Ну що! Я вже можу вас привітати, тому що в Сіднеї вже офіційно Новий рік! 🎄

Я знаю, що 2024 рік був складним для багатьох з нас та приніс безліч випробувань, які ми всі (на моє щире переконання) з гідністю пройшли. Залишається сподіватися на те, що 2025 буде кращим за свого старшого брата й принесе нам всім багато-багато щастя, натхнення і, авжеж, омріяною перемогою з миром!

Я також хочу скористатися можливістю й подякувати усім вам за те, що розділили 2024 рік з How to book та зі мною. Також хочу подякувати кожному та кожній з вас за те, що дозволили вашій книжковій блогерці бути людиною — геть неідеальною, часто непунктуальною, часто непослідовною. Цей рік приніс дуже багато особистих та персональних випробувань для мене, які ви, завдяки лагідності та терплячому розумінню, допомогли мені пережити. Дякую вам від щирого серця за це. У 2025 році ваша книжкова блогерка повертається до своєї норми.

Насправді я безмежно щаслива, що у нашій спільноті так багато глибоких, розумних, творчих, емпатичних та сміливих людей. Спільними зусиллями ми не лише змогли поширити любов до читання та до всього книжкового, але й також долучитися до зборів й зібрати понад 200,000 гривень на потреби ЗСУ. Я безмежно пишаюсь кожним з вас! 

Дякую, що ви тут, зі мною. Можливо 2025 рік стане тим роком, коли ми зустрінемось з вами десь в Києві?.. Хто зна 😉

Дякую вам за вашу постійну підтримку, за ваші думки, враження, за ваші жарти, за ваші рекомендації, за вашу довіру, дякую вам за все... Дякую вам за вас!

Люблю вас, обіймаю та вітаю з Новим роком.

А ви вже встигли подивитися/плануєте дивитися нове інтервʼю Зеленського Фрідману? 👀

Чого я питаю — бо я прослухала всі три години та поки я виділяю для вас ключові моменти з їх розмови (пост буде трішки пізніше сьогодні), то поділюсь загальними враженнями від «вайбу» інтервʼюера —

Мені позиція Фрідмана здається утопічно-нереалістичною та, відверто кажучи, просто тупою

Я вже можу уявити, що через років 5-10 ми будемо дивитися на цю частину історії і прирівнювати висловлювання Фрідмана зі словами прихильників Гітлера, які також вбачали в диктаторі «людину, яка любить свою країну та своїх співвітчизників» (це, до речі, дослівна цитата пана Фрідмана)

Ну, розумієте, не може пошук «людяності» собою перекрити все те зло, яке робить та, чи інша людина, бо якщо ми починаємо в комусь активно шукати цю людяність, то варто зупинитися й прорефлексувати про те, чому нам її взагалі варто шукати? Можливо, саме через те, що не просто так ми її, цю людяність, одразу не можемо помітити?

І тут виникають наступні важливі запитання — навіщо нам це робити? Для чого? Щоб що?

Ця спроба «зрозуміти» і «побачити людське» в диктаторах та воєнних злочинцях часто маскує глибші психологічні та соціальні механізми. Це може бути:

1. Захисний механізм заперечення реальності, коли масштаб зла настільки великий, що розум намагається знайти будь-які «пом'якшуючі обставини», щоб впоратися з цією травматичною реальністю

2. Спроба зберегти ілюзію контрольованого, передбачуваного світу, бо якщо ми можемо «зрозуміти» мотиви злочинця, створюється ілюзія, що ми можемо якось вплинути на ситуацію через «діалог» чи «порозуміння»

3. Небезпечна форма релятивізму, коли розмивається межа між добром і злом під гаслом «все неоднозначно», що призводить до паралічу моральної оцінки та дії

Важливо розуміти: визнання чиєїсь людської природи не означає виправдання їхніх злочинів, ба навпаки — саме усвідомлена воля чинити зло, попри наявну здатність обирати добро, робить такі злочини особливо тяжкими

Спроби «олюднити» Путіна чи Гітлера, чи будь-кого, хто чинить систематичне зло часто служать не для кращого розуміння природи зла, а для його нормалізації та легітимізації і це особливо небезпечно, коли такі наративи просувають впливові «інтелектуали» на кшталт Фрідмана, адже вони надають морального алібі не лише злочинцям, але й усім, хто прагне «зрозуміти обидві сторони» замість того, щоб чітко назвати зло злом

Маю до вас питання: як ви ставитеся до навколополітичних постів на каналі? На кшталт того, який я зробила про вчорашнє інтервʼю?

Чому я питаю: 

а) бо сьогодні на каналі буде політично-літературний контент (ключові моменти з інтерв'ю Зеленського Фрідману та гайд про те, як поглибити розуміння сучасних ідеологічних та політичних викликів + список літератури);

б) бо я ніколи не позиціонувала How to book виключно як книжковий канал, швидше, як культурний блог, в якому ви точно помітили перетин усіх моїх захоплень (книги, історія, фемінізм), освітнього (дипломатія, маркетинг) й культурного досвіду (життя в Канаді, Україні, Японії та Австралії) та сфер професійної діяльності (журналістика, активізм, блогерство, лекторство тощо) і, сподіваюсь, що вам це в How to book імпонує 

Зізнаюсь, що мені в кайф писати про перетини декількох сфер (як, наприклад, політика та література, чи, наприклад, фемінізм та японська культура), тому я щиро сподіваюсь на те, що вам так само в кайф про це читати

Тому мені дуже, дуже, дуже б хотілось, аби ви ставились до How to book як до певного диджитал видання, в якому ви найдете не лише цікаву, але й корисну інформацію

Дуже цікаво дізнатися ваші думки щодо цього!

7 ключових моментів, які я виділила після перегляду інтерв'ю Зеленського Фрідману

1. Найбільша загроза для демократичного світу на чолі з Америкою — популізм та популістична риторика, яка дуже файно лунала з вуст Фрідмана. 

2. Пропагандистський наратив про те, що НАТО буцімто створює загрозу для безпеки росії проліз в кола американських інтелектуалів, що пояснює бажання Фрідмана декілька раз перепитувати за те, які безпекові гарантії отримає росія після членства України в альянсі. 

3. Всі ви вже бачили це висловлювання Фрідмана про те, що путін любить свою країну та земляків, але я хочу додати його речення (хоч і іронічне) перед цим про те, що ми не можемо домовлятися про мир з тим, кого ми вважаємо навіженим і тут я тотально погоджуюсь. Факт є фактом: з диктатором неможливо ні про що домовлятися.

4. У разі виходу Америки з НАТО, то на Європу, найімовірніше за все, очікує російська агресія та початок Третьої світової війни. Європа без Америки в НАТО, та навіть в альянсі з найбільшою на континенті армією (нашою), наразі не має здатності повноцінно захистити себе від російського вторгнення. 

5. Вестерни забувають про те, який вплив росія має не лише на політичну ситуацію в Європі, але в усьому світові та в Америці, де офіційно визнали, що країна-терорист вплинула на їх вибори.

6. Фрідман має дивну фіксацію на «силі слова» й на тому, що саме його інтервʼю почують росіяни та навіть путін, на що Зеленський відповідає риторичним запитання про те, чи в курсі інтерв'юер що в росії Ютуб заборонили. Завіса.

7. Зеленський вірить в те, що Трамп може стати тим, хто завершить війну. Він вірить, що це можна зробити у 2025 році.

Загалом склалось враження, що я дивлюсь відео популярного формату на Ютубі, коли професори пояснюють складні поняття дітям простими словами. 

Зеленський був хоч і втомленим, але надзвичайно компетентним у своїх відповідях, бо як-не-як, він президент країни, яка вже майже три роки знаходиться у стані повномасштабної війни з росією, тому він знає усі нюанси нашого минулого/поточного/недалекого майбутнього положення (від запропонованих безпекових гарантій та потенційних перемовин про припинення вогню чи перемир'я, запропоновані умови якого йдуть на користь державі-терористу), натомість Фрідман склав враження такого собі утопічно налаштованого популіста-дурачка, який відчуває сильний внутрішній дисонанс між двома парадоксальними бажаннями: бути певним представником «вєлікай рускай» культури та усіма силами змити з себе відповідальність за все те, що це представництво в себе вбачає.

Хто ще дивився інтерв'ю? Які думки й враження?

До речі про нову книгу Енн Еплбом, яку я згадала у гайді вище — декілька тижнів тому вийшла моя нова стаття для United24, яка бере за основу думки з «Autocracy Inc» про те, як автократії не лише між собою співпрацюють, але й разом занепадають

Буду дуже щаслива, якщо ви її прочитаєте та поділитесь враженнями!

П.С. Також дуже сильно радію, що дві з трьох статей, які я написала для United24 згідно з думкою редакторів увійшли в добірку найважливіших за 2024 рік 🥹

У вас буває таке, що ви починаєте читати книгу, але потім так вникаєте в якусь нову інформацію описану в ній, що ви відволікаєтесь від основного та починаєте читати все більше й більше про другорядне?

Ку, це я і це (знов) трапилось зі мною 🙋🏻‍♀️

Розповідаю вам що трапилось —

Все почалось з того, я за кавусею читала англомовну новинку від швейцарської феміністки Мони Шолле про те, як патріархат саботує гетеросексуальні стосунки (дуже цікаво, відгук напишу вже скоро), але далі (і досить швидко) все пішло по такому сценарію:

1. Я дуже сильно захопилась вирізками про історію стосунків австрійського філософа й письменника Андре Горца з його дружиною Дорін;

2. В результаті, я перемикнулась на читання десятки статей про Горца;

3. Потім я перейшла до фільму Lettre à G., який зняла жінка, яка випадково дізналась про те, що по сусідству з нею колись проживав філософ;

4. Моя допитливість вимагала від мене більшого, тому я відклала в бік статті, закінчила документальний фільм і почала читати книгу (Lettre à D.), яку філософ написав своїй дружині про історію свого кохання до неї;

5. В результаті я таки дочитала Lettre à D., написала навіть малесенький відгук на Goodreads (обіцяю, шо буду активна цього року) та прийшла до вас ділитися хронологією подій.

Що ми маємо в результаті?

Я написала декілька постів про Андре Горца, про Lettre à D. та про мої думки про думки філософа щодо того, чому про певні види кохання писати легше, ніж про інші 😎

Тобі 82. Твій зріст зменшився на 6 сантиметрів та ти важиш 45 кілограмів, але ти все одно прекрасна, витончена та бажана.

Саме з цим слів починається Lettre à D.

Для тих, хто лише відкриває для себе постать Андре Горца, варто окреслити найважливіше: його життєвий шлях був нерозривно пов'язаний з Дорін, з якою він прожив понад 60 років. Їхня історія завершилась у 2007 році, коли вони разом пішли з життя, залишившись нерозлучними до останнього подиху.

Можна припустити, що така глибока відданість мала б відображатися в його творчості, що його тексти були б сповнені оспівування їхнього кохання. Геть навпаки. 

Lettre à D. (він ж «Лист до Д.») став першою і єдиною спробою Горца (написаною у віці 83 років, за рік до його смерті) розповісти про своє кохання до дружини. До цього моменту згадки про Дорін в його роботах були надзвичайно скупими — лише кілька побіжних речень, які навіть за словами письменника «дискредитували її та її значення для мене». Натомість його творча увага, з певною палкою обсесією, довгий час була зосереджена на аналізі попередніх стосунків, які були приречені від самого їх початку. 

У листі він замислюється над цим парадоксом:

«Бути пристрасно закоханим уперше та бути коханим у відповідь — це, мабуть, було надто банальним, надто приватним, надто поширеним; це був не той матеріал, що дозволив би мені піднятися до того письменницького рівня, до якого я прагнув. А от кохання, яке не мало шансів — це матеріал для високої літератури. Здається, що мені було комфортніше досліджувати мистецтво поразки та знищення, а не з мистецтво процвітання та позитивних афірмацій».

Чому ж так виходить? Давайте порозмірковуємо нижче.

Декілька слів про те, чому про щастя від кохання писати складно.

У своєму листі Дорін аналізує те, чому він так мало за своє життя писав про свою дружину і стикається з парадоксом — чим повніші його відчуття, чим щасливіший він у коханні, тим складніше його це описати словами.

Власне, чому і маємо —

«Бути пристрасно закоханим уперше та бути коханим у відповідь — це, мабуть, було надто банальним, надто приватним, надто поширеним; це був не той матеріал, що дозволив би мені піднятися до того письменницького рівня, до якого я прагнув. А от кохання, яке не мало шансів — це матеріал для високої літератури. Здається, що мені було комфортніше досліджувати мистецтво поразки та знищення, а не з мистецтво процвітання та позитивних афірмацій».

Виходить наступне —

Біль, страждання, розчарування мають чіткі грані й контури. Їх легше «намацати» словами, бо вони створюють контраст з тією тихою розміреністю, яка оточує нас. А от яке щастя? Як воно відчувається? Хіба його єство не в тому, аби виходити за межі будь-яких граней? Воно мов повітря, всеохопне, невловиме, сприйняте нами як належне. 

Горц намагається описати щастя через буденність моментів, в часовому інтервалі «тут і зараз» — дружина на дивані серед книжок, їхній затишний будинок в маленькому містечку за Парижем, повсякденні розмови, обійми, поцілунки. Але за цими простими образами криється щось значно глибше — відчуття повноти буття з її неможливістю словами передати повноту екстазу щастя.

Чому так виходить? 

Мені імпонує концепція «буття-у-світі» Мартіна Гайдеґґера, в якій він розглядає щастя як стан повної присутності, злиття з моментом, коли суб'єкт і об'єкт стають нерозрізненними. Отже, ми маємо наступне: якщо щастя зливається з нами, то біль розщеплює (частину) нас? Одне додає до нас, друге від нас відбирає. В голову мені приходить аналогія з кімнатою, яка забита речами — чи буде вам простіше помітите те, що було додано, чи те, що було відібрано? На мою думку, друге набагато легше, тому що передбачає знання предмета, якого було відібрано, поки перше ж вимагає знання кімнати й усього, що в ній є. Тому чи можемо ми повністю оцінити, виділити й описати щастя від кохання, якщо ми не знаємо свою кімнату, не знаємо себе? Мені здається, що ні.

Трагічне кохання простіше описати, бо воно створює розрив, порожнечу, яку легше окреслити. Коли щось зникає, ми досить швидко помічаємо пустоту на його місці. Саме тому література так тяжіє до опису нещасливого кохання — воно створює той необхідний контраст, про який я писала раніше, через який можна передати глибину почуттів.

Я обожнюю Дерріду, тому не могла не згадати його «присутність через відсутність». Коли ми втрачаємо кохання, його присутність парадоксальним чином стає більш відчутною через свою відсутність. Горц же намагається зробити щось надзвичайно складне — описати присутність через присутність. Це не просто лист про власне щасливе кохання, чи просто літературний текст, а дослідження меж мови та людського досвіду. Він показує нам, що іноді найглибші переживання найкраще передаються через просту констатацію їх невимовності, через визнання того, що є щось більше за слова.

І хоча Вітгенштайн писав «про що неможливо говорити, про те слід мовчати», Горц знаходить третій шлях — він говорить про неможливість говорити, і в цьому парадоксі народжується особлива поетика щастя.​​​​​​​​​​​​​​​​

Будні дуже важкого життя літературної блогерки: ось написала я вам про свої книжкові плани, а щойно докупила 3 книги, які також якимось магічним чином планую дочитати у січні 🥲

Не так вже й спати хотілось цього місяця...