доторкнутися світла —
і бути сліпою до темряви
говорити до себе,
ніколи не бути відвертою
бути щирою, —
ніколи не кажучи іншим правди
іронічно це все, насправді

I lie down on the carpet and I watch how sun sets
do you know? I wish often that we’ve never met
that we were not friends and not strangers on street,
but two people in lifetime who can’t even meet
because why would we meet? there’s no purpose to it
why would you reappear just to crumple my life?
I just hated myself. it was bitter, not sweet
and I swallowed and swallowed my own heavy lie.

я ліпила з глини тебе двадцять годин,
потім втомлено сперлась об спинку крісла,
того дня не змогла заснути
я лежала і думала про скульптуру,
про твої очі, обличчя, руки,
про захоплення і думки,
які виліпила я із сірої глини
про будинок, а коло нього садок,
про спогад якоїсь малої дитини,
про кожну дурну не- ідеальну деталь
за яку усе ідеальне в моїй голові розсипалося
я ліпила тебе з глини двадцять годин
а ти, на жаль,
зовсім інший в реальності

торкаюсь ногами води
більше нема куди —
йти
навколо одна вода
хіба
іти іти та іти
до того глибокого дна
допоки не лишусь сама
у товщі цієї води
допоки не буде куди —
хоча
уже і немає куди
уже в цій глибокій воді
я дуже довго сама

hopelessly tired
to walk down the road with whom you admire
she’s lost now
and you
you too put down fire that burned inside you
you’re in hiding, you’re lying
you wonder the meaning of truth
but not under sirens
just under that warm blanket of yours
in warm comfy bed
but not in the graveyard of people you’ve recently met
there, you
will only be silent
not crying
but hopelessly tired to live in their stead
you’ve not given up,
just not yet

чиєї любові буде тобі достатньо?
ні божої ні людської
жодна з них не закриє пустку тобі у серці
не виб’є з рук твоїх зброю
не зупинить ні крові з відкритої лезом рани,
ні твого чорного серця
все, що врешті могло тебе зупинити —
це тільки обійми смерті

хто ти для мене? — острів
як в морі шукаю сушу
та іноді суша душить, і я обираю шторми
і я не крикну нікому,
що хвилі вгризаються в дошки,
і весь корабель заливає,
а я стою за штурвалом
можливо, на морі і вогко,
та моря мені не замало

вона така хороша! твоя дівчина
вона така задумлено-сумна
усе в ній є! чого в мені нема
ти бережеш її, мов срібну вазу,
вона щодня одна в твоїй увазі,
твої секрети знає — аж до дна.
ваші обійми такі теплі й ніжні,
шепочете зізнання в кожній тиші
так ось хто краща за твою колишню —
за ту, яку я краща не була.
але гаразд, то все моя вина:
що справжня я тебе ні дня не прагла
лише та частка, що була сумна
самотня, відчайдушна й нелогічна
як добре, що ми вдвох були не вічно —
як добре, що у тебе є вона.

/
я була теж інакшою. чи стала я кращою? ледве
мені шкода, що наші розмови всі у вині
ти так часто у снах, що мені від цього нестерпно
але люблю твій погляд, хоча він і не на мені
/

уникала я цього слова з підліткового віку
якесь засильне, не дуже правдиве воно було
я не любила тебе і не знаю, чи зможу когось довіку
але я люблю твій голос, і мені уже все одно
я люблю твої руки, не знаю, як їх не любити
може, надто наївно, чи надто пізно, нехай
я холодною була, тепер же ми дійсно квити
ти тоді був інакшим, уже мені пробачай
я була теж інакшою. чи стала я кращою? ледве
мені шкода, що наші розмови всі у вині
ти так часто у снах, що мені від цього нестерпно
але люблю твій погляд, хоча він і не на мені
і я може й ніколи не зможу тебе полюбити,
якщо всі ці деталі ніколи не стануть в одне
але я би хотіла хоч раз з тобою ще випити
і я б точно хотіла — трохи більше тебе

я пірну в глибину і подивлюсь на промені
що заломлює їх поверхня води
я колись буду жити щоб любити не соромно
щоб не соромно було мені не іти
не іти а залишитись, десь далеко до пристані
десь далеко до суші, на своїй глибині
там де море і небо цілуються пристрасно
там де я не відчуюся на чужій мілині

ти візьмеш сонце, і вичавиш з нього сік
і кров стікатиме по фіранках моїх сусідів
не хочеш - не треба, не вір мені, наперекір
я буду поблажливою і їстиму фаршированих мідій
я забуду вогонь, що спалив цілі білі міста
ти взяв їх до рук, але в них більше немає сенсу
ти забудеш вогонь, але може згадаєш вуста
і до них в тебе досі буде вічність тихих претензій
не руйнуй мого моря, воно їсть свої кораблі
головного не руш, я ніколи тебе не прощаю
я люблю темні ночі, коли в них усі ми малі
коли вранці байдуже хочеш тільки би чаю

хтось каже — грім; а я скажу, затишшя
і викидаю серед ночі квіти
яке то мало бути би сторіччя
для нас, в якому мали б народитись?
щоби не в'яли, тільки засинали
і з цибулини знову проросли
дали би нам для окуляр оправи —
щоб світло світу бачити могли
бо зараз ж ніч, то хто кого побачить?
для когось радість - то найважчий сум,
коли стебло росте здоровим, наче,
а вже за місяць — виснажений ґрунт.

захлинутися від любові
наковтатися
пірнути із головою
піти на дно
я люблю тебе тебе люблю більше аніж вино
і мені все одно скільки часу я буду отам на тому глибокому дні
доки ти уві сні доки часом проводжу з тобою кілька годин один вечір чи навіть дні
захлинутися наковтатися оживити усі останні чуття
може, часом у мене і є короткий теплий сенс цього життя

it's possible. it hurts more 'cause it's possible,
but I can't.
not after days
spent
pulling myself to the surface
I can't simply dive in and be broken
I can't,
even if part of me wants it,
a huge part of me wants it...
but I can't

it began as a joke, as a pretty illusion
'bit annoying at times,
mostly fun at its best
now, I'm overly anxious and stressed
now,
I can't go to bed and I can't start the day
it keep bothering me, and I'm honestly tired
and I'm trying to stay at my borders of rest
but I'm thinking of his hurtful coldness at best,
at my lowest, I'm strongly denying
but it's fine, it began as a joke
as a pretty illusion,
it's still pretty, no doubt
god, I need to get out

все ще його люблю

читаю Кафку; запиваю чаєм.
холодний день заліз мені під комір.
хоч і не любиш, я тобі прощаю,
я зміню чорний на червоний колір:
тобі я — спокій, а собі — натхнення;
зміню замки і зачиню всі двері.
ти надто світлий в цьому сіроденні,
та я прощаюсь з світлом на папері.
не говори нічого; може, потім –
збагнеш мене, мої старі ескізи,
коли від них залишиться лиш попіл,
коли із клавіш вийде лиш Еліза.
читаю Кафку. Бредбері відклала —
але усе ще запиваю чаєм.
мені тебе було занадто мало...
а ти ж не любиш. я тобі прощаю.

02.04.2019

there's a space in my head
in my heart
in my body
in my long heavy stares
in my truthful desires
tried to fill it with words
tried to fill it with people
and still trying to fill it
still trying to fit
someone else in that space
heavy steps
heavy stares
I ask why
you're not there?
ask myself, why I wander
for so long, why I stumble?
why I'm pouring pass glass
and then losing my trust
in my truthful desires
there's a space in my head
in my heart
something huge that is missing
puts me up to mistakes
that I hate myself for
and I'm trying to fill
I'm trying to fill it
desperate, ruthless, thoughtless at it
I'm just trying to feel

коли в темряві марить цілесенький світ —
я люблю твоє світло. воно мене заспокоює
заліковую рани твоїм коротким «привіт»
хоча часом писати тобі мені соромно.
опускатись до тиші, писати довгі вірші
ні про що не жалію, але біль мене не покине
я хотіла б питати, а як там зараз тобі?
я була би щитом, закривала б для тебе спину
я б хотіла на метр, на трохи, на крок —
бути ближче до тебе (на відстані подиху)
і, стоявши отам, ледь торкнувшись зірок,
я хотіла хоча б — не отримати опік від холоду