Сьогодні рівно 50 місяців як ми разом і 23 місяці як ми одружені з @olexiykarkachev ❤️

Привітати можна:



💳 Банка: [4441 1111 2127 4876]
📲 Монобанка: [https://send.monobank.ua/jar/5uVph92VMK]
💸 PayPal: [[email protected]]

Там, де кумач огортає світаннями обрій
Я лягаю грудьми — захисти мене, Боже, й спаси
Віддаю свої страхи з душею чортові на обмін
І кладу весь свій біль до підніжжя цієї краси

Приростаю своїм епітелієм щільно до степу
І пускаю коріння у глину з ниття у кістках
Це останнє падіння з мільйону нездійснених злетів
Я людина лише. Я безкрилий. Не птах.

Мене тягне до ґрунту умить обважніле обличчя
І ще трохи стискає у грудях серце-атлас
Люди насправді й на щастя не вічні
Проте вічний закутаний в обрій Донбас

Збір для 40-ї ОАБр — ЗАКРИТО.

Ми збирали два місяці. Поступово, крок за кроком.
І сьогодні, у світлий день Великодня, ми закрили його повністю —
$6000 на авто для тих, хто прикриває нас вогнем.

Це не просто цифра. Це віра. Довіра. Підтримка.
Це кожен донат, кожен репост, кожне “тримайтеся” в повідомленнях.
Це сила людей, які знають, заради чого ми все це робимо.

Дякую всім, хто був поруч.
Ми вже шукаємо авто — і зовсім скоро покажемо, що саме поїде нищити ворога.

Зі святом. Із вдячністю. З вірою в перемогу.

Ольча & Дика Пошта

ти — не героїня, не свята, не мертва, не
ти — скрип дверей у підʼїзді, що веде в міжсвіт
де пахне домом, хлоркою і «Вінстоном пьорпл»,
де на стінах висять портрети нестарих
з усмішками, які вже не можуть постаріти

ти — та, що пише після повітряних тривог,
на тремтячому коліні, з цигаркою в губах,
поки коти топчуть живіт,
а всередині —
твої, з пустими очницями
і кожен з них промовляє крізь тебе,
коли ти забуваєш, як дихати

ти — не «багатостраждальна», не «сильна», не «вічна»,
ти — жива
з веснянками, родимкою-сердечком, втомленим ротом,
що знає присмак блювоти після похорон
і те, як лягає на серце звук ракети

ти — той самий фосфор, що ламався в дитинстві
і світив у темряві
а тепер світить з-під шкіри
коли всі кажуть, що «життя триває»,
а ти тримаєш його за горло,
щоб не втекло

ти — памʼять,
навіть коли хочеш забути
ти — вірш,
навіть коли німо
ти — я, коли не можу

і це
не про
жити
це — про
нести.

мама не питає, чому я вибрала інше місто,
чому живу далеко від дому,
де все просте і звичне
де ранки пахнуть її кавою,
а вечори — тишею за вікном
вона лише мовчки слухає,
коли я дзвоню на ходу
і через гудіння транспорту
питає:
“ти хоч їси там щось нормальне?”

мама не вміє бути суворою
коли я знову беру на себе забагато
і не встигаю жити
коли мої плани розсипаються
як червоні намистини на асфальті
вона лише каже:
“ти завжди так поспішаєш
іноді варто просто посидіти і подумати”
і я розумію, що її голос
завжди тягне мене додому
де менше гонитви
і більше тиші

мама не любить,
коли я довго не дзвоню
і коли я нарешті з’являюся на екрані
з бляклим обличчям і трохи втомленими очима
вона не питає “чому”
лише дивиться так,
наче намагається зчитати
кожну зморшку тривоги на моєму лобі
і через кілька секунд запитує:
“а ти відпочиваєш?”
і я раптом розумію,
що справді це було давно

мама знає,
що моє життя — це постійний рух
що я більше там, де вирує життя
ніж де чекає затишок
але коли я зрідка приїжджаю додому,
вона готує суп
і намагається зробити все так,
щоб я хоч трохи сповільнилася
бо іноді їй здається,
що я женусь не за мрією,
а від себе

мама не любить мої вибори
але любить мене
таку незрозумілу, вперту, голосну
і саме тому я знаю,
що завжди маю куди повернутись
навіть коли сама себе
загублю у світі

Автомобіль придбали, пригнали з Фінляндії, загнали на ремонт. Сподіваюсь, з понеділка вже зможу відігнати хлопцям

Симулятор

Двері дзвінко клацнули замком, і вона майже впала всередину.
Затягнула за собою тінь, розбиту як її погляд, як вологе пальто, як обличчя без жодного виразу. Штовхнула двері плечем, як завжди — щоб з лязкотом зачинились.
У коридорі — пилюка, розкидане взуття, зім’ята куртка на підлозі. Вона присіла. Не щоб перевзутися — просто присіла. Просто б опертися на щось. Просто бути в реальності, а не в думках. Хоч на мить.
В коридорі давно треба попідмітати. Але тіло висить в повітрі, як розряджений акумулятор – безкорисний, але з потенціалом.

Пес виляє хвостом, крекче, хрипить від щастя. Підсуває з розумінням шию їй під голову, ледь тримається, щоб не стрибати. Знає – мамі важко.
Кіт з’являється, як завжди — тихо, але демонстративно. Стає поруч, треться об руку.
Вона повернулася з роботи. І знову не знає, як бути вдома. Як знову бути вдома самій.
У голові — як у шухляді після пожежі. Все розплавлене, злипле, нічого не тримається.
Тому вона записує. Все.
Не тому що любить планування — а тому що без списку забуде навіть дихати.
У телефоні — нотатка із справами на цей вечір:
— Повечеряти
— Вигуляти пса
— Насипати корм
— Душ
— Завести будильник
— Написати план на завтра

План на завтра — аж смішний у своїй дріб’язковості:
- помити голову
- почистити зуби
- вдягнутись
- зробити щось хоч одне зі списку з вчора
- не лежати більше трьох годин у ліжку вдень
Все це схоже на гру в симулятор себе.
Лише б протягнути до вечора.
Лише б не зламатися посеред дня.
…
У холодильнику — ранкові надкушені бутерброди. Не вечеря, а компроміс. Насправді, не пам'ятає чи сьогоднішні, бо не знає чи снідала. Вона їсть стоячи, прямо біля відкритих дверей холодильника.
Собака дивиться з коридору, з докором.
На підлозі — рюкзак, ще не розібраний після поїздки на Схід. У ньому — квитанції, чеки, брудний одяг, розряджений повербанк та брудні серветки. В пакеті нової пошти – пачка нових турнікетів, які знайомий передав хлопцям. Завтра зранку необхідно відправити разом із розмальованим ящиком з-під боєкомплекту, який виграла пані на аукціоні на автомобіль для ТРО.
Уже за північ. Вона в ліжку, напівлежить, не спить.
Пес хропе, згорнувшись клубком біля ніг. Кіт заліз під ковдру, притулився до живота, муркотить.
Тиша… яку розриває сполоханий крик сирени. “Монітор” пише “Загроза балістики”. “Монітор” вказує напрямок, звідки летять ракети. “Монітор” називає її район. Вона видихає. Хоч щось стабільне за сьогодні. За вікном гримить спочатку ППО, потім не ППО. Вона лежить і тривожиться, щоб пес знову не злякався. Минулого літа, коли поцілили в Охматдит, в нього була панічна атака.
Старі вікна аж вигинаються, буде дуже погано, якщо вилетить скло.
Знехотя встає, кличе в коридор собаку з котом, сідає на підлозі, щоб вони не боялися, бере обох на руки. Вона несе за них відповідальність, на себе давно байдуже.
Канонада стихає. Чекає ще 20 хвилин. Повертається ліжко.
Без світла не спить. Вже давно.
Темрява стала ворожою — з неї щось може прийти. Згадки, страхи, сни.
Тому на стелю кольоровими бліками дивиться пластиковий космонавт з Аліекспрес. Світильник-нічник із дитячої, який колись купили жартома. Тепер він — єдиний захист від страхіть.
Телефон поруч. Завжди.
Сповіщення увімкнені.
— А раптом він з’явиться в мережі? — думає вона. — А я не встигну відповісти?

Він зараз на бойових.
Їй хочеться бути поряд, хоч якось. Втискатися носом у плече, кусати його за руку, дивитися дурні тік-токи.
Писати дурниці. Відправляти меми, поки він на роботі. На цивільній роботі. З якої ввечері приходять додому.
Добре, що там є старлінк…

Але як би вона подумки не огортала його захисною мембраною — це не врятує від прямого прильоту в бліндаж.
І ця думка лежить поряд із нею. Холодна, липка, тягне до тіла свої гидкі щупальця. Відштовхуй-не відштовхуй, а вона все рівно буде торкатися.
Вона знову не засне. Але зробить вигляд. Для собаки. Для кота. Для себе.

Одне із оповідань із збірки, над якою я працюю

Іноді я думаю про те, що не можна його кохати більше
А потім він пише про мене і розумію, що в мене виходить ❤️

дзвінко сипляться спогадів гільзи
на землю липневу липку
сп'яніння приходить, як завжди, пізно,
стриги у дредах шепочуть: "визнай,
тебе загнали у кут"

як віднайти полегшення, коли навколо псевдо полеглих
врізаються в шкіру рунами?
фантомним болем коріння відрубані
окреслюють внутрішнє пекло
буде нелегко
вирватись із вогняного оточення,
коли так любити хочеться,
а чин наказує бити,
коли замість квітів в тобі проростають ножі
життя надиктовує правила, війна настукує ритм
бий чи біжи —
третього не передбачено
помстити їх імена — єдине, що має значення,
пронести болючу пам'ять в затертому рюкзаці.

побачити правду можна лиш в заляпаний кров'ю приціл.

синці під очима — сліди надто довгої ночі
синці на фалангах — пам'ять про літні вишколи
як траси Донбасу, нерівний нервовий почерк,
стріляє у невідомість листами і віршами
ми з покоління і племені, на яке забагато навішали,
а ми сприйняли це за спорягу.
у грудях еллінська гордість, в очах безумство варягів.
а волю придумали самі й нарізали з неї стягів.
щоби на зламі епох озватись лунко, як постріл
дзвінко сипляться нам до ніг гільзи помсти

за тих, кого любимо ми

Натомлені теплим літом
Липневим тягучим медом
Звиваються ген за обрій
Донбаські сухі степи
І запахом млосно-прілим
Кружлятиме попереду
Примарливий тихий спокій
Й спускатиметься у сни
Я вимочу бурий кітель
У власній і теплій крові
Запалені зімкну очі
Мені ще іти і йти
Мені до вподоби піксель
Я знаю всі види зброї
І дихати я так хочу
Та мушу уже лягти
Мені не насниться хата
Мені не насниться вітер
Може хіба пізненько
Коханій наснюся я
І сльози тужливі тата
Прокотяться заповітом
Бо понад усе у мене
Кохана, рідна земля

#військовалірика
2019

🚨 Відкриваю допоміжну банку на РЕБ!
Для 140 окремого розвідбатальйону морської піхоти. Південний напрямок.

🎯 Ціль допоміжного збору — 10 000 грн
💰 Загальна вартість РЕБу — 258 000 грн

🔻 Ці хлопці щодня стримують ворога. В найнебезпечніших умовах.
Щоб їхня робота була точнішою, а життя — цілішим, їм критично потрібен РЕБ.

🕒 Часу майже немає. Кошти потрібні вже.
Основний збір веде: Вероніка Мовчан тут

🫶 Підтримаєш — значить, збережеш.

📎 Банка: https://send.monobank.ua/jar/8mbgHkMrWn

О

Муж і жона одна сотона

Ще прикол: мама питає про ваші з Каричем тексти, чи це не одна й та сама людина писала)) Я кажу їй: це подружжя))