​​«Triangle of Sadness» (2022)

Про новий фільм Рубена Естлунда можна було б висловлюватися, як і про інших каннських лауреатів — «або добре, або нічого». Однак провокаційний комедійний атракціон розрахований на те, щоб добряче кидатися дечим на вентилятор, враховуючи те, як автор недвозначно заявляє аудиторії прямо в трейлері: на вас з екрану поллється маса неприємних субстанцій.

Стрічка має тричастинну структуру. В першій ми спостерігаємо за парою моделей, які прагнуть рівноправності (спойлер – ні), обговорюють «проблему» щодо «split the bill» і відчувають загальну кризу в стосунках — Яя заробляє більше за Карла. Друга частина малює класичну метафору кінця західного світу — круїзний лайнер, де опиняються Яя та Карл разом із літніми «лиходіями-британцями» виробниками боєприпасів, капітаном-марксистом і російським олігархом, який називає себе «королем лайна». Остання й найбільш сюрреалістична частина схожа на анархо-примітивістську лекцію з душком забористого радфема й присмаком «Паразитів».

Анекдотична фабула а-ля «заходять до бару... — й далі персонажі за списком» передбачає швидкий ефект впізнавання пороків суспільства й такий самий швидкий результат у фестивальних змаганнях. І річ зовсім не в нечесності останніх чи авторів фільму. Просто жарти про Баленсіагу та Інстаграм — це справді актуально, що саме по собі ставить нам діагноз. «Трикутник смутку» відмінно показує, що культурно-ідеологічні дискусії сучасності — лише пусті балачки в різній обгортці, адже реальність розставляє все по місцях найнесподіванішим і найжорстокішим чином (кому, як не нам знати про це, враховуючи події минулих десяти місяців).

У кінематографічному сенсі, звичайно, це все вже десь бачили, і йдеться не лише про умовного Бунюеля. Втім, Естлунд ніби й не соромиться того, що він підслухав чи підглянув свою нову картину, яка покликана дивувати менше, ніж здається. Швидше посумувати разом із глядачем про те, скільки в людині всього того, що ллється з екрану у фіналі другої частини.

Рецензії на фільм наголошують на його лівому посилі. Проте насправді соціальний маніфест у дусі новоявленого «Eat the rich!» так і лишається збіркою цитат, причому як кінематографічних, так і політичних, де дрібка гуманізму припадає на цілий запилений кілограм старомодного висміювання.

У сухому залишку найдотепніше, що є у «Трикутнику смутку» — це п'яний герой Вуді Гаррельсона капітан Сміт, що слухає Інтернаціонал, замкнувшись у каюті. Ось це і є ми з вами, до тих пір, поки дозволяє затишний ескапізм капіталістичного світу.

​​Просто прийшла сказати вам, що «Ножі наголо: Скляна цибуля» — це найбільш богогидкий фільм за кілька місяців, який виглядає навіть не стільки як мейнстрімний атракціон, а як несмішний тред у твіттері. Останнім часом усі, здається, вирішили зробити свій внесок в антибуржуазну сатиру, тільки от контексти настільки слабкі, а виглядає це все таким фальшивим несмаком у більшості випадків, наскільки це можливо. Райан Джонсон не став винятком і помістив ботоксного детектива Бланка у збірну солянку нікчем, за якими банально не цікаво спостерігати, як і за нудним розслідуванням. Сатира на Ілона Маска не рятує вихід сиквела — очевидно, що справжнім антибуржуазним жестом від монструозних гігантів прокату та стрімінгу було б не знімати та не впарювати глядачеві подібне.

Після таких фільмів, як «Скляна цибуля», хочеться спалити всі студії та відкотити розвиток кіно кудись далеко до чорно-білої зйомки та ручної камери.

У першій частині я сміялася з жарту про дірку від пончика й казала, що це єдине, що мені сподобалося. Каюся, перший «Ножі наголо» — зовсім не такий і посередній, як продовження франшизи. Мовчу вже й про те, що поява «Мони Лізи» — це повний аут.

Під час перегляду подібних стрічок (з десятого разу, зупиняючи плеєр) хочеться напитися тієї самої комбучі Джареда Лето й забути все це після, як дивний кошмарний сон.

Як я бачу подібну антикапіталістичну сатиру: