Мені подобається, як нові Teenage Mutant Ninja Turtles здорово реалізують Teenage частину. Це, мабуть, одне з найяскравіших зображень "справжніх підлітків" за останній час. І справа тут не тільки в поп-культурних референсах і виборі жартів, а у дуже свідомому стихійному арт-стайлі, що нагадує малюнок підлітка.

Звичайно, можна сказати, що TMNT створили під впливом Spider-Verse, але це пояснення далеко від розуміння оформлення мультфільму про черепашок.

Наприклад, максимально деформований дизайн жителів Нью-Йорка (привіт Nickelodeon який досі дотримується правила "о, це відрізняється від Disney? Кайф!"); жирний лайн, що постійно рухається, завдяки чому навіть статичні кадри дуже насичені; а також круті акценти за допомогою стилізованої крейди (так, я про ці дуже м'які та кольорові Crayons).

Серйозно, крейда тут просто всюди — вибухи, текстури поверхонь, одяг, спідлайни... навіть світло та бліки лінз, чи то анаморфована лінза, або вінтажна з округлим бліком на периферії, не так важливо, бо вони теж будуть намальовані крейдою.

Від мультфільму класне відчуття малюнка підлітка, який за десять хвилин створив на аркуші паперу якихось чубзиків, підбіг до своїх батьків і давай нескладно розповідати, як вони всі борються один з одним і який в них оріджин.

А коли дивишся на дизайни інших мутантів з цими абсолютно перекрученими пропорціями, розумієш, що, найімовірніше, їх і справді могли придумати діти, а не дорослі. Це дуже цікаве завдання для арт-департаменту — думати як дитина, щоб ніхто не помітив підміни в готовому мультфільмі.

Особливо класно, коли мультфільм вже дуже буквально перемикається на малюнок, щоб показати фантазії черепашок (тобто від гротескного стилю реальності мультфільму перейти на рівень абстракції вище — до олівця та паперу).

Напевно мені незрозуміло, як швидко постаріють усі поп-культурні референси, яких тут прям багато. Але за арт мультфільму я не переймаюся — 20-ті роки точно знайшли себе візуально, оформилися у такий буйний стиль і за медіа з цього періоду ще точно будуть ностальгувати.

Мені здається, я зрозумів усього Веса Андерсона. І секрет далеко не у винахідливому візуальному стилі, який інтернет нарешті перестав копіювати (дякую).

Щоб трохи понизити градус емоцій в тексті я скажу, що це супер очевидна штука. Але вона точно фіксує сьогоднішнього Андерсона, який усвідомив концентрованість свого стилю і хоче його розвивати. Як приклад я візьму нещодавні 4 короткометражки — адаптації історій Роальда Даля.

Усі персонажі Андерсона промовляють вголос свої дії та відчуття. І тільки потім розмовляють звичними діалогами.

Те, що могло б бути описано в сценарії як дія для конкретного актора, у Андерсона вже є історією. Зверніть увагу на текст у скріншотах — це буквально шаблон.

Іноді герої розповідають не тільки про свої реакції та почуття, а й про інших персонажів, які навіть зараз не поруч із ними, або взагалі за сюжетом їм не знайомі (саме через ось таку манеру, що коментує дії). І цю інформацію потрібно сприймати буквально (тобто часто це не та ситуація, де використовується ненадійний наратор).

Цей спосіб класно підкріплює театральність подій на екрані та створює вигадану реальність, яка існує тільки в устах персонажів і декораціях.

Таке проговорення нерідко створює комедійний ефект, визначає межі того що відбувається і наповнює сюжети подіями та реакціями — в цій прямолінійності може бути жарт, який легко перетворюється на драму, що дає фільмам Андерсона можливість бути поліфонічними та насиченими. Навіть коли його персонажі не дуже емоційні.

Найчастіше режисери та сценаристи побоюються повідомляти глядачеві надмірну кількість інформації або надавати багато експозиції. Але Андерсон навпаки, хоче, щоб ви знали взагалі все. Адже кожен із його персонажів може бути наратором і може вас провести по історії.

Попередні роботи режисера набагато менше поринають у таку драматургію, але її елементи можна помітити ще у Fantastic Mr. Fox 2009 р. А нещодавній Asteroid City вже дуже близький до того, що можна спостерігати в короткометражках. Тому зараз перед нами точно концентрований Андерсон.