Природа тих людей, які вночі захоплюють храми УПЦ, дуже добре описана в Святому Письмі: "Якщо ми кажемо, що маємо спільність з Ним, а ходимо в темряві, то ми брешемо, і не чинимо правди." 

Тому, ми не дивуємось з того факту, що представники ПЦУ кажуть неправду - це їх природа, вони по-іншому просто не вміють. Вимагати від них правди - це все одно, що вимагати від віслюка бути конем. На жаль.

Проте, це означає, що ми маємо мовчати на їх неправду. Ні, мусимо говорити, мусимо попереджати їх про те, що будь-яка неправда - це спілкування із сатаною, тому що "Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він неправдомовець і батько неправді".

Тому, закликаємо членів організації Думенко повернутись до світла, постати проти диявола, і згадати, що Бог - є правда і нема неправди в Ньому.

Хто кого потопив в «київському ізводі»?

Частина 1.

Отець Олександр Клименко нещодавно опублікував варіант ірмосу 2-го гласу (з недільної служби), який він намагається адаптувати до так званого «київського ізводу». Проте його трактування ключової фрази суперечить грецькому оригіналу, богословському змісту та навіть самій граматиці. Розберімо детально, чому так.

Оригінал гімну грецькою:

Ἐν βυθῷ κατέστρωσε ποτέ, τὴν Φαραωνίτιδα πανστρατιάν, ἡ ὑπέροπλος δύναμις· σαρκωθεὶς δὲ ὁ Λόγος, τὴν παμμόχθηρον ἁμαρτίαν ἐξήλειψεν, ὁ δεδοξασμένος Κύριος· ἐνδόξως γὰρ δεδόξασται.

Слов’янський переклад (класичний церковнослов’янський):

Во глубине постла иногда фараонитское всевоинство преоруженная сила, воплощшееся же Слово всезлобный грех потребило есть: препрославленный Господь, славно бо прославися.

Проте, отець Олександр вважає, що даний переклад на церковно-словʼянську мову є хибним, а правильним слід вважати більш «ранній» переклад, який зберігся в українських стародруках. Отець пише, що «тексти української традиції церковнослов'янської мови відрізняються на кожному кроці», тому що «московити з початку 18 століття змушували українців не лише вимовляти і наголошувати богослужбові тексти в їхній спосіб, але й знищили і заборонили до друку наші автентичні і звичні для православних того часу церковні книги».

З огляду на це, отець Олександр Клименко запропонував такий варіант перекладу (з посиланням на стародрук):

«Во глубині́ потопи́ дре́вле / фараони́тськая вся во́їнства, преору́жену си́лу, / вопло́щся Сло́во, преспі́ющії гріхи́ потреби́в єсть; / пресла́вний Госпо́дь, я́ко просла́вися».

Тобто, згідно з цим текстом, наскільки ми зрозуміли, Воплощся Слово потопило «фараонитська воїнства, преоружену силу». Проте це — граматично, богословськи і логічно хибно.

Чому? Читайте в частині 2

Хто кого потопив в «київському ізводі»? Частина 2.

Розбір грецького тексту.

Ключовий фрагмент виглядає так: ἡ ὑπέροπλος δύναμις κατέστρωσε τὴν Φαραωνίτιδα πανστρατιάν.

Розбір: κατέστρωσε — дієслово в аористі, 3 ос., одн., активний стан; перекладається як «повергла, низложила».

ἡ δύναμις— підмет у називному відмінку: «сила».

τὴν πανστρατιάν— додаток у знахідному відмінку: «все-військо».

Отже, підметом є «сила» (ὑπέροπλος δύναμις — «преоруженная сила»), а об'єктом дії — фараонитське військо.

Хто ця «преоруженная сила»?

Це — не людське військо, а метафоричне позначення Божої сили.

Справа в тім, що в Біблії δύναμις часто використовується для позначення дієвих актів Бога («сила Господня» — δύναμις Κυρίου), а слово ὑπέροπλος означає «над-озброєна, надпотужна», тобто та сила, що не має рівних.

Зрозуміло, що Святе Письмо, а також християнська традиція ніяк не можуть вважати армію фараона такою, що не має собі рівних. Тобто, коли ми чуємо про «преоруженну силу», то повинні розуміти, що мова йде виключно про силу Божу

І це не тільки з точки зору граматики правильно, але й богословськи вірно. Адже, зміст ірмоса чітко вказує на паралель: як в Старому Заповіті Господь низложив фараонове військо в морі і дарував спасіння Ізраїлю, так в Новому Заповіті Логос (Христос), ставши людиною, знищив всезлий гріх і дарував спасіння новому Ізраїлю.

Звісно, може виникнути питання: чому ж не прямо сказано "Бог"?

А тому, що у візантійській гімнографії часто Бог називається через Його дію, властивість або образ — для того, щоб дати людині простір для віри, простір для власних висновків, тощо.

Саме тому слова «преоруженная сила» — це один із таких образів, який вказує на непереможну, надприродню, Божу всемогутність. Це в жодному разі не «фараонитська воїнства», яке потопило Воплощся Слово.

Тому, інтерпретація отця Олександра - це не просто стилістична різниця, а серйозна богословська помилка, що спотворює вчення Церкви про спасіння людини. Граматика, де «преоруженная сила» — це підмет, що знищує фараонове військо, контекст — біблійний і гімнографічний — все це вказує, що ця сила є Божою.

Переписування тексту в іншому порядку без розуміння грецького оригіналу — шлях до помилок на кшталт «Оксана в вишнях» замість «Осанна в вишніх».

Так, може комусь здається, що така заміна ("Оксана" замість "Осанна" і "вишні" замість "в вишніх")- є дуже гарною і, найголовніше, нашою, «автентичною». Проте, християнин має слідувати не «автентиці», а вченню Церкви. І навіть в тому випадку, якщо це вчення більш точно віддзеркалюють «московити».

Тож, плекаючи українську традицію, бережімо й істину!

Ще про "київський ізвод"

Публікуємо повністю допис отця Володимира Тютенко на рахунок дискусії, яка зараз точиться навколо "Київського ізводу".

За останній час в нашій Церкві почали друкувати Богослужбові книги "Київським ізводом" з ініціативи деяких священників та з благословіння Архієреїв, також почалися публічні обговорювання цієї теми. Тому і я хочу долучитися до цього та висказати свою думку на цю тему, через призму виступу прот. Олександа Клименка, який був тут у Вінниці та розміщений на ютубі. Що ж, будемо обговорювати та полемізувати!
Залишу свій відгук на подкаст прот. Олександра Клименко, де він говорить про «київський ізвод» та його намагання редагування церковно-слов’янської мови Богослужіння у відповідності до нього. ( https://www.youtube.com/watch?v=-aKA_2Gd3UY&list=PPSV...), (https://www.youtube.com/watch?v=A9jqUedrE9g&list=PPSV...)

1. Сучасна редакція церковно-слов’янської мови, яку ми бачимо в богослужбових книгах і тепер використовуємо в Богослужінні, була прийнята в 17 ст., ми на ній служимо вже близько 350 років і має назву «синодальна», а не «московський ізвод», а сам «московський ізвод» був витіснений «синодальним» і остався тільки у старообрядців, тому використання прот. Олександром Клименко терміну «московський ізвод» по відношенню до нашої мови Богослужіння є маніпулятивним і підставляє нашу Церкву під удар, враховуючи ту ненавість, яка є в суспільстві по відношенню до всього «московського».

2. «Синодальний ізвод» церковно-слов’янської мови завершував собою етап «виправлення» книг в період переходу на типографський друк. Хто ж звершував правку книг? На прохання Патріарха Никона, а потім царя Олексія, прибули КИЇВСЬКІ писарі, які і займалися редагуванням книг. Книги, які були взяті за основу нової редакції церковно-слов’янської мови, були в більшості Київськими : «Граматика» Мелетія Смотрицького, Требник, Катехізис митр. Петра Могили, Київські Пісна та Цвітна Тріоді, Служебник та інші. Тому, церковно-слов’янська мова, якою ми користуємося тепер, саме є уніфікованою Київською редакцією, яка використовувалася не тільки на всій території РПЦ, але і Сербською, Болгарською, Польською Церквами. З огляду на це, відомий філолог Трубецькой М.С. говорив, що це є київська редакція церковно-слов’янської мови, а наші сучасні філологи з Чернівецького Університету, називали цю редакцію взагалі українською(2018р.).

3. Якщо говорити про 14-17 ст., то потрібно розуміти про існування 3-х мов в Україні: живої розмовної, літературної та церковно-слов’янської. Відбувалося взаємопроникнення, але все ж було розуміння різниці між ними, тому те, як говорилося в народній мові або читалося і писалося в літературній книжній мові, в церковно-слов’янській могло писатися та читатися по іншому. Як приклад, букву «ять», яка в Малоросії часто прочитувалася, як «і», але це не виключає її прочитування , як «Є» в церковно-слов’янській мові. Так, в «Граматиці»(1619р.) Мелетія Сморицького «ять» передає звук «є», аналогічна ситуація і з «Требником»(1646р.) митр. Петра Могили. Причому ніякого російського впливу на них не було, просто було розуміння, що так правильніше. Тому я не розумію, коли тепер видаються книги, про які пишуть, що це «Київський ізвод» і де механічно повсюди замінено «ять» на «і», коли від цього виникають деколи взагалі незрозумілі слова. Я не розумію, коли спотворюють «Символ віри»( див. Ранкові молитви о. Олександра Клименка або «Православний молитвослов» Митрополита Тернопільського Сергія) і читають в 2-му члені Символа Віри: «Світа от Світа…» замість «Свєта от Свєта…». Тоді за Київським ізводом вийде, що «Бог є СВІТ», а не СВЄТ, а це якось зовсім не сприймається, тому що змінює зміст висловів, і подібних прикладів неприйнятних словозамін багато ( «Слава Тобі показавшому нам СВІТ» і тому подібне.).
Подібна механічна заміна «ять» на «і» та слов’янське «и» на українське «и», яку ми бачимо в недавно виданому Псалтирі(Київ, 2024 р., Вид-во «Тітло- церковна книга»), теж породила багато слів, яких не має ні в церковно-слов’янській мові, ні в українській. Як приклад, перше речення з книги: «Како подобаєт ПІТИ Псалтирь», так ось «ПІТИ» - це українізоване слов’янське «ПЄТІ», але бачимо, що така українізація не додає зрозумілості ні слов’янському тексту, ні українському.

4. У писців церковно-слов’янською мовою було розуміння, що вона повинна бути уніфікованою для всіх православних слов’янських народів, для того, щоб служба, Святе Письмо та переклад святих отців з грецької на слов’янську в одній Церкві, могли використовуватися в інших, тому були взаємні впливи, але більше орієнтувалися на болгарські та сербські книги. У нас і в 15-16 ст. уже проводилося редагування церковно-слов’янської мови та видалення слів та елементів розмовної мови з церковно-слов’янської, саме з ціллю уніфікації та більшій відповідності південно-слов’янським зразкам, які рахувалися канонічними та авторитетними.

5. Потрібно враховувати, що коли ми говоримо «Богодухновенне Святе Письмо», то Православна Церква має на увазі Септуагінту для Старого Заповіту, грецький текст Нового Заповіту, а для нас слов’ян, то іще переклад Святого Письма та Служби святих рівноапостольних Кирила та Мефодія. Тому то потрібно зберігати церковно-слов’янський текст якомога ближче до оригіналу, який є першоосновою для всіх православних слов’янських народів. Можна робити переклад на сучасні мови, для кращого розуміння змісту, але не потрібно реформувати слов’янські тексти через призму сучасних національних мов, я рахую, що це є недбале відношення до святині, воно нівелює її, як першооснову, а змінений текст перестає бути об’єднувальним Святим Письмом та Богослужінням Православних слов’янських народів. Іще раз повторюсь, якщо є вже переклади на сучасні слов’янські мови, то яка є потреба в зміні церковно-слов’янського тексту? Єдиний церковно-слов’янський текст Святого письма та служби має об’єднувати православні слов’янські народи, а змінений текст перестає бути критерієм істинності! Тому навпаки, потрібно збиратися нащадками проповіді святих Кирила та Мефодія та обговорювати питання формування єдиного тексту давньослов’янського перекладу.

6. Мені здається, що намагання українізувати церковно-слов’янську мову – це спроба привнесення націоналізму в лоно Церкви, да і сам прот. Олександр Клименко говорить, що «був заточений саме на пошук українства в середині нашої Церкви». Але ми вже маємо приклади українізації богослужіння, саме цим займалися уніати, потім той же Огієнко в період УНР, який виступав за автокефалію і українізацію Богослужіння, проти чого виступив священномученик митрополит Київський Володимир, потім цю діяльність Огієнко реалізовував під час німецької окупації. Це ж саме відбувається і тепер, коли під політичним впливом від Церкви вимагають переписати свою історію, змінити склад святих та реформувати мову Богослужіння. Але ми повинні керуватися тим, що служить благу Церкві і не повинні дозволяти, щоб різного роду державні, політичні та націоналістичні сили реформували Церкву по своїм лякалам і задля своїх цілей. Ми повинні берегти свободу Церкви, як Боголюдського організму.

7. Ось приклад досягнутої уніфікації церковно-слов’янського богослужіння: на початку теперішньої війни багато наших людей виїхали в Польщу, Болгарію, Молдавію, Чехію, Словаччину та інші країни і там вони чують практично ідентичну Службу і це є свідоцтво нашої Православної Єдності. А якщо всі перейдуть на національні мови або сильно реформовану національну церковно-слов’янську, то буде важко спільно молитися і стане значно менш зрозумілим Богослужіння для приїжджих, а значить ми своїми руками зруйнуємо Єдність. Тому як на мене, благом було б зберігати наше церковно-слов’янське Богослужіння, яке об’єднує всі слов’янські православні народи та дає відчуття іще історичної єдності нашого українського народу.

8. Зрозуміло, що давня церковно-слов’янська мова не є повністю зрозумілою для людей, однак, повинні цінувати ці церковні мову та Богослужіння, які вказують, що ми давній народ з великою християнською традицією, і це є прояв нашого достоїнства та Милості Божої до нас. Проблема мови релігії – це проблема багатьох народів, греки моляться на давньогрецькій мові, яка теж не зовсім розуміється сучасними греками, грузини на давньогрузинській, але ці народи цінують своє богослужіння, як святиню і як зв’язок зі своїми праведними предками. Так і ми повинні мову богослужіння цінувати, берегти, вивчати, а через роз’яснення робити її зрозумілою людям, підкреслюючи її релігійне значення, містичний зв’язок з православними святими нашого народу та як прояв народної ЄДНОСТІ не тільки сучасників, але і єдності поколінь, що йде через віка.

9. Іще одне уточнення, прот. Олександр Клименко дав неправдиве твердження, начебто Помісний Собор 1917-18 років дозволив служіння на українській мові. Ні, такого рішення не було, був розгляд питання служіння російською та українською мовами на секції Богослужіння і були надані пропозиції, але на Собор це питання не передавалося, а передано на рішення Священноначалля, але і тут не було рішень. Якщо говорити про нашу Церкву, то в УПЦ в 1991-92 роках був наданий дозвіл служіння на українській мові за бажанням більшості парафіян, однак, це було в той час, коли уніати масово забирали наші храми на Західній Україні та коли виник автокефальний розкол, тому, щоб зняти напругу по цьому питанню і було прийнято таке рішення. Однак, маркером служіння УПЦ була саме церковно-слов’янська мова, як маркером греко-католиків та УПЦ Київського Патріархату була українська мова богослужіння.

Висновок: Я думаю, що «Київський ізвод», як спроба сучасної українізації церковно-слов’янського Богослужіння, не зробить зрозумілішим Богослужіння, але однозначно внесе розділення, як в наше православне суспільство, так і ускладнить спільне Богослужіння з іншими Православними Церквами. Ніхто не заперечує про вивчення розвитку та становлення церковно-слов’янської мови Богослужіння та Святого Письма, однак, потрібно розуміти, що та мова Богослужіння, яка є сьогодні в Церкві, це є творче надбання нашого народу, так ми молилися, якщо говорити узагальнено, більше 1000 років і тому це є Богослужіння нашої Церкви та нашого народу. Більше того, теперішній «синодальний ізвод» набагато ближче до слов’янського тексту періоду Хрещення Русі, ніж пропонований українізований «київський ізвод».
Причому, під назвою «київський ізвод» тепер пропонується системна українізація церковно-слов’янської мови Богослужіння, якої в такій повноті в минулому однозначно не було!

Особисто для мене теперішня церковно-слов’янська мова Богослужіння є прийнятною, вона мені дає відчуття єднання, як з тисячолітньою історією нашої Церкви, так і з тисячолітнім релігійним життя нашого народу, також вона служить єднанню з іншими православними слов’янськими народам.

Я за те, щоб слов’янські Православні Церкви працювати над створенням єдиного слов’янського тексту Святого Письма та Богослужіння, щоб будучи канонічно визнаним, він був тим «Богодухновенним» Святим Письмом, який буде об’єднувати православні народи та стане критерієм істинності для майбутніх православних поколінь.

«БОЖЕНЬКА, ПОМОЖИ!» ТЦК ЛОМИЛИСЯ В АВТО З ДІТЬМИ

Ці кадри нагадують американський блокбастер, щось про перевертнів чи ходячих мерців, які переслідують і намагаються вдертися до людей, щоб вбити їх. Нажаль, це жахіття вже українська буденність.

Діти хрестяться, моляться, батьки намагаються додзвонитися до правоохоронців, щоб повідомити їм, як їхні ж колеги у компанії працівників ТЦК переслідують та поводяться доволі неадекватно.

Це сталося у Вінницькій області. Чоловік та дружина стверджують, що людина у військовий формі та поліцейський наче п'яні. Можливо, це сп'яніння від абсолютної безкарності.

Офіційного коментаря ТЦК поки немає. Але коли навіть вийде, не очікуємо там якоїсь адекватності чи прикладу рівності перед законом. Повна "Конституція на паузі".