🪞Темна сторона емпатії

Ми звикли сприймати емпатію як безумовне добро — здатність відчути іншого, зрозуміти, співпережити. Але антропологи Нільс Бубандт і Ране Віллерслев у книзі The Dark Side of Empathy (Cambridge University Press, 2022) пропонують радикально інше бачення. Вони показують, що емпатія може бути не лише актом любові, а й актом влади, не лише мостом між людьми, а й способом проникнення, контролю, навіть насильства.
У різних культурах — від Амазонії до Сибіру — емпатія має іншу вагу. Шаман, який входить у тіло духу чи тварини, робить це не з милосердя, а з необхідності впливу. Мисливець, який мислить як олень, розуміє його, щоб убити. У цих світах емпатія — це не психологічна риса, а форма сили, небезпечна технологія зв’язку між істотами. Вона дає змогу перейти межу між світами — людським, тваринним, духовним — але завжди з ризиком втратити себе у чужому.
Бубандт і Віллерслев називають це темним гуманізмом. Вони попереджають: емпатія — не протилежність насильству, вона може бути його умовою. Той, хто найглибше відчуває іншого, здатен і найточніше завдати болю. У цьому сенсі емпатія — це не моральна чистота, а випробування. Вона вимагає відповідальності, бо кожне «я тебе розумію» — це вторгнення у межі іншої свідомості.
Автори трактують емпатію як онтологічну технологію — універсальний механізм зв’язку, який діє в усьому: у шаманському камланні, у політичній маніпуляції, у слуханні лісу, у цифрових алгоритмах, що вчаться розпізнавати наші емоції. Вона завжди амбівалентна: може зцілювати або поневолювати, поєднувати або спустошувати.
Це — антропологія уразливості. Емпатія постає не як м’якість, а як стан відкритості перед світом, де будь-яке розуміння передбачає ризик, а будь-який зв’язок — втрату частини себе. Люди, тварини, духи, машини — усі залучені до цієї складної гри відчуттів і відгуків, де межі між «я» і «іншим» постійно зсуваються.
Емпатія — це не лише міст, а й лезо. Вона з’єднує нас, але може розрізати глибше, ніж будь-яке непорозуміння.
https://www.youtube.com/watch?v=gOrigHBoAMU

🪶 Nils Bubandt & Rane Willerslev, The Dark Side of Empathy (Cambridge University Press, 2022)

ДГАММАЧАККАППАВАТТАНА-СУТТА / ПЕРЕКЛАД З ПАЛІ, ВСТУПНА СТАТТЯ ТА КОМЕНТАРІ М. О. БАРКОВСЬКОГО

Пропонуємо читачеві український переклад “Дгаммачаккаппаваттана-сутти” – одного з найвизначніших текстів раннього буддійського канону. Ця сутта, що традиційно вважається першою промовою Будди після його просвітлення, знаменує собою фундамент його вчення.
Важко переоцінити значення цього тексту для вивчення витоків буддійської думки і практики. У тексті викладено фундаментальну структуру буддійського віровчення, представлено чотири шляхетні істини та шляхетний восьмишлях, які стали основою усіх буддійських традицій. Провідні буддійські вчені та коментатори (як у давнину, як-от Буддгагоса, так і в сучасному академічному середовищі) аналізували, інтерпретували та обговорювали текстові варіації та доктринальні імплікації цієї сутти.

Двоє монахів співають мантри біля овоо в Східному Уджимчинському хошуні, Внутрішня Монголія, Китай 🇨🇳, у 1998 році.

На нашому каналі вийшло нове науково-пізнавальне відео. Будемо вдячні за лайки, перегляди і коментарі.

Віра Бахаї – релігія, що прагне об’єднати людство та всі релігії світу

https://youtu.be/ygZgxbWUtwc

🕯️ Посвята оркнейських відьом. Запис з XIX століття

У 1880 році фольклорист Волтер Треїлл Деннісон, записуючи швидко зникаючі традиції острова Сандей (архіпелаг Оркней, Шотландія), зафіксував один із обрядів — ритуал посвяти у відьми.

🔮 За описом Деннісона, ритуал проводився в повний місяць опівночі на пустельному пляжі.
Жінка, що прагнула набути сили, повинна була тричі обернутися проти сонця і лягти на вологий пісок під час відпливу.
Вона клала камені поруч із руками та ногами, а ще три — на голову, серце і груди.
Потім, лежачи нерухомо, виголошувала заклинання:

«О, Володарю всього злого,
Прийди, наповни мене силою чарів!
Я служитиму з усердям —
Трау, забери мене, якщо згрішу!
Трау, забери мене, якщо полечу!
Трау, забери мене, коли не зможу!
Прийди зараз і візьми мене всю —
Візьми легені, печінку, органи й ноги,
Візьми мене, візьми мене зараз, кажу!
Від брів до п’ят — усе моє тіло,
Візьми волосся, шкіру, серце, мозок, плоть, кров і кістки —
Візьми все, що між сімома каменями,
В ім’я Великої Темної Відьми!»

Після цього треба було мовчки лежати, потім обережно повернутися на лівий бік, підвестися й кинути камені у воду, промовляючи прокляття над кожним із них.

Деякі дослідники, зокрема Гʼю Марвік, вважали, що цей обряд не має нічого спільного з сатанинськими культами.
Такі елементи, як пляж під час відпливу, поворот проти сонця та розташування каменів, свідчать про давнє язичницьке походження ритуалу, глибоко вкорінене в оркнейському фольклорі.

Деякі фрази, що звучать «зловісно», ймовірно, з’явилися пізніше — щоб надати обряду «демонічного» відтінку.
Насправді заклинання звертається не до Диявола, а до «muckle black Wallowa» — загадкової постаті, яку Марвік пов’язував не з християнським Сатаною, а зі староскандинавським словом völva — провидиця, відьма, носійка давнього знання.

🌑 Таким чином, «заклинання оркнейських відьом» — це відгомін стародавньої магічної традиції, де темрява не є злом, а лише обрядом переходу — шляхом до сили, знання і зв’язку з первісними силами природи.

📜 Джерело: W. Traill Dennison, The Folk-Lore of the Orkney and Shetland Islands (1880); H. Marwick, Orkney Norn Traditions (1929).

Мольфар — у гуцульській традиції це людина, якій приписують надприродні здібності: вона лікує, керує погодою, знімає або накладає закляття, вступає у контакт із духами природи та небесними силами. Етимологічно поняття мольфар може сягати латинського виразу malus facere — «чинити зло», від якого походить середньовічне maleficium — «чаклунство, зла дія». Далі це слово могло трансформуватися через італійське malfare, румунське (волоське) malefar і набути місцевої карпатської форми мольфар.
У XIV–XVII століттях у Карпатах відбувалася активна волоська колонізація — переселення пастухів-волохів (предків сучасних румунів) у верхів’я Тиси, Пруту й Черемошу. Разом із господарськими навичками — вівчарством, сироварінням, тваринництвом — вони принесли у гірський регіон власні магічно-релігійні уявлення, що поступово злилися з місцевою слов’янською традицією. Цей культурний обмін сприяв формуванню синкретичного типу народної магії, який зберігся в образі гуцульського мольфара.
Тісні культурні контакти підтримувалися також між українською та румунською частинами Гуцульщини. Найпівденніші гуцульські громади розташовані нині на території повіту Марамуреш (Румунія) — по обидва боки річки Тиса. Тут і сьогодні живуть українці-гуцули, які зберігають архаїчні елементи мови, обрядовості й народної магії, подібні до тих, що побутують у гірських районах Івано-Франківщини та Буковини.
У більшості етнографічних джерел ХІХ — початку ХХ століття мольфар постає як амбівалентна, але переважно небезпечна постать. Йому приписували здатність керувати погодою, наслати град або бурю, «зробити зло словом», заподіяти хворобу чи смерть. Такий мольфар — не стільки цілитель, скільки володар стихій, котрий стоїть поза моральним кодексом громади. У фольклорних оповідях він часто наближається до образу «злого чарівника» або «відьмака», що виявляє тісний зв’язок із середньовічною європейською традицією maleficium.
Однак з 1990-х років образ мольфара зазнає суттєвої реінтерпретації. Під впливом популярної культури, публікацій езотеричного спрямування та неошаманських течій з’являється новий, позитивно забарвлений тип мольфара — «мудреця Карпат», цілителя, охоронця природи і носія прадавнього знання. Цю трансформацію сприяли, зокрема, постать мольфара Нечая (Михайла Нечая), який став відомим у 1990-х роках як символ «карпатського шаманізму» і сам себе ототожнював з шаманами, а також твори Громовиці Бердник, де мольфар постає як духовний провідник, що втілює ідеї гармонії з природою, енергетичного балансу та національної духовності.
У цій новій інтерпретації мольфар стає частиною неошаманського та нью-ейджівського дискурсу, де давні народні уявлення переосмислюються в контексті глобальної поширеності ідей «енергій», «космічного знання» й «єдності людини з природою». Таким чином, традиційний мольфар — амбівалентний і потенційно небезпечний персонаж — у сучасному культурному просторі перетворюється на медіатора між стародавньою духовністю й сучасною езотеричною свідомістю.

​У суботу 18 жовтня о 16:00 в Експериментальній студії відкриється «Переклад голосів лісу». у Dnipro Center for Contemporary Culture.

Це виставковий проєкт Остапа Богославця, наукового співробітника відділу мікології Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України.

Остап родом з міста Надвірна Івано-Франківської області, де розташований лісовий масив, різноманіття грибів якого він вивчав протягом багатьох років. З цим же лісом він зростав, запамʼятавши кожну оглядову точку, стежку, напис на дереві.

Маючи на меті розповісти історію про рідний ліс, Остап обирає найбільш цікавий для себе спосіб — озвучити історії життя тих нелюдських агентів, що населяють цей простір.

Автор бачить себе перекладачем — використовуючи наукові методології дослідження дереворуйнівних грибів, він розповідає про розпад, без якого неможливе народження нового, про надзвичайну крихкість одних видів та силу інших, про невидимі та незворотні процеси втрати різноманіття живого.

Кураторка: Діана Халілова.

Виставка триватиме до 8 листопада включно. Графік роботи: вівторок-середа 12:00-19:00.

Вхід вільний.

Експериментальна студія — простір на 2 поверсі DCCC, де проходять події з фокусом на експериментальних практиках та роботі з молодими митцями.