Сьогодні я (нарешті) сходила в Державну бібліотеку Нового Південного Уельсу і просто хочу вам сказати, що це вау 💔

Ділюсь фото нижче 👇🏻

🏛️ Графік оновлених подій на каналі до січня 2025 року!

Коли будуть з'являтися нові події, то список буде оновлюватися ☺️

Створила новий канал (на нього підписуватися не потрібно, він буде прикріплений тут завжди), щоб вам було зручніше слідкувати за подіями + щоб мені було зручніше інформувати про зміни раптом що

Дочитала «Інцест» (щоденники за 1932-1934 роки) Анаїс Нін і я під глибоким враженням!

Моя оцінка: ★★★★★

Побачила рецензію на Goodreads, яка надзвичайно резонує з тим, що я відчуваю після завершення книги: 

Ця книга чудова для тих, хто наразі не перебуває у стосунках і відчуває себе ніяково від цього, адже вона змусить вас просто шалено закохатися у все, що навколо вас: від власної подушки до улюбленої пісні. Все, що нагадує вам про власну самотність вона виправляє й робить ідеальним.

Але не думайте, що я її рекомендую читати лише тим, з ким резонує коментар вище, геть ні. Хоча Нін описує поліаморний досвід, в її тексті відчувається певна приємна меланхолія, яка приходить до людини, яка усвідомлює власну фундаментальну самотність незалежно від того, чи вона сама, з кимось одним, чи, у випадку авторки, з 5-6 людьми одночасно. Це усвідомлення може бути приємним тоді, коли ми починаємо оцінювати й ототожнювати події (або ж речі, як було у цитаті вище) через призму їх значення й впливу на/для нас, коли ми починаємо не розділяти емоції на «позитивні» й «негативні», а просто на ті, що є. 

Наприклад, свічка подарована колишнім починає по-іншому виглядати, коли ми вбачаємо в ній не лише сум від розставання, а сукупність отриманих емоцій та досвіду. Та сама пісня починає звучати по-іншому, той самий серіал сприймається геть інакше, книги відкриваються з неочікуваної сторони й ми можемо насолодитися наративом, який ми самі для себе обрали. Про її письмо хочеться сказати «людське, надто людське». 

У 1946 році Дартмутський коледж запросив її зробити промову про письменництво і після приголомшливої реакції від студентів, вона опублікувала маленьку книгу «Про письмо». Я змогла знайти вирізки з цієї збірки онлайн і хочу поділитися з вами словами Нін про те, що робить письмо неповноцінним: 

Більшість сьогоденних праць є неповноцінними, тому що вони відображають не людський досвід, а страх проживати цей досвід. Вони зображають усі можливі види уникнення.

Нін, яка стерла межі між діаристикою та мистецтвом, нічого від нас не переховує. Ні, навпаки — вона сміливо пише про те, що робить нас людьми. Вона пише про батьківську теплоту до свого чоловіка, про власне лесбійство, про зради як прояв любові, про біль втрати та біль набуття, про секс й про la petite mort, про збочення, про інцест, про весь сектор людського досвіду. Вона не соромиться його, не уникає. Бо навіщо це робити, коли вона не боїться життя?

Ми пишемо, аби прожити життя двічі — в моменті та в ретроспективі.