Наш интеллект создал новый мир, господствующий над природой, и населил его чудовищными машинами, польза от которых такова, что мы даже не можем представить, как избавиться от них или от нашего преклонения перед ними. Человек вынужден потакать авантюрным побуждениям своего изобретательного и нагруженного научным багажом разума, восхищаясь его блестящими достижениями. Вместе с тем его гений проявляет жуткую последовательность в изобретении все более и болееопасных устройств, с каждым разом все более пригодных для всемирного самоуничтожения.

Ввиду лавинообразно увеличивающейся численности мирового населения, человек уже начал поиск путей и средств контролируемого сдерживания этого прироста. Однако природа может упредить наши искания, направив против человека его же изобретательность. Водородная бомба, например, определенно положила бы конец перенаселению. Хотя мы и гордимся тем, что покорили природу, на самом деле мы ее заложники, ибо мы даже не научились контролировать собственную природу. Медленно, но, сдается, неизбежно мы пестуем катастрофу.

Нет больше богов, к которым мы могли бы обратиться за помощью. Великие мировые религии охвачены усиливающейся анемией, так как из лесов, гор, рек и мира зверей улетучились сверхъестественные силы (приходившие ранее так кстати), а богочеловеки исчезли в глубинах подсознания и там (как нам хочется думать) ведут бесславное существование среди других пережитков прошлого. Наши теперешние жизни подчинены богу, имя которому— интеллект. Он же наша величайшая и печальнейшая иллюзия. Благодаря интеллекту, уверяем мы себя, мы завоевали природу.

Но это лишь лозунг—не более. Ибо «завоевание природы» оборачивается для нас перенаселением планеты, добавляя хлопот вполитическом плане, поскольку люди продолжают ссориться и добиваться превосходства друг над другом так же, как и всегда. О каком «завоевании природы» тогда можно говорить?

Любая перемена должна с чего-то начинаться, и начинается она с отдельного индивида, который почувствует ее и начнет претворять в жизнь.Таким индивидом может стать любой из нас. Недопустимо оглядываться вокруг в ожидании «дяди», который придет и сделает то, что должны сделать вы сами, хотя вам этого и не хочется. Но поскольку, похоже, никто не знает, что надо делать, то, может быть, каждому из нас стоит задаться вопросом; а не подскажет ли нам что-нибудь подсознание? Ведь сознательный разум, сдается, ничем не может помочь нам. Современный человек стоит перед горьким фактом неспособности великих религий или разнообразных философских учений явить такую вдохновляющую и захватывающую идею, которая принесла бы ему успокоение, так необходимое перед лицом опасностей, угрожающих миру.

Карл Густав Юнг "Излечение разлада" з книги "Человек и его символы", 1964 рік.

Що є головною силою, яка керує нашим життям? Страх.
Це глибинний фундамент нашого єства, який закладається у момент нашої появи на цей світ - коли ми покидаємо блаженне материнське лоно і опиняємось у відірваності та самотності. І лише за дотримання ідеальних умов зростання та виховання страх буде заміщений любов'ю. Що у нашому світі трапляється вкрай рідко, адже наш психосоціальний досвід вибудовується на страху.

Більшість з нас живе в його путах. Він багатоликий і ми часто можемо його не впізнавати, адже він, як і Диявол, грає з нами у хованки.

Страх зумовлює те, що ми в корені обмежуємо свою індивідуальність - ті закладені природою здатності та потенції, які ми придушуємо з остраху бути засудженими, покинутими, приниженими.

Ми боїмося говорити про себе та відмовляти. Виражати себе і не піддаватися "нормам". Страх просочує наше життя і впливає на всі рівні стосунків - від взаємин з собою та пошуку партнера до особистої реалізації та проявленості у світі.

А якщо мене не зрозуміють? А якщо мене засудять? Покинуть? Зрадять? Не полюблять?

У своїх думках та вчинках ми виходимо з мотивації страху, а не власних бажань та глибинних потреб. Ми думаємо про те, як треба чинити, аби убезпечити себе від потенційного остракізму, замість того, аби зосередитись на гармонізації наших зовнішніх дій з внутрішніми імпульсами. Ми постійно живемо у соромі, тривозі, ліні, депресії, бо в основі всього цього лежить страх. Він забирає наші життєві сили, повагу до себе, внутрішні прагнення, закладені таланти. Ми перетворюємось на його слуг і слідуємо чітким життєвим патернам, які він визначає.

Задля уникнення страху ми намагаємось вписати себе у поширені шаблони та усереднити себе до прийнятних проявів. Що призводить або до гострого переживання нещастя через несвідоме розуміння втрати себе, або до пасивного смирення та байдужості до життя.

Зрештою, у нас є лише два шляхи. Або ми повністю здаємось в руки страху і втрачаємо зв'язок із собою, вибудовуючи зовнішній шар особистості у чіткій відповідності до вимог самоубезпечення та повністю ототожнюємось з цією маскою. Або ж ми зневажаємо страх і позбавляємось його влади над собою, стверджуючи власне єство та свій шлях.

Перший варіант обіцяє "стабільність", "безпеку", "соціальну прийнятність". Другий - повну невідомість. Але тут з'являється можливість "перепрошити" свої базові налаштування та почати абсолютні інші взаємини зі світом загалом. І разом з цим з собою та іншими людьми.

Що обрати? Це вже питання суто індивідуальне - кожна людина сама визначає свої пріоритети та спрямовує свою волю в обраний бік. Як і самостійно обирає шлях досягнення обраної цілі.

Жан Дельвіль "Забуття пристрастей", 1913.

Дві речі сповнюють душу завжди новим і чимраз дужчим подивуванням і пієтетом, чим частіше й триваліше роздумуєш про них, — зоряне небо наді мною й моральний закон у мені. І те й те мені не потрібно шукати й лише домислювати як щось сховане в мроці або в Поза­межному, за сферою мого круговиду; я бачу їх перед собою й безпосередньо пов’язую їх зі свідомістю свого існування.

Іммануїл Кант "Критика практичного розуму".

Четвертий рік великої війни поступово знищує усе старе. Романтизація та піднесення, що супроводжували нас на початку, вже давно розвіялись, натомість їхнє місце посідає практицизм, холодний розрахунок та жорсткий реалізм.

Те, що раніше здавалось важливим, або зникає у споминах, або перетворюється на руйнівну силу. Ми, індивідуально та колективно, опиняємось сам-на-сам із нестерпністю буття, в якому маємо визнати свою слабкість та омани, які імітували життя довгий час.

Це супроводжується кров'ю, реальною та символічною. Кому як пощастить. Хтось з останніх потуг намагається втриматись за зруйновані ілюзії минулого. Але біль просочується всюди і єдине, що ми можемо зробити - прийняти його. Він принесе із собою жах, розгубленість, розчарування, лють. Але уникнути цього неможливо. Щоб побачити світло, потрібна пітьма. Щоб народитися, потрібно померти.

Ми тихо у своїх серцях та кімнатах зізнаємось у всіх цих стражданнях. Ми важко визнаємо наскільки війна розхитала нас. І ще важче зізнаємось у своїх страхах відносно майбутнього. Нам соромно скинути з себе нажиті роками уявлення, які вже не мають жодної цінності. Ми за інерцією граємо у "вірян", які насправді ні у що вже не вірять. Бо ми звикли до цього, а як інакше - ще геть незрозуміло.

Ми ще не рефлексуємо, що відбулося і відбувається з нами. І куди це нас веде. Ми відчуваємо, але за мовчазною згодою не ворушимо сукупність цих досвідів, бо знаємо, що це позбавить нас усього. Але рано чи пізно ми постанемо перед обличчям цього спустошення і нам доведеться прийняти дійсність. В цьому жах і краса історії. Болюча суть людського єства, яка тікає від себе і наважується зустрітися із собою лише у вирі страждань.

Друзі, закликаю всіх робити передзамовлення книги Робера Бразіяка «Як минає час» від @plomin.

Головний роман французького письменника — це ода молодості, скороминущій, авантюрній, сповненій щирих почуттів. Шість епізодів життя Рене і Флоренс: про їхнє дитинство та пригоди, задоволення та спокуси, про розлуку та повернення. Історія про втрату земного раю, в образах дитинства та юності, сповнених неповторного відчуття повноти життя. На сторінках роману оживає Belle Époque, що невдовзі буде зруйнована в окопах Великої війни. Разом із героями, можна заново закохатися в новонароджений кінематограф, заблукати вулицями Толедо та зазирнути в дзеркало незворотності часу.

Мені випала честь та задоволення працювати над обкладинкою для цієї книги. Художнє рішення плинності часу було втілено у флорально-жіночому образі в естетиці нашого любого стилю модерн.🌷

👉Передзамовлення тут: https://plomin.club/product/comme-le-temps-passe/
❗️А тут ви можете детальніше ознайомитися з процесом роботи над обкладинкою: https://www.behance.net/gallery/229462685/Book-cover-Comme-le-temps-passe-by-Robert-Brasillach

Вчора відбулась презентація книги Дмитра Шандри @dmshandr "Щільний чорний" від видавництва Руслана Халікова @pxpublisher у книгарні @zakapelokbookstore.

Це була чудова і глибока розмова про поезію, мілітарну і не дуже, про те, чи можна їй навчитися і чи отримає наша війна свого співця.

Серед іншого, я хочу поділитися з вами прекрасними думками Руслана і Дмитра про поезію, які змушують задуматись про роль і значення творчості у нашому житті.

Поезія - це прокреслювання первинного стану буття, в якому опиняєшся.

Руслан Халіков.

Поезія це болісне існування у перманентній кризі.

Дмитро Шандра.

Не бійтеся творити. Якщо натхнення сходить на вас, беріть від нього сповна. Зі слів Дмитра, навіть найтемніші спогади війни через поезію втрачають свою страхітливу силу. Поезія, творчість - це терапія, яка допомагає проходити нам різні досвіди і лишатися собою.

Обстріли Києва стають все ближчими і більш нищівними. Бачиш фото влучань у місця, де часто буваєш, розбиті вікна у домівках знайомих, чуєш вибухи на сусідній вулиці. І під час кожного підліту дрону щосили відганяєш острах того, що цього разу "героєм дня" можеш стати ти.

Цієї ночі від вибуху постраждав склад нашого любого видавництва Пломінь. На щастя, все вціліло, постраждали лише вікна. Але це черговий привід нагадати про те, що у ці часи важливо підтримувати один одного і підтримувати наших видавців, що в екстремальних умовах війни та економічного занепаду продовжують свою працю.

Тож я пропоную вам відвідати сайт Пломеню і підтримати його новими замовленнями.
Зокрема, можете замовити книги та інші товари, до створення яких мала честь бути залучена і я, а саме:

Книги, для яких створила обкладинки:
🔸Робер Бразіяк «Як минає час»
🔸Лучан Блага «Міоритичний простір»

🔹Футболка за мотивами Еволи, для якої створила ілюстрацію.
🔹Календар, для якого працювала над дизайном.