📖 Так, в Японії з'явилась нова й класна бізнес-модель для книжкових, якою я не можу з вами не поділитися — називається вона shelf-sharing (якщо дуже дослівно, то «спільне використання полиць»)

Як ця модель працює?

Книжковий магазин (як, наприклад, Honmaru чи Passage by All Reviews на фото вище) має певну кількість полиць, які вони здають в оренду видавництвам, брендам, авторам-самовидавцям, або ж будь-кому іншому, хто має книги на продаж

Тобто маємо ситуацію, коли орендар з продажів платить за використання полиці (зазвичай 50-100$ в місяць), а решту надходжень забирає собі як прибуток

Як на мене, то дуже класна ідея! Хто там зараз в Україні? Беріть собі на озброєння та імплементуйте!

🪶 Надзвичайні ілюстрації Едмунда Дюлака – одного із найзнаменитіших французьких й англійських художників Золотої доби книжкової ілюстрації для видання оповідань Омара Хаяма, 1909 рік

Так, ну що — 

Буду (як, власне, завжди) писати свої щирі відчуття та думки щодо прочитаного. 

Мені важко дати оцінку цій книзі, так само, як мені важко сказати, чи сподобалась вона мені, чи ні. За якою шкалою я маю її оцінювати? Що я беру як мірило, з чим я її порівнюю? 

А ще досить важливе питання — як хто я її маю читати? Як українка? Як книжкова блогерка? Як журналістка, яка намагається бути неупередженою? Як людина, яка вивчала міжнародні відносини? І на чому я маю фокусуватися? На емоціях від прочитаного? На змісті? Ідеях? На оцінці суб'єктивного та/чи об'єктивного досвіду? 

Мені не соромно визнати, що колись я вірила в те, що Навальний зможе стати тим самим, хто принесе зміни. Я слідкувала за його діяльністю і вірила, що завдяки його діям всі проблеми магічним чином вирішаться, путіна буде подолано і що ми всі (незалежна Україна та все, що залишиться від росії) будемо жити довго й щасливо. Але фантазії й сподівання досить часто (й досить сильно) відрізняються від реальності.

Якщо щось в моїй оцінці Навального і залишилось незмінним, так це те, що я: а) вважаю його розумним (тут важливо не плутати з раціональним) чоловіком та б) що він, справді, патріот своєї країни. Але цього недостатньо, щоб сказати, що він месія, відповідь на колективні молитви й точно не уособлення подорожника, який можна прикласти на весь той біль та все те зло, яке століттями було заподіяне росією та її «великими» та «маленькими» людьми. 

Коли ми читаємо такі книги, ми не можемо не спекулювати й не думати про всі «а що, якщо». А що, якщо він вижив би, а що, якщо він став би президентом, а що якщо те, се, пʼяте й десяте. 

У книзі є епізод, в якому він згадує, коли його судять за справою «Кіролєс», перед місцевим бізнесменом Петром Офіцеровим, якого судили разом з ним, поставили вибір: або ми будемо закривати твій бізнес, і, тим самим, тобі не буде як забезпечувати своїх п'ятьох дітей, або ти надаєш компромат (немає значення, чи справжній, чи вигаданий) на Навального. Навальний довго не думає й доходить висновку, що якби Офіцеров вибрав його здати, то він би це рішення зрозумів, попри те, що це рішення було б несправедливим стосовно нього. 

Як на мене, цей маленький епізод дуже вдало демонструє те, про що я писала вище — що ми маємо справу з людиною, думки та дії якого хоч, і тут я щиро в це вірю, мають найкращі наміри для росії, проте, вони геть невдалі для України. Ба більше — вони абсолютно катастрофічні. Тому давайте я продовжу жувати цю мисленнєву гумку «а що, якщо» і скажу, що я не маю жодних ілюзій, що якби йому дали можливість вибрати між виживанням росії та незалежністю України, Навальний вибрав би те, що є важливішим для нього.

Реальність цього вибору полягає в тому, що задля продовження існування росії в тому франкенштейнівському вигляді, в якому вона існує зараз, з усіма її республіками та регіонами, вона повинна брати участь у війнах й мусить захоплювати все нові й нові території. Для росії це питання виживання. Недарма ж кажуть, що диявол, якого ти знаєш, кращий, аніж диявол, якого ти не знаєш, звідси й беруться коментарі Навального про анексію Криму (про яку він одним реченням згадав у книзі лише раз) а-ля «Крим — це бутерброд з ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати?», бо що робити з росією, яка розпалась, чи от-от розпадається — не знає ніхто. Лячно це все, знаєте. Тому я була б геть не здивована, якби Навальний таки прийшов до влади і лиш продовжив робити те, що робили всі до нього — пригнічувати, красти, розширювати росію.

Маємо ось що: сподобався стиль письма, гумор та сподобалось те, що книга по-своєму унікальна (бо зазвичай опоненти путіна не доживають до моменту, коли вони можуть сісти та написати мемуари). Не сподобалось те, що Київ був написаний як Kiev, що Навальний надмірно намагається будувати імідж такого правильного-правильного чоловіка, гріхи якого зводяться до хабаря в університеті (а як же висловлювання про грузинів й українців, а як же твої політичні рішення, твоє коло спілкування) й його ідея, що росіяни класні, погана лише влада.