Жовті жилети

Дмитро Вільгоцький

#проза #ДмитроВільгоцький

задонатити на розвиток проєкту

Вигорілий чолов'яга
З реклами "Чернігівського"
Завмер з розкритим ротом.
Колись, ще До Всього,
Це мав би бути крик
Затятого вболівальника.
Та тепер
Це панічний вереск людини,
Що дивиться
На обгорілий голубник.
Поруч порпаються
В суміші пилу й попелу
Осиротіли голуби
З числа тих, чиї сердечка
Не розірвалися від страху
Під час авіанальоту.
"Ур-ур, чоловіче, ур-ур, Кричи.
Кричи замість нас.
Ур-ур, чоловіче, ур-ур.
Докричися до неба
Або до людей.
Або порви намальовані
Голосові зв'язки,
Щоб ніхто не дорікав за мовчання.
Ур-ур, чоловіче, ур-ур.
Оплач їх усіх,
Постраждалих,
Поранених,
Осиротілих.
І ту, що лежить, накрита,
Якнайсильніше оплач.
Ур-ур, чоловіче, ур-ур".
І злітають
У чорне від кіптяви
Південне небо.
І падають каменями
На посічену,
Пошматовану південну землю.
"Ур-ур, чоловіче, ур-ур".

Зоя Щербініна

#поезія #ЗояЩербініна

задонатити на розвиток проєкту

фарфоровий глечик на горищі сповідається павутинню давно вже мертвого павука
сповідається і згадує —
глечику личить мати всередині бодай один сухоцвіт
бодай один сухоцвіт
бодай один
один
сподівається
сповідається
і замовкає
всередині муха

кома

#поезія #кома

задонатити на розвиток проєкту

Знову і знову
посеред поля
юрмиться переставання
тисяч колось —
лучами, що крізь неба рани,
циклування ссуть

Назар Корчемкін

#поезія #НазарКорчемкін

задонатити на розвиток проєкту

AnnaM — Hyper Phonk

#музика #AnnaM

задонатити на розвиток проєкту

Деформація
Нуль. Родинним гобеленом спада тюль,
Охоплюючи тінь старої люльки.
Квіт мережевий – мов білило в сірім трунку
Бездумних, потьмянілих кавалькад,
Сп'янілих, пересичених аркад
Зіниць набряклих стомлених будинків – Гнійних пухлин поміж жарінь стихійних ринків.

І в випарах гидких, липких, безкровних,
Поміж умовностей бетону й скла,
В серпанку білім, у квітчастім супокої,
Колисанка пливе й, мов Божа воля,
Торкає ніжні та стурбовані вуста.

Бентежить сон безформений, малечий,
З уламків із незвіданих світів.
І мертві гори, крижані замети,
Здригаються, почувши тихий материнський спів.

Та жах пливе. Лютує гнівний січень.
За склом вітрин стаккато б'є неон.
Тягучим чадом виїдене місто
Прийма життя – та марить мертвим сном.

Три. Вітри розмаюють мідно-шарлатне поле гри
У прихистку призахідного сонця,
У місячнім світінні бірюзи
Всохлих морів і почорнілих океанів
Від кіптяви приморських, незбагненно згаслих міст;
Руйнують вежі, крихкі тванисті храми,
Пісок фортець досліджують на міць.

Борозди прорізають хиткі хвилі,
Понуро крають кволий схил небес,
Осяяні шафраном грізні шпилі –
Світів незвіданих кривавий маргінес.

А там, за шафою чи то кролячою норою,
Мов голос ненчин, що диктує такти сну,
Сурмлять у ріг уславлені герої –
Дитячі руки зводять замки із піску.

Сім. Пісок змарнів, осипались фортеці.
Сталеве море розтинає сиву ніч.
І січень знов. Знов криги арабески
Утілять повиссю палкий наївний гнів:

Вогні безглузді, кольорові шати зіпсованих, розгублених крамниць.
І бутафорний, пластиковий Санта, в гротескнім реверансі, спадає долілиць
До ніг ще більш змарнілих перехожих.
Безвартісно мигочить серпантин;
Сум'ятно супиться сумлінний сім'янин,
Навряд на цей раз зверне він додому:
Кутя різдвяна потайки холоне
За іншими, чужими нам дверми.

Сімнадцять. Мов день декада.
Ось уже й за двадцять.
Холодний чай і неспокійний сон.

Світання зроджує вигадливий фантом:
Стріла спинила плин десь по шостій –
відлунням вицвіли години на стіні,
І ламана секундна послідовність
Пустилась обертом в зворотній бік петлі.

Чи надвечір'я, чи хисткий переддень...
На вістрі погляду тремтить ламка імла,
Вихоплює ряхтливі силуети
В неквапній прозі деформованого дня.

І лати втоми вже впізнавані, знайомі,
Знайома сірість поміж рідних, лихих хвиль.
І знаний млосний ореол неону,
Суботні п'янки і каплиць недільний дзвін.

А хтось по той бік сновидить химери,
Збира уламки вимислу й яви;
Для когось світ все ще великий, незбагненний
Стріча на пристані жадані кораблі.

Хтось радісно іще здіймає замки,
Склика на бій нечуваних істот.
Узгодженість знаходить в дисонансі
Рваних графем поміж міських згрубілих сот;

Між несмаку індустрії поетів,
У виведенім на паркані слові "Бог"
(Відмінність літер – тутешня привілея,
Для тих, у кого інший вид чеснот).

Ще не торкнув склепінь єства гніт тліну;
Героїка кладе тон партитур,
І вир життя трима стрімкий алюр
Під клич сурми, під непоборні гімни
Жадоба безпуту нуртує в путах авантюр.

Тріумф часу!
Плин мстить страшну образу:
Зневажив Хроноса самоприставлений арбітр –
Сточились стріли, розіп'ято ката;
До вічності зосталась сама мить!..

06:26
Сонце зійшло.
Тінь з-під мережевних узбіч фіранки відкладає силует імпровізованого гномона.
Черговий лінійний день

Сапсан

#поезія #Сапсан

задонатити на розвиток проєкту

У віці 91 рік відійшов у засвіти український та американський письменник й перекладач, один із засновників Нью-Йоркської групи українських аванґардних письменників Юрій Тарнавський 💔

*

найбільше
ненавиджу тебе
російський
народе-виродку,
що вже малим
виривав дітям
язики їхньої мови,
як крильця мух,
що скручував
голови державам,
мов пташенятам,
що дорослим
живеш у розкішній імперії
устаткованій
найновішими засобами тортур,
а ще більше — вас,
чотирилиці
оборонці слабих,
що мають силу,
любителі
єдиної-неділимої
бойні

Юрій Тарнавський

#поезія #ЮрійТарнавський

задонатити на розвиток проєкту

Спіраль

Тимур Алавердян

#поезія #ТимурАлавердян

задонатити на розвиток проєкту

***

здається це вікове — те як поети
поволі переходять на пташину мову узагальнень та абстрактних іменників:
починають писати "дім" там де раніше писали про брязкіт ключів
починають писати "ліс" там де раніше писали про мапи коріння
що розгалуджується в ґрунті
наче вечірня ріка
починають писати "відраза" там де раніше писали про постіль яка не знала поту і сімені
починають писати "ніжність" у випадкових місцях —
на стінах квіткових кіосків у робочих емейлах на долонях коханок
(до речі починають писати "коханки" замість "жінки
що нас ламали так як ламають хліб") —
бо ніхто й раніше не знав достеменно що таке ніжність —
а тепер і поготів

так мабуть це вікове: прагнення універсальності
розуміння того що слово "смерть" — неуникненна абстракція
якій байдуже до приватної оптики
і вона невиправна в цьому ніби постаріла хвойда
що збуває години на розі вулиць

до того ж у наші часи
всі старіють швидше — хвойди солдати плаксиві новонароджені
швидше замилюються кольорові скельця мистецької оптики
змушуючи бачити самі лише силуети:
дім любов відчай смерть
печаль війна спогад — нічого намацувального

час ламає нас немов випадкова коханка ламає хліб
аби потамувати післялюбовний голод
смерть проростає крізь нас як вечірня ріка неїстівного коріння
визирає з наших очей ніби з вікон дому

звикаєш завжди носити її з собою
нервово обмацуєш власне тіло — чи не забув у кав'ярні або метро
уникаєш слова "любов" — адже смерть ревнива
а любов їй сестра
із кіс її золотих
добре вдаються водорості і струни

не любити нікого — єдиний можливий план
у часи коли почуваєш себе магнітом
для металевого птаства із голосами сердитих псів
для металевих джмелів із голосами сопілок

але я пишу слово "ніжність" — чисту як спирт абстракцію
у новенькому зошиті — як у дитинстві
коли змушували нескінченно виписувати якесь випадкове слово
поки воно не почне виходити досконало

в мене виходить зі скреготом
крил металевого птаха
що літає за нами назирці

але ж виходить

Леля Покотиполе

#поезія #ЛеляПокотиполе

задонатити на розвиток проєкту