Я вдивляюся в очі тих, хто повернувся з полону.
Там безкінечний біль.
Там тиша, глибша за крик.
Але там немає страху.
Там - метал. Там - шлях до дому.
Там безмежна воля.
І саме тому ми переможемо.

Сміх — це не просто емоція. Це напрямок душі.

У пеклі теж будуть сміятись.
Сміхом хриплим, сдавленим, злісним.
Сміхом, що рве легені й душу.
Сміхом, який звучить не від радості — а від порожнечі, знущання і втоми від себе самого.

На сцені — старі потворні клоуни з вічного "95 кварталу".
Гарно вмонтовані в пекельну програму.
Поруч — Задорнов у ролі архікоміка для тупих.
Все за сценарієм: одна і та ж гнила жартівлива блювотина з вічним присмаком гордині, насмішки, презирства.
А глядачі — приклеєні демонами до крісел. І ржуть.
Не тому, що смішно. А тому що іншого вже не лишилось.

Це — сміх без свободи.
Сміх, який не рятує, а мучить.
Сміх, який звучить із гнилих вуст, і нічого не будує.

А в Раю — теж буде сміх.
І, можливо, саме з нього все й почнеться.
Сміх вільний.
Сміх ясний.

Сміх апостола Павла, коли він згадуватиме, як його били камінням, а він дякував Богові.
Сміх Марії, коли маленький Ісус сказав перше: "мама".
Сміх друзів Божих, які пройшли через вогонь і воду — і нарешті побачили Світло.

Бо істинний сміх — це дихання свободи.
Це коли нічого не треба доводити.
Це коли ти не над кимось, а з кимось.
Це коли ти — вдома.

І правда в тому, що і пекло, і Рай — починаються тут.
З того, як ми сміємося.

Можна сміятися з людей.
А можна — разом з Богом.
Бо і Він теж сміється.