Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Взяв 9 фільмів із переглянутого у своєму Letterboxd за останній місяць і... так, це несподіваний дайджест нещодавно побаченого/заново побаченого. Таке тут теж трапляється.
Nope (2022)
dir. Jordan Peele
Джордан Піл зробив великий любовний лист до кінематографа... який назвав Nope. І так сталося, що можливо саме це слово ви говорите собі, коли усвідомлюєте, скільки потрібно виконати підготовки і яку кількість спеціалістів доведеться зібрати разом, щоб ваш власний фільм спрацював.
Nope усім своїм існуванням каже, що кіно — це великий труд і шалене диво. Але навіть диво буває отруєним. І це величезне видовище може зжерти без залишку. Прямо як у сцені з туфлей, що зависла в неприродній позі — чим довше ти на неї дивишся, то більша ймовірність загинути.
А щось і зовсім не повинно бути зафіксовано на камеру і хай воно залишається в забутті — це привіт сюжетній лінії оператора, який так був засліплений ідеальністю видовища, що навряд чи його стосунки з творчістю могли б бути здоровими.
Справжня краса Nope полягає у тому, що на нього можна дивитися як на безкрайнє небо з хмарами і видивлятися необхідний для тебе сенс. Можливо він якраз там на небі сидить і чекає, непорушно і приховуючись.
А ще на фільм можна дивитися як на Jaws Спілберга, з великим і красивим полюванням на монстра, і другий перегляд дав мені набагато більше розглянути та відчути. До того ж фільму дуже підходить IMAX формат — відкриті простори та основна погоня в третьому акті справді неймовірні.
Саме тут в Nope для мене спрацювало постійне жонглювання тональністю. Я думаю в цьому простому перемиканні між різними настроями і є велике майбутнє кіно. Де є не щось одне, жанрове, а багато різного і дивного. Бо ми різні. Навіть впродовж одного дня.
Unstoppable (2010)
dir. Tony Scott
Режисер занадто рано нас покинув — Unstoppable став останнім фільмом у кар'єрі Тоні Скотта. Молодший брат Рідлі завжди був про шалену швидкість, кінетику, велику і щиру емоцію та безстрашних героїв, які йдуть до кінця, ніж про фабулу та складний сюжет. На відміну від старшого брата він відкривав інший бік кіно, більш грайливий і розважальний. За що йому велика подяка.
Цей фільм справжня пікова точка того, як на натурі можна зняти щось настільки ВЕЛИКЕ та НЕБЕЗПЕЧНЕ. Кадри на телелінзу з Крісом Пайном, який намагається перелізти з одного вагона на інший, справді неймовірно передають відчуття швидкості та небезпеки, від яких потім потрібно перевести дух. І водночас цей фільм про щось повсякденне та просте... про потяг.
Якщо загрозу монстра в Nope відчуваєш поступово, то "монстр" в Unstoppable від самого початку заявляється як звір, якого не приборкати. Мені завжди було до душі кіно, яке могло класно показати техніку або транспорт як щось живе або стихійне — через шалені ракурси, рух камери та хлесткий монтаж прямо з кліпів MTV доставляти до глядачів відчуття, що цей потяг точно живий.
Rushmore (1998)
dir. Wes Anderson
Вес Андерсон не зовсім мій режисер. Крім тих моментів, коли його діяльність присвячена анімації — саме у Fantastic Mr. Fox та Isle of Dogs для мене розкривається його театральний стиль, де діти і дорослі міняються ролями, а вигадана і (іноді буквально) лялькова реальність, підкріплює та створює всі події та сенси на екрані.
Rushmore чарівний фільм, який прекрасно розуміє, що він робить. Особливо з урахуванням того, що це одна з перших робіт режисера. Але в мене не влучає, так само, як і більшість його фільмів. Відчуття, що щойно в Андерсона на екрані live action, я одразу ж перестаю відчувати світ і героїв на екрані.
Нещодавні короткометражки в цьому плані для мене працюють краще — те, що самі герої усвідомлюють театральність навколо, створює всі необхідні зв'язки та стилізацію. Нажаль з іншими фільмами так у мене не працює. Навіть у тих, де відбувається концентрований Андерсон, на кшталт Asteroid City. Відчуття, ніби він заходить у кіно з анімаційних ракурсів, але його творчість все ще залишається театром.
Хоча я мушу визнати, фінальна постановка в Rushmore чудова і прекрасно працює як кульмінація цього романтичного балагану!
1/4
Nope (2022)
dir. Jordan Peele
Джордан Піл зробив великий любовний лист до кінематографа... який назвав Nope. І так сталося, що можливо саме це слово ви говорите собі, коли усвідомлюєте, скільки потрібно виконати підготовки і яку кількість спеціалістів доведеться зібрати разом, щоб ваш власний фільм спрацював.
Nope усім своїм існуванням каже, що кіно — це великий труд і шалене диво. Але навіть диво буває отруєним. І це величезне видовище може зжерти без залишку. Прямо як у сцені з туфлей, що зависла в неприродній позі — чим довше ти на неї дивишся, то більша ймовірність загинути.
А щось і зовсім не повинно бути зафіксовано на камеру і хай воно залишається в забутті — це привіт сюжетній лінії оператора, який так був засліплений ідеальністю видовища, що навряд чи його стосунки з творчістю могли б бути здоровими.
Справжня краса Nope полягає у тому, що на нього можна дивитися як на безкрайнє небо з хмарами і видивлятися необхідний для тебе сенс. Можливо він якраз там на небі сидить і чекає, непорушно і приховуючись.
А ще на фільм можна дивитися як на Jaws Спілберга, з великим і красивим полюванням на монстра, і другий перегляд дав мені набагато більше розглянути та відчути. До того ж фільму дуже підходить IMAX формат — відкриті простори та основна погоня в третьому акті справді неймовірні.
Саме тут в Nope для мене спрацювало постійне жонглювання тональністю. Я думаю в цьому простому перемиканні між різними настроями і є велике майбутнє кіно. Де є не щось одне, жанрове, а багато різного і дивного. Бо ми різні. Навіть впродовж одного дня.
Unstoppable (2010)
dir. Tony Scott
Режисер занадто рано нас покинув — Unstoppable став останнім фільмом у кар'єрі Тоні Скотта. Молодший брат Рідлі завжди був про шалену швидкість, кінетику, велику і щиру емоцію та безстрашних героїв, які йдуть до кінця, ніж про фабулу та складний сюжет. На відміну від старшого брата він відкривав інший бік кіно, більш грайливий і розважальний. За що йому велика подяка.
Цей фільм справжня пікова точка того, як на натурі можна зняти щось настільки ВЕЛИКЕ та НЕБЕЗПЕЧНЕ. Кадри на телелінзу з Крісом Пайном, який намагається перелізти з одного вагона на інший, справді неймовірно передають відчуття швидкості та небезпеки, від яких потім потрібно перевести дух. І водночас цей фільм про щось повсякденне та просте... про потяг.
Якщо загрозу монстра в Nope відчуваєш поступово, то "монстр" в Unstoppable від самого початку заявляється як звір, якого не приборкати. Мені завжди було до душі кіно, яке могло класно показати техніку або транспорт як щось живе або стихійне — через шалені ракурси, рух камери та хлесткий монтаж прямо з кліпів MTV доставляти до глядачів відчуття, що цей потяг точно живий.
Rushmore (1998)
dir. Wes Anderson
Вес Андерсон не зовсім мій режисер. Крім тих моментів, коли його діяльність присвячена анімації — саме у Fantastic Mr. Fox та Isle of Dogs для мене розкривається його театральний стиль, де діти і дорослі міняються ролями, а вигадана і (іноді буквально) лялькова реальність, підкріплює та створює всі події та сенси на екрані.
Rushmore чарівний фільм, який прекрасно розуміє, що він робить. Особливо з урахуванням того, що це одна з перших робіт режисера. Але в мене не влучає, так само, як і більшість його фільмів. Відчуття, що щойно в Андерсона на екрані live action, я одразу ж перестаю відчувати світ і героїв на екрані.
Нещодавні короткометражки в цьому плані для мене працюють краще — те, що самі герої усвідомлюють театральність навколо, створює всі необхідні зв'язки та стилізацію. Нажаль з іншими фільмами так у мене не працює. Навіть у тих, де відбувається концентрований Андерсон, на кшталт Asteroid City. Відчуття, ніби він заходить у кіно з анімаційних ракурсів, але його творчість все ще залишається театром.
Хоча я мушу визнати, фінальна постановка в Rushmore чудова і прекрасно працює як кульмінація цього романтичного балагану!
1/4
...and Action!
Photo
The Wild Robot (2024)
dir. Chris Sanders
Кріс Сандерс, режисер Lilo & Stitch і першої частини How to Train Your Dragon, довгий час режисирував у парі і, можливо, все ніяк не міг показати себе на 100%.
А зараз, через багато років, на нині широких плечах DreamWorks Animation у ролі вже соло-режисера він видає одне з найпотужніших висловлювань про материнство!
Візуальний стиль The Wild Robot це прокачаний Puss in Boots — багато акварелі, розмитих контурів, уваги до текстури різної глибини і класної мови руху. Особливо увагу приділено до останнього — герої дуже різні і мова їхнього тіла говорить більше, ніж їхні слова.
Ще був вражений кількістю персонажів на екрані. Для КОЖНОГО з них потрібен був свій ріг, який було потрібно адаптувати під різну поведінку, характер, ситуації та анатомію. До того ж не у всіх персонажів буде однакова текстура шерсті... а раптом це взагалі метал або шкіра? Кількість різних істот, які постійно взаємодіють на екрані, просто зашкалює — це шалений обсяг роботи який майже непомітний.
The Wild Robot дуже красивий і добрий, і водночас... доволі злий і темний. Я не пам'ятаю, коли в подібних мультфільмах було так багато розмов і жартів про смерть та прямої демонстрації того, хто такий хижак у дикому лісі.
Якщо що я тільки за пряму і щиру розмову на складні теми в мультфільмах і нікого захищати від "шоку на екрані" мені не хочеться. Але тут явний крен у бік "ми покажемо, що ліс із хижаками РЕАЛЬНО небезпечний і життя тут ДУЖЕ складне"... щоб потім подружити взагалі всіх звірів... 🫠
Я розумію, для чого це робиться — один із мотивів мультфільму це злам застарілих способів життя. Однак цей перехід від суворої реальності до милої та фентезійної реальності не той тональний шифт який очікуєш.
Багато в чому це лише фон. Бо центральна тема стосунків робота і дитини тут зворушує до глибини душі та натискає на всі потрібні кнопки. І не так важливо хто ви, один з батьків чи дитина.
Якщо ви дивилися The Iron Giant від Бреда Берда, то ви загалом вже знаєте, яку динаміку стосунків очікувати. Тільки якщо фільм Берда був про батьківство, то фільм Сандерса нарешті про материнство.
Про те, як виправити те, що здається неможливим. Про справжнє "я поруч" і "я на твоєму боці". А також про те, що любов та емпатія – це навички. І ніколи не пізно їм навчитися.
Ідеальний анімаційний double feature!
The Substance (2024)
dir. Coralie Fargeat
Ох... Коли фільм не шкодує своїх персонажів, доводить їх до кінця, а потім робить ще один крок далі — for me that's cinema!
The Substance від самого початку підкорив мене світом з абсолютно мультяшним і гротескним лоском, героїнею, за яку вболівав до самого кінця (хоча водночас я розумів, що вона сама винна у своїх бідах, але мені все одно було її страшенно шкода) і тим, як мало потрібно фільму, щоб сказати приблизно все про стан індустрії та її ставлення до кумирів.
Я знаю, тут усе викручено на 350% і не схоже на реальність. Але чим далі йде фільм, тим сильніше розумієш — взагалі-то схоже. Нажаль.
Часто бачив, як люди не до кінця розуміють проблему героїні, яка пішла на такий дикий експеримент. На мою думку фільму вдається якщо не дослідити, то принаймні емоційно занурити в те, що таке дисморфофобія (розлад, за якого людина надмірно занепокоєна та заклопотана незначним дефектом свого тіла) та як працює дисоціація (людина починає сприймати те, що з нею відбувається так, начебто це відбувається не з нею, а з кимось стороннім) — коли це все ще ти, але це настільки інший ти, що реальність перед очима починає викривлюватись до абсурдного стану.
Одна з великих цінностей кіно полягає в тому, що автори можуть візуалізувати те, що пролягає на більш абстрактному та чуттєвому рівні.
Плюс візуально фільм абсолютно прекрасно розуміє свою глянцеву та кемпову природу — шалений вибір лінз, матеріалів одягу і сет-дизайну, а також ритміка монтажу тут створюють усі емоційні та наративні рівні, і дві з половиною години пролітають дуже швидко.
P.S.
Дівчата, тут вас в мене небагато серед підписників, але будь ласка, любіть себе більше і піклуйтеся про себе частіше!
2/4
dir. Chris Sanders
Кріс Сандерс, режисер Lilo & Stitch і першої частини How to Train Your Dragon, довгий час режисирував у парі і, можливо, все ніяк не міг показати себе на 100%.
А зараз, через багато років, на нині широких плечах DreamWorks Animation у ролі вже соло-режисера він видає одне з найпотужніших висловлювань про материнство!
Візуальний стиль The Wild Robot це прокачаний Puss in Boots — багато акварелі, розмитих контурів, уваги до текстури різної глибини і класної мови руху. Особливо увагу приділено до останнього — герої дуже різні і мова їхнього тіла говорить більше, ніж їхні слова.
Ще був вражений кількістю персонажів на екрані. Для КОЖНОГО з них потрібен був свій ріг, який було потрібно адаптувати під різну поведінку, характер, ситуації та анатомію. До того ж не у всіх персонажів буде однакова текстура шерсті... а раптом це взагалі метал або шкіра? Кількість різних істот, які постійно взаємодіють на екрані, просто зашкалює — це шалений обсяг роботи який майже непомітний.
The Wild Robot дуже красивий і добрий, і водночас... доволі злий і темний. Я не пам'ятаю, коли в подібних мультфільмах було так багато розмов і жартів про смерть та прямої демонстрації того, хто такий хижак у дикому лісі.
Якщо що я тільки за пряму і щиру розмову на складні теми в мультфільмах і нікого захищати від "шоку на екрані" мені не хочеться. Але тут явний крен у бік "ми покажемо, що ліс із хижаками РЕАЛЬНО небезпечний і життя тут ДУЖЕ складне"... щоб потім подружити взагалі всіх звірів... 🫠
Я розумію, для чого це робиться — один із мотивів мультфільму це злам застарілих способів життя. Однак цей перехід від суворої реальності до милої та фентезійної реальності не той тональний шифт який очікуєш.
Багато в чому це лише фон. Бо центральна тема стосунків робота і дитини тут зворушує до глибини душі та натискає на всі потрібні кнопки. І не так важливо хто ви, один з батьків чи дитина.
Якщо ви дивилися The Iron Giant від Бреда Берда, то ви загалом вже знаєте, яку динаміку стосунків очікувати. Тільки якщо фільм Берда був про батьківство, то фільм Сандерса нарешті про материнство.
Про те, як виправити те, що здається неможливим. Про справжнє "я поруч" і "я на твоєму боці". А також про те, що любов та емпатія – це навички. І ніколи не пізно їм навчитися.
Ідеальний анімаційний double feature!
The Substance (2024)
dir. Coralie Fargeat
Ох... Коли фільм не шкодує своїх персонажів, доводить їх до кінця, а потім робить ще один крок далі — for me that's cinema!
The Substance від самого початку підкорив мене світом з абсолютно мультяшним і гротескним лоском, героїнею, за яку вболівав до самого кінця (хоча водночас я розумів, що вона сама винна у своїх бідах, але мені все одно було її страшенно шкода) і тим, як мало потрібно фільму, щоб сказати приблизно все про стан індустрії та її ставлення до кумирів.
Я знаю, тут усе викручено на 350% і не схоже на реальність. Але чим далі йде фільм, тим сильніше розумієш — взагалі-то схоже. Нажаль.
Часто бачив, як люди не до кінця розуміють проблему героїні, яка пішла на такий дикий експеримент. На мою думку фільму вдається якщо не дослідити, то принаймні емоційно занурити в те, що таке дисморфофобія (розлад, за якого людина надмірно занепокоєна та заклопотана незначним дефектом свого тіла) та як працює дисоціація (людина починає сприймати те, що з нею відбувається так, начебто це відбувається не з нею, а з кимось стороннім) — коли це все ще ти, але це настільки інший ти, що реальність перед очима починає викривлюватись до абсурдного стану.
Одна з великих цінностей кіно полягає в тому, що автори можуть візуалізувати те, що пролягає на більш абстрактному та чуттєвому рівні.
Плюс візуально фільм абсолютно прекрасно розуміє свою глянцеву та кемпову природу — шалений вибір лінз, матеріалів одягу і сет-дизайну, а також ритміка монтажу тут створюють усі емоційні та наративні рівні, і дві з половиною години пролітають дуже швидко.
P.S.
Дівчата, тут вас в мене небагато серед підписників, але будь ласка, любіть себе більше і піклуйтеся про себе частіше!
2/4
...and Action!
The Wild Robot (2024) dir. Chris Sanders Кріс Сандерс, режисер Lilo & Stitch і першої частини How to Train Your Dragon, довгий час режисирував у парі і, можливо, все ніяк не міг показати себе на 100%. А зараз, через багато років, на нині широких плечах DreamWorks…
Ed Wood (1994)
dir. Tim Burton
Ще один чудовий фільм-коментар на індустрію, тільки тепер складні стосунки героя зі світом навколо мають зовсім іншу температуру, ніж те, що було у тому ж The Substance текстом вище.
Для мене головна цінність Ed Wood у тому, що це байопік, який не намагається бути надмірно драматичним та серйозним. Фільм не видавлює з глядача жалість до трагічної долі героя і ставиться до неї більше з іронією та гумором. Особливо в кульмінації та на прекрасних фінальних титрах.
Всередині фільму жодної документальності — лише мотив щирого бажання слідувати своєму духу та збирати навколо однодумців!
До того ж сам Ед Вуд і справді чарівний. З радістю б змонтував його фільм.
Ну або ваш. Ні, серйозно, кличте мене як монтажера на ваші проєкти. Я зараз відкритий до пропозицій!
Історія про т.зв. найгіршого режисера у світі найбільш не Тимобертонівський, і водночас найбільш Тимобертонівський фільм у його кар'єрі. Майже всі його історії про вигнанців з унікальною перспективою на світ навколо, і мені до душі, як у своїх фільмах Тім Бертон відчуває багато співчуття до таких героїв.
Але коли такий персонаж режисер... це багато що змінює. Особливо для самого Бертона, який абсолютно точно рефлексуючий автор. Чи це фільм про самого себе? А чом би й ні?
Sunshine (2007)
dir. Danny Boyle
Для мене Sunshine завжди був особливою науковою фантастикою. І фільмом у цілому.
Денні Бойл створив справжній шедевр для фанатів сенсорних відчуттів. У фільму якоїсь неймовірної краси музичний ритм, який досягається загадковим саунд-дизайном, який кличе кудись у далечінь (сигнал біди "Ікара-1" один із найбільш пронизливих витворів звукового мистецтва), масштабним танцем із форм (планет, станцій, антен, перегородок та інтерфейсів), а також монтажем, що проникає під шкіру (привіт, сцена з 25-м кадром) та вибором лінз(коли у тебе лиходій відчувається божеством через оптичний дисторшен — це прекрасно!).
Який би жанр не взяв Бойл, завжди є ракурс, який глядач ще не бачив. З концепції "Наше Сонце гине і ми маємо скинути на нього астро-бомбу, яка, теоретично, врятує зірку, а разом і нашу планету" висунуто все і навіть більше (привіт сценарій Алекса Гарленда).
Я розумію, що третій акт раптово стає божевільним і для когось це може бути сильним мінусом — для головних героїв і так достатньо загроз, навіщо робити ще одну та менш масштабну. Але у фільмі червоною лінією проходить конфлікт духовності та прагматизму. І третій акт,як боротьба з поїхавшим втіленням самого Сонця, повністю виправдовує ці ідеї.
Окремо хочу відзначити, як багато у фільмі медитативності (не без допомоги скора від Джона Мерфі та Underworld): сцена зі спостереженням за Меркурієм, маленький паросток у руках героїні Мішель Єо, кімната з голограмами... навіть сонячний вітер, який без проблем може знести персонажа на смерть, знято як щось надзвичайно красиве та варто того, щоб побачити один раз, а потім попрощатися з життям.
Якби на Letterboxd було б п'яте місце в списку улюблених, цей фільм негайно б туди потрапив. Всією душею люблю Sunshine і вважаю його неймовірно недооціненим!
House (1977)
dir. Nobuhiko Obayashi
У kaptainkristian є прекрасне відеоесе про цей фільм, і я навряд чи щось зможу додати до історії про те, як один із найвпливовіших і візуально божевільних хорорів написала 10-річна дочка режисера.
Для тих, хто не знає, що взагалі таке House, то так, у вас є відео вище. Але для контексту цього посту я проговорю ось що: уявіть собі фантасмагоричний колаж з усіх дитячих страхів у вигляді найшвидшого монтажу, який може собі дозволити кіно, потім загорніть це все в сюжет з Evil Dead про одержиму хатину, а головних героїнь зватимуть Gorgeous, Kung Fu, Melody, Sweet, Fantasy... плюс, знімаючи House, режисер хотів зробити фільм схожий на Jaws Спілберга. Але у підсумку зняв це ❤️
Кожна ситуація у фільмі пропущена через дитячу призму. Тому в мене є стійке відчуття, що ЖОДНЕ з творчих рішень на етапі виробництва не було піддано сумніву і дійшло до екранів.
Неперевершено!
P.S. Оригінальна Suspiria Ардженто і House вийшли в один рік. Це так, до слова.
3/4
dir. Tim Burton
Ще один чудовий фільм-коментар на індустрію, тільки тепер складні стосунки героя зі світом навколо мають зовсім іншу температуру, ніж те, що було у тому ж The Substance текстом вище.
Для мене головна цінність Ed Wood у тому, що це байопік, який не намагається бути надмірно драматичним та серйозним. Фільм не видавлює з глядача жалість до трагічної долі героя і ставиться до неї більше з іронією та гумором. Особливо в кульмінації та на прекрасних фінальних титрах.
Всередині фільму жодної документальності — лише мотив щирого бажання слідувати своєму духу та збирати навколо однодумців!
До того ж сам Ед Вуд і справді чарівний. З радістю б змонтував його фільм.
Ну або ваш. Ні, серйозно, кличте мене як монтажера на ваші проєкти. Я зараз відкритий до пропозицій!
Історія про т.зв. найгіршого режисера у світі найбільш не Тимобертонівський, і водночас найбільш Тимобертонівський фільм у його кар'єрі. Майже всі його історії про вигнанців з унікальною перспективою на світ навколо, і мені до душі, як у своїх фільмах Тім Бертон відчуває багато співчуття до таких героїв.
Але коли такий персонаж режисер... це багато що змінює. Особливо для самого Бертона, який абсолютно точно рефлексуючий автор. Чи це фільм про самого себе? А чом би й ні?
Sunshine (2007)
dir. Danny Boyle
Для мене Sunshine завжди був особливою науковою фантастикою. І фільмом у цілому.
Денні Бойл створив справжній шедевр для фанатів сенсорних відчуттів. У фільму якоїсь неймовірної краси музичний ритм, який досягається загадковим саунд-дизайном, який кличе кудись у далечінь (сигнал біди "Ікара-1" один із найбільш пронизливих витворів звукового мистецтва), масштабним танцем із форм (планет, станцій, антен, перегородок та інтерфейсів), а також монтажем, що проникає під шкіру (привіт, сцена з 25-м кадром) та вибором лінз
Який би жанр не взяв Бойл, завжди є ракурс, який глядач ще не бачив. З концепції "Наше Сонце гине і ми маємо скинути на нього астро-бомбу, яка, теоретично, врятує зірку, а разом і нашу планету" висунуто все і навіть більше (привіт сценарій Алекса Гарленда).
Я розумію, що третій акт раптово стає божевільним і для когось це може бути сильним мінусом — для головних героїв і так достатньо загроз, навіщо робити ще одну та менш масштабну. Але у фільмі червоною лінією проходить конфлікт духовності та прагматизму. І третій акт,
Окремо хочу відзначити, як багато у фільмі медитативності (не без допомоги скора від Джона Мерфі та Underworld): сцена зі спостереженням за Меркурієм, маленький паросток у руках героїні Мішель Єо, кімната з голограмами... навіть сонячний вітер, який без проблем може знести персонажа на смерть, знято як щось надзвичайно красиве та варто того, щоб побачити один раз, а потім попрощатися з життям.
Якби на Letterboxd було б п'яте місце в списку улюблених, цей фільм негайно б туди потрапив. Всією душею люблю Sunshine і вважаю його неймовірно недооціненим!
House (1977)
dir. Nobuhiko Obayashi
У kaptainkristian є прекрасне відеоесе про цей фільм, і я навряд чи щось зможу додати до історії про те, як один із найвпливовіших і візуально божевільних хорорів написала 10-річна дочка режисера.
Для тих, хто не знає, що взагалі таке House, то так, у вас є відео вище. Але для контексту цього посту я проговорю ось що: уявіть собі фантасмагоричний колаж з усіх дитячих страхів у вигляді найшвидшого монтажу, який може собі дозволити кіно, потім загорніть це все в сюжет з Evil Dead про одержиму хатину, а головних героїнь зватимуть Gorgeous, Kung Fu, Melody, Sweet, Fantasy... плюс, знімаючи House, режисер хотів зробити фільм схожий на Jaws Спілберга. Але у підсумку зняв це ❤️
Кожна ситуація у фільмі пропущена через дитячу призму. Тому в мене є стійке відчуття, що ЖОДНЕ з творчих рішень на етапі виробництва не було піддано сумніву і дійшло до екранів.
Неперевершено!
P.S. Оригінальна Suspiria Ардженто і House вийшли в один рік. Це так, до слова.
3/4