Ми пили чай.
До кафе зайшов чоловік у військовому кітелі. Я не одразу помітив, що він на милиці. Був якийсь непомітний, наче обтяжувався тим, що займає собою простір. Крім, мене, здається, на його присутність ніхто не звернув уваги. Щось тихо сказав офіціанту. Пішов до вбиральні.

Ми допили чай.
Чоловік підійшов до столику, і зніяковіло привітався. Вийшли на вулицю. Чоловік спитав, де найближчі маршрутки до Києва. А потім – чи немає у нас трохи гривень. Йому дуже соромно, що просить. Але він не бачив жінку півроку, втік із госпіталя, і дуже хоче з’їздити до неї.

Я вийняв із кишені всю готівку. Було якраз на маршрутку до Києва і назад. Він відмовлявся, несміливо, так, як і говорив. Сказав, що то багато, він ще в когось попросить. Я відповів, що це найменше, що можу зробити для того, який за нас воює. Спитав, чи можу його зняти на пам’ять.

Непомітний чоловік пішов, тихо ковзаючи милицею по калюжам.

Сьогодні день захисників і захисниць України. Не забуваємо, що ці часто непомітні люди тримають нас.

Moritz von Schwind's
Katzensymphonie, 1868