Настрій був не на висоті, але тоді стрічкою винесло новий лентикулярний принт Айвена М. Коена і полегшало.

Треба свої робити, тільки хто це купуватиме :(

Тут Основи (фоліо, Атена, школа, знання, віхола, лабораторія список неповний, насправді неважливо хто) видають одну й ту саму зарубіжну чи українську класику, часто зовсім не маючи прав на тексти чи переклад, часом набуваючи їх під якимсь приводом, леґальним чи ні, і це привід повернутися до розмови про перевидання.

Бо якісних перевидань класики на ринку майже нема. Віватівська серія української класики найкраща з усіх пропозицій, просто бо там Ярина Цимбал робить архівні й літературознавчі дива. В Абабі пара книжок друкувалися з належною перевіркою і редактурою текстів, Це все, буду радий ще прикладам.

Все, що зараз видають наново це радянські (а часом і дорадянські!) переклади, які часто морально й ідеологічно застарілі, точно цензуровувалися і потребують ґрунтовної редакції й звіряння з оригіналом для вставки пропущених і спотворених фраґментів. Бо рівень перекладу 100 років тому і зараз це все ж різні рівні, незалежно від постати перекладача. Літеру «ґ» навіть не завжди повертають, ну або шо ж, хто читатиме Віктора Юґо, коли всі звикли як в росіян...

І я маю враження, що нікого не обходить, нащо старатися, якийсь дизайн є часом красивий навіть, пантончик є, цінник є, часом космічний, а що там текст, хто це читатиме, і так куплять.

Між тим, маса перекладів, навіть від культових імен, робилася через російську, бо культові імена іноземних мов часто не знали, а коли знали, то на тому рівні, на якому їм дозволяла імперська чи радянська влада. Майже весь корпус українського Шекспіра, наприклад, на це хибує (а свіжі переклади Андруховича явно багато чого потягнули в Баранчака, з польських).

І так воно далі і триває: книжки наче і виходять (деякі навіть в кількох версіях у різних видавництв одночасно), а джерело текстів одне — умовна піратська бібліотека з недорозпізнаними текстами, помилки яких кочують з одного паперового перевидання з красивою обкладинкою в инше.

А прямих якісних перекладів класики — як не було, так і нема.

Українські видавці:
— Ми не використовуємо ші / використовуємо, але допрацьовуємо / ви нічого не доведете.
Польські видавці:
— Tak, no i co?

щось надто зачіпає за живе.

Як я дивлюся на чи не щоденні відкриття нових видавництв.

Привіт новоприбулим.

(не знайшов першоджерела, але популярність виразу і прапору пішла, гадаю, з цього відео).

А доки ми з вами боремося за трудову копійку, Ірландія в бюджеті на наступний рік затвердила постійність Безумовного базового доходу для митців. Програма, заснована як експеримент у 2022, довела свою економічну ефективність для суспільства і буде розширена. Щонайменше 2000 митців з усієї Ірландії отримуватимуть по 325 евро щотижня без додаткових умов, що дасть змогу їм концентруватися на творчости, а не на виживанні.

Більше про історію питання в світі є у вікі.

Тут Зельда Вільямс, донька того самого Робіна Вільямса, виклала сторіз, де попрохала не слати їі ші-відео з її батьком.
Там доволі довгий пост, який показує масштаб ще однієї проблєми з ші, коли кордони приватности не те, що розмиваються, а змиваються нахуй і маючи бодай одне фото можна нескінченно доїти з нього контент без жодної згоди будь-кого, цікаво куди нас це уже привело (у мене десятки версій і всі невтішні).

Також Зельда дуже вдало описує, чим є ШІ загалом. Нагадаю, це все оплачується крадіжкою даних у небачених масштабах, витратою електроенергії вгадайте в яких масштабах і питної води, яка теж витрачається вгадайте стільки.

AI is just badly recycling and regurgitating the past to be reconsumed. You are taking in the Human Centipede of content, and from the very very end of the line, all while the folks at the front laugh and laugh, consume and consume.

хєхє
хєхє

плаче

Ну тобто це пряме визнання, що все ші — крадіжка. Їбаний таймлайн, де ми звернули не туди...

Стосовно теми дня, свого часу я дуже хотів видати Ласло в Україні, але ми вперлися в недоступність перекладача з угорської. Багато років тому він був єдиним, хто перекладав угорську літературу і, бачу, ним і лишився.
Тішуся за існування Олександра Вешелені і Комору, нобелянтів мають видавати хороші видавництва.

АПД: Есеї Краснагоркаї у перекладі Олександра.