За тридцять років ми встигли створити чимало міфів про себе. У більшості своїй вони покликані пояснити, чому ми ні в чому не винуваті.
 
“Влада узурпована”. З цим аргументом можна погодитися, якщо йдеться про зовнішню окупацію. Коли вашу архітектуру вибудовує чужа держава. Коли місцеві мешканці не визначають теперішнє й майбутнє своєї країни. Але з 91-го року Україна – це країна конкурентних виборів. Кожен наступний український президент перемагав, розкритикувавши попереднього. Щоразу суспільний запит на зміну влади реалізовувався. Там, де влада узурпована, такого не буває.
 
“Олігархи все вирішують”. Олігархи з’явилися вже після здобуття країною незалежності. Вони – діло рук самих українців. Наших дій і нашої бездіяльності. Нашої наївності, інертності й кепської поінформованості щодо нормальних правил гри. Слабкі інститути, політична корупція, “договорняки” – усе це вможливилося тільки тому, що країну приватизували ті, кому всі решта дозволили це зробити. Та й по тому.
 
“Люди кращі, ніж еліти”. Подивіться соціологію. Якщо еліти аж такі погані, то чому за них і далі голосують? Хтось скаже, що в будь-якому соцопитуванні є частка тих, хто не має свого кандидата серед запропонованих. Але чому тоді цей попит не породжує пропозицію? Якщо ніхто не хоче йти в політику – в парламенті сидять пройдисвіти. Якщо українці обирають серцем – з електорального попелу відроджуватимуться популісти. Врешті-решт, хто винен у тім, що реальний реформаторський порядок денний здатен зібрати 10% голосів? Хто винен, що реформи для обивателя – це “націоналізація”, “зниження цін” та “підвищення пенсій”?
 
“Я не при ділах”. Звинуватити іншого – дуже зручно. Не тільки тому, що дозволяє приміряти біле пальто. Це зручно ще й тому, що створює ілюзію працездатності легких рішень. Мовляв, якщо проблема не в нас, а в них, то достатньо лише замінити “їх”. Значно простіше, ніж змінитися самому, еге ж? Але хто сказав, що ротація в умовах нинішнього обивательського запиту породить кардинально іншу політичну пропозицію?
 
“Влада мене не спитала, коли...” Хочеться поцікавитись, а питання мобілізації держава теж має розв’язувати шляхом загального консенсусу? Сама система представницької демократії передбачає, що на виборах ви делегуєте комусь повноваження, а не ухвалюєте рішення з кожного конкретного питання в режимі прямого ефіру. Так, це не означає, що у підсумку всі задоволені. Та електоральні цикли існують для того, щоб продовжувати мандат можновладцям або передавати його комусь іще, якщо попередники не впоралися.
 
“Я не збираюся брати відповідальність за інших”. Так, звісно, кожен сам визначає свою сферу відповідальності. Хтось обмежується власною квартирою, хтось додає ще й сходовий майданчик. А хтось волонтерить, записується в добровольці, вдається до активізму. Між крайнощами – безмежна кількість проміжних варіантів. Кожен обирає по собі. Та човен все одно спільний. І наслідки від дій та бездіяльності розподіляються пропорційно між усіма.
 
“Я – поза політикою”. Поза політикою бути неможливо. Навіть якщо ви не ходите на вибори, то це означає тільки те, що ви делегуєте свої права тим, хто на них ходить. Ви не виносите себе за дужки, ви просто передаєте своє право визначати майбутнє іншим. І ваша відповідальність від вашої бездіяльності нікуди не щезає. Ви просто наперед погодилися з чужим вибором вашого майбутнього.
 
“У нас погана держава”. Країна – це територія. Держава – це система взаємин між людьми, які живуть на цій території. Якщо взаємини погані – хто в цьому винен?
 
Отже, одні котять цей світ. Інші біжать поруч й кричать: “Боже, куди ж він котиться?!”. Кожному своє.
 
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/elektronna-knyha-dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Майстер-клас від Трампа.

Що робити, якщо ти нарешті зрозумів, що на світі справді є люди, які хочуть тебе справді вбити?

Призначити віце-президентом такого їбонутого чорта, щоб усі, хто захоче тебе вбити розуміли, що вони приводять до влади повний абсолютний пиздець.

В армії є чіткий критерій поганого командира. Він боїться брати на себе відповідальність.
 
Взагалі командири бувають різними. Вони відрізняються досвідом, манерою спілкування, ставленням до підлеглих. З усіма цими особливостями можна ужитися. Крім однієї — коли командир перекидає відповідальність на інших.
 
Війна — простір непопулярних рішень. Більшість процесів тут пов’язані з ризиком і витратами. Ніхто не гарантує, що прийняте рішення виявиться оптимальним. Ніхто не обіцяє, що віддане розпорядження призведе до хепі-енду. А тому дуже важливо відчувати, що нагорі є люди, готові не тільки брати на себе відповідальність, а й нести її — коли щось піде не так.
 
Так от. Мені здається: на рівні країни у нас відчутний дефіцит командирів.
 
Приклад перший. Армії потрібні люди. Когось ранять, когось списують, у бригадах зростає некомплект. Ті, хто хотів стати добровольцями — вже давно в ЗСУ. Мобілізація в наших умовах не може бути популярним процесом, а тому головне питання звучить просто: наскільки справедливою вона буде у своїй непопулярності.
 
Єдиний вихід — це коли держава запроваджує єдині правила для всіх і потім жорстко стежить за їх виконанням. Актуальні бази даних для ТЦК. Онлайн-кабінети та електронні повістки. Невідворотність покарання для тих, хто вирішив заднім числом переписати свій соціальний контракт із державою. Висока пропускна спроможність ТЦК — і відповідальність для тих воєнкомів і ВЛК, що вирішили ловити рибу в хвилі загальної мобілізації.
 
Замість цього всі гілки влади змагаються у спробах перекинути непопулярну тему одна на одну. Процес, за який ніхто не хоче брати на себе відповідальність, покривається метастазами. Замість цивілізованої мобілізації — бусифікація. Замість невідворотності покарання — заплутана багатоступенева система з лазівками. Замість електронного обліку — паперова археологія. Армія не отримує достатньо нових сил і війну тягнуть на собі виснажені люди, що прийшли у 2022-му.
 
Приклад другий. Бронювання. Щоб не служити в ЗСУ — ти маєш або працювати на ЗСУ, або забезпечувати життєздатність країни.
 
Замість цього ми спостерігаємо за тим, як співробітників компаній, що виробляють дрони для армії, — переодягають у піксель. А ті, хто до виживання України не має стосунку, — отримують бронь. Тепер країні і зовсім пропонують легалізовану систему відкупу — коли за додаткові $500 на місяць людина купує право не помічати війну і все, що з нею пов’язано.
 
Знаєте, в армії безлад починається в той момент, коли ніхто не хоче приймати рішення. Коли відповідальність перекидають на рівень молодших командирів. Коли стратегічний процес залишається без диригента — і його змушені адмініструвати на місцях, без загального контуру і загальної рамки.
 
Так от. Це ніколи не працює. Такий підхід запускає хаос і призводить до катастрофи.
 
Ті, хто керують вертикаллю, повинні, нарешті, попрощатися зі спробами сподобатися всім одразу. Держава має розставити публічні пріоритети: яку модель поведінки вона вважає правильною і нормативною, а яку — ні. І тут насправді немає нічого надскладного.
 
Ті, хто нападають на співробітників ТЦК — повинні після цього сідати за ґрати. Тих, хто намагається зірвати мобілізацію, — мають викликати на допити в СБУ. Люди, які продають «білі квитки», — мають їхати до в’язниці разом із тими, хто відправляє в армію непридатних до служби. Інакше міцніє відчуття, що держава вирішила самоусунутися від захисту самої себе. Що вона ухвалює рішення в інтересах тих, хто про державу вирішив забути. Що ключове завдання процесу мобілізації — це не втягувати в непопулярну тему конкретних посадових осіб.
 
Кожен, хто за останні 2,5 роки одягнув на себе піксель, розумів, що це рішення пов’язане, скажімо так, із певними ризиками. Але ті, кому випало бути політиками в країні, що воює, — чомусь переконані, що можуть ними бути за правилами мирного часу. Сприймаючи власну популярність і рейтинг як умову для прийняття рішень — або ж самоусунення від цих рішень.
 
Якби армія жила за такими правилами, ми програли б війну ще два роки тому.

Сьогодні ранок почався добре

🪫🇺🇦 Цікава стаття на the Economist простими цифрами яка ситуація в енергетиці.

👁️‍🗨️ І так до повномасштабної війни у нас було 36 ГВт генерації

➖ Після лютого 2022 через окупацію та бойові дії залишилось 18 ГВт

✖️ Весною 2024 (коли русня почала атаку на генерацію) то залишилось 9 ГВт

🥶 Нам приблизно потрібно взимку 18 ГВт (пікове навантаження). А є тільки 9-ть тобто 50%.

🔝 Де може бути покращення?
➕ Імпорт з 🇪🇺ЄС до 2 ГВт
➕ Ремонт пошкоджених потужностей принесе ще до 3 ГВт

🟰 9+2+3 🟰 в кращому випадку 14 з 18 ГВт.

💁‍♂️ Інше це децентралізована генерація, в першу чергу газові турбіни. Їх майже неможливо поцілити, але….кожна це 5-70 МВт. Тому коли ми чуємо заяви про 1 ГВт до кінця року, то це означає нереальну кількість таких газових турбін.

⚛️ Ну і навіть the Economist пояснює, чому зараз закопувати гроші в будівництво на 10 років нових реакторів мʼяко говорячи абсолютно безглуздо.

https://www.economist.com/europe/2024/07/15/half-ukraines-power-is-knocked-out-winter-is-coming

Наша рота ударних БПЛА готується вирости у півтора рази
 
Це означає, що нам потрібні люди. Мотивовані, відповідальні, налаштовані працювати.
 
Солдатами не народжуються, а стають. Якщо ви раніше не мали справи з армією та БПЛА – це не проблема, ми навчимо.
 
Рота – це комплексний організм. Нам потрібні не лише пілоти. Ще потрібні інженери, техніки, конструктори, водії. Посад вистачає.
 
У нас хороший колектив, чудовий командир, чесні правила та налагоджений побут. А ще – сухий закон та дисципліна. Святкуватимемо після перемоги.
 
Якщо ви шукали для себе місце у ЗСУ, то у нас для вас є вакансії. А ще можемо гарантувати, що ви потрапите саме до нас у роту. Без рандому та випадковостей.
 
Спершу буде відбір за резюме. Потім – за результатами онлайн-співбесіди. На жаль, переведення в армії справа клопітна, а тому наша пропозиція – лише для цивільних.
 
І так. У нас багато різних бортів та багато різних завдань. Буде про що в мемуарах написати. 
 
Резюме можете надсилати сюди: https://bit.ly/3WyOjUw

Щиро ваш - головний сержант роти

Відкритий лист Тімоті Снайдера

Українці запитують мене, що означає для їхньої країни рішення президента Джо Байдена відмовитися від висування своєї кандидатури і те, що віце-президентка Камала Гарріс тепер є ймовірною кандидаткою від демократичної партії.

Я думаю, що це означає тільки позитивні зміни.

Адміністрація Байдена тепер має більше часу для України. До минулої неділі Джо Байден мав дві роботи: президента й кандидата у президенти. Тепер у нього лише одна робота: бути президентом. Це означає більше часу для політики, включно із зовнішньою політикою. Люди з його команди, які працюють над питаннями України, зможуть легше привернути його увагу. Крім того, президент Байден тепер буде думати про свою спадщину. Він знає, що все, шо він хоче асоціювати зі своїм ім’ям, повинно бути сформульовано та реалізовано в найближчі шість місяців.

Хоча неможливо бути впевненим, але я б припустив, що Україна буде такою ж центральною для президентства Гарріс, як і для президентства Байдена. З ряду питань зовнішньої політики, включаючи Україну, адміністрація Байдена почала з традиційних, але застарілих припущень, але потім швидко наздоганяла. Я не думаю, що це буде так само для Гарріс, частково тому, що адміністрація Байдена вже наздогнала. Команда віце-президентки з питань зовнішньої політики, можливо, буде більш рішучою щодо України, ніж команда Байдена.

Все це, однак, набагато менш важливо, ніж головне питання, а саме перемога над Дональдом Трампом.

У Гарріс більше шансів на це, ніж у Джо Байдена. Якщо ви знаходитеся в українських соціальних мережах, ви стикаєтеся з російськими ботами та тролями, які говорять, що Гарріс непопулярна в Америці і не може виграти. У Сполучених Штатах російські боти та тролі поширюють расизм і женоненависництво. Російська (пропагандистська) демобілізація (суспільства) переслідує одну й ту саму мету: придушити будь-яку надію на щось добре в обох країнах.

Ось основні факти. Лише через кілька днів після початку своєї кампанії, Гарріс має зараз рівні шанси з Трампом, тоді як Байден відставав на кілька пунктів. Її кампанія є енергійною та ефективною. Вона мобілізувала кілька груп виборців, які могли б залишитися байдужими. Трамп явно її боїться (як і російські пропагандисти, які підтримують Трампа).

Я розумію, що є республіканці, які стверджують, що у Трампа буде хороша політика щодо України, включаючи людей, чиї погляди на зовнішню політику я поважаю. З повагою, але я вважаю тим не менше, що при цьому бажане видається за дійсне. В деяких випадках українці також думають бажаними категоріями, плутаючи продуману пропозицію республіканця з його власними поглядами з точкою зору Трампа, або з його ймовірними майбутніми діями. Тож дозвольте пояснити, чому я вважаю, що друга адміністрація Трампа буде катастрофою для обох країн.

У термінах України, Трамп - це фігура типу Януковича, людина, яка видає себе за олігарха, підтримувана реальними олігархами та кремлем. На відміну від Януковича, він особисто харизматичний і політично талановитий. Суть порядку денного Трампа полягає в трансформації американського політичного устрою. Незалежно від того, чи досягне він успіху, спроба зміни системи влади виведе Сполучені Штати з міжнародної арени на невизначений період. Зовнішня політика за адміністрації Трампа полягатиме в тому, щоб дозволити Росії та Китаю робити те, що вони хочуть.

Коли ми думаємо про те, яке значення Сполучені Штати мають для України, варто також розглянути, яку роль американські українці будуть грати в цих виборах.

Американські українці складають 1% населення Пенсільванії та 0.5% населення Мічигану. Якщо Трамп виграє у цих двох штатах, він виграє загальні вибори. Якщо Гарріс виграє у цих двох штатах, вона виграє загальні вибори.

У Мічигані кількість американських українців перевищує маржу перемоги Трампа в штаті у 2016 році. У Пенсільванії кількість американських українців перевищує маржу перемоги Трампа в штаті у 2016 році, а також маржу перемоги Байдена в 2020 році.
Іншими словами, голоси американських українців можуть вирішити, чи продовжить Україна існувати.

Переклад - Igor Aizenberg

"У фронтовика немає часу на соцмережі". "Борода підозріло доглянута". "Виголений занадто чисто".
 
Бути військовим в Україні – завдання із зірочкою. Завжди потрібно бути в шпагаті. З одного боку, ти захисник і герой. Надія співгромадян і майбутнє країни. Представник найшанованішої касти в державі. Але все це – рівно доти, доки ти зберігаєш мовчання.
 
Тієї миті, коли військовий починає говорити вголос про ту ж мобілізацію, він дізнається про себе багато нового. Що він виглядає підозріло охайно. Що він служить замполітом у тилу. Що взагалі-то його завдання – воювати, а не розповідати іншим, як жити.
 
Зрештою, усі герої загинули. Хто вижив – той не герой.
 
Така ситуація не дивна. Війна змінює правила життя. Ставить в основу колективне виживання. Зводить до абсолюту інтереси спільноти. Саме війна дає право державі брати громадянина, переодягати в солдата та виряджати його в окопи.
 
А тому війна дарує людям у формі моральне право. Ветеранський статус вписаний у суспільний консенсус. Військовий обмінює персональну безпеку на громадську подяку, та отримана ним моральна прерогатива – схожа на компенсації за ризики. Безумовно, військова форма не гарантує святість та експертизу, але її наявність посилює гучність висловлювання.  
 
Проблема в тому, що на третій рік війни нашій країні вистачає тих, кого військові почали дратувати.
 
Ключова дискусія останніх двох років зосереджена довкола теми мобілізації. Ми сперечаємося про співвідношення індивідуального та колективного. Про соціальний договір та персональну відповідальність. У рамках цієї дискусії люди в формі приречені бути в сильній етичній позиції. І немає нічого дивного, що їхні опоненти щосили намагаються цю позицію послабити.
 
Тил неоднорідний і складається з різних людей. Але окреме місце в ньому посідають ті, хто не хоче вкладатися в колективне майбутнє. Ті, хто звикли говорити про права та мовчати про обов'язки. Їм зручно жити за чужий рахунок – і тому вони борються з кожним, хто нагадує про відповідальність. Принагідно намагаючись говорити від імені всього тилу загалом.
 
Колективний ухилянт воює не аргументами, а знеціненням. Звинувачує опонентів у тому, що вони "штабні", "тилові" або "ряджені". Він не належить до спільноти фронтовиків, а тому намагається будь-якого неугодного йому військового також виключити з цієї спільноти. Його завдання – не довести свою правоту, а позбавити свого візаві морального права.
 
Ухилянт може піти до армії та змінити статус. Але йому комфортніше свій власний статус проєктувати на оточення. Якщо військовий на фото виглядає трохи охайніше за волоцюгу, то варто готуватися до нашестя в коментарі викривачів: "А скинь відео, як ти бій ведеш!".
 
Люди – істоти не раціональні, а такі, що раціоналізують. Вони спершу займають якусь позицію, а потім починають підбирати для неї аргументи. Проблема ухилянта в тому, що сильна етична позиція України як жертви вторгнення ставить його самого в слабку етичну позицію. Йому нема на що спертися в своєму небажанні виконувати конституційний обов'язок. А тому єдина віддушина тих, хто намагається уникнути армії, зводиться до її знецінення.
 
В нашій країні вже утвердився простір дводумства. З одного боку, в рейтингу довіри армія міцно стоїть на першому місці. З іншого – стало гарним тоном проклинати ТЦК, які по суті – лише вхідні двері до армії. Абстрактні фотографії героїчних військових збирають десятки тисяч лайків. А інтерв'ю військових, які говорять про необхідність поповнення – збирають не меншу кількість критиків.
 
Цілком можливо, що ерозія етики може піти далі. І тоді ми станемо свідками знецінення армії як інституту цілком. "Армія воює м'ясом". "У країні диктатура". "Всі ветерани – психопати". Ухилянт шукатиме фундамент, щоб спертися – і без етики спробує спертися на "логіку". Все для того, щоб заявити, що армія не заслуговує на його службу, країна – на його захист, а ветерани не заслужили бути його побратимами.
 
Якби ухилянт міг, він би давно вимагав мирної угоди. Третіх Мінських, заморожування конфлікту, припинення вогню.

Це подарувало б йому сильну етичну позицію, в межах якої він протиставляв би свій гуманізм яструбиній позиції решти. Його трагедія лише в тому, що цього не хоче Москва. Та сама, яка переконана, що зможе перемогти Україну на полі бою.
 
Саме Путін не дає українському ухилянту взяти гору. Йому просто нікуди докласти своїх зусиль. Він міг би боротися з першопричиною, але натомість вважає за краще боротися з наслідками. Міг би протистояти агресору, але зайнятий знеціненням тих, хто воює. Йому дуже хочеться почуватися на правильній стороні історії – і тому він атакує тих, хто нагадує йому, що це не так.
 
Безглуздо обіцяти "ухилянту", що "воювати будуть усі". Це гасло яскраве, але неробоче – більшість чоловіків залишаються в тилу на будь-якій війні. Але в тому й особливість, що кожне рішення невіддільне від наслідків. Кожен вибір має етичне наповнення. І якщо тобі випав жереб прожити війну в тилу, це означає лише те, що ти живеш у борг.
 
Трагедія "ухилянта" в тому, що він не має майбутнього, в якому він стане нормою. Якщо переможе ворог, на нього чекають репресії, загибель чи мобілізація до армії агресора. Якщо ми відіб'ємося, то нова норма приречена будуватися навколо культу нашої війни за незалежність.
 
У рамках цієї реальності настане час повертати борги. Новою соціальною нормою. Суспільною повагою. Визнанням заслуг і нерівномірності жертви. Можливо, що автори знецінення намагатимуться переписати соціальний договір – виписавши собі в ньому окреме місце. Але їм доведеться робити це в той момент, коли ветерани повернуться додому.
 
І цієї миті в нашій країні з'явиться "найгучніший голос у кімнаті".

Вот у Грі Престолів теж був цей тейк "не путайте путінскій рєжим і россію". Це тейк, з яким жила династія Таргарієнів у вигнанні. Люди в хатах ткуть гобелени з вашим гербом, ваша величносте, хуйо-майо, бараньї яйця.

Нашо був Таргарієнам цей тейк? Це був товар, яким вони торгували. Це те, на що вони хотіли купити собі іноземне військо, щоб піти завойовувати Вестерос. Суть тейку - дайте мені невеликий експедиційний корпус, я швиденько переможненько десантуюся, а там уже народ за мене встане, і я зберу армію на місці, яка поверне мені мої сім королівств, а ви за це отримаєте долю.

В чому тейк цих хлопців не плутати Росію і Путіна і зняти санкції? Вони просять наземну операцію НАТО? Щоб невеличкий корпус морської піхоти США акуратненько через Аляску зайшов, а там уже поки ми, генерал Яшин і адмірал Кара-Мурза, дійдемо до Москви, нас зустрічатиме народ з квітами в кожному селі, записуватиметься у визвольну армію вільної Росії, і за священномученика Навального, і сто тридцять мільйонів добровольців зі сто сорока мільйонів росіян встануть до наших лав?

Ні, тейк не в цьому. Просто приїхали якісь люди і кажуть шо росіяни молодці. Ну може молодці, а нам то хулє? Від того, що росіяни молодці, Фінляндія має менше в НАТО захотіти, має відчути якесь тепло і розуміння до країни, яка загрожує її бомбити? Ні, від того, що росіяни молодці, загроза для Фінляндії менше не стає.

А може справа в тому, що росіяни молодці, але Путін ними править успішно, тому що немає лідера, який би підняв їх, щоб вони цього Путіна викинули, дістали знамена Таргарієнів, великий золотий бутерброд на чорному фоні, і стали жити з усім світом мирно?

Може.

А може, це ви, поручік Яшин і Гардемурза-Каремарін?

Може.

Але я думаю так, що зараз ми замість переможного лідерства російської опозиції в екзилі, яке виллється в єдине політичне керівництво контрелітою, формування політичної програми і національно-визвольний рух всередині РФ, отримаємо те, що отримували в їх виконанні завжди.

А саме Яшин буде сратися з Ходорковським, Ходорковський з Кара-Мурзою, Кара-Мурза з Каспаровим, Каспаров з внучкою, внучка з жучкою, жучка з кішкою, кішка з мишкою, а Путіну похую, і Росії поєбать.

І вся реальна роль цих великих людей полягає в тому, щоб пояснити жителям вільних міст Браавоса, Пенту, Ліссу, Міру і навіть дотракійцям, що якщо вони сунуться в Вестерос і спробують скинути там поточну владу, то отримають неконтрольований сплеск дебілов, оскільки альтернативи Путіну немає, є лише два десятки істеричних довбойобів, яким не можна довірити не те що країну, а навіть ложку до рота донести.

Цей текст був написаний ще в березні. З того часу нічого не змінилось

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2024/03/17/7446807/

Я стою на пагорбі в блискучому шоломі. Моє волосся і підбитий кривавим оксамитом плащ майорять на вітру, а меч в руці блищить на сонце. Гордим поглядом дивлюся на майбутнє поле бою і своїх хоробрих воїнів. Час ножа і сокири, час презирства. Набираю повні груди повітря і кричу: "Кулеметник!".

"На позиції!", чую відповідь.

"Орієнтир чотири! Ворожа піхота!", гучно кричу в небо.

"Бачу!", відповідає Кулеметник.

Жмурюсь, чекаю, поки очі наллються сталлю. Відчуваю присмак попілу в роті. "Знищити", шепочу я, вітер підхоплює мої слова і несе їх до Кулеметника. Звучать постріли і десь неподалік крики та воплі ворога.

- Ціль знищена! - доповідає Кулеметник.

Мій Споглядач кричить: "Орієнтир шість, ворожий танк!".

Орієнтир шість - це 600 метрів. Гранатометник розуміє мене без слів, башта танку злітає у небо і на мить закриває сонце.

- Ціль знищена! -кричить Гранатометник.

- Як ти її знищив на 600 метрів, якщо РПГ б'є максимум на 400?!?? - кричить Інструктор.

- Мені похуй, я всіх вбив блядь, - відповідає Гранатометник.

Дим повільно розсіюється над полем бою. Я віддаю наказ про відхід з позицій. Снайпер чомусь вилазить з траншеї в бік ворога і врукопашну знищує ще 25 окупантів, перш ніж відійти та зайняти кругову оборону. Старший стрілець підбиває з одного патрона ворожий БПЛА. Я пишаюся своїми воїнами і думаю, яку нагороду вони заслуговують. Заколюю мечем ворожого генерала і відходжу разом з побратимами.

Ось так сьогодні ми відпрацьовували заняття по обороні позиції.

Головна проблема українських прихильників Трампа і його президентства полягає у наступному: вони щиро вірять що поточна лінія адміністрації президента США - це найгірший варіант з можливих.  

І це мене оптимістом називають 🙂 

Так. Поточна лінія американської адміністрації місцями справедливо ДУЖЕ ДРАТУЄ багатьох українців. Бо можна ж швидше, більше, рішучіше. Так, можна. Але віра, що гірше бути не може - в чистому вигляді логічна помилка. 

Перше. В американській історії було ДУЖЕ багато прикладів набагато менш рішучої політики. Наприклад, у Ейзенхауера щодо Ізраїлю чи Кореї. Айк взагалі був великий деескалатор.

Друге. Коли кандидати - Трамп і його віце-президент - відверто кажуть, що їм на тебе начхати, вони змусять тебе вести перемовини, а питання постачань зброї обходять, доволі дивно робити з цього висновок, що Трамп прийде і змінить свою риторику і дії на протилежні. Тому що він має чи тому що він республіканець чи ще з якоїсь вигадано причини з голови. 

Звісно, може він і змінить риторику і політику у кращому для нас вигляді, бо політика справа мінлива. Але які причини вважати, що це станеться неодмінно? Які на це шанси? Які аргументи цю позицію підкріплюють? Те, що демократи «погані»? Але з того не йде висновок, що Трамп стає «гарним». Те, що «Салліван кококо деескалація»? Ви Венса і сина Трампа читали і слухали? 🙂 

Це я вже не кажу про внутрішній аспект. Відверті авторитарні замашки, праворадикальна риторика і оточення, величезний сегмент прихильників - екстримальні релігійні фанатики чи конспірологи. qanon один чого вартує. Плюс спроби реально хакнути американську систему стримувань і противаг, на яких тримається демократія. 

От цікаво. Країна, яка буде переживати гостру політичну кризу зі спробою вирішити накопичені проблеми і розкол доливанням у багаття бензину (а це і є політика Трампа), буде ефективним помічником Україні і демократіям по всьому світу? Це ж саме так працює? Чи ні? 

Реально у зневазі до поточної адміністрації (коли справедливої, коли ні) все ж не треба забувати всієї сукупності доступної інформації про рудого пацієнта. Воно корисне, щоб не забувати просте життєве правило. Приблизно завжди може бути гірше ніж зараз. 

Підписатися на Богданова

Оскільки вже багацько людей попросили - лонгрід по церковному законопроекту. Вирішив писати без реверансів до людей, до яких в принципі добре ставлюсь, бо питання реально стратегічне.

Головне, що слід зрозуміти про закон про заборону УПЦ МП - це не закон про заборону УПЦ МП. І не тільки тому, що формально він називається інакше - окей, ми всі розуміємо, про кого йде мова, коли кажемо про церкви з центром в країні-агресорі.

Ні. В першу чергу тому, що УПЦ МП в українському законодавстві нема. Як нема і ПЦУ, УГКЦ і Адвентистів сьомого дня.

Тому що в українському законодавстві кожна окрема парафія, кожен окремий приход, кожна окрема релігійна спільнота є окремим суб’єктом. Те, що тисячі цих суб’єктів можуть бути об’єднані у “франшизу” - то вже їхні внутрішні справи. Формально вони саме тисячі суб’єктів. Як гігантський супермаркет може бути зареєстрований, як кількасот ФОПів, і в чеках у вас буде саме так. Тільки у випадку супермаркету це сіра схема податкової оптимізації, а у випадку церков це біла схема і взагалі так і має бути. У нас взагалі закон “Про свободу совісті та релігійні організації” дуже демократичний.

Отже, згідно нового закону, кожна з цих парафій має якось зафіксувати, що не пов’язана із государством-агресором. Це зрештою оцінить спеціальна комісія релігієзнавців від ДЕСС (Державна служба України з етнополітики та свободи совісті), а потім, якщо оцінить негативно - закривати релігійну організацію через суд.

В теорії красиво. На практиці нам так не буде.

Бо цих парафій у УПЦ МП… На бумазі 12 тисяч з чимось. На практиці, так, на око, живих тисяч з вісім.

От тепер уявіть вісім тисяч засідань комісій релігіознавців. І вісім тисяч судів, на яких державу представлятиме ДЕСС. А насправді не вісім, бо апеляції, касації, додаткові суди щодо майна, етс. Навскидку тисяч двадцять судових процесів по країні, а потім Європейський суд з прав людини.

Можу помилятися, але, здається, юридичний відділ ДЕСС складається з однієї (1) людини.

Ну, ви зрозуміли.

Так чому ж цей закон так активно просували?

Для опозиції це політичний піар. Спершу продати суспільству стратегічно важливий закон, а потім плювати в владу за те, що вона його не виконує в достатній мірі. Те, що його не можливо виконати в достатній мірі (і саме це було основною причиною, чому опозиція не лізла в ці авгієви стайні, поки ще була владою) - приємний бонус.

На захист законопроекту та авторів, однак, треба сказати, що будь-який законопроект з подібним завданням зіштовхнувся б з тими самими проблемами. Себто тут питання не в тому, що щось не так написано. Питання в тому, що цю сферу як не крути - всюду афедрон.

Для влади, в принципі, теж можна на піар обернути. Принаймні, на першому етапі. Армія, мова, віра кажете? А ми теж в це вміємо, фіть-ха!

Активно підтримували цей закон окремі єпископи ПЦУ (по сумісництву - саме ті, що є тими самими “нашими джерелами в ПЦУ” буквально усіх українських журналістів, окрім вузькопрофільних). Бо тут по-перше суто емоційно приємно опинитися по іншу сторону державного кийка відносно того, як було роками, а по-друге явно жевріє надія, що після цього законопроекту можна буде вимагати від влади заганяти священників УПЦ МП до ПЦУ на копняках. Причому бажано без єпископів (їх у УПЦ МП просто кількісно більше, і при спробі їх “з’їсти” ПЦУ сама себе ним згодує).

Коротше, і вовки ситі, і вівці цілі, і пастуху вічна пам’ять. Зараз всім добре, а в майбутньому країни трохи мутотєнь.

Бо що зараз може бути? Залежить від того, як себе поведе УПЦ МП в ті дев’ять місяців, що закон дає на адаптацію. Давайте-но накидаю сценарії.

1. “Стоїмо в вірі”. Себто, робимо вигляд, що нічого не відбулося. За дев’ять місяців починаються судові процеси і довгий головний біль для всіх залучених сторін.

2. Перехід до ПЦУ. Хтось неодмінно перейде, але, вангую, це не буде обвальний перехід усіх тисяч парафій. Уявіть, що ви тридцять років розповідали слухачам зі сцени, що отой пан - падло, а потім вам на ту ж сцену казати, що “ошибочка вийшла”. Людям таке важко.

3. “Знов розриваємо стосунки з Москвою”. Публічний лист на патріарха Московського - так ось і так, ви нам більше не предстоятель, арівідерчі, себто, многая літа.

4. “Зміна даху”. Вибачте за нецерковний термін, в церковних термінах “дах” буде “омофор”. Найцікавіша схема, яка, насправді, є не 4 пунктом, а скоріш пунктом 3.5. Бо прямо випливає з третього. Окей, з Москвою вони справді можуть розірвати стосунки. А далі як? Існування в якості непризнаної юрисдикції? Навряд чи.

Є альтернативні варіанти. Так, окремі парафії на Буковині вже підстілают соломку і готуються, якщо що, перейти під омофор Румунської православної церкви. Принаймні формально. Румунія ж у нас не країна-агресор? Ну й чудово.

Іронія в тому, що інші теж можуть. Світське законодавство не забороняє. З канонічним важче, ПЦУ буде дуже ображатися, що інші церкви зайшли на їхню канонічну територію… але нічого зробити не зможе.

Тут, втім, важливо, які церкви. Є церкви проросійські, є церкви нейтральні (Румунська, до речі, ще нейтральна), є церкви проукраїнські (грецькі церкви, в першу чергу Вселенський патріархат). З точки зору того ж Вселенського патріархату єпископи УПЦ МП - його власні заблудші вівці (бо ослушалися пастиря і не прийшли на Об’єднавчий собор). Тому можливий варіант, при якому частина з єпископату УПЦ МП покається і залишиться в “сірій зоні” - Константинополь не визнаватиме їх за якусь окрему структуру, але прийматиме їхні таїнства.

5. “Другий Томос для УПЦ МП”. Насправді взагалі не варіант, а вкид від початку і до кінця. Канонічно неможливо, політично самовбивчо - згадую тут лише тому, що до мене з цим питанням кілька людей добігало. Плюньте каку.

Ось така загальна сума. Що я вангую?

За перший варіант каже той потужний аргумент, що завжди простіше нічого не робити. Навіть коли сковорідка під твоїм афедроном починає червоніти. Але, сподіваюсь, так не буде.

Отже, найбільш ймовірним - і оптимальним - вважаю таку схему. Священноначаліє УПЦ МП таки декларує розрив стосунків із МП. Частина парафій йде до ПЦУ, основна частина або намагається відсидітися за декларацією про непідлеглість Москві, або доєднується до інших церков (добре, якщо в статусі окремих приходів домовляється про сопричастя із Вселенським патріархатом, проблемно - якщо доєднується як структурна автономія до якоїсь довколаросійської автокефальної церкви). Найбільш радикально проросійських боре СБУ, бо така його робота.

Десь так. Сорі, якщо багато буков.

Британський соціолог, професор Корнелльського університету Бенедикт Андерсон свого часу доволі детально пояснив, навіщо Україні потрібна Помісна православна церква.
 
Наприкінці минулого століття вийшла друком його книжка “Уявні спільноти”. В якій він розбирався з природою політичних націй та етапами їхнього формування.
 
Андерсон писав про те, що будь-яка спільнота, більша за село, приречена бути уявною. Її учасники не знайомі одне з одним особисто, а тому взаємодія всередині групи починає працювати за зовсім іншими правилами.
 
Фактично йдеться про те, що міста, держави та імперії уможливилися тільки тоді, коли людство пережило когнітивну революцію. Після якої люди почали створювати уявні реальності.
 
Уявні реальності – це певні домовленості людей про самих себе та правила гри. Умовний “міф” як система колективних уявлень – саме він став тим фундаментом, який дозволив виду Homo Sapiens вивищитися над усіма іншими. Тому що тільки він дозволяє людям взаємодіяти у великих групах.
 
Незнайомі одне з одним католики організовували хрестовий похід. Незнайомих одне з одним громадян країни об’єднують прапор, гімн та віра в існування їхньої нації. Завдяки тому, що люди домовились і вірять у цінність паперових грошей – ви можете обмінювати паперові прямокутники й металеві кружальця на їжу та товари.
 
Фактично весь сучасний світ – це простір міфів. Які в різних своїх варіаціях здатні об’єднувати людей. Релігійні міфи об’єднують людей, які цю віру поділяють. Віра в гроші дозволяє існувати банківській та кредитній системам. Віра в права людини дозволяє гуманізувати правила життя в сучасних суспільствах. Усі ці міфи об’єднує те, що вони існують в колективній уяві людей.
 
Ми звикли вважати, що реальність може бути або об’єктивна, або суб’єктивна. Але є ще й третій рівень реальності – інтерсуб’єктивний. Той, що його вибудовано на вірі та, як наслідок, – взаємодії великої кількості людей. І нації точно так само належать до числа інтерсуб’єктивних реальностей.
 
На інтерсуб’єктивних реальностях вибудовано нашу цивілізацію. Саме вони зробили одні суспільства успішними прикладами для наслідування, а інші – залишили на периферії історії. Різниця між Північною та Південною Кореєю – не в біології і не в географії. Різниця в картинах світу, що побутують у цих країнах. Ми створили уявні спільноти – і стали їхньою частиною.
 
Але в тім і штука, що ці реальності не лише співіснують, – вони подекуди ще й ворогують. По суті, будь-яка революція – це ніщо інше, як зміна міфу. Коли замість однієї парадигми самовідчуття й світорозуміння приходить інша. І вся історія нинішньої війни між Україною та Росією – це, поміж усього іншого, конкуренція двох міфів про Україну. Українського та російського.
 
Москві б хотілося, щоб Україна жила кремлівським уявленням про своє минуле та майбутнє. Щоб саме російський міф та російська інтерпретація були панівними в сусідній країні. А Україна протиставляє цьому свій власний колективний міф про себе. Який, своєю чергою, складається з дуже різних деталей.
 
Це сприйняття історії. Бажана картинка майбутнього. Ставлення до поняття “норми”. І свої власні інститути – суспільні, державні та релігійні. Усе, що окреслює контур країни, її периметр, і захищає від спроб колишньої метрополії довести нам, що нас не існує.
 
Ви можете вважати себе за сучасного, світського та вільного від соціальних стереотипів “громадянина світу”. Ігнорувати інтерсуб’єктивні реальності та колективні ідентичності. Говорити, що в 21-у столітті держава не повинна приділяти увагу церкві. Та це не скасовує того, що протистояння все одно триває. І за лакмус слугує запитання про наслідки, що чекають на всіх нас при різних підсумках цієї борні.
 
Країни відрізняються якістю життя не через біологію. Врешті-решт, ми всі на 98% – мавпи і на 70% – вода. Значення має саме те, яке колективне уявлення про реальність панує в тому чи іншому суспільстві. Що ми вважаємо нормативним, а що – ні. В які колективні міфи віримо і яким правилам життя підпорядковуємося.

І щоби формувати свої власні правила гри в країні, нам потрібно для початку захиститися від спроб нав’язати нам чужі.
 
Після Томосу в українському символічному частоколі додалася ще одна ділянка стіни. Цей частокіл сам по собі не гарантує нам успіху та тріумфу. Але він дає нам шанс на те, що наше майбутнє визначатимемо саме ми.
 
А не ті, хто вважає, що їхній колективний міф має витіснити наш.

«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/elektronna-knyha-dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Я народився 1983-го. Вона — 1991-го. Країна здобула незалежність, коли я пішов у школу.

Деякі етапи — не перескочити, деякі процеси — не пришвидшити. Дорослішання завжди пов’язане з видатками. Більшість українців старші за свою країну — і все, що нас оточує, тільки наших рук діло. «Не намагайтеся виховувати свою країну — вона все одно буде схожа на вас».

Велика спокуса задивлятися на чуже. Тим паче, що воно завжди повернуте до нас парадним фасадом, за яким не видно сімейних скандалів та взаємних образ. У цьому й полягає помилка оптики: збоку може здаватися, ніби інші сім’ї вільні від сварок та проблем. Насправді — ні.

Велика спокуса зістарити Україну на тисячу років, але це однак буде часткова правда. Наше минуле занадто вже дроблене. Наше генеалогічне дерево занадто розшарпане. На відміну від більшості наших сусідів, ми навіть не мали своєї «золотої доби», куди можна захотіти втекти. Особливо сьогодні, коли торгівля ностальгією за минулим стає головним заняттям політиків у різних країнах.

Наші державні експерименти столітньої давнини були занадто нетривалі. Їхній драматичний фінал здатен лише навчити, як чинити не треба. А давнішні періоди суб’єктного існування занадто віддалені від нас, щоб там можна було шукати якісь рецепти. І поготів — щоб мріяти повернутися туди.

Багато наших сусідів почали дорослішати раніше за нас. Йдеться про всіх, хто зумів сто років тому відбитися від імперії — і зберегти незалежність щонайменше для одного покоління своїх громадян. Відтак імперія їх знову загребла під себе, але досвід самостійного існування встиг стати щепленням. Ці країни дізналися, як воно — жити без метрополії, — і пронесли це знання крізь десятиліття окупації. 1991-го року воно їм стало в пригоді.

А ми винаходили себе з нуля. Сперечалися про очевидне. Домовлялися про відпочаткове. Наші дискусії не були проговорені — і нам доводилося це робити в щоденному режимі. Хтось скаже, що ми змарнували багато часу. Вірогідно, ми були на це приречені. На дитячі хвороби іноді треба просто перехворіти.

Схоже на те, що імунітет ми врешті-решт набули. Інакше б не вистояли. Імперія не вірила в Україну, та з’ясувалося, що в Україну вірять її власні громадяни. Прапори та слова набули сенсу, символи — сили. Цінність визначається жертвою — і наша країна витримала випробування на міцність.

Історія інших держав виписана в підручниках. Історія нашої — створюється тут і тепер. Нам випало жити у найсуб’єктніший період існування України, і нічого змістовнішого в нашому минулому не було. Усі попередні спроби закінчувалися поразками, і тільки тепер ми живемо в ситуації відкритого фіналу. Те, що про Україну напишуть в енциклопедіях, залежить від нашого покоління.

Будь-який наш фінал постфактум проголосять закономірним. Якщо ми переможемо — це пояснять історичною логікою, еволюцією процесів та станом умів. Якщо ми програємо — пояснять це так само. В обох випадках нам стешуть кути, виправлять зиґзаґи й вирівняють дороги. Просто за одного сценарію змалювання нашого шляху закономірно вестиме до хепі-енду. І навпаки.

Нам випало жити всередині історії. Наших сучасників друкуватимуть на банкнотах і називатимуть на їхню честь вулиці. Знайомі нам імена карбуватимуть на пам’ятниках та меморіальних дошках. Ми розповідатимемо нашим онукам про сьогоднішню реальність, бо це буде їхнє шкільне домашнє завдання. Від нас залежить тільки те, де саме друкуватимуться їхні підручники.

Ми самі створюємо своє майбутнє. Двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Авторство належить кожному — і ніхто не зможе оголосити себе непричетним.

Долі так схотілося, щоб я був старший за свою країну. Та я зроблю все, щоб мої онуки були молодші за неї.