Життя — великий безупинний маятник, що розхитує нас від болю, спричиненого недосяжністю наших великих мрій і в інший бік аж до нудьги, до пастки, де мрія стає досяжною і втрачає свій шарм. І так ми проходить наше життя — у коливанні між цими двома станами.

Нестача і незадоволеність породжує глибокий біль, що супроводжує людину, як тягар, стаючи стражданням, адже людина постійно відчуває потребу в чомусь — любові, успіху, визнанні, матеріальному достатку чи навіть у простому відчутті сенсу, але коли людина нарешті віднаходить його, то впадає у нудьгу — стан, у якому більше немає до чого прагнути. Виникає порожнеча, адже саме процес боротьби і досягнення був її основною рушійною силою.

Таку філософію песимізму, і не просто у звичному його сенсі, а радше у радикальному усвідомленні ірраціональності природи життя, відчутті абсурдності існування, де людина приречена жити, ніколи не досягаючи справжнього задоволення, описував Артур Шопенгауер у книзі «Світ як воля і уявлення».

«Таким чином, усе людське життя рухається, наче хиткі терези, постійно переходячи від страждання до нудьги, адже врешті-решт саме з цих двох станів воно й складається. Це чудово відображається в тому, що, віддавши всі муки та біди пеклу, людина залишила для раю лише порожнечу й нудьгу. А нудьга — зовсім не дрібне зло: зрештою, вона накладає на обличчя печать справжнього розпачу».

«Саме по собі бажання є стражданням: варто лише його задовольнити, як швидко приходить перенасичення, мета стає ілюзорною, володіння втрачає свою привабливість, і знову виникає прагнення, нова потреба. Якщо ж ні, то приходить внутрішня спустошеність і нудьга, боротьба з якими не менш виснажлива, ніж боротьба з нестачею».

Але чи є вихід? Чи абсурдність неминуча? Шопенгауер вважає, що так. І це естетичний шлях, споглядання мистецтва, аскетизм, повна відмова від бажань, зменшення егоїзму, філософія і усвідомлення того, що щастя - це ілюзія.

«Адже все, що могло б стати найвищим проявом життя, його радощами... споглядання істини, позбавлене жадоби володіння, захоплення красою, справжнє задоволення, що його приносить мистецтво, — усе це потребує виняткових здібностей і тому випадає лише нечисленним обраним. Але навіть для них це лише мить, швидкоплинне видіння. До того ж саме ті, хто наділений гострим розумом, стають більш вразливими до страждань, яких не здатні навіть уявити ті, хто мислить поверхово. Вони відчувають відчуженість серед інших людей, які суттєво від них відрізняються... Проте для більшості такі тонкі радощі залишаються недосяжними, вони майже нездатні осягнути радости чистого пізнання, адже повністю занурені у світ бажань».

Поступовий розвиток штучного інтелекту та зростання його популярності в академічній спільноті не лише надали новий імпульс до різноманітних філософських концептуалізацій, а й створили специфічну епістемологічну пастку. Зазвичай, гуманітарний термін «агент» позначав суб’єкта, здатного до автономної відповідальної дії. При перенесенні в комп’ютерні науки термін зберіг конотації автономності, хоча позначав вже принципово інший феномен – окрему алгоритмічно-статистичну систему.

Коли ми спілкуємося з чатботом, який демонструє людську мову та адаптивність, або бачимо, як алгоритм знаходить творчі рішення складних проблем, у нас виникає інтуїтивне відчуття, що за цим стоїть якась «особистість» з власними намірами та цілями. Але з точки зору Деннета, таке відчуття є радше продуктом нашої інтерпретативної установки, аніж відображенням дійсного стану речей.

Про епістемологічні виклики щодо ототожнення агента й агентності в контексті розвитку штучного інтелекту читайте в статті Іллі Рєпіна:

https://plomin.club/ai-agent/

Напередодні інавгурації Дональда Трампа, «неореакційний» блогер Кьортіс Ярвін, відомий під псевдонімом Менціус Молдбаг, поїхав до Вашингтона, округ Колумбія, на інавгураційний бал, організований консервативним видавництвом Passage Press. Зустріч, що відбулася в бальній залі готелю Watergate, була розроблена, щоб відсвяткувати сходження нової консервативної контреліти, яка прийшла до влади на хвилі переобрання Трампа, – і Ярвін, який, мабуть, зробив більше, ніж будь-хто, щоб сформувати мислення цієї новонародженої групи, був неформальним почесним гостем.

У певному сенсі саме Ярвін передвіщав Трампа більше, ніж будь-хто інший, у своїх працях визначаючи його «неокамералістську» політику, засновану на «камералістській» адміністративній моделі прусського монарха Фрідріха Великого. Так, ще у 2007 році, в рамках свого дрібного блогу, він запропонував антидемократичну концепцію «держави- корпорації», яку завдяки покровительству «кремнієвого» мільярдера Пітера Тіля, спромігся проштовхнути до команди Трампа. Допомогло те, що Тіль був одним з перших вагомих прихильників Дональда Трампа у 2016 році й познайомив Кьортіса з нинішнім американським віцепрезидентом Джей Д. Венсом, політичний підйом якого він також щедро фінансував. За ще одною немалою випадковістю Пітер Тіль також став співзасновником PayPal ні з ким іншим, як з Ілоном Маском, чим загарантував просування «неореакціонізму» не тільки в Білому домі, а й серед техногігантів Кремнієвої долини, швидкими кроками зробивши свого «придворного філософа» улюбленцем технократів, інвестиції яких посіли чільне місце у виборі майбутнього політичного вектора американськими консерваторами.

Читайте про погляди неореакційного руху, які лягають в основу політики нової адміністрації США:
https://plomin.club/nrx-fever/

Континентальна філософія Європи ХХ століття формувалася на тлі катастроф. Людина, оточена масовими заворушеннями, жорстокими війнами, постійними змінами кордонів, заново відкривала себе у світі. Себе у світі — тобто своє особливе відчуття буття.

Чому буття, а не ніщо?

— запитував Гайдеґґер. Саме в пошуках відповіді на це запитання мислителі зверталися до джерел, і одним із них був Сьорен К’єркегор.

Переживаючи особисті потрясіння, К’єркегор обрав релігійний шлях. Але замість сухого догматизму й поверхового читання він започаткував монументальний напрям європейської думки — екзистенційну філософію. Аналізуючи біблійну історію про жертвоприношення Авраамом сина Ісаака, К’єркегор відкрив те, що назвав «стрибком віри» — готовністю людини на відчайдушний крок заради високої мети. Хіба не про це говорили Ґете, Гьольдерлін й інші романтики? Але саме К’єркегор вивів цю думку на новий рівень — рівень буття.

Нові стосунки з буттям і мета, заради якої приноситься жертва, — ось про що твір Сьорена К’єркегора «Страх і трепет». Зрештою, саме цей трепет стане у Гайдеґґера тривогою.

Нині українському читачеві пропонується переклад цієї книги від видавництва «Апріорі».

Замовляйте за посиланням:
https://apriori-publishing.com/product/strah-i-trepet-dialekticna-lirika