Давайте тоді коротку оповідку про того самого Giovanni delle Bande Nere.

Біографія складається з самих початків легендарно: мати, одна з найвідоміших жінок епохи, славетні два роди у крові, шлях з монастиря до вічного служіння меча. Вже в п'ятнадцять Джованні міцно тримав його в руках і шукав можливостей заточити лезо на перешкодах — репутацію холодної голови і безжального вбивства бувалих вояків він здобуває ще до повноліття. Одночас вишколена манерність і неконтрольованість, здібність і нехтування теорією заради власного досвіду та чуття до вістря гострого продовження своєї руки — все це приводить до бойового хрещення в черговій Урбінській недовгій війні у часи боротьби за неаполітанський престол. Юнак, на подив старших наставників, зумів навчити недисциплінованих, грубих, зациклених на своєму баченні порядку вояк дисципліні та злагодженості, формуючи бойове братерство. Так створюючи власну роту, Джованні контролював вишкіл новобранців, знаходячи підхід до норовливих і здобуваючи репутацію командира за яким підуть пліч-о-пліч вперед. А для бою була необхідна рішучість, адже головна стратегія юного Медичі полягала у використані легких невеликих коней заради малих сутичок з дозорними або засідки; він визначив мобільність як найкориснішу перевагу в бою, особливо у протидії новій вогнепальній зброї. В цьому і творились початки легендарних найманців ймення Bande Nere.

Залишаючи військову звитяжність та любовні пригоди на вашу допитливість, підійду до головного елементу слави кожного мужа минулого — героїчної смерті.

Джованні заледве було двадцять вісім коли відбувся його останній бій. Постріл з фальконету для лицаря був неприємним усвідомленням самої природи нового ведення війни (хоча він стратегічно враховував зміни, намагання здобувати перемогу зусиллями ближнього бою залишалось для нього пріоритетом). Розтрощена нога і усвідомлення кінця — прийняття цього закінчення з посміхом і витримкою. Цитуючи великого драматурга і друга «батька чорних смуг» П'єтро Аретіно вбачаємо згадану смиренну готовність:

«Навіть двадцять, — усміхаючись, сказав Джованні, — не можуть мене втримати», і він взяв у руку свічку, щоб запалити собі світло, а я втік і, закривши вуха, почув його крик. Коли я підійшов до нього, він сказав мені з витримкою: «Ось я і зцілений. Більше я нічого не потребую», і, обернувшись, засміявся»

Ви вже вбачаєте легендарний епізод, правда? У різному етосі знаходимо схожі елементи біографій які одвічно близькі людині кожної епохи що існували чи будуть існувати.
Передчасна смерть Джованні була дійсно символічною, адже метафорично означала кінець епохи кондотьєрів, оскільки їхній спосіб ведення бою (лицарська спадщина — важких обладунків і кінноти) ставав застарілим.

Так він здобуває славу останнього з великих італійських кондотьєрів, а прославлення оспівує його вірний друг П’єтро Аретіно, не даючи подвигам піти у небуття і залишаючи нам чарівний натхненний спадок для наступників, хто буде тримати його біографію під подушкою і можливо зробить крок на зустріч долі.

Gian Paolo Pace, Ritratto di Giovanni dalle Bande Nere (1545)

Ерманно Ольмі творець зовсім не подібного жанру, але зміг зробити візуальне підношення імені славетного воїна дійсно достойним. Художня, але обережна розповідь про сутність Джованні Медичі демонструє відомий вже архетип. Архетип того кого ви можете також зустріти поруч з собою, не очікуючи побачити схожі риси з історичною персоналією, але розуміючи що пов'язує їх — природа дієвої сили, за якою ідуть інші, не цураючись вогню що виходить за накреслені суспільством рамки.

Для опису війни режисерові не потрібна кров. Страждання походять в мовчазному випробовуванні фону будь-якої війни: від холоду, голоду до ваги зброї та обладунків, які доводиться витримувати переходячи крижану річку. Демонструється вже згадана криза цінностей які раніше були рушійними; особиста хоробрість чи майстерність стратега вже не так враховуються і немає більше рукопашних боїв, де перемагає найсміливіший і найбільш витривалий. Тепер смерть приходить здалеку й не залишає порятунку: прогрес технічних можливостей, вміння користуватися цією новою зброєю і, насамперед, наявність грошей на придбання потужної та дорогої артилерії — ось що вирішує хід війни нової епохи. Але Ольмі виголошує головне призначення, вибір головного героя: Джованні в першу чергу солдат, і тому він відмовляється бути знаряддям в руках політики — усіх цих інтриг і грошового мірила. Незважаючи на обман і зраду, він вирішує зустріти свою долю та свідомо йде в останній бій, хоч і розуміє наслідки.

Вагомим є те, що режисер не виражає співчуття персонажу на смертному одрі — його не більше, аніж в сцені співчуття до замерзлих солдат, котрі спалюють розп’яття заради того щоб зігрітися.

Тому спонукаю вас подивитись Il mestiere delle armi (2001), намилуватись чудовим почерком творця, операторською роботою Фабіо Ольмі і загалом гідним висвітленням у художній інтерпретації біографії славетного Giovanni delle Bande Nere.

Коли над вільхами засвітиться
Вечірній місяць — і на бе‌резі
Запахне водяною м'ятою,
І стане тихо на млині;

Коли замовкне в місті музика,
І над вершинами дубовими
Шугне дрімлюга, блискавицею
Ламаючи свавільний лет, —

Тоді з долин, зарослих тернами,
Із лісових яруг, де урвища
Спредвіку тяжко захаращені
Уламками камінних брил,

Виходять звірі, дивні постаттю,
Нахмурені і настовбурчені,
І походою величавою
До берега поволі йдуть,

І там на скелях розлягаються,
І, перед себе лапи витягши,
Кладуть на них гривасті голови
І чола, повні темних дум.

І цілу ніч лежать, зітхаючи,
На дальнє місто видивляючись,
І на хребтах їм, проти місяця,
Вилискує зловісно шерсть.

Володимир Свідзінський

(мій улюблений для читання вголос)

В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
І там, невідущий, невісний,
Міріадом бездумних частинок
Зустрінуся знову з тобою,
Колись – як і я – живою.
Міріадом бездумних частинок
З розсипаним пилом пилинки земної.
І не повість нам, не скаже ніщо,
Як у часі незглибнім,
У світі заниклім,
Два листки на єдиному дереві,
Ми спахнули колись,
І зчарованим зором уздріли
Цвіт огневий над собою,
І розцвіли в його світлі ласкавім,
І невольники волі його
Так безумно, так трепетно
Поривалися серцем до серця,
Не повість нам, не скаже ніщо.

З книги «Вересень», 1927