якої дійсно не грає жодної ролі стать, вік, походження та інші характеристики окремої людини.
⠀
Грецьке слово техне (τέχνη) передусім означало людську рукотворчість і майстерність, однак до нашого часу воно змінило своє значення і стосується засобів, за допомогою яких здійснюється діяльність. І чим далі йде технологічний прогрес, тим універсальнішими стають вимоги до людини, яка має обслуговувати ці засоби.
⠀
Зародження модерну та перші індустріальні революції все ще вимагали від людини певних якостей, передусім сили та витривалості. І з кожним новим витком технологічної модернізації залучалося все більше людей, хоча і диференціація зберігалась - чоловіки, жінки та навіть діти, - всі мали свої особливі стосунки з індустріальною технікою.
⠀
Але чим складніша машина, тим "простіша" людина, і тим більшою має бути залученість людини до одноманітної роботи з її обслуговування. Такий техноцентризм нашого суспільства вимагає формалізованої політичної рівності для однакового залучення якомога більшої кількості людей. Всіх сколихнула поява нейромереж і люди почали боятися, що втратять свої роботи. У відповідь на ці страхи нас заспокоюють, що з'явиться ще більше нових вакансій з... обслуговування ШІ!
⠀
Рівність перед Богом, яку принесло християнство, і рівність перед законом, що прийшла з республіками та ідеєю держави, стосується, в першу чергу, однакового покарання за скоєні гріхи/злочини і урівнює людей у відповідальності за себе, не ставлячи під сумнів існуючу нерівність в різноманітних проявах людського буття. Рівність же перед технікою вимагає перетворення людей на одноманітну масу, здатну до виконання одноманітної діяльності.
⠀
Я не кажу, що треба відмовитись від технологічних здобутків нашої цивілізації. Але проблема завжди у зміщених акцентах. Сьогодні людина служить техніці та має підлаштовуватись під її темпи розвитку, що створює все більше онтологічних складнощів для людини. А чи можливо змінити ситуацію? І яким чином можна здійснити?