📖 Так, в Японії з'явилась нова й класна бізнес-модель для книжкових, якою я не можу з вами не поділитися — називається вона shelf-sharing (якщо дуже дослівно, то «спільне використання полиць»)
Як ця модель працює?
Книжковий магазин (як, наприклад, Honmaru чи Passage by All Reviews на фото вище) має певну кількість полиць, які вони здають в оренду видавництвам, брендам, авторам-самовидавцям, або ж будь-кому іншому, хто має книги на продаж
Тобто маємо ситуацію, коли орендар з продажів платить за використання полиці (зазвичай 50-100$ в місяць), а решту надходжень забирає собі як прибуток
Як на мене, то дуже класна ідея! Хто там зараз в Україні? Беріть собі на озброєння та імплементуйте!
Як ця модель працює?
Книжковий магазин (як, наприклад, Honmaru чи Passage by All Reviews на фото вище) має певну кількість полиць, які вони здають в оренду видавництвам, брендам, авторам-самовидавцям, або ж будь-кому іншому, хто має книги на продаж
Тобто маємо ситуацію, коли орендар з продажів платить за використання полиці (зазвичай 50-100$ в місяць), а решту надходжень забирає собі як прибуток
Як на мене, то дуже класна ідея! Хто там зараз в Україні? Беріть собі на озброєння та імплементуйте!
😎86❤56🔥10👍8👀3❤🔥1😍1
А ще тримайте мене семеро (хоча ні, не тримайте мене, бо трішки запізно), я щойно побачила:
а) що Генрі Міллер написав рефлексію щодо смерті Мішіми;
б) я знайшла цю маленьку книгу з рефлексією (з його підписом) та придбала її!
😱
П.С. Дуже цікаво, що Міллер вважав, що він не був знайомий з Мішімою, але насправді, вони познайомились в Німеччині 50-х років, коли Мішіма ще не був достатньо відмовою літературною постаттю. Парадоксально, що Міллер про цю зустріч дізнався з німецьких газет ближче до кінця свого життя.
а) що Генрі Міллер написав рефлексію щодо смерті Мішіми;
б) я знайшла цю маленьку книгу з рефлексією (з його підписом) та придбала її!
😱
П.С. Дуже цікаво, що Міллер вважав, що він не був знайомий з Мішімою, але насправді, вони познайомились в Німеччині 50-х років, коли Мішіма ще не був достатньо відмовою літературною постаттю. Парадоксально, що Міллер про цю зустріч дізнався з німецьких газет ближче до кінця свого життя.
🔥70❤25🤯10😱3💘3🙏1💯1😎1
Напевно, варто таки було мене тримати, бо я навіть не дочекалась книги, але вже знайшла її онлайн та прочитала
Ділюсь з вами основними думками Міллера та своїми коментарями:
— Міллер вважає, що у спробі державного перевороту та подальшого самогубства Мішіми було бажання нагадати про японський дух, про квінтесенцію життя й смерті, але я тут з ним погоджуюсь частково, бо, на мою думку, він (Кімітаке Хіраока, справжнє ім'я автора) завершив свій перформанс так, як мав його завершити саме Юкіо Мішіма. Старість, хвороба, або трагічний випадок наклав би клеймо на тому іміджі, який Хіраока там старанно вибудовував роками — аристократа-самурая-бодібілдера-імперіаліста-денді-секс-символа.
— Міллер розмірковує про те, чи може стати Японія першою країною, яка підкорить світ миром (адже мати армію заборонено конституцією) і, на мою думку, вона частково змогла це зробити за допомогою експорту (від аніме до матча-лате).
— Міллер риторично запитує, чи справді Юкіо Мішіма вірив в те, що спроба революції зможе «врятувати» Японію, коли ми всі колективно йдемо до самознищення 1000 різних способів одночасно.
— Міллер вважає, що в роботах Мішіми немає гумору, що він ригідний та по-японськи серйозний. Я частково з цим погоджуюсь, бо романи Мішіми (надзвичайно серйозні) й есе, п'єси та літературні критики Мішіми — суттєво відрізняються. Щоразу коли я перекладаю останні, то не можу не насолоджуватися його гумором (як, наприклад, в графіку його дня ось тут).
— Міллер називає Мішіму нарцисом. Я тотально погоджуюсь.
— Міллер розмірковує про їх з Мішімою зустріч та якою вона була б зараз: що вони говорили б про дзен, про японську та європейську літературу, про різні види кохання (кохання між людьми, комахами, бактеріями, атомами й молекулами, про целестіальне кохання, про збочене), про війну, про мир, про все інше. Міллер мріє, що він, словами Олександра Великого, повів би його на кінець світу. Він також розмірковує про реінкарнацію та цікавиться тим, ким Мішіма обрав би переродитися й розмірковує над варіантами: героєм, рибалкою, воїном тощо. Моя власна теорія така — жінкою.
— Міллер вважає, що Мішіма жив у світі, який він для себе створив сам. З цим я погоджуюсь.
The devil works hard, але Дана вмотивована прочитати ВСЕ про Мішіму працює важче 😎
Ділюсь з вами основними думками Міллера та своїми коментарями:
— Міллер вважає, що у спробі державного перевороту та подальшого самогубства Мішіми було бажання нагадати про японський дух, про квінтесенцію життя й смерті, але я тут з ним погоджуюсь частково, бо, на мою думку, він (Кімітаке Хіраока, справжнє ім'я автора) завершив свій перформанс так, як мав його завершити саме Юкіо Мішіма. Старість, хвороба, або трагічний випадок наклав би клеймо на тому іміджі, який Хіраока там старанно вибудовував роками — аристократа-самурая-бодібілдера-імперіаліста-денді-секс-символа.
— Міллер розмірковує про те, чи може стати Японія першою країною, яка підкорить світ миром (адже мати армію заборонено конституцією) і, на мою думку, вона частково змогла це зробити за допомогою експорту (від аніме до матча-лате).
— Міллер риторично запитує, чи справді Юкіо Мішіма вірив в те, що спроба революції зможе «врятувати» Японію, коли ми всі колективно йдемо до самознищення 1000 різних способів одночасно.
— Міллер вважає, що в роботах Мішіми немає гумору, що він ригідний та по-японськи серйозний. Я частково з цим погоджуюсь, бо романи Мішіми (надзвичайно серйозні) й есе, п'єси та літературні критики Мішіми — суттєво відрізняються. Щоразу коли я перекладаю останні, то не можу не насолоджуватися його гумором (як, наприклад, в графіку його дня ось тут).
— Міллер називає Мішіму нарцисом. Я тотально погоджуюсь.
— Міллер розмірковує про їх з Мішімою зустріч та якою вона була б зараз: що вони говорили б про дзен, про японську та європейську літературу, про різні види кохання (кохання між людьми, комахами, бактеріями, атомами й молекулами, про целестіальне кохання, про збочене), про війну, про мир, про все інше. Міллер мріє, що він, словами Олександра Великого, повів би його на кінець світу. Він також розмірковує про реінкарнацію та цікавиться тим, ким Мішіма обрав би переродитися й розмірковує над варіантами: героєм, рибалкою, воїном тощо. Моя власна теорія така — жінкою.
— Міллер вважає, що Мішіма жив у світі, який він для себе створив сам. З цим я погоджуюсь.
Telegram
How to book
🖊️ Мішіма власними словами: графік письменника з ранку до вечора
1. Пробудження
13:00-15:00.
(Сучасники відмічали, що вони приходили до нього додому о 12:00 то зустрічали його сонного, незадоволеного та в халаті, що для японців було шоком)
2. Догляд…
1. Пробудження
13:00-15:00.
(Сучасники відмічали, що вони приходили до нього додому о 12:00 то зустрічали його сонного, незадоволеного та в халаті, що для японців було шоком)
2. Догляд…
❤58🔥9👍5😍3❤🔥1💯1🤗1😎1
🪶 Надзвичайні ілюстрації Едмунда Дюлака – одного із найзнаменитіших французьких й англійських художників Золотої доби книжкової ілюстрації для видання оповідань Омара Хаяма, 1909 рік
❤151❤🔥25💯5🔥4😍4😱3✍1👍1💘1😎1
Рубрика вихідного дня: хто там у нас любить читати про японську косметику, догляд та про J-beauty загалом?
Бо за моєю участю щойно вийшла стаття для Vogue на цю тему ☺️
Бо за моєю участю щойно вийшла стаття для Vogue на цю тему ☺️
vogue.ua
Повний гід по J-Beauty: чому японські засоби та ритуали краси — головний тренд майбутнього
Що таке J-Beauty і чому цей тренд зростає в Україні, розповідають засновниця мережі кл...
❤70🔥10❤🔥3😎2😱1😍1💯1
Так, ну що —
Буду (як, власне, завжди) писати свої щирі відчуття та думки щодо прочитаного.
Мені важко дати оцінку цій книзі, так само, як мені важко сказати, чи сподобалась вона мені, чи ні. За якою шкалою я маю її оцінювати? Що я беру як мірило, з чим я її порівнюю?
А ще досить важливе питання — як хто я її маю читати? Як українка? Як книжкова блогерка? Як журналістка, яка намагається бути неупередженою? Як людина, яка вивчала міжнародні відносини? І на чому я маю фокусуватися? На емоціях від прочитаного? На змісті? Ідеях? На оцінці суб'єктивного та/чи об'єктивного досвіду?
Мені не соромно визнати, що колись я вірила в те, що Навальний зможе стати тим самим, хто принесе зміни. Я слідкувала за його діяльністю і вірила, що завдяки його діям всі проблеми магічним чином вирішаться, путіна буде подолано і що ми всі (незалежна Україна та все, що залишиться від росії) будемо жити довго й щасливо. Але фантазії й сподівання досить часто (й досить сильно) відрізняються від реальності.
Якщо щось в моїй оцінці Навального і залишилось незмінним, так це те, що я: а) вважаю його розумним (тут важливо не плутати з раціональним) чоловіком та б) що він, справді, патріот своєї країни. Але цього недостатньо, щоб сказати, що він месія, відповідь на колективні молитви й точно не уособлення подорожника, який можна прикласти на весь той біль та все те зло, яке століттями було заподіяне росією та її «великими» та «маленькими» людьми.
Коли ми читаємо такі книги, ми не можемо не спекулювати й не думати про всі «а що, якщо». А що, якщо він вижив би, а що, якщо він став би президентом, а що якщо те, се, пʼяте й десяте.
У книзі є епізод, в якому він згадує, коли його судять за справою «Кіролєс», перед місцевим бізнесменом Петром Офіцеровим, якого судили разом з ним, поставили вибір: або ми будемо закривати твій бізнес, і, тим самим, тобі не буде як забезпечувати своїх п'ятьох дітей, або ти надаєш компромат (немає значення, чи справжній, чи вигаданий) на Навального. Навальний довго не думає й доходить висновку, що якби Офіцеров вибрав його здати, то він би це рішення зрозумів, попри те, що це рішення було б несправедливим стосовно нього.
Як на мене, цей маленький епізод дуже вдало демонструє те, про що я писала вище — що ми маємо справу з людиною, думки та дії якого хоч, і тут я щиро в це вірю, мають найкращі наміри для росії, проте, вони геть невдалі для України. Ба більше — вони абсолютно катастрофічні. Тому давайте я продовжу жувати цю мисленнєву гумку «а що, якщо» і скажу, що я не маю жодних ілюзій, що якби йому дали можливість вибрати між виживанням росії та незалежністю України, Навальний вибрав би те, що є важливішим для нього.
Реальність цього вибору полягає в тому, що задля продовження існування росії в тому франкенштейнівському вигляді, в якому вона існує зараз, з усіма її республіками та регіонами, вона повинна брати участь у війнах й мусить захоплювати все нові й нові території. Для росії це питання виживання. Недарма ж кажуть, що диявол, якого ти знаєш, кращий, аніж диявол, якого ти не знаєш, звідси й беруться коментарі Навального про анексію Криму (про яку він одним реченням згадав у книзі лише раз) а-ля «Крим — це бутерброд з ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати?», бо що робити з росією, яка розпалась, чи от-от розпадається — не знає ніхто. Лячно це все, знаєте. Тому я була б геть не здивована, якби Навальний таки прийшов до влади і лиш продовжив робити те, що робили всі до нього — пригнічувати, красти, розширювати росію.
Маємо ось що: сподобався стиль письма, гумор та сподобалось те, що книга по-своєму унікальна (бо зазвичай опоненти путіна не доживають до моменту, коли вони можуть сісти та написати мемуари). Не сподобалось те, що Київ був написаний як Kiev, що Навальний надмірно намагається будувати імідж такого правильного-правильного чоловіка, гріхи якого зводяться до хабаря в університеті (а як же висловлювання про грузинів й українців, а як же твої політичні рішення, твоє коло спілкування) й його ідея, що росіяни класні, погана лише влада.
Буду (як, власне, завжди) писати свої щирі відчуття та думки щодо прочитаного.
Мені важко дати оцінку цій книзі, так само, як мені важко сказати, чи сподобалась вона мені, чи ні. За якою шкалою я маю її оцінювати? Що я беру як мірило, з чим я її порівнюю?
А ще досить важливе питання — як хто я її маю читати? Як українка? Як книжкова блогерка? Як журналістка, яка намагається бути неупередженою? Як людина, яка вивчала міжнародні відносини? І на чому я маю фокусуватися? На емоціях від прочитаного? На змісті? Ідеях? На оцінці суб'єктивного та/чи об'єктивного досвіду?
Мені не соромно визнати, що колись я вірила в те, що Навальний зможе стати тим самим, хто принесе зміни. Я слідкувала за його діяльністю і вірила, що завдяки його діям всі проблеми магічним чином вирішаться, путіна буде подолано і що ми всі (незалежна Україна та все, що залишиться від росії) будемо жити довго й щасливо. Але фантазії й сподівання досить часто (й досить сильно) відрізняються від реальності.
Якщо щось в моїй оцінці Навального і залишилось незмінним, так це те, що я: а) вважаю його розумним (тут важливо не плутати з раціональним) чоловіком та б) що він, справді, патріот своєї країни. Але цього недостатньо, щоб сказати, що він месія, відповідь на колективні молитви й точно не уособлення подорожника, який можна прикласти на весь той біль та все те зло, яке століттями було заподіяне росією та її «великими» та «маленькими» людьми.
Коли ми читаємо такі книги, ми не можемо не спекулювати й не думати про всі «а що, якщо». А що, якщо він вижив би, а що, якщо він став би президентом, а що якщо те, се, пʼяте й десяте.
У книзі є епізод, в якому він згадує, коли його судять за справою «Кіролєс», перед місцевим бізнесменом Петром Офіцеровим, якого судили разом з ним, поставили вибір: або ми будемо закривати твій бізнес, і, тим самим, тобі не буде як забезпечувати своїх п'ятьох дітей, або ти надаєш компромат (немає значення, чи справжній, чи вигаданий) на Навального. Навальний довго не думає й доходить висновку, що якби Офіцеров вибрав його здати, то він би це рішення зрозумів, попри те, що це рішення було б несправедливим стосовно нього.
Як на мене, цей маленький епізод дуже вдало демонструє те, про що я писала вище — що ми маємо справу з людиною, думки та дії якого хоч, і тут я щиро в це вірю, мають найкращі наміри для росії, проте, вони геть невдалі для України. Ба більше — вони абсолютно катастрофічні. Тому давайте я продовжу жувати цю мисленнєву гумку «а що, якщо» і скажу, що я не маю жодних ілюзій, що якби йому дали можливість вибрати між виживанням росії та незалежністю України, Навальний вибрав би те, що є важливішим для нього.
Реальність цього вибору полягає в тому, що задля продовження існування росії в тому франкенштейнівському вигляді, в якому вона існує зараз, з усіма її республіками та регіонами, вона повинна брати участь у війнах й мусить захоплювати все нові й нові території. Для росії це питання виживання. Недарма ж кажуть, що диявол, якого ти знаєш, кращий, аніж диявол, якого ти не знаєш, звідси й беруться коментарі Навального про анексію Криму (про яку він одним реченням згадав у книзі лише раз) а-ля «Крим — це бутерброд з ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати?», бо що робити з росією, яка розпалась, чи от-от розпадається — не знає ніхто. Лячно це все, знаєте. Тому я була б геть не здивована, якби Навальний таки прийшов до влади і лиш продовжив робити те, що робили всі до нього — пригнічувати, красти, розширювати росію.
Маємо ось що: сподобався стиль письма, гумор та сподобалось те, що книга по-своєму унікальна (бо зазвичай опоненти путіна не доживають до моменту, коли вони можуть сісти та написати мемуари). Не сподобалось те, що Київ був написаний як Kiev, що Навальний надмірно намагається будувати імідж такого правильного-правильного чоловіка, гріхи якого зводяться до хабаря в університеті (а як же висловлювання про грузинів й українців, а як же твої політичні рішення, твоє коло спілкування) й його ідея, що росіяни класні, погана лише влада.
❤136👀37👍27👏8💯5✍3🔥3😢3😱1
Насправді я написала лише частину того, що я хотіла — трішки згодом також перекладу та опублікую його план в 15 кроках для «світлого майбутнього росії» (там без участі України, звісно ж, не обійшлося) й дуже-дуже-дуже хочу його з вами обговорити!
❤104👀36👍11💔4❤🔥3✍2🔥1👏1💯1