Змонтував музичне відео для японської виконавиці ✨ Серйозно, вчитайтеся в цей текст ще раз, бо я в захваті!

Продакшен був у Токіо з невеликою командою, яка дуже вірила в те, що буде класно, навіть без великого бюджету (бо його не було, хех). Зате були талановиті люди, яким я дуже вдячний за можливість попрацювати на такому проєкті!

Про що кліп? Мені подобається інтерпретація, де головна героїня намагається вирватися з монотонних буднів і знайти справжню себе. Звичайно, іноді для цього потрібно пробігтися нічними вулицями Токіо, куди ж без цього. Але ще важливіше зробити той самий перший крок назустріч собі. А може, це все демони, хто знає...

Не думав, що кінець 2024 року дасть мені можливість змонтувати кліп для японської діви. Ще й музика повністю попадає в мене. Мрія Саші з 2012 року нарешті здійснена!

Mora Mothaus - Eye.Seek: https://youtu.be/MZNehpmN3io?si=JiRBAOmUixqv6zkk

Протягом останніх 1,5-2 місяців я активно пишу нове відеоесе для каналу. Велике, з кіно-теорією та трохи розмовне. А ще нарешті воно не в стіл.

Про оригінальну The Matrix 1999 року.

Головним чином відео об'єднує в собі «я хочу поговорити про фільм який дуже люблю» та «торкнутися до класного та складного контексту навколо». І фокус більше буде на цей контекст. Бо він впливає не тільки на досвід від перегляду самої The Matrix, а взагалі на майже все кіно яке ми любимо та хочемо зберегти.

Плюс цей матеріал цінний для мене ще й тим, що вперше за довгий час я сам дізнався щось нове і вирішив перетворити ці знання на відео. Так набагато цікавіше вчитися та зберігати радість від знахідки (треба ж хоч чомусь зараз радіти).

По суті, весь цей пост про те, що «я хоч і загубився, але все гаразд — вже знайшовся».

Дякую всім хто чекає на мене, перевіряє Ютуб-канал на наявність нових відео та пише мені приємні слова в особисті повідомлення телеграм-каналу. Сподіваюсь, що з вами все гаразд!

./start_ares_program

Спочатку я трохи поворчу, а потім перейду до цікавого. А потім знову поворчу. Тож буде декілька постів.

Важко бути фанатом TRON, коли самі фільми виходять раз на 15-30 років, єдиний (анімаційний) серіал закрили після першого сезону, без жодної надії на повернення, а зв’язок із відеоіграми це постійне питання їхньої канонічності.

І зрештою мені, як прихильнику серії, особливо нема з чого вибирати, коли в триквелі з’являється Джаред Лето у ролі головного героя і водночас головної продюсерської сили проєкту, коли лінії моїх улюблених персонажів із TRON: Legacy тут майже не згадуються, окрім натяку на зустріч у потенційному TRON 4 (знову через 15 років побачимось, так?), а сам Трон, тобто титульний персонаж серії, зрештою тут навіть і не згадується…

Уф… тоді так, певно я тут вже не користувач із привілейованими правами, а просто програма, що підкоряється порядку речей. Не кажучи вже про рекламну кампанію фільму з якимось Містером Бістом і всіляким булшитом на прем’єрі від, прости господи, Ілона Маска. Розумію, що від нинішнього токсично-корпоративного ландшафту індустрії годі чекати чогось іншого. Але на прем'єрі Legacy були кращі роботи 💙

TRON у мене взагалі не асоціюється з уявленням tech bro про те, як виглядає майбутнє й технології. Ew. Ця серія заслуговує на краще, тож ставити знак рівності між репутацією якогось сучасного AI-бізнесу та TRON для мене справжня катастрофа. І в першу чергу в цьому винні маркетологи Disney.

З іншого боку постери фільму прям неземна краса! І трейлери були чудові.

Починаєте розуміти, так? TRON: Ares для мене це такий колючий double-edged sword, але й хорошого в ньому вистачає. Тож у підсумку я можу сказати, що сам фільм мені сподобався.

Коли пішли фінальні титри, я зрозумів, що це був той насичений досвід, який міг би взагалі не відбутися — з огляду на проблемне виробництво та абсолютно не резонуючий зі мною дует «режисер + актор у головній ролі». Мені все ж хочеться любити цей фільм сильніше, але чи вийде? Дізнаюся з часом.

Зав’язка в Ares повторює оригінальну ідею, коли триквел ще мав знімати Джозеф Косінскі, а фільм носив назву TRON: Ascension. Так, програми із Системи, які вторгаються в наш світ, — це доволі старий концепт, що не зазнав великих змін. Хіба що одного: вторгнення мало статися з іншою розстановкою сил. Подивіться короткометражку TRON: The Next Day, і ви зрозумієте, хто приблизно мав би бути головними героями третьої частини.

З рештою TRON: Ares це повноцінний фільм-погоня: Арес, персонаж Джареда Лето, шукає permanence code, який дає безсмертя або, принаймні, стабільне існування. Адже в реальному світі програми й техніка, перенесені із Системи, не можуть «жити» довше 29 хвилин. Щоб подолати цей бар’єр, потрібен спеціальний код. У цьому Аресу допомагає Ів — нова CEO компанії Encom (Сем Флінн за кадром залишає посаду, а про Алана Бредлі фільм узагалі забуває), яка за допомогою коду хоче зробити світ кращим місцем, тоді як родина Діллінджерів постійно наступає героям на п’яти, намагаючись заволодіти кодом, але вже з військовими цілями.

І ось на чому я «застряг» під час перегляду: фільм здебільшого про корпоративні війни, а не про окремих людей, які вирішують власні внутрішні конфлікти. В останньому якраз є все для того, щоб стати яскравою частиною історії, але триквела це, схоже, зовсім не цікавить.

Про це та інше та хороше я детальніше розповім нижче.

Але я трохи перервуся на хороше. Що точно вдалося? Візуал та експірієнс.

TRON: Ares прям неймовірно locked in у всьому, що стосується екшену, кінетики та руху в кадрі. Вже з відкриваючої сцени можна отримати справжнє сенсорне перевантаження, коли музика й візуал накладаються одне на одного — від самого першого біта музики мурахи були настільки сильними, що я мало не охнув уголос у залі. Ефект від опенінгу можна порівняти з тим, як голосно й різко з’являється тайтл у Star Wars. Тільки тут це було краще.

І що далі, то сильніше TRON: Ares намагається вигадувати ситуації, де сенсорика й відчуття пульсації сцени стають головною фішкою для глядача. Та ж погоня на глайдері по воді, мабуть, пікова секвенція всього фільму!

Вибір об’єктивів, ракурсів, швидкості й ритму екшену, а також те, як усе це звучить і постійно випробовує акустику кінотеатру на міцність, — абсолютно свідомий творчо-технічний вибір. Фільму справді класно вдається цим флексити і це прям краса!

Заздалегідь скажу, що для мене це одна з найважливіших характеристик TRON movie experience: навіть перший фільм флексив сценою зі світлоциклами, спираючись на кінетику та стрімкість гонки (не кажучи вже про те, що цей фільм є абсолютно легендарною історичною віхою). Legacy ж помножив це приблизно у сто разів, додаючи різний транспорт і різні ситуації. І Ares, мабуть, не відстає. Хіба що цікавих ситуацій тут менше, через що фільм насправді не такий масштабний, як здається на перший погляд.

Окрема велика подяка за те, що тут є справжній опенінг із титрами! З якихось причин студії колективно забули, наскільки інтро може бути чудовим способом занурити глядача й одразу пообіцяти щось видовищне. Великий плюс у тому, що це дуже активна сцена — класно показано, через що проходить Арес і що зробило його таким, який він є (мабуть, це такий коментар на тему того «як тренують AI»? 🥴).

Але якою б красивою, гучною й неповторною не була ця експіріенс-частина, на жаль, я зовсім не можу підключитися до героїв. Їх тут хоч і багато, та жоден не став для мене по-справжньому цікавим.

Дивіться, як я це бачу: перші два фільми не були аж настільки про штучний інтелект, домінування корпорацій чи технологій. Так, це безумовно було в них і мало значення, але фокус завжди залишався на людях і їхніх проблемах усередині технологічного світу.

Наприклад, перший TRON був про програмістів, які відмовляються дозволити корпорації експлуатувати їхню працю і, що не менш важливо, їхню творчість. Світ на екрані романтизував стосунки між користувачем і програмою, так само як і самі комп’ютери, але завжди стояв на боці людини, а не системи.

Legacy, узявши за основу твердження «стосунки батька і сина у фільмі дуже складні», розгортає його у купу варіацій:

- Як Сему Флінну пробачити свого батька за те, що той не повернувся?
- А чи ставиться Кевін Флінн до КЛУ як до проєкту, чи, можливо, теж як до сина?
- А Квора, виходить, прийомна донька для Флінна?
- А сама Система навколо — це творчість для Кевіна Флінна чи виключно проєкт?

Тобто ракурс «дітища» або «сім'ї» набуває нових нюансів щоразу, коли починаєш глибше замислюватися над подіями у Legacy. І це додає життя до історії та екшену.

Простіше кажучи, коли TRON про людей — це на 100% мій TRON. І це така ж важлива частина мого досвіду.

TRON: Ares може і намагається бути про це, але поки що не для мене.

Триквел набагато більше про прямолінійні бабахи, про амбіції корпорацій і штучного інтелекту, а не про людей та їх бажання (рекламна кампанія тоді не випадкова, так?). Тому тут я коротко хочу написати про персонажів, щоб зрозуміти які вони.

Наприклад, Ів (Грета Лі) тяжко переживає втрату у своїй родині. Це цікава відправна точка для героїні, бо вона тематично співвідноситься з попередніми фільмами.

Але насправді цей біт її бекграунду ніяк не використовується у шляху самої Ів. До того ж про саму Ів ми дізнаємося більше не від неї, а від Ареса. Фільм ніби не надто зацікавлений у тому, щоб героїня була складною та різноплановою. Тому її бекграунд більше про підкріплення шляху Ареса.

Через це портрет героїні розчиняється прямо на очах. Вона навіть не дуже дивується, коли потрапляє в Систему — нагадаю, за всю історію туди потрапляло всього чотири людини, і це далеко не звична подія.

Молодший Діллінджер (Еван Пітерс) має всі шанси стати абсолютним лиходієм усієї серії із яскравою надломленістю характеру. Фільм чітко показує, що ні в його родині, ні в його методах немає навіть натяку на співчуття, не кажучи вже про любов (хоча велике дякую за червону Систему з постійно відкритим порталом — класна демонстрація марнотратства ресурсів).

Але цього всього настільки мало, що навіть потенційна цікава динаміка у його родині тут закінчується швидше, ніж ви встигнете сказати: «Я воюю за користувачів».

З героєм Лето в мене взагалі відчуття, що фільм хоче, аби я пройнявся співчуттям до людиноподібного AI, але мені такий ракурс у сучасному світі не дуже відгукується (люди до своїх чатів-GPT зараз ставляться набагато серйозніше, ніж ви думаєте і це реальна проблема).

Тобто так, у межах фільму видно, як сильно Арес прагне стати людиною, і зважаючи на його непрості початкові умови, цей ракурс мені справді цікавий — хочеться підключитися до його шляху. Плюс момент, коли він дізнається через Ів про співчуття, насправді хороший.

Але трансформація Ареса відбувається занадто швидко, і я просто не встигаю почати співпереживати. Та й, якщо чесно, мені не подобається Джаред Лето.

А сцени, де персонажі могли б побути в тиші й порефлексувати над пережитим, ну прям занадто поспішають (так, я про тебе, сцена з Аресом і Флінном). Я розумію, що це фільм-погоня з купою таймерів і постійною зміною розкладу сил — для мене це навпаки один із найцікавіших концептів для TRON, — але, на жаль, навіть у цьому випадку всі можливості для посилення зв’язку між героями у фільмі залишаються нереалізованими.

Простіше кажучи, це моя головна проблема з фільмом — він зовсім не дихає. У нього просто немає часу на те, щоб щиро любити своїх героїв.

Прочитайте ще раз. Це справді важливо — любити своїх героїв.

Так, я знаю, що це блокбастер із бубухами від Disney, і перевірка на реальність тут в мене присутня. Але я так само знаю, що попередні два фільми справді любили своїх героїв і їхні арки. Тому не враховується.

Взагалі тут багато такого, коли світ і персонажі, особливо другорядні, ніби не дуже хочуть бути тут присутніми. Бо фільм занадто соромиться всього, що не стосується сюжету. Він пропускає все, що пов’язано з насолодою від самого шляху, і більше зацікавлений у тому, щоб якомога швидше дістатися до результату. На жаль, для мене це поки що саме так.

Але я прекрасно розумію, наскільки це може спрацювати в цілому на глядачів. Більшість тих, кому фільм сильно сподобався, якраз відзначають його стрімкість як плюс.

Фінальний пост у серії. Про музику, режисера та висновки.

Сміливо можу заявити, що Daft Punk і їхня музика в Legacy для мене значно цікавіша. Вона масштабна, в неї багато амбіцій і, що найголовніше, в неї багато різноманітності через її гібридну природу: оркестр — це людина, електроніка — це цифровий світ навколо.

Це музика, яка підсилює все, що так прекрасно у самому фільмі. Але навіть без неї я б сказав, що Legacy все одно живий та насичений.

Скор від Nine Inch Nails працює вже інакше. Він неймовірно пульсує та поглинає своєю темною густотою. А ще він дуже в собі, як і сам Арес.

Це справді класний індастріал, який ще відіграє величезну роль усередині самого фільму – крім створення мега-щільного шару задоволення під час екшену, скор непомітно зшиває ті сцени, які б зовсім розвалилися без музики. Тобто тут саундтрек ще й вирішує питання цілісності монтажу та пейсінгу. І насправді вирішувати музикою такі творчі задачі все ще недооцінений момент. Мені б хотілося частіше бачити таку практику.

Плюс видно, що композитори, режисер і саунд-дизайнери спиралися на ритм і текстуру музики, коли конструювали сцени й вигадували всередині них усі видовищні біти. Настільки, що музика здебільшого звучить у фронтальних каналах, ніби ти прийшов на концерт. А фільм, по суті, саме так і поводиться.

Проте я для себе відзначив що в саундтреку здебільшого одна тональність. Він занадто про одну емоцію й один сумний настрій. Так, це круто, що скор такий темний, індустріальний і злий, але його монотонність помітно зменшувала фільм для мене.

Хоча треба віддати належне, деякі мотиви нагадували музику від Венді Карлос для першого TRON ❤️

Наприкінці скажу, що TRON: Ares виглядає чудово (попри те, що майже повністю використовує арт і візуальний стиль Legacy, додаючи не так уже й багато свого), неймовірно працює з кінетикою й інтенсивністю екшену (не без допомоги скора від Nine Inch Nails) і загалом, як би там не було, фільм здатен розважити, особливо якщо дивитися його в IMAX чи Dolby залах.

Але водночас фільму зовсім не цікаві люди, їхні стосунки й те, як їх можна було б заглибити. В одній зі сцен Ів розповідає Аресу, що означає бути людиною, і я не відчуваю, що це говорить персонаж, який справді вірить у сказане. Я чую сценариста й його перші ідеї.

І напевно на цьому етапі я ще не згадав лише Хоакіма Роннінга, режисера фільму. Коли слухаєш його в інтерв’ю, він звучить дуже захоплено й щиро. У нього явно позитивна енергетика і я вірю, що він робив усе, щоб вийшло класно. Але водночас я досі не можу знайти причину, чому саме він став режисером. Що саме ним рухало, коли він знімав цей фільм? Для мене це поки що загадка. І ні я не хочу думати в сторону «це просто був великий чек від Disney».

Якщо перші два фільми були зроблені людьми, які щиро хотіли щось сказати, створити неможливе, спираючись на свій унікальний бекґраунд, або просто пофлексити творчими дуетами (Косінскі і Daft Punk для мене досі неймовірне комбо), то від третього фільму у мене відчуття більш прорахованого й корпоративного бубуху з байтом на ностальгію (привіт, сцена з оригінальною Системою та Бітіком — я знаю, що мені було дуже добре, коли я дивився на тебе, але я знаю, яка ти насправді).

Я зовсім нічого не маю проти комерційного мистецтва. Я просто хочу, щоб у ньому було більше амбіцій творчих людей, яким справді є що сказати, а не Джареда Лето, який любить 80-ті й займається самозамилуванням.

На жаль, для мене у випадку з триквелом наша не надто приємна реальність цього разу проривається в мою улюблену фантазію. Іронічно, як це трохи збігається з сюжетом самого фільму.

TRON заслуговує на краще. І якщо четверта частина справді відбудеться, і нас дійсно чекає возз’єднання з Семом і Кворрою — я згоден чекати стільки, скільки треба.

Гадаю, я перегляну третій фільм ще раз. Адже завжди треба залишати місце для здивування. Та й я б збрехав, якби сказав, що не радий повернутися у світ Системи.

End of line.