воно душило моє горло, коли я прокидалася
я виривалася, рятуючи власну шкуру
я задихалася,
але все було добре
все було добре, сонце світило як завжди
смерть різала тисячі тіл як завжди
дні минали за днями, я лишалась обачна
я витягувала кігті із своїх ран обережно
обережно чекала наступного ранку
я можливо цього навіть не бачила,
навіть цілком і не знала, не помічала
сукупність усього змусила мене сліпо повірити
що я зробила найкраще
що я із тими,
хто буде давати мені відчуття тільки кращого
відчуття якоїсь свободи
я ж забрала свою свободу
я обрала її оминути, впавши в липку залежність
і тепер, коли я от-от скину її з власної шкіри,
коли виберусь із цупкої мотузки удушення,
із липкого чуття власної безпорадності
я щодня одягатиму свою обережність

at least, I wasn't horrible at pain.
at least, I wasn't horrible at something -
and even if all efforts were in vain,
I will admit it, and it won't frightening.
at least I hope it won't, or does it matter?
I will be crying till it won't get better,
or I'll be crying for forever since;
at least, I will be knowing what it means

я більше уже не зможу,
я більше вже так не можу:
я стала надто порожня,
це стало мені ворожим
і кожного разу, всоте,
ти кажеш, це має кожен,
я тільки стаю насторожі
я тільки заплющую очі —
і крик виривається з горла,
я хочу тобі кричати
ти думаєш, я погоджусь?
чи думаєш, я мовчатиму?
чи скажеш, я надто сильна;
все ж, сталь у мені поплавилась.
все ж, сталось що я не впоралась,
тепер я не буду вільна.
у мене нема нікого,
я стала всіма і кожним.
я стала надто порожня —
я більше вже так не зможу.

чому?
— бо я в боргу перед нею.
вісім років бóргу, який тільки зростав,
який ніяк не можу сплатити.
я ховалась від неї,
я досі ховаюсь від її примхливої тиші,
від хаотичного спокою, короткого спогаду
вона збиралась багато мене навчити.
вона, було, будила у мені пам’ять —
старішу, за кількість років в моєму віці:
я пам’ятала,
я пам’ятала яскраво-зелене гілля,
самотнє дерево в озері, у печері,
я пам’ятала її божевілля,
а потім, все зовсім інше —
я була зовсім інша.
і стала занадто іншою.
але досі у неї в боргу, досі від неї ховаюсь.
досі її прошу:
ще трошки,
почекай іще зовсім трошки,
я все для тебе поверну.
я все тобі напишу.

I would ignore it: everything I doubt,
I'd close my eyes and think it doesn't matter
I'll make myself believe it doesn't matter,
although I'm being swallowed by a crowd.
forget I said that; things I can't control -
I'll push them down, and they just hurt a little
I will adapt, I will pretend, I'll settle,
but at some point, I wouldn't anymore
and at some point, I would regret me losing
all that was left, when I stayed to adapt
ignoring things will stop in being soothing,
and I'd be left off — at the very start.

[я балансую на нитці,
чекаю, коли зірвусь.
чекаю, коли це закінчиться —
або зміниться. що-небудь]

облиш мене, забери відчуття, покинь,
я не можу, не можу більше їх відчувати
я не можу собі прощати, не можу навіть піти
мене власні думки закидають мене за ґрати
я так хочу їх відчувати, так хочу жити у них,
щоби серце моє розривало щоденним болем,
щоб кричала, кричала і плакала з того болю
але більше ніколи з думок не могла би піти

мені страшно,
що, як з мене ніколи
усередині в голосі у моїй ламаній мові
не знайдеться емоції чистоти?
у якій я втопатиму, як тільки добуду свідомість
що, як все у мене стане для мене стратою?
або гірше — я ніколи туди не вертатимусь,
до тих відчуттів
і мене заковтає якась невагомість,
я не матиму ані землі під ногами, ані небес
що, як я помилялась у правді теж?

забери мене
забери забери забери мене
заховай втопи забери
я ніхто без неї, ніким не була і не буду без них,
не пусти не дай мені знову піти

would you rather be happy,
mildly but surely,
or to be sad,
but with powerful feeling of sorrow,
(not grief)?
would you rather feel numb
or in pain,
would you shatter beliefs
if you know I'll never be same?
I would rather be hurting
every minute of day,
but with happiness glimpse that devours
than to exist
so perfectly sane

uneasiness
on a side of a lung
in the fingertips
just above the place of a heart
it consumes, piece by piece,
it replaces the happiness dream
with a terror
and you thought, it wouldn’t be scary
you thought,
you’ll be someone free
or, at last, someone who worries
a bit
now, the fear creeps in slowly
takes up dreams,
takes up thoughts in the night
and the joy
can no longer persist

смерть
приходить
повільно
або раптово
смерть стоїть під дверима
смерть чекає невинних
смерть іде
і
вертається знову
попередить нікого
попередить усіх
з моменту народження
смерть називають безбожною
смерть називають святою
але в тіні кінця,
смерть є тільки собою:
неминучою смертю

and I go in the waves
I dissolve in the sea
and the sea dissolves in my body
am I truly becoming
one I've longed for so long?

радість змішана з сумом
завжди
куди б не піти,
радість завжди затінює сумом
я рахую дні, години, світи,
радість стала для мене єдиним струмом
єдиним поривом щоб йти
я іду, я нею наповну впиваюсь,
я живу її тілом, їй напишу пісні
але знаю, що радість мені не ставатиме раєм
бо у радості келиху —
завжди смуток на дні

кожного дня
я вибудовую себе із землі
замішую глину, ліплю обриси тіла
кожного дня складаю себе із ідей
та із тіней
потім, будую очікування
від людей
новою любов’ю, захопленнями, поривом,
я починаю кожен свій день
свою дію
я інакше не вмію
я чіпляюсь за них, я висну на них, і вже
до закінчення дня готуюсь високо впасти
до закінчення дня не стає вже більше й мене
і лишається з мене
тільки коротке нещастя

втомлена від тієї дитини,
яка просить уваги і визнання
кожного дня
втомлена від її кожної
тупої провини
і від того, як вона часто
не відкликається на ім'я
скільки ще часу тобі, щоби вирости,
скільки ще одною дорогою йти
думала я,
що дитина нарешті зникає
після тих двадцяти

скажи мені тихо,
просто і не до суті,
що вони були гарними.
що ти бачиш запал в моїх очах,
бачиш, як я загораюся,
і —
розумієш.
розумієш мою надію,
моє справжнє криваве серце,
мою стопчену часом мрію,
мене,
якій зраджую кожного дня собою.
хто ти для мене,
щоби вірити у моє несправжнє життя
я виліплюю себе із нової глини,
ш'ю себе із нового крою,
я ніколи не буду тобою.
я є,
я є тінню яка біжить за власною тінню
і у цьому бігу живе.

я торкаюсь стіни, тулюсь до неї скронею
і мовчу.
знаю, її не зсуну і ні на дюйм.
поки що.
не просвердлю у ній і діру,
знаю, що як її позбуватися,
треба скидати тільки цілу стіну
і аж ніяк не частинами.
я притуляюсь до неї спиною.
рахую свої залишкові слова,
гортаю в уяві наче живі картини
стою.
знаю, що так будую собі власну труну.
знаю, що так закриваю себе у в’язниці часу —
я в ній нічого путнього не пишу.
і не напишу,
не відкрию себе цілком,
не відпущу серце за шляхом тиші,
не дійду кудись вище.
нехай.
я торкаюсь стіни, тулюсь до неї скронею,
може, пройде тисячі років,
але я точно - колись - скажу для неї
прощай

хотіла би спокою. і краси,
відчувати на пальцях кров прощального сонця
вдихати повітря ранкової тиші
заплющити очі - і плакати досхочу.
іноді
так бракує спокою і краси
а я - людина проста, я впиваюсь естетикою
напиваюся виглядом купчастих хмар,
кольором травневої квітки,
життям
коли є за що і для чого жити
не так часто все ж є за що і для чого жити
іноді хочу лягти на підлогу і бачити чорні сни
іноді хочу вилізти з власного тіла і скотитися з ліжка
іноді хочу без причини сміятися і малювати
бо світ занадто красивий,
щоб в ньому не малювати
і коли я знаходжу красу і торкаюсь її долонями
торкаюсь її душею, вдихаю її легенями
хочеться тільки ще спокою, спокою, спокою
і ще більше краси

кожного дня
обирати новий відтінок болю
який пропускати у відчуття
відчувати його ранок і вечір,
а вдень
віддавати себе апатії
яка пробирає аж до кісток
боже
як я втомилася відчувати
як я втомилась нічого не відчувати

коли ми були дітьми ми не боялися падати
падало листя з дерев падала злива із неба
ми любили дощі сонце спілі черешні
ми бігали по паркету ми лазили по деревах
коли ми були дітьми світ не здавався скінченним
світ тягнувся парканом, а потім вилазив у поле
світ тягнувся дорогами світ був дуже маленьким
а потім, бувало, ми їхали аж до моря
коли ми були дітьми
усе здавалось яскравим
кожні щасливі миті, кожні удари болю
ми вбирали їх в себе, вбирали у себе мов фарби,
і тепер всі ті фарби вирішують нашу долю

quoi de neuf? як ти там, серед зливи пустельної?
де купуєш свій хліб, чи збираєш на воду дощі?
чи пізнав ти блаженства, чи, може, болю пекельного?
і чи маєш отам, де ти зараз, будинок душі?
я з тобою. без тебе. я часом ще чую твій голос,
і ти знаєш усі почуття і усе, що в мені,
відчуваєш крізь відстань страхи, мою втому і голод,
відчуваєш, коли я зникаю з своєї землі.
я ж відчую тебе в небезпеці у часі смертельному
та не знатиму певно, то як же тебе віднайти
і тому я пишу: де ти зараз, пустельнику?
я б хотіла дізнатись, куди летять молитви