1940 рік. Мексиканський 🇲🇽 фотограф Енріке Діас зафіксував жінку, яка спокутує свої гріхи під час паломництва до санктуарію Діви Сан-Хуан-де-лос-Лагос у штаті Халіско.
Обличчя сховане під тканиною, на голові — терновий вінець, а на грудях — листок кактуса.

📷 «Парад мучеництва» (El Desfile del Martirio), бл. 1940.
Фото: Enrique Díaz.

📘 Йоганнес Фабіан "Час та Інший: як антропологія творить свій об’єкт" (1983)

Ця праця німецько-бельгійського антрополога Йоганнеса Фабіана стала одним із найвпливовіших текстів теоретичної антропології другої половини XX ст. Автор здійснює глибоку епістемологічну критику дисципліни, доводячи, що антропологічне знання формується через заперечення співчасності — тобто через уявлення, ніби народи, які досліджуються, належать до “іншого часу”.
Антрополог, перебуваючи в сучасності, описує Іншого як такого, що ще “не дійшов” до неї: живе “раніше”, “до цивілізації”, “у минулому людства”. Ця темпоралізація відмінності перетворює різницю культур на часову ієрархію, де знання і влада взаємопідсилюють одне одного.
Фабіан наголошує: етнографічна взаємодія завжди є співприсутністю у спільному теперішньому. Ігнорування цього факту означає не лише методологічну, а й етичну помилку.
"Time and the Other" — це спроба переосмислити саму можливість пізнання Іншого без часової відстані, у діалозі, що визнає рівність у часі.

​​Свято Дівалі по своїй вчорашній кульмінації триває, а оскільки воно асоціюється з богинею Лакшмі, не гріх розповісти про те, як вона вплинула на релігію багатьох африканських народів у Західній, Центральній й навіть у частині Південної Африки. Йдеться про дуже популярну на континенті богиню Мамі Вату, яка виникла під упливом індійської богині Лакшмі. Хоча, це не можна вважати істиною в останній інстанції, бо існують також гіпотези, що Мамі Вата з’явилася під впливом європейських русалок. Менше з тим.

Американський вчений-антрополог і мистецтвознавець Генрі Древал з’ясував, що ще перед Першою світовою війною західноафриканське узбережжя почали заселяти індійські купці з Ґуджарату. У них як у вайш’їв найшанованішою богинею була, звісно ж, Лакшмі – богиня матеріального та духовного процвітання. Вони мали свої купецькі ритуали, пов’язані з богинею – наприклад, клали на вівтар бухгалтерські книги для благословення, або ж робили на Дівалі глиняні фігурки богині. Кажуть, що такі ж ритуали застосовують прихильники Мамі Вати, яка є богинею водної стихії й атрибутом якої є змія. Той самий Гревал пише, що у неї є супутник – Німайо, у якого одна рука складена в якійсь індійській мудрі, а сам він сидить в позі лотоса. Мені поки не вдалося знайти, як він виглядає. Сама ж богиня зображується або як жінка, або як русалка, яка тримає обома руками змію.  

У селах Західної Африки її вважають індуїстським духом, а не місцевим. Також її сучасні прихильники вважають її богинею готівкової економіки та модернізації, що також свідчить на користь її походження від Лакшмі.

Невідомий майстер
Мамі Вата
Нігерія, народ ігбо
1950-ті рр.

Ілюстрація вистави мага Філідора (Phylidor) із афіші 1791 року.
Його походження оповите таємницею: припускають, що він узяв своє сценічне ім’я на честь французького композитора й шахового майстра Франсуа-Андре Данікана Філідора — і навіть вважали його небожем цього відомого музиканта.
Філідор здобув репутацію «людини з надзвичайними здібностями».
За легендою, до нього звернулася пані, в якої вкрали одяг. Маг відповів, що зробить життя злодія нестерпним, якщо речі не повернуть до ранку. Жінка передала це своїм слугам — і вже наступного дня одяг дивом повернувся на місце.
Іншого разу Філідор переконав перукаря, що зняв власну голову, щоб краще її поголити. Насправді ж він просто використав воскову копію — і залишив очевидців у повному здивуванні.

Серед гір і лісів південної та західної Туреччини 🇹🇷 живе замкнена спільнота, яку рідко згадують навіть у самій країні. Їх називають тахтаджи — буквально «ті, що працюють із деревом» (від tahta — «дерево, дошка» + суфікс занять -cı). Історично вони мешкали в лісистих районах Егейського та Середземноморського регіонів — насамперед у Таврських горах і на їхніх відрогах (сучасні провінції Мерсін, Анталія, Мугла, Айдин, Ізмір, Маніса, Баликесір, Чанаккале). Професія теслярів і лісорубів формувала не лише економічний уклад, а й спосіб життя й уявлення про світ, тісно пов’язані з природним середовищем.
Тахтаджи — алевітська (алеві-бекташійська) група туркменського походження; у дослідженнях їх часто описують як окрему підгрупу алевітів із власними локальними традиціями. Вони виводять своє походження від огузьких/туркменських племінних ліній; у наукових і публіцистичних джерелах згадуються також зв’язки з історією кочування в Анатолії та кизилбаш спільнотами. Відмінна риса громади — глибокий зв’язок ремесла й релігії: сама назва «тахтаджи» походить від деревопереробних занять, а дерево, ліс і гора стають елементами їхнього символічного світу та ритуальної уяви.
Їхні обряди відрізняються від звичних для Туреччини сунітського ісламу практик. Тахтаджи моляться не в мечетях, а під час джемів — спільних духовних зібрань, які мають форму ритуально-етичної асамблеї з музикою (баґлама), співом, оповідями, танцем (семах) і спільною трапезою. Джеми відбуваються у джемеві та мають виразну спільнотну, ініціаційну й примирливу функції. Обрядами керують деде — духовні провідники, чия легітимність пов’язана з очак-лініями (визнаними «родами вогнища»), що є характерною рисою алевітської системи релігійного авторитету. У численних описах зафіксовано локальні варіанти ритуалу — вікову ієрархію, символічні напої та страви, — які утверджують ідею єдності людини, громади й природи.
Протягом XX століття спосіб життя спільноти зазнав значних змін: від сезонних міграцій лісових артілей і часткової ізоляції — до осілості та активної міграції до міст у 1970-х роках. Водночас у низці сіл Егейського узбережжя й досі існують тахтаджийські етнографічні музеї та культурні ініціативи, покликані зберегти пам’ять про ремесла, ритуальні предмети та повсякденне життя. Один із найвідоміших — музей у Таhtakuşlar поблизу Едреміта, що став осередком документування цієї традиції. Так «дерево і праця» залишаються осердям ідентичності тахтаджи — тепер уже в режимі культурної пам’яті.
Соціальна дистанція тахтаджи від більшості населення пояснюється не стільки «відмовою від контактів із державою», скільки історичною маргіналізацією алевітів і географією їхнього життя — у лісах та горах, — що разом сприяло збереженню локальних релігійних форм і ремісничих традицій. Дослідження фіксують також ендогамні тенденції та певні напруження у шлюбних стратегіях між різними групами, навіть усередині самого алевітського поля. Ці бар’єри частково послабилися під впливом міграцій до Європи та процесів урбанізації в другій половині XX століття.
Сьогодні тахтаджи — один із небагатьох культурних світів Анатолії, у якому релігійна традиція нерозривно поєднана з ремеслом і ландшафтом. Їхні джеми, пісні та легенди нагадують: релігія не завжди потребує храму; віра може існувати як жива взаємність між людиною, громадою та природою, що народжується у спільній праці, співі й пам’яті про рід. Так «релігія дерева і праці» постає не метафорою, а способом бути у світі, який протягом століть формувався в тіні соснових лісів Егейського та Середземноморського узбережжя.

Угорські 🇭🇺 традиційні маски, бл. 1928 р.

📷: Рудольф Балог
Фото з архівів Алінарі, Флоренція.

Ексовото з Альпійського регіону, розпис на сосновій дошці, 1824 р.

У християнській традиції ексвото-ікони або вотативні картини присвячували святому як подяку за зцілення після хвороби, визволення зі складної ситуації чи отримання божественної допомоги. Такі зображення зазвичай вішали на стінах каплиць або церков.

На цій картині зображено хвору людину в ліжку, а над нею — Христа Чоловіка скорбот, або Imago Pietatis — один із найпоширеніших образів європейського християнського мистецтва XIX століття. Цей іконографічний тип походить із біблійного вислову vir dolorum («чоловік болю», Ісая 53:3) і символізує страждання, милосердя та співчуття людському горю.

Каванабе Кьосай, «Скелет вправляється в мистецтві ікебани», XIX століття. Зі збірки Меморіального музею Каванабе Кьосая, префектура Сайтама, Японія 🇯🇵

Хто такі шамани — містичні провідники між світами чи звичайні практики з глибоким знанням людської психіки? Звідки походить саме слово «шаман» і чому воно стало універсальним для опису різних духовних практик — від Сибіру до Амазонії?

🌒 У новому випуску подкасту «Пороблено» говоримо з релігієзнавцем Віталієм Щепанським — кандидатом філософських наук і автором телеграм-каналу «Обранці духів» @obranciduchiv.

🌒 Розбираємо, як шамани спілкуються з духами, чому для цього потрібні гриби, тютюн чи таємничі напої та як українські етнографи ще у XVIII столітті описували подібні практики.

🌒 Чи можна наших мольфарів назвати українськими шаманами?
🌒 Чому шаманізм став частиною політики й пропаганди?
🌒 Навіщо тиранам криваві ванни з оленячих рогів і чи справді існують "відьми путіна"?

Вмикайте новий епізод, щоб почути про острівці європейського шаманізму і дізнатися, в якому романі українського класика є описи шаманських ритуалів:

https://www.youtube.com/watch?v=oz3MC1iAoNk

🌒 Серед коментарів під відео розігруємо книжку мандрівних нарисів польського письменника Фердинанда Оссендовського “Тінь похмурого сходу”, яку переклав Віталій Щепанський. У книзі розповідається про повсякденне життя росіян кінця XIX і початку ХХ ст. з численними описами релігійних рухів, ритуалів та уявлень про шаманів

Африка в музеї Ханенків: виставка, яка ламає оптики

Нещодавно побував на виставці «Африка Директ» (а ще вийшов каталог з такою назвою, дуже крутий) у музеї Ханенків — події, яку співкурує моя добра подруга Юля Філь (вона веде чудовий канал @DyvoIndiya). Це справді крутий проєкт, що відкриває Українському глядачу континент, про який ми, відверто кажучи, знаємо вкрай мало. І йдеться не лише про мистецтво, а про культурне багатоголосся, ритуали, вірування — про Африку поза колоніальними кліше.
Мене особливо зачепили кілька артефактів: магічний сувій і хрест із Ефіопії, посудина для викликання дощу, алтарні статуї, пов’язані з жертвопринесеннями. Мабуть тут суто моя оптика вже професійна 🙂
Виставку супроводжують і події, які розширюють контекст. Зокрема, лекція Бенедикт Савуа про деколонізацію музеїв — одну з найавторитетніших тем сьогодні у світі. І це лише початок: далі обіцяють ще низку дискусій та зустрічей.
Про виставку вже пише The Guardian, і це не випадково: Київ поступово стає частиною глобальної розмови про те, як ми дивимось на інші культури — не зверхньо, не екзотизуючи, а з повагою до їхнього власного голосу.
Рекомендую відвідати.