Для тих бумерів, хто пам'ятає про те, що до того 1914 року у Кумара був інший музикальний проєкт, та для тих, хто вірив, що приймуть адекватні закони про (де)мобілізацію - пісня групи Тостер - Вбий депутата.

Якщо нам судилося програти, то завдяки корупціонерам, депутатам Верховної ради, мусорам з можливістю відкосити від фронту та іншим жирним карасям гнилої калюжі українського політикуму.

Якщо нам судилося перемогти, то завдяки мені, тобі, та всім, хто бере відповідальність за власне майбутнє.

Демобілізації не буде, ми тут до кінця ⚔️

🇺🇦 Вечір пам’яті Лєшего, Купера й Чіа

Ми наближаємося до сумної дати — 19 квітня. Дня, коли в бою під Бахмутом загинули троє наших товаришів та воїнів-інтернаціоналістів — росіянин Дмитро “Лєший” Петров, ірландець Фінбар “Чіа” Кафферкі та громадянин США Купер “Гарріс” Ендрюс.

Кожен був видатним активістом і справжнім борцем за ідеї рівності та соціальної справедливості. Чіа боровся за збереження природи рідного краю та воював проти ісламістів ІДІЛ у Рожаві. Купер брав активну участь в антирасистському русі. А Лєший, окрім всього іншого, з початком повномасштабного вторгнення став співзасновником партизанського руху в Росії — організації БОАК.

Кожен з них — наш друг і товариш. Тому ми пропонуємо тим, хто знав Діму, Фінбара і Купера чи поділяє їхні переконання, зустрітися ввечері 19 квітня в Києві та вшанувати їхню пам’ять. Тож якщо ви хотіли б разом з нами віддати шану полеглим антиавторитаріям, пишіть Колективам Солідарності (@ContactCollectives) або у бот Комітетів Спротиву (@Rescomua_bot). Ми повідомимо місце й час.

Ми також вдячні нашим товаришам з інших країн, які цього дня проводитимуть акції пам’яті. Такі акції точно відбудуться в Дрездені, Берліні та Ляйпцигу. Але ми закликаємо й інші ініціативи 19 квітня також вшанувати пам’ять антиавторитаріїв, які загинули в бою проти імперіалізму.

​​Для оптимістів та адептів церкви "от-от санкції подіють".

Все буде погано. Маємо вибір, як зустріти найгірші часи. Отримання військових кваліфікацій (почніть з гідного сайту тро, хто досі ні), фізо, укріплення морально-психологічного стану та загалтної стійкості можуть стати в нагоді.

Можливо, ми ще можемо стати зернами Утопії, просипаними в чорну землю України, просякнутою нашою червоною кров'ю.

Вот еще сюжет.

2014: ты реконструктор белого движения и повстанец подсос фсб, захватываешь Славянск и раздуваешь пламя войны в Украине...

2024: ты сидишь на зоне в роzzии. Славянск пылает, но есть нюанс...

На фото: горящий НПЗ в Славянске-на-Кубани

​​​​Перше травня - день пам'яті, день боротьби

Як відомо, історично Першотравень - день пам'яті анархістів, які загинули на площі Хеймаркет від рук чиказьких поліцейських.

Однак, довгі та пафосні промови з цього приводу ми залишимо адептам культу і догми. Для нас вони не мають сенсу, поки ллється кров наших товаришів та товаришок тут і зараз, в Україні.

Для нас Першотравень - день пам'яті тих, чиї голоси ми всі ще пам'ятаємо. І пам'ять про яких волає до нас, щоб продовжувати боротьбу за кращий світ.

Сьогодні ми сумуємо про ці втрати, але продовжимо їхню справу. Герої вмирають, але пам'ять про них живе з нами. Як і справа, за яку вони віддали життя.

Янов, Рубін, Лєший, Чіа, Харріс, Марсі - назавжди в строю!

Кожен і кожна, що загинули за шанси на кращий світ - назавжди в строю!

Смерть усім, хто стоїть на перешкоді здобуття вільності трудового люду!

​​“Everyone says victory is near, but it feels quite far away if you are a 25-year-old in Odessa.” - читаю в останньому тижневику The Economist.

Пишуть про хлопця, який не знає, що йому робити, бо втеча з країни - квиток в один кінець, відправка на фронт - так само. Лишається жити в страху там, де ти є.

Отака дихотомія, яку складно пояснити, знаходячись в бульбашці військових-добровольців. Бо тут немає ані думки, що перемога близька, ані думки, що бути військовим означає мати квиток в один кінець.

Згідно зі статистикою, за часів розквіту Третього Рейху, більше шансів на виживання мали ті мешканці концлагерів, які обирали повстання замість покірності, яка стовідсотково вела до загибелі. При тому, що повстання брутально подавляли, певна частина все ж знаходила шлях до волі.

Цю дихотомію, напевно, можна пояснити специфікою української державної пропаганди телемарафону, з одного боку, та її невідповідностю реальності, яка підживлює уяву ще не мобілізованих через репости новин про загиблих, повідомлення знайомих з фронту, телеграм-канали або картини всіяних прапорами кладовищ.

В чому мій пойнт: усвідомлення відповідальності за свої дії, на мою думку, є однією з найкорисніших рис людини соціальної, передумова побудови здорового суспільства. Втікати (в Європу), сидіти на місці (в Одесі), або нападати (на лінії фронта) - це щось схоже на неконтрольовані біологічні реакції, які, втім, в даному випадку становлять вибір окремої людини, що має бути свідомою наслідків цього вибору.

Хто бачив зруйновані українські міста з висоти пташиного польоту (на фото зараз - Часів Яр), може собі скласти уявлення про те, які варіанти його очікують в кожній з альтернатив.

“Every night we go to bed with hope,” - каже герой статті. Ліберальне видання може собі дозволити трохи метафізики, проте в реальному світі надія підкріплюється діями конкретних людей. Запитайте добровольців та доброволиць, що вмирають на фронті, вони це зрозуміли.

Так, поки ще ніхто з птср-щиків не почав бити їбало хлопцям з жовтими рюкзачками, почитайте, що пише про нові правила щодо мобілізації Кримський Херес (спойлер - діставщик піци ніякого "бронювання" від тцк не отримав).

Щодо фавбет - тут адмін дає добро на биття їбальників волоцюгам, які заробляють на людських слабкостях, виплеканих машинами бажання капіталізму. Відбілення бабла за рахунок "благодійності" на зсу, оплачене за рахунок зарплат зсушників - найобочка, як ви можете розуміти (адміну не занесли бабла, нажаль).

Ношу тотенкопф, тому що ще маленький, мене не заберуть в армію, помирати по-справжньому не треба буде 🌚

Стосовно матеріальної компенсації я хз. Зламану милицю, як мінімум, треба відшкодувати.

Ви скажете, що це чергові розборки політичних радикалів? Але ці радикали спокійно (або тривожно) знаходять спільну мову в армії. Разом воюють, ділять хліб, навіть служать в одних підрозділах. А суперечності приймають форми дискусійного гуртку. Звісно, якщо це люди порядні.

Впевнений, що «куратори» цього ганебного нападу вже розробляють викиди про те, як хлопці погано воювали, про колір волосся і т.д. Для людей трохи занурених у спільноту це смішно.

П.С. Націоналісти* кажуть, що хлопчикам треба надавати тумаків. Самі ж вони кажуть, що начебто навіть написали військовому з червоним волоссям (ні, просто написали в чат-бот). І типу бажають йому одужання. Розумієте, таке «вибачте» без «вибачте». Це добрий знак. Але в дусі консервативних цінностей, за них відповісти мають дорослі.

* Ліві утворюють тактичні союзи з націоналістами. Це підтверджує і наша політична практика (останніх 150 і 15 років), і світогляд. Бо і ті, і ті мислять народ, громадян, націю як субʼєкт політичних процесів. Історично націоналісти раніше належали до лівого флангу. З монархістами, гетьманцями - ні. Бо для них субʼєктом є тільки еліти (заможні і благородні у прямому значенні слова). Не дарма мало не єдиний український монархіст-інтелектуал був членом Партії регіонів.