Не будись,
лелійне малятко,
ще встигнеш
набутися:
ще покаже тобі
чорноангельний світ
обвуглені хати та
звивисті шáнці.

І з пузця твого
зробиться вирва —
тільки нíде там
буде гніздитись.
І не виросте
з тої вирви дерево —
витопчуть
випалять.

Та поки
ти цього не знаєш,
тож спи,
не будись,
лелійне малятко

Наталя Храпчинська

#поезія #НаталяХрапчинська

задонатити на розвиток проєкту

Бо люди є люди, падають на бруківку, коліна у кров.
Скільки болю та розпачу.
Скільки всього зринає у голові.
Тут ми плекали вишневий садок, щастя та дім, а від нього пісок та вічність втікають крізь пальці.
Мереживо шрамів душею.
Муляє: запалиш цигарку, вийдеш в ніч у пошуках шляху під зорями.
Хтось тут плететься в болоті турбот, а дехто торує свій шлях до звитяги.
Все, що я хочу, — щоб падала ніч та тиша на плечі,
як ковдра в п'ять років,
руки на плечі бабусі, як в сім,
як траком летіли колеса в п'ятнадцять,
як стрічка в сімнадцять на плечі.
Все, що було вартує, все, що я хочу, — це забуття у кронах правічного дерева, де, юні дзвінкі голоси відлунюють, гомоном літа — осіннім паводком прокурених під'їздів.
Де ціле місто, як дім та безпечна фортеця, де загубитись його лабіринтом, де немає ниток Аріадни.
Спалені всі мости, присипані рови й немає більше куди повертатись.
Місто як хвилі Тихого океану, де пам'яті взагалі не існує.
Подалі від долі Лахесіс від сірих очей, що під ранкове гоління відшукують себе у камерах спогадів,
Де ти, світлоокий, рум'яний; без помилок, на початку стежки, що зітреться в тисячі доріг до власного розпачу у тенетах мороку.

Джессі Галлівелл

#поезія #ДжессіГаллівелл

задонатити на розвиток проєкту