Дуже важка подія, але я хочу про це написати і залишити ці нотатки у власному щоденнику як памʼять.

29 жовтня минулого року загинула дуже близька мені людина. Вчора, 10 червня, я була на місці його заховання.

На жаль, в мене не вийшло приїхати на похорон, і весь цей час я думала як, опинившись у Харкові, піду на кладовище, як прощатимусь. Я думала, що це буде вже не так важко, бо пройшов час, ніби вже зʼявилось усвідомлення смерті (ще не прийняття, але…) Я спілкувалась з мамою Колі, Валею, уявляла собі нашу зустріч, морально готувалась.

В мене немає дітей, і я не знаю, що може відчувати матір, яка втрачає дитину. Не відважуся навіть уявити. Скільки б не було років цій дитині. Усвідомлення, що це вбивство, насильницька смерть, ця виновність, що ти не змогла захистити, вберегти… Це моторошно. Це вже не «страх смерті» чи «горювання», це жах, який зводить з розуму. І не дарма у нас є слово на позначення дитини, яка втратила батьків («сирота»), а нема слова, щоб описати батьків, які втратили дитину. Немає такого слова, щоб описати цей жах.

Перед кладовищем я і мама Колі пішли до неї в квартиру, де вона тепер живе сама. Сама переживає обстріли, годує кішку, і щодня о 09:00 на всеукраїнській хвилині мовчання підходить до полички, де лежать Коліни шеврони і військовий берет. Вона показувала мені їх і плакала, притискаючи до обличчя цей берет.

І я розумію, що скільки б я не готувалась до прощання на кладовищі, все це марно. Бо те, як в порожній квартирі плаче мати за своїм сином, і цей берет вже мокрий від сліз — це розбило мені серце назавжди. І це залишиться в моїй памʼяті назавжди.

Коля дуже любив Харків. На плечі в нього було велике татуювання з гербом Харкова, колись він переїжджав (через вимушені обставини) в інші міста, але не міг там залишатись довго. Повертався в Харків. Коли ми гуляли, він показував мені вулиці, розповідав про «культові» (як він казав) локації. Він відкрив для мене декілька репточок і барів, показав терикони 602-го мікрорайону та дуже любив їздити містом на велосипеді.

Я досі навіть «впізнаю» його в велосипедистах, перша думка, що це він — а потім серце стискається, і я розумію, що ми ніколи не побачимось. Це «ніколи» як удар в сонячне сплетіння.

Дуже важко повертатись в Харків, якій асоціюється з ним. Бо він дуже любив це місто. Так люблять тільки своє, рідне, бо тут він народився. Тут сам вчився барабанам, а потім навчав дітей, підлітків та дорослих. Був творчим і вільним.

Мені дуже шкода. Мені просто неймовірно шкода.

Сьогодні їхала в центр і чекала на шостий трамвай, але не дочекалась, бо у трамваї на сусідній колії померла жінка, і зупинили рух, всіх попросили вийти.😔

(Квіти біля зупинки трамваю, ростуть з бетону)

«Я люблю тебе як бурштин
Так любиш мене лиш ти»

🥹🥹🥹

По всьому Харкову — банери медіа, в якому я працюю. 🫡🦾