​​#лингвистика
Неоплатонику Саллюстию принадлежит следующая фраза: «Миф — это не то, что было когда-то; миф — это то, что есть всегда». Можно ли найти языковые основания для подобной позиции? В самой греко-латинской традиции для изложения мифологических событий использовалось все богатство глагольных форм: аористные, перфектные, имперфектные; в основном события связывались с прошлым, хотя могло употребляться и нарративное (историческое) настоящее — как в русских фразах вроде «после завоевания Персии Александр Македонский идет на Индию», «и вдруг Геракл вершит свой следующий подвиг» и т. д.

Однако существуют поэтические традиции, в которых для изложения мифологических событий может использоваться специальная временная форма — тем самым подчеркивается, что мифологическое «время» обладает особым смысловым статусом, не будучи отнесено ни к прошлому, ни к настоящему, ни к будущему (на самом деле более корректно говорить о «tense-aspect-modality», или TAM-форме, поскольку время, аспект и наклонение в языках мира регулярно переходят друг в друга). Такой традицией, в частности, является древнеиндийская, о которой у нас недавно была целая серия постов (отсюда и далее).

В Ригведе мифологические события часто (но не всегда) описываются с помощью TAM-формы, которую в западной лингвистике (по аналогии с латинским языком) принято называть инъюнктивом. Инъюнктив характеризуется более архаичными окончаниями, которые обычно используются для прошедшего времени, но при этом — в отличие от подлинного прошедшего времени — он не содержит «аугмента». Как отмечает Т. Я. Елизаренкова, в целом это архаичная форма, которая «выпадает» из общей системы ведийского глагола и которая имеет довольно размытую семантику — действие общего характера, приказ, запретность, прошедшее, будущее; часто семантика зависит от предшествующих глагольных форм, что побуждает некоторых исследователей считать инъюнктив чем-то вроде немаркированной, «нулевой» финитной формы (представьте себе что-то среднее между «делал», «делает» и «сделает», при этом без временных или видовых значений, но и не инфинитив «делать»).

Похоже, ведийские поэты смекнули, что глагол в инъюнктиве — это идеальная «вневременная» форма для выражения мифологических событий и стали активно использовать ее с подчеркнуто стилистическими целями: инъюнктив описывает события, которые произошли / происходят в некое пра-время и заново актуализируются в ритуальном хронотопе. В таком употреблении инъюнктив можно сравнить с гномическим настоящим временем, выражающим в русском языке наиболее общие, хорошо известные или «вневременные» истины / события: «физические тела притягивают друг друга», «солнце восходит на востоке», «русские не сдаются». Событие в инъюнктиве лежит как бы «вне» времени («Индра разбивает Вритру», «Ушас восходит на повозке с конями», «Агни возгорается и рассеивает мрак»), но при этом оно может обрамляться временными контекстами за счет других глагольных форм. Встречаются случаи, когда мифологическое событие упоминается как произошедшее некогда давно, затем инъюнктив его ставит «вне» времени, а впоследствии настоящее время и призыв к богам совершать это событие как бы вновь «актуализируют» его (РВ VI.20, IV.51 etc.). Также возможна «инъюнктивизация» контекста, при которой функцию инъюнктива берут на себя прошедшее и настоящее время, которые употребляются недифференцированно к моменту речи.

Разумеется, все эти детали не только плохо переводимы на европейские языки, в которых нет аналога инъюнктива, но и с трудом исследуемы (о ведийском инъюнктиве имеется несколько толстых монографий) — ввиду оторванности исследователя от культурного контекста. Стоит отметить, что использование специальных «нарративных» TAM-форм для мифов и легенд не является редкостью в языках мира, хотя стратегии сильно различаются: далеко не всегда «точка перехода» в пра-время или вечность связана с презентностью, «настоящим» временем (о глубинной «презентности» индоевропейского мировидения см. мою статью).

Мультикультурализм основывается на мононатурализме, — говорит Бруно Латур.

У вас может быть своя космология, свои боги, свой способ объяснять природные явления и устройство мира — словом, своя культура. Мы, конечно, всё это очень уважаем и ценим. Но в конечном итоге это лишь субъективная интерпретация реальности, красивая сказка. Мир же, то есть Природа — вещь единая и универсальная для всех, существующая независимо от этих сказок. И вот эту Природу по-настоящему понимаем только мы, западные люди модерна: у нас есть Наука и рациональное знание о физическом мире. Поэтому, обладая истинным знанием (а не ценностным и субъективным), мы допускаем существование множества взглядов-культур.

Единая и универсальная Природа (о который мы знаем благодаря науке) — финальный аргумент в любом споре. Апелляции к «естественному порядку», «законам природы» испокон веков использовались для оправдания любых политических взглядов и программ, а после производства модерновой Природы она становится инструментом для остановки любых политических обсуждений: это лишь ваши политические ценности, но закон Природы таков, поэтому отставить все пререкания — парламент не место для дискуссий.

Однако сегодня мы оказались в ситуации, когда концепт единой Природы перестаёт работать даже в своей колыбели. Для одного племени западных людей глобальный климатический кризис — реальность, подтверждённая не только строгими научными наблюдениями, но и личным ежедневным опытом. Для другого — лишь политическая уловка, заговор продажных учёных и активистов. Природа исчезает («Великий Пан умер»), вместе с тем, как выдыхается авторитет экспертов, выступающих посредниками между научным знанием и общественными ожиданиями.

Сама же модерновая дихотомия «Культура vs Природа» из политических нарративов не выветривается. Добрая часть как мэйнстримных, так и радикальных экологов призывает к тому, чтобы побыстрее оставить Природу в покое, избавить её от человека и его воздействия (Культуры): всё сокращать, меньше потреблять, вводить планетарный аскетизм, пока из другого лагеря продолжает доноситься старое-доброе бушевское “The American lifestyle is non-negotiable” и трамповское “Drill baby, drill!”.

Проблема в том, подчёркивает Латур, что наука-природа-технологии-политика настолько переплелись, что распутать их уже невозможно. А надежды радикалов на то, что «гордиев узел» можно взять и разрубить, например, на фоне глобального кризиса, как минимум не практичны (как пишет Де Бенуа, «предрекать катастрофы — это во многих отношениях лишь риторический прием, поскольку ничем не доказывается, что катастрофа приведёт к чему-то отличному от попросту... катастрофического результата»).

Логично, что распад мононатурализма ведёт и к кризису мультикультурализма, но это уже тема для отдельного разговора.

Иллюстрация: bebop.genesis.

В самом видео Панчень плавно подводит к тому, что искусственный интеллект в общем-то по качеству [потенциально] не уступает человеческому.

Это очень наивный и в то же время опасный взгляд на вещи.

На самом деле никто до конца не понимает как работает человеческий интеллект.

Я не буду вдаваться в тонкости вопроса о нейроцентризме [я бы даже назвал это нейрошовинизмом], но приведу лишь один показательный пример:

Чтобы научиться отличать, например, кошку от собаки, ИИ нужно сожрать огромное количество фотографий и сжечь много киловатт энергии. И никто не даст гарантий, что он поймёт, по какому признаку их надо различать: допустим, все фотографии сделанные в домах окажутся в его интерпретации собачками, а во дворе — кошечками, или наоборот, независимо от того, кто на них реально запечатлён.

А человеческому ребёнку достаточно один раз показать: «вот это — кошечкя, а это — собачкя». И всё. На всю жизнь запомнит и будет безошибочно определять.

Это то, что Шри Бхартрихари Ачарья называл пратьябхиджней ‘узнаванием, припоминанием’. Всякое знание (джняна) уже потенциально присутствует в сознании слушающего. И оно лишь косвенно актуализируется произречённой спхотой — лишённым внутренних членений, вечным и не имеющим временной длительности единством звука-смысла.

Пратьябхиджня возможна благодаря пратибхе ‘интуиции’, исходящей из Шабда-Брахмана, т.е. Сагуна-Брахмана или Парамашакти в аспекте шабды, звуковой вибрации и слова.

И человеческий ум, а точнее человеческая интуиция, способная представить, заподозрить нечто Иное, является самым элегантным доказательство бытия Парамашакти, а значит и Парамашивы (Ниргуна-Брахмана).

У человека есть пратихба.

А у машины её нету.

Вот в чём ключевое различие.

#размышления@finis_mundi

#НАрх_практика
#блаженні_маргінали

Не так давно відвідав табір "Екологічної Платформи", захват від цього досвіду важко передати словами.

Табір був місцем потойбіч сучасного світу, серед густих хащів та скель, він буквально був втіленою утопією, стрибком у дикунство.

Він зібрав насправді потужних людей - "безнадійно молодих, відчайдушних та нескорених" воїнів, поетів та ремісників (часто в одній особі). На крутих берегах степової річки утворилося колосальне перехрестя найрізноманітнішого досвіду: штурмів, еваків, сталкінгу по Зоні відчуження, волонтерства у прифронтовий зоні, лібертарної педагогіки, пермакультури, усіляких дієт і ремесел, навіть релігійних осяянь. Усе це обговорювалось і дискутувалося в неспинному потоці розмов за життя, філософію (здебільшого античну), анархізм та екологію, поміж змаганнями на найбільш "бородатий" чи похабний анекдот.

Учасники табору лазили по прямовисній скелі, билися на тренувальних ножах, вчилися якісно накладати турнікети й робити тампонаду, а також шукали стежки крізь хащі під дощем, змагалися із бурхливою течією на річкових порогах, імпровізували на музичних інструментах до пізнього вечора. З пісень найбільше запам'яталися гуртове "Любо, братці, любо" у відомій махновській версії, виспіваній Тарасом Житинським, і балада про вересовий мед. Між плановими активностями - збирання дров, приготування їжі (по черзі й всі разом, стихійно) та походи за водою вгору-вниз із чималими баклажками. Це відсікало будь-які форми "сурогатної діяльності", за Качинським, бо на них не залишалося ні часу, ні сил.

По табору нишпорили лисиці, ящірки, білки, хтось бачив змій, а під час скелелазіння всі мали чудову можливість роздивитися справжню ондатру, яка примостилася на річковому камені неподалік й "чілово", як хтось висловився, вилизувала свою шерсть, не звертаючи уваги на людей. Наші "дикуни" розривали землю в пошуках плодів дикої моркви (хто спочатку з них сміявся, мовляв, "закладки шукають", потім сам до них і приєднувався), збирали мелісу та м'яту й ще бозна-яке зілля.

Годі й казати, що атмосфера еко-табору дуже сильно відрізнялася від якого-небудь марксистського гуртка чи ліволіберального хіпстерського "воркшопу". Там був екзистенційний угар без жодного алкоголю та інших речовин, максимальна самоорганізація й царство спонтанності. Безумовно, таке слід повторювати й перетворити на головну анархістську подію року в Україні, поки колесо сансари не повернеться іншим своїм бочком, більш спиятливим для ясних революційних чинів.

#НАрх_мистецтво

Ще до еко-табору завдяки другу потрапив на камерний показ фільму "Фіуме або смерть!" (2025) хорватського режисера Ігоря Безиновича. Стрічка просто чарівна, загальним стилем нагадує "Лекцію 21" (2008) Алессандро Баріко. По суті, це фільм про зйомки фільму: документальні зйомки сучасного міста Рієка (історичного Фіуме), багата чорно-біла хроніка, кастинг акторів буквально з вуличних перехожих, історична реконструкція подій та "накладання" епох, що є однією з найцікавіших особливостей стрічки, адже ставить перед глядачем питання - "як це виглядало б зараз? чи можемо повторити?".

Якщо хтось не знає про республіку Фіуме 1919 року, то хід подій можна уявити за допомогою наступної історичної аналогії. Уявімо, що після перемоги над імперською Росією починається процес її розпаду, і Сергій Жадан з двома батальйонами "Хартії" захоплює умовний Ростов-на-Дону чи Краснодар з метою приєднати його до України - мовляв, це споконвічна козацька земля, чимало мешканців ще пам'ятають балачку (важливий нюанс: більша частина фільму знята "фіумською балачкою", напівзабутим діалектом італійської мови - чимось на кшталт кубанської говірки). До нього з усіх усюд линуть молоді комбатанти, тисячі українських юнаків, прагнучи до віднайденого краю свободи та поезії. Однак київська влада відмовляється анексувати цей край, побоюючись "міжнародної реакції"; згідно мирної угоди, тут має бути утворена "демілітаризована зона". Більше того, офіційний Київ організовує блокаду Ростова / Краснодара, проте загони Жадана налагоджують піратство і контрабанду, а також отримують фінансову допомогу від Ріната Ахметова, який хоче прибрати до своїх лап місцеві промислові потужності. Після року безрезультатних перемовин Жадан проголошує "Українську Кубанську Республіку", але завершується все тим, що регулярна українська армія штурмує місто, й після нетривалих боїв Жадан його полишає, повертається до Харкова й спокійно продовжує собі жити, тішачи своїх прихильниць фантасмагоричними історіями про "вільний Краснодар".

Власне, все це буквально відбулося у 1919-1920 роках на північному узбережжі Адріатики, на широкому пограниччі Італії та новоутвореного королівства південних слов'ян. Республіка Фіуме була сучасницею нашого Гуляйполя й Холодного Яру, а також радянської Баварії. На руїнах Європи яскраво сяяв калейдоскоп чудернацьких соціально-політичних експериментів, тисячі різноманітних дверей були прочинені навстіж у альтернативне майбутнє.

Республіка Фіуме була цілковито й повністю плодом авантюризму поета-ветерана Ґабріеле д'Аннунціо, військового льотчика Ґвідо Келлера, а також італійської молоді, що їх підтримала. Режим д'Аннунціо часто називають "передвісником фашизму", і це не безпідставно: після одного-єдиного невдалого референдуму він взагалі не намагався залучити самих фіумців до прийняття рішень; отримував гроші від італійських олігархів; плекав італійський націоналізм і навіть шовінізм відносно хорватів. З іншого боку, конституція Фіуме (Хартія Карнаро) була розроблена анархо-синдикалістом Альцесте де Амбрісом (і загалом відображала його погляди); режим був на диво терпимим до сексуальних меншин, плекав натуризм та поезію, буквально жив за рахунок піратства і був відкритим до всебічного соціального експериментаторства. Гранична естетизація політики, яку Вальтер Беньямін назвав чільною ознакою фашизму, ніяк не завадила анархістському мислителю Хакіму Бею захоплюватися республікою Фіуме й вважати її чудовим прикладом "тимчасової автономної зони". Як вірно він підмітив, "вечірка не зупинялася ні на хвилину" (що там по революціях, на яких можна танцювати?).

Надзвичайно дотепно виглядає поведінка перехожих і непрофесійних акторів у фільмі: більшість чоловіків, що грають полум'яних "ардіті", у наступних кадрах кажуть, мовляв, не хотіли б бути солдатами в реальному житті; якась стара пані кричить на юнака - "Навіщо ти нап'ялив це на себе? Тобі не пасує форма та гвинтівка! Ти маєш бути на дискотеці з дівчатами, а не оце все!"; з усіх акторів, відібраних на роль д'Аннунціо, найбільш харизматично та охоче його зіграв... звичайний сміттяр.

Усе це наштовхує на невтішні роздуми про умонастрої та екзистенційне становище нинішніх мешканців Європи (утім, нічого нового). За рахунок війни, від якої буцімто "усі втомилися", ми на Великому Степовому Фронтирі все ще зберігаємо ті прекрасні людські типажі, завдяки яким було можливим Гуляйполе, революційна Барселона - і, зрештою, Фіуме також.

Наостанок наведу один пункт "Хартії Карнаро" (конституції Фіуме), яка також найбільш відома тим, що окремий розділ у ній було присвячено музиці:

XIV. Є три тези, що мають перевагу над всіма іншими у провінції [республіці] та федеративних комунах [sic!].

1) Життя - це гарна штука. Доречно й правильно, щоб людина, яка відродилася у свободі, вела шляхетне та серйозне життя.

2) Справжній чоловік [муж, лат. vir] - це той, хто з дня у день присвячує свою мужність своїм побратимам.

3) Праця, якою б скромною та незрозумілою вона не була, якщо вона зроблена добре, додає світові краси.