40 днів. 🕯️💔

Люблю шукати символізм в якихось випадкових діях.

Вночі випадково включила камеру і зробила таке фото. Було темно, але спрацював спалах.

Білий екран.
Чистий лист.
Clean slate. 🤍

Відпускаю тебе, серденько.

Це трішки я, коли в перший день загибелі Колі вирішила почитати переписку (щоб поплакати), а знайшла відео кружок, де він ще до війни іде по набережній в Харкові і співає 'Don't Fear The Reaper'. І я сміялась.

Проживання втрати це як взагалі, чому воно так дивно працює.

Новий (вже третій) подкаст про Все та Ніщо, цього разу — з моїм кращим другом і кращою людиною на планеті Марком, який боронить нас в Збройних силах і невідомо як знаходить час відповідати на мої несмішні меми та слухати 40 хвилин моїх голосових повідомлень (я не знаю як, правда).

Рекомендую цю розмову всім в якості кращої заспокійливої пігулки на планеті.

Дівчата, якщо ви послухаєте цей подкаст і раптом не закохаєтесь в голос Марка і Кєрюши (вони красиві та неодружені, до речі), я взагалі тоді не знаю, що з вами не так. 👀

Насправді українців цікавить тільки дотримання умов Будапештського меморандуму. ✍️

Запоріжжя. Обстріл та новорічні вогники, 11 грудня 2024.

Reality is “Wtf”.

Бачила сьогодні відео, як будистського монаха питає турист: «Що таке любов?», а він (плохо розмовляючи англійською) каже дуже просто і базовано:

— Любов — це так, як вас кохала мама.

Я навіть всплакнула на секунду, бо це настільки ПРОСТО, і настільки важко усвідомлюється, що всі наші так звані партнери в майбутньому — це просто спроба реконструювати досвід першої "любві" (в лапках, бо для декого це досвід і постійного відкидання чи покинутості). І можна нескінченно довго раціоналізувати якими мають бути ✨ідеальна жінка✨ чи ✨ідеальний чоловік✨, і навіть знайти таких, але не відчути цієї непояснюваної хімії, бо любов — це унікальний досвід, який ми отримуємо десь далеко в дитинстві.

> Живеш
> Раптом згадуєш про втрату
> Плачеш
> Якось живеш далі
> Знову раптом згадуєш про втрату

An endless cycle. 👌

Скажіть мені, що доросле життя — це шось більше ніж постійно оплакувати когось.
І «якось» жити.

Ігор. Ми навчались разом в музичній школі, часто бачились на сейшенах, деінде по місту. Барабанщик, музикант, воїн. Власник бару «Казка», де досі, незважаючи на війну, проходять андеграунд концерти.

Останній (як виявилося останній) раз ми бачились наприкінці серпня цього року, в «Казці». Він сам підійшов і обійняв: «Саша, вау, давно не бачились».

Загинув вчора, 16 грудня. Ця війна забирає кращих.

UPD. Некролог і спогади близьких Ігоря — тут.

Тато вчора телефонував, каже: «Ми з твоєю мамою, коли нам було по 28-30 років, постійно ходили до друзів на весілля. Постійно хтось одружувався».

Я, розуміючи до чого він це каже: «А моє покоління ходить до друзів на похорон».