мені снилась Анетта Антоненко👀

а які навкололітературні сни снились вам?))

Буремна вись
Емілі Джейн Бронте

моя оцінка:
5/5✨

Ідеальне чтиво під цю погоду. Книга похмура, тут мало чого можна знайти світлого та доброго.

Останнім часом я дуже полюбила читати про неприємних людей. Таких, щоб аж щелепа скреготала від їх вчинків. Якщо комусь хочеться чогось такого – то Буремна вись ідеально сюди пасує.
Маємо маленьке герметичне містечко, про яке не йтиме мова. Маємо красиву, але дуже мінливу природу, власне такий опис пасує і одній з головних героїнь – Кетрін старшій. Маємо дві сімʼї – Ерншо та Лінтони, та одного знайду Гіткліффа, якого усиновить патріарх Ерншо. Маємо покоївку, якій чомусь відомі всі таємниці, і від якої ми і дізнаємось всю історію. Чи надійна вона оповідачка? Не виглядає. Ну і маємо орендаря, якому покоївка все розповідає, але який тут у ролі споглядача, як і ми.

Спочатку ми знайомимось з Гіткліффом у вже доволі поважному віці. Він справляє враження людини, якій сильно до вподоби створювати неприємності іншим. Чи зміниться це враження? Так, посилиться! Його в маленькому віці знаходить найстарший Ерншо і всиновлює. Так виглядає, що його власні діти – Гіндлі та Кетрін, не цікавлять тата. Всю свою любов він віддає Гіткліффу, який вміло цим маніпулює на свою користь. Природньо, що Гіндлі починає його ненавидіти, а от Кетрін вбачає можливість розкрити всі вади свого характеру і бути прийнятою.
Він – садист, патологічний нарцис. Вона – гістріонна та нарцисична. У будь-якому садисті є частинка і від мазохістичного, а тому Гіткліфф ще десь отримує задоволення і від болю, що його приносить Кетрін. І ми спостерігаємо як вони рятують, а потім знущаються одне на одним. Класика садо-мазохістичних стосунків.
У цій історії щиро шкода тільки Едгара, який невротично закоханий в Кетрін, і тому намагається витримувати її вимоги та посаг у вигляді Гіткліффа.

Щодо Еллен, то я трохи посміювалась, що їй відомі всі таємниці. Всі їй звіряються та розповідають таємниці. Як оповідачка – вона не є надійною, і мені цікаво було б почитати цю історію зі сторони Едгара, або Гіндлі, наприклад.

Про всіх інших персонажів писати не буду – бо то будуть величезні спойлери, хіба скажу що персонаж Джозефа – надмірно релігійного та злого дворецького – це гарне викриття людей, які прикривають своєю побожністю паскудний характер.

Ще скажу, що мені сподобалось загравання з потойбіччям, натяки на привидів, але тільки натяки – дуже красиво!

І про оформлення книги – воно неймовірне. Проте маю одне зауваження, чомусь Гіткліфф на малюнку має той самий світлий колір шкіри, що й інші, а по тексту він сильно темніший, що не може не впливати на його розуміння його персонажа, адже тільки через це йому багато хто не довіряє і ображає.

Вцілому, читайте. Розкішна книга!
#відгук@nevpokiy

я давно не отримувала стільки задоволення від читання книги, чому ви приховували її від мене???🤨

що читаєте?
показуйте!

Глибокий сон – Чендлера відчувається приблизно так..
ця атмосфера прекрасно заколисує)
читали?

хто ще замість того щоб читати, шукає ті лимони?))
скільки вже маєте?

— Хай там як, Ланселоте, — говорила вона, — а мені-то відома твоя значно сумніша пригода з вином, коли ми вечеряли в містера Сікссміта
і ти наполягав, що маєш сказати добраніч кожнісінькій курці. Ти тоді подався надвір, повитягав їх усіх із курника, вони від тебе повтікали, розбіглися по околиці, і половину потім вполював лис. Я ще ніколи не бачила, щоб Антуанетта так на тебе сердилася.

ну як не любити цю книгу?)

дочитала Стрейнджа і м-ра Норрелла і дивлюсь тепер серіал по цій книзі

як же я тебе розумію, м-р Норрелл😄

Джонатан Стрейндж & м-р Норрелл
Сюзанна Кларк

моя оцінка:
5/5✨

Маю честь визнати, що охоче читаю романи. Це розвага й заняття, яке приносить мені найбільше задоволення. Сядеш собі біля каміна й мчиш навколо світу. Одна-дві сторінки, і вас уже спіткали щонайжахливіші небезпеки; вас розвеселило найстрокатіше багатство людської вигадки; ви встигли засмутитися, порадіти й піднестися духом. А вже наступної миті чутно, як слуга несе чай, і ось ви знову вже сам свій, сьорбаєте чай і якнайспокійніше їсте грінки.

По-перше, це красиво. Текст дуже вишуканий та багатий. Авторка помістила на перший план ландшафт Англії, дала силу небу, горам і струмкам, і це тільки підсилює відчуття магії в книзі, та і поза книгою. Здається, глянеш за вікно, а там чарівний вітер зворохобить простір і утне якусь химерну витівку.

Сюзанна Кларк написала свою книгу імітуючи стиль Джейн Остін. З цього вийшов такий собі вікторіанський роман про двох магів, про Англію та джентельменів, шанованих і не дуже. Жіночих персонажів тут доволі мало, але ті які є – мені дуже до вподоби. Особливо леді Поул, з її запалом та потужною життєвою енергією, яку не вдається спустошити навіть лихою магією. Її погляд на чарівників, в кінці книги, є чітким і викриваючим, хоча і занадто однобоким.

Стрейндж і м-р Норрелл відкриваються протягом всіх 800+ сторінок. Так, що вони за люди, ми розуміємо доволі рано, але їх характери доповнюються і стають дедалі складнішими. Що цікаво, вони самі бачать свої вади, і не цураються своїх некрасивих сторін.
Мені було шкода, що в кінці вони роблять такий собі шизоїдний відхід до повної ізоляції від людей і від своїх почуттів.

По сюжету, Норреллу важить відновити репутацію практичної магії в Англії. Причому найбільш важливим для нього є не допустити появу інших магів (з назви книги можна зрозуміти що на м-ра Норрелла чекає провал у цьому). Його ідея – це допомогти парламенту у війні проти Наполеона, тоді всі визнають могутність мага та важливість його здібностей. І про війну тут йтимитесь, проте більше як про екшн. Хоча деякі пасажі глибоко врізались мені в болюче:

У Ватерлоо при штабі Веллінґтона того вечора накрили стіл на сорок чи пʼятдесят людей. Та коли настав час, вечеряти явились тільки троє: сам герцог, генерал Алава (іспанський аташе) та Стрейндж. Варто було дверям відчинитись, герцог щораз повертався глянути, чи не йде котрийсь із його друзів, живий і здоровий; та нікого не було.

Стрейндж зʼявляється в другому томі, на позір він зовсім не схожий на Норрелла. Він займається магією більше в своє задоволення, а не для возвеличення. А потім вже від великої потреби. Так, йому теж хочеться бути найвеличнішим магом своєї доби, і він дуже високої про себе думки. Але в ньому набагато більше є живого, спочатку. Пристрасті. Та з часом він стає все більше схожим на м-ра Норрелла, і ця частина історії далась мені емоційно найскладніше. Мені завжди дуже шкода, коли в людині меншає людське.

Аж до сьогодні він ніколи не замислювався над тим, що магія відмежовує його від інших людей. І от зараз він зазирнув наче в якусь виворотку. Він не міг позбутися кошмарного відчуття, немовби світ навколо нього старішає, і все найкраще, що в ньому є, — сміх, любов, невинність — безповоротно йде кудись у минуле.

Найкраще для мене в цій книзі – це сама магія. Те як вона описана. В неї легко повірити, і можна перенестись в дитинство, в час коли ще не було чіткої складної реальності. Тобто складна реальність була, але сприйняття було розмальоване ілюзіями та чарівливими уявленнями. Можна було варити зілля з листя та квітів у дворі і гратись у «Всі жінки відьми» так, ніби ця вигадана дійсність справді існувала.

Я отримала неймовірне задоволення від книги і щиро рекомендую до прочитання в осінньо-зимовий час!

в коментарях бонус – фото з процесу прочитання роману та написання відгуку

#відгук@nevpokiy