Telegram Web Link
Forwarded from ПЛЕМ’Я 🔥🐒
🏔 Практичний анімізм на захисті Природи 🌳

🤖 Сучасний світ будується на найгіршій формі матеріалізму — тій, де ігноруються навіть інтерпретації матерії як духовного чи священного, де все нелюдське (а часто і деякі люди) є лише ресурсами для користування. Але іноді державам простіше визнати чиїсь релігійні переконання, аніж боротись із ними — і так з'являються чудові прецеденти!

🙌 Цього року у Новій Зеландії корінні захистили свою священну гору — Таранакі. Її законодавчо визнали особою, і наділили повними людськими правами та обов'язками.
👻 Як таке можливо? Корінні Нової Зеландії, маорі, буквально вбачають цю гору своїм предком та мають міцний духовний зв'язок із нею, а тож боряться проти її колонізації вже понад 250 років. Тепер же найпопулярніша гора країни та 1.2 мільйони акрів землі національного парку переходять під "опікунство" комітету із представників маорі та МінДовкілля — а тож, хоча і земля не повертається суто до корінних, там встановлять настанови для туристів, і маорі отримають більше інструментів захисту їхньої рідної землі.
💬 «Сьогодні ми підтвердили те, що завжди знали: наша гора ніколи не була власністю Корони, вона — наш предок, живе та дихаюче втілення нашої ідентичності».
🌋 Також вулкану офіційно повернули племінну назву (із часів колонізації гора називалась Еґмонт), а британська Корона визнала та вибачилась за викрадення окупацію конфіскацію вулкану і територій, переселення місцевих племен та перешкоджання доступу до води, їжі і священної землі.

Та для маорі це не перше таке досягнення!

🌊 У 2017-му правами наділили річку Вангануї — одну з найбільших тамошніх рік — також визнавши її предком місцевих племен та передавши під спільне опікунство. Це визнання означає, що закон не розрізнятиме шкоду племені та шкоду річці, оскільки вони є одним цілим. «З нашої точки зору, ставлення до річки як до живої істоти є найвірнішим підходом, на відміну від попереднього століття володіння та менеджменту».
🏞 Ще раніше, у 2014-му, так само уособили національний парк дощових лісів Те Уревера. Ось чудова стаття про те, як там нині живуть люди.
🐋 А нещодавно вожді тихоокеанських корінних з різних країн підписали декларацію, де визнають суб'єктність китів та дельфінів! Документ ще не має юридичної сили, але намір прекрасний.

І щоразу сотні представників племен збиралися на святкування досягнень у цій багаторічній боротьбі 😌

👐 Центральна думка анімізму — це персоніфікація, одухотворення начебто неживих об'єктів. Тобто ставлення до них із повагою, як до осіб із власними інтересами та життями. І сприйняття маорі гір, річок та лісів як своїх предків — це чудовий приклад анімістичного світогляду, що приносить людям радість у єдності із Природою.

💁 З іншого боку, є менш духовний, скоріше індивідуальний приклад персоніфікації — як-то передача улюбленому дереву прав!

🌳 У місті Афіни (Джорджія, США) росте білий дуб, що володіє собою та землею довкола себе.
📰 Легенда пішла у фольклор із місцевої газети 1890 року. Там йшлося про документ полковника Вільяма Джексона, в якому той передає дереву права на себе та його ділянку. І нині поруч стоїть табличка, де написано: «Зважаючи на мою велику любов до цього дерева та моє сильне бажання назавжди захистити його, я передаю йому повне володіння над собою та вісьма футами землі навколо нього».
🧑‍⚖️ Де-юре, на жаль, це дерево насправді не має прав — бо за законодавством США дерева не здатні набувати власності. Та й історія, судячи з усього, була вигадана газетою. Проте місцевим легенда сподобалась — тож дерево де-факто отримало певний публічний захист, і тепер є місцевою туристичною пам'яткою.
🪴 Та ще цікавіше те, що це не те саме дерево! Оригінальне дерево, віком близько 400 років, впало під час шторму у жовтні 1942-го. Проте місцеві садівники, підтримавши традицію, виростили нове дерево із жолудя померлої істоти! Звичайно, права "на себе" і на землю довкола перейшли дереву у спадок — тож вже друге покоління цієї дубової родини росте без загрози бути знищеним.

Якщо хтось буде висміювати веганів словами про «захист прав дерев та мінералів» — можеш показати їм цей пост 😉

ПЛЕМ’Я  🔥🐒
5❤‍🔥2
#НАрх_scum
#апологія_хуторянства

Фіцбух нагадав, як 4 роки тому, в останнє мирне літо ми приїхали до Одеси на кілька днів. Я гуляв тоді із сином по рідному мікрорайону і щиро дивувався випадковим розмовам урабнізованих дорослих з їхніми дітьми. Ці розмови були водночас настільки безглузді й колоритні, що гріх не навести їх тут, як свідчення того, наскільки глибоким ровом велике місто може відгородити від Природи свідомість свого нікчемного насельника. Навесні я вже згадував тут повчальну історію про незадачливих туристів, що завітали якось наш Хутір і були дуже налякані невеликим лісом серед степу. Тому я впевнений, що це не окремі випадки, а тенденція. Тепер ці люди ще й ведуть нескінченні аутичні "розмови" з системою лінійних рівнянь, що довільно генерує потоки текстів.

Розмова 1

Біля пісочниці. Жінка з істеричними нотками в голосі звертається до хлопчика 2-3 років:

- Осторожно, сынок, не подходи к тому краю, там жук!

Думав, мені почулося, бо ж ми іноді впродовж всієї прогулянки з сином рухалися "від жука до жука". Далі жінка все ж уточнила:

- Это какая-то муха, или пчела, или оса. Она роет песок!

Друга жінка, горбата і в темних окулярах, також покликала свою дочку (теж в недолугих темних окулярах):

- Отойди оттуда сейчас же! Это какое-то странное существо, на себя не похожее. Сейчас [1] все эти мухи, осы так укусить могут... И по траве нельзя ходить - клопы, клещи...

[1 - з подальшого я зрозумів, що малася на увазі "наша епоха"; мовляв, життя все гіршає і гіршає, комахи розносять хімічну отруту чи щось таке]

Діти, саме собою, від початку проявляли здорову зацікавленість живим створінням, але мало-помалу перейняли тривожність батьків і то грали лише з одного краю пісочниці, то носилися з вигуками "Оса, оса, страшно!". Мій син в цей час доволі флегматично стояв по центру й накидав пісок до самоскиду.

Що ж до "существа, на себя не похожего", то це дійсно була пісочна оса (хтось із родини крабронідів). Жодної агресії чи бодай цікавості до людей вона не виявляла і спокійно рила нірку коло стінки пісочниці.

Розмова 2

По встеленій бетонними плитами стежині між домами ідуть жінка з сином 4-5 років. Хлопчик звернув на узбіччя й пішов між деревами (ні газону, ні бруду там не було). Жінка обурено скрикнула:

- Почему ты идёшь по земле?! Ты же можешь упасть!


Дитина щось пробурчала, мабуть, що не впаде. Жінка обурилась ще більше:

- Там куски земли! Куски земли!

Розмова 3

Ще одна стежина з іншого боку від двору. Цього разу дівчинка іде і сумно говорить:

- И здесь всё покосили, и здесь... Почему везде траву косят?

Її бабка чи то зам'ялася, чи то щиро не знала, але з якоюсь виразною роздратованістю вигукнула:

- Патамушта!

Дівчинка знітилась і мовчки пішла далі.

У всіх цих ситуаціях відчувається якесь екзистенційне паскудство. Покоління невротичних "сніжинок" на підході. В США такі вже зараз виступають проти священної Другої поправки, приміром.
👍64
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Уход в лес

Наверняка вы слышали о знаменитом эссе Эрнста Юнгера «Уход в лес». И идея Юнгера — не в уходе из цивилизации. Его мысль гораздо шире.

В данном видео я передал основные идеи немецкого писателя, уместив все в 15 минут, делая акцент на самом главном. В видео много цитат Юнгера и моих комментариев. Рекомендую посмотреть, особенно если вы не читали саму книгу.

📝Содержание:

0:04 Начало
0:58 Почему в системе исчезает свобода?
2:38 Что такое «стихийное»?
6:54 Что такое «уход в лес»?
12:18 Экзистенциализм Юнгера

——————

Видео загружено в среднем качестве; низкое качество ищите в комментариях.

——————
ВРЕРЕД — К АРХАИКЕ
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
💊32🤔2👍1🔥1
Конечно же, той или иной дух не боится модерна и резины, может подселиться куда угодно.

К примеру по скандинавским поверьям "никто не должен носить с собой пустой мешок или коробку, да и вообще любой открытый контейнер или расстегнутый карман, когда гремит гром, потому что тролли могут прийти и спрятаться там". Т.е тролль, как злой дух, прячась от раскатов грома может найти укрытие даже в коробке или кармане.

Когда данный вопрос мы задали марийцу из чата, что исповедует традиционную марийскую религию, то он ответил, что духи могут селиться где угодно, лишь бы было место, и привёл пример из этнографии, как духи подселяются в обыкновенную кухонную посуду. Т.е в пластиковый контейнер дух тоже спокойно может подселиться, как благой [случай ханта] так и злой [тролли].

Но понимаете ли, когда мы говорим о богах [могущественных духах] — тут совсем иное дело и иное отношение, да и изготовление идолов из древа/камней тоже не в угоду старине бытовало. Т.к "часть заменяет целое", идолы также были вместилищем божества, для которого они изготавливались, и изготавливались они по особым правилам, которые хоть и не дошли до нас напрямую, но могут быть реконструированы по простым анимистическим принципам. Об этом вы и сами можете почитать, по той причине распинаться не буду.

Так вот, каждый сорт древесины несет за собой определенную семантику, и изготавливая идол того или иного божества стоит задуматься о том, из какого древа его резать. К примеру в скандинавской традиции рябина посвящена Тору, и изготавливать его идол целесообразнее как раз таки из неё. Это простой симпатический принцип, который следует из мифа и логики. Пластик для подобного рода экспериментов мало подходит, уж очень сомневаюсь, что грозный Князь Мира захочет одной из своих частей пребывать в нём.

Также древо имеет замечательное свойство впитывать влагу, а если мы рассматриваем обряд кровной жертвы, как дарование живительной силы жертвенной крови божеству, то древо тут становится еще более ценным материалом для подобных вещей. Подобное свойство, к слову, относится не только к дереву, тот же камень может впитывать влагу, "насыщаясь", определенные сплавы тоже весьма явно реагируют на влагу [серебро, бронза], большинство же видов резины влагу не впитывает, да и пластик не особо.

Т.е задуматься тут стоит не над отвлеченными философскими и культурными понятиями, а над свойствами материала, вместилища для духа или его части, а также для уместности использования этого материала в зависимости от задачи и контекста, как было оговорено выше, пластик и резина также может выполнять такую функцию, но не для всех задач.

Но почему-то ответов в таком духе не было, по крайней мере в беседу не пересылали, потому что антураж старины главенствует над смыслом.
К посту прикладываю фотографии процесса создания спиритической куклы от людей, практикующих афрокарибскую мистическую традицию Ифа Ориша, где "модернистская", утопленная в крови кукла красуется на фоне аутентичных деревянных изваяний. "Внутрь куклы загружается особая загрузка своего рода сердце оживляющее куклу, muñeca espiritual создается для улучшения и структурирования связи с миром предков и духов мертвых".
3👍3
Важное заявление о нейробесии

По нашему твердому убеждению, стремительное вторжение различных версий ИИ/LLM в жизнь современного человека, претендующего на следование и верность священным традициям и Богам, — является угрозой и движителем деградации и упадка.

Говоря обобщенно, ИИ/нейросети — низко, недостойно и оскорбляет творческий дух, заложенный в человека Богами и предусматривающий сложный мифо-ритуально-ремесленный путь создания вещей, буквально «на кончиках пальцев и языка». Новые технологии лишены всего этого по своей природе и иного мнения на этот счет быть не может. Предельно остро это касается молодых поколений и только начинающих свой путь внутри той или иной языческой традиции.


Я полностью разделяю эту позицию, поэтому я подписался под заявлением и призываю остальных сделать то же.
👍42👎2
#НАрх_практика

Ножовий бій - шляхетне та ужиткове мистецтво, що, як показує практика, потрібне навіть в умовах сучасної високотехнологічної війни.

Колись наша рідновірська громада регулярно проводила турніри з ножового бою, присвячені Перуну Громовержцю. Цього року плануємо відродити цей звичай на святі наступної неділі, 20 липня. Двобої будуть проводиться на твердих гумових ножах типу Gemini GT до трьох суттєвих дотиків.

Умовою для участі в турнірі є донат на Колективи Солідарності, а для переможця я замовив у майстра Рижевласа ось такого "похідного" чурика. Це він, до речі, на тлі першої за два тижні грозової хмари 🙂

Обмежень по статі для участі в турнірі немає, адже Перун проявляється в кожному та кожній, хто взиває до Нього належним чином.

Збираємось на свято Перуна в Одесі на 10:30 біля входу до канатної дороги. Якщо є питання, пишіть)
❤‍🔥532
#НАрх_мистецтво

Один товариш на днях зробив геніальне припущення: тачанки чорногвардійців-махновців, по суті, є реінкарнацією бойових колісниць аріїв!

Минущі тіла, але вічності дух - незнищенний.
До бою ставай без вагань під знамена священні.

Хто вбити боїться чи в битві кривавій умерти,
Не відає того, що він не убивця й не жертва.

Народження й смерть не властиві могутньому духу,
Він - вічний, живе і тоді, коли тіло без руху.

...Ми одіж вдягаєм нову, як стара перетліла,
Й душа зі старого в нове поселяється тіло.


Бгаґавад-Гіта, пер. Миколи Ільницького

Раніше на цьому каналі я публікував фрагмент поеми Івана Багряного "Гуляйполе" (1944), де він представляє Батька прямо-таки в образах ведійського Індри чи Рудри.
5

Сегодня, в мире атомизированной вселенной, в атомизированных обществах, где атомизированные личности стали разрозненными частицами, отсутствует гармония. Всё распалось, и мы пытаемся как-то собрать их в своем сознании, воссоединить, но у нас на это не хватает сил, мы просто не успеваем. Потому что процессы, механизмы, системы, интересы, основные концепции и тенденции, созданные современным капитализмом и гипермодерностью, снова и снова дробят нас на части. Одна система превращает нас в покупателей, другая — в статистические данные, третья — в машины, стремящиеся к наслаждению, четвёртая — в субъект искусственного интеллекта. И так до бесконечности. С развитием технологий и ростом технологических возможностей процесс атомизации человека становится всё глубже.

(İbrahim Kalın. Anlam ve özgürlük)
5🙏1
Forwarded from Imara Notia (Микита Юрійович)
3
Forwarded from Imara Notia (Микита Юрійович)
#рецензія_на_книгу

Так, одразу на гарячу голову пишу чергову невеличку рецензію: утопія правил — прекрасна.

Ця книга Девіда Ґребера є збірником есе, в яких він ґрунтовно проходиться по феномену бюрократії. Бюрократії, яка вочевидь часто отупляє обидві сторони дійових осіб, а спроби її зменшити призводять до парадоксального збільшення паперової роботи. "Замінимо паперові журнали на електронні!", — кричали бюрократи, а потім викладачі та діловоди в армії почали заповнювати вдвічі більше тих самих документів. Як людина, що часто має справу з бюрократією в міжнародній організації цілком підтверджую, що все описане має місце та дійсно дуже круто роз'яснене. Чому ж так стається? Це одна з тем, на яку Ґребер намагається дати відповідь.

Одним з найбільш болісних моментів є те, що часто думають, мовляв, бюрократія не заангажована (чим вона часто може і приваблювати), однак варто не забувати, що цією справою займаємося ми, люди. Заангажованість тою чи іншою мірою існувати завжди, та це є нормально й очікувано. Варто лише подивитися на те, як сприймають реальність з заповненням паперів бюрократи в тилу, та, наприклад, соц. працівники в зоні бойових дій. Ми не бездушні машини. Раціональність же, яка приписується нам та бюрократичній сутності, судячи з усього, щось нереальне та з розряду казок. Ніхто не може точно пояснити, що це насправді таке, та чи справді ця риса виокремлює нас від тварин; за деякими визначеннями виходить, що вона присутня і їм. Будь-яка бюрократія утопічна в тому сенсі, що вона пропонує нам абстрактний ідеал, якого люди ніколи не досягнуть.

Ґребер прекрасно приходиться по темі грантів, міжнародних фондів та самих джерел походження бюрократії, яка в деякому роді для нас достатньо нова. Зрештою, вся робота зав'язана на питанні того, наскільки сильно змінився наш світогляд через повальну бюрократію, чому її варто характеризувати як пряме фізичне насилля щодо людей, як благі помисли часто перетворюються на нісенітницю, та як нам варто спробувати переосмислити своє ставлення до її існування. Або ж, якщо висловлюватися точніше, чому бюрократична утопія не врятує світ.

Єдині питання, які виникали протягом читання, є достатньо дивні визначення лівих/правих, а також їхнє відповідне ставлення до бюрократії (бо ж це виглядає більше як калька на відомі приколи "я такий-сякий гут, а вони такі-сякі погані"), ну і достатньо дивний дроч на совок, з головною ідеєю "не дивлячись на всі недоліки, в ньому зберігалася ліва ідея креативності"; пофіг, якщо ми розмовляємо навіть за абсолютно абсурдні проекти на кшталт палацу рад. Нормальна така авторитарна творчість агаг.

Власне, не дивлячись на все це, «Утопію правил» наполегливо раджу до прочитання. Прекрасна робота на злобу дня та сучасності.
👍3
Трохи закинув канал, бо, по-перше, зараз пора картопляно-цибулевої стради, а по-друге, працював над важливим для себе текстом із критикою статті Вільяма Гілліса про анархізм і трансгуманізм, переклад якої нещодавно опублікував лібертарний онлайн-журнал "Низовина".

Чесно кажучи, після прочитання цієї статейки жодного бажання знайомитися глибше з творчістю цього автора у мене не виникло, бо, в принципі, все і так зрозуміло. Тому я зосередився на розгляді саме цього, "свіжоперекладеного" тексту, в якому Гіллісу йдеться не стільки про трансгуманізм, скільки про свого роду "філософію" техніки та оспівування переваг великих міст.

Моя відповідь складається з трьох тематичних блоків, які публікуватиму сьогодні протягом дня. В процесі оздоблю їх перехресними посиланнями.

#НАрх_штудії

ТРАНСГУМАНІСТИЧНА ОМАНА ДЛЯ АНАРХІСТІВ. Частина І. Безтурботний урабнізм
👍73🔥2
#НАрх_штудії
#екстремальна_філософія

У другому блоці критичної відповіді на статтю Вільяма Гілліса я розглядаю його аргументи на захист "високих" технологій та сучасної техніки, а також питання про сутність техніки, яка завжди виявляється пов'язана з делегуванням та опосередкуванням і, зрештою, навряд чи може вважатися нейтральним інструментом.

ТРАНСГУМАНІСТИЧНА ОМАНА ДЛЯ АНАРХІСТІВ. Частина ІІ. Скількох милиць потребує людина?

Читати частину І
6
#НАрх_штудії
#екстремальна_філософія

У завершальному блоці моєї критичної відповіді на статтю Вільяма Гілліса йдеться про етичні засновки, свободу та примус до "прогресу". Практично всі ідеології, одержимі маренням про технологічний розвиток, не схильні зважати на волю окремих людей. Безумовно, з короткого тексту складно однозначно виснувати позицію автора, однак можна розставити правильні питання у правильних місцях.

Наприкінці пропонується інший, випробуваний сотнями і тисячами практиків, шлях подолання "людського, надто людського", а також анархістська перспектива, яка уможливила б співіснування low-tech хуторів і трансгуманістичних мурашників.

Взагалі, лейтмотивом всієї моєї відповіді є вислів поета Андрєя Вознесенського, який я почув, здається, в одній з лекцій Пєтра Рябова: "Всі прогреси реакційні, якщо руйнується людина".

ТРАНСГУМАНІСТИЧНА ОМАНА ДЛЯ АНАРХІСТІВ. Частина ІІІ. Свобода і сенс людського

Сподобався цикл дописів? Можете задонатити на розвиток каналу, далі буде більше: 5457 0825 3678 5616
7🙏1
#НАрх_витяги
#НАрх_екологія

Говорити про "обмеження росту" у капіталістичній економіці так само безглуздо, як говорити про "обмеження у веденні війн" у мілітаризованому суспільстві. Моральне благочестя багатьох енвайронменталістів є настільки ж наївним, наскільки маніпулятивним є моральне "благочестя" транснаціональних корпорацій.

Капіталізм неможливо "переконати" обмежити зростання, як неможливо "переконати" людську істоту не дихати. Спроби "озеленити" капіталізм, зробити його "екологічним" приречені самою природою цієї системи як системи безкінечного зростання.

Мюррей БУКЧИН, "Реконструкція суспільства" (1996)
🔥9❤‍🔥5🥰2🙏1
#НАрх_мистецтво

У вільний час почитую трохи "Ґарґантюа і Пантаґрюель" - гротескний роман, який Франсуа Рабле написав у XVI столітті. Це в ньому виникає образ Телемської обителі, яким потім скористався Алістер Кроулі, формуючи своє однойменне вчення, телему. Роман настільки нагадує постмодерністський текст, що просто диву даюсь, як можна було написати його 500 років тому.

Зокрема, невеличкий розділ про дитинство Ґарґантюа за стилем один-в-один нагадує яку-небудь пісню Єгора Лєтова, особливо "Маленького Принца". Точніше, зв'язок, звісно, зворотній - це тексти Лєтова нагадують ренесансну сатиру Рабле.

Мені захотілося одразу озвучити цей розділ так, як він міг би звучати сьогодні. Для цього я скористався українським перекладом Анатоля Перепаді та російським - Ніколая Любімова. Як легко можна помітити, значну частину розділу складають народні прислів'я та приказки, змішані чудернацьким чином. Залишається тільки гадати, що там було в оригіналі, бо в перекладах підібрані слов'янські аналоги, і, можливо, саме через це усе звучить неймовірно дотепно.
👍8🙏2
2025/10/22 16:24:50
Back to Top
HTML Embed Code: