Якщо ви думаєте, що на сьогодні дешевше померти ніж прожити, то кажуть, що в харківському крематорії черга на три тижні вперед, а ніч зберігання тіла в холодильнику коштує 3500 грн (3500 грн х 21 день = 73 500 грн).

За ці гроші можна на пів року зняти дуже класну хату в районі Держпрома і щодня ходити їсти в «Буфєт».

Ні на що не натякаю, просто кажу. 👀

Мені скинули цей мем і написали, що це я. Це я.

(Лікар) — У вас прокрастинація.
— Я буду жити?
— Так, але потім.

Людина з минулого (з якою ми в хороших стосунках, просто давно не спілкувались): *пише мені дізнатись як я, бо давно не була в соцмережах, розповідає як в нього справи*

Також ця людина з минулого: *автоматично потрапляє в мій список людей, яким я роблю розсилку мемів, бо зʼявляється в списку останніх діалогів*

🤝

Життя само по собі — довга прогулянка.

Наша зупиночка.

Привіт, на зв’язку — випускова редакторка «Люк» Олександра Пономаренко.

Я вичитую лонгріди, і їх буває так багато, що виникла ідея щомісяця робити ось такий дайджест. Аби ми, «Люк», ще раз кайфанули від своєї роботи, а ви, читачі, згадали ці тексти або сказали «Ого, прикол, як я міг таке пропустити!»

Отже, які тексти вийшли на нашому сайті в січні:

— Між ядерним реактором та неадекватним сусідом

Юлія Гуш згадує, як П’ятихатки зустріли велику війну. Коментарі волонтерів ГО «П’ятихатки-БАМ», спогади мешканців, щемкі історії людяності та єдності. А ще — коротенька екскурсія по П’ятихатках як науковому містечку, і чому спеціалісти з атомної енергії були «вкрай занепокоєні» (неіронічно) з приводу ядерної небезпеки.

— «Треба вирішити — ми будуємо для війни або для життя?» Інтерв’ю з архітектором Віталієм Собченком

Текст про «площу Свободи здорової людини» — як би виглядала вся ця територія, якби за неї взялися фахівці з архітектури та урбаністики. Трішки спойлерів: екодук до Kharkiv Palace, амфітеатр з видом на Держпром, сухий фонтан, «скляна» ХОДА та багато інших ідей з енергоефективності, інклюзивності та функціональності. Архітектор Віталій Собченко пояснює, чому це не просто круто, а й реально, та як місто має відповідати вимогам сучасності.

— Легенди Павлового поля: у пошуках єврейської комуни. Прогулянки Харковом (і у часі)

«Погуляли» Павловим полем із Вікою Нестеренко, але на цей раз — пройшлися сторінками історичних підручників та спогадів мешканця Семена Савранського. Згадуємо, яким був район 1920-30-х років до забудови багатоповерхівками, чому він називався «Червоні зорі» (що, до речі, майже невідомо загалу через політику радянської влади) та як жили у єврейських комунах (важкувато).

— «Єдиний шанс зберегти творчість — поширювати її». Інтерв’ю із засновниками проєкту «Недописані»

Як нам пам’ятати тих, кого забрала ця війна? Інструментів меморалізації на сьогодні багато, і як варіант увічнення пам’яті про діяча чи діячку літератури — у форматі постів давати інформацію про людину, його творчий доробок. Карина Литвиненко поговорила з засновниками проєкту «Недописані» Оленою Герасим’юк та Євгеном Ліром про таку ініціативу, як грамотно збирати і зберігати літературний матеріал та чому недоречно оцінювати чиюсь творчість.

— Викривляють сприйняття міста і його історії. Які міфи склалися навколо харківської минувшини

Шок, 18+, viewers discretion advised: Харків не перша столиця, День міста не 23 серпня, найбільша площа Європи знаходиться не у нас, місто заснував не козак Харько, Семен Кузнець та Ілля Мєчніков жили в Харкові дуже мало, аби їх пов’язували з містом. Якщо про все це ви дізнались в «сьогодні років» — ласкаво просимо прочитати історичне обгрунтування від наших експертів Івана Пономаренка та Антона Бондарєва.

That’s all folks, таким був січень лонгрідів. Дякуємо кожному читачу та нашій спільноті за підтримку, ці тексти вийшли завдяки вам!

After being with a Ukrainian*

Artist: Andrii Kateryniuk
Window
2025

Сьогодні в аеропорт мене віз таксист з Пакистану, який жив і працював в Україні, і за 2.5 роки вивчив українську та російську.🦾

Було відчуття, що я гірше нього розмовляю о третій ранку. ⚰️

Авторка надіслала новий текст (інтерв'ю з нареченою загиблого військового), і я вже розумію, що буду плакати.
Не можу вже "фільтрувати", не можу не.

Найсумніші тексти — спогади про початок повномасштабного вторгнення. В них, зазвичай, багато надриву, бо люди тоді психічно розщепилися, аби не зійти з розуму, і на адреналіні робили наднеможливе: волонтерили, розвозили продукти під ракетами, допомагати сусідам евакуйовуватися, розважали дітей у метро, яке було тоді найбільшим прихистком тощо.

Тобто, окрім страху померти (що є абсолютно адекватною реакцією) та тривоги за близьких ці люди несли додаткове психічне навантаження, що передається через літери, через спогади, навіть з часом не згасає.

«То був сонячний день, і перед собою я побачив автівку, яка горіла. Хтось її підстрелив з лісу».

«Я був із сусідами в підвалі. Ми спілкувалися, я вийшов покурити, увімкнув телефон — а там суцільна темрява. Не світилося жодного вікна. І за ці півгодини сталося шість важких “прильотів”. Дуже гучних. Мені потім сусіди казали: “Ти краще більше не ходи, не кури”».

«Вулиці стали практично пустими. У мене в поліклініці з вісімдесяти співробітників залишилось дванадцять. У лікарні також мало людей залишились. До нас привозили поранених цивільних, їх було дуже багато. Доводилось і гіпсувати, і шити [зашивати рани]».

«Якось ми зайшли з сином до будинку, і стався вибух. Добре, що всі вікна тоді були відкриті навстіж. Дитина в цей момент лягла. Частково в нас вилетіли вікна, був пошкоджений дах, паркан, двері, якісь господарські будівлі. Мене контузило».

Мені здається, я несу часточку болю цих людей в собі. Людей, яких я навіть ніколи не бачила.

Вражає, як у 1616 році можна було намалювати безліч облич, аби вони всі були різними і такого маленького розміру. Тобто, як це все взагалі реально промалювати пензлем?

Dont be surprised if one day i just…