Вчора я ще встиг репостнути допис Юрія Ліщука, а вже сьогодні його канал зламали. І видалили, включно з усіма начитками та віршами. Величезний пласт роботи про сучасних авторів. На щастя, всі записи збереглися, але доведеться перезаливати. Прошу підтримати проєкт підпискою)

Ґолум (перстень свободи)

Коли потрапляєш на війну, осмисленого бажання вбивати спочатку немає. Морально готовий до цього, але сприймаєш більше як необхідність, роботу, яку хоч-не-хоч, а мусиш виконувати. Але коли до нас попав Ігорюня, бажання придушити його з'явилося не лише в мене. І, якби не щасливий випадок, то рано чи пізно хтось би взяв гріх на душу, і як мінімум, трохи підправив йому совість.
У якості дружнього підгону він перейшов до нас із дев'ятої роти, десь на початку зими. "Не вистачає людей? Що ж, тримайте бійця". А якщо в армії тобі щось дарують, то користі від цього буде більше саме дарувальнику. Але для того, щоб мати можливість хоч комусь поїхати у відпустку, довелося брати.
У перший свій захід на позиції він вирушив трохи нетверезим, загубив каску і воду, та врешті лишився у хлопців на Вугледарі просихати. Наступного дня, по темному, Ігорюня таки добрів до пункту призначення, але без їжі, води і шолома. Добре хоч з автоматом. Бородатий, зачуханий, з елегантною аристократичною діркою замість двох передніх зубів. Приблизно тридцяти рочків, хоча на вигляд можна було дати і п'ятдесят.
– Бля, ну ти даєш. – Саня оглядав цей шедевр генної інженерії, підсвічуючи червоним ліхтариком. – Ну ладно. Каска в нас є запасна, ми на неї снайпера ловим, висить на СПшці. Пак води візьмеш з резерву, а хавка... На кухні є консерви, хліб. На цей раз якось переб'єшся, а потом щоб брав своє. Ми кожен сам собі заносим жратву. Магазин є в селі, можна ще у Вови Бойка якусь волонтьорку взять... Плюс?
– Плюс.

Але як штрафника, Ігорюню ніхто з позицій не виводив, у місто йти за їжею і водою він не хотів, тож почав методично і зі скаженими темпами знищувати наш спільний запас провізії. Купа консерв, що у кілька рядів стояли на кухні, ставала з кожним днем все меншою.
– Бля, це пда. – обурювався Саня. – Він же після кожної зміни банку тушняка єб*шить. По пару штук в день. Рептилоїд даже менше їв, а там півтора центнера живого вєса. А вода? У нас в резерві було тринадцять паків, уже десять. І це за дві неділі. Все, хоче їсти й пить – хай пдує на Углєдар. За*бав, нах*й.
Але, звісно, голодному рота не зав'яжеш, та й контролювати коли він там їсть чи не їсть, ніхто не міг. Запаси потроху зменшувались.

– Прикинь, залажу в льожку. Темно, не видно ніхєра. – розповідає Фартовий, коли під час чергування мова зайшла про Ігорюню. – Чую, якісь звуки странні. Ніби щось чвакає. Включаю фонарик, а то він. Сидить і банку шпротів х**рить. Голими руками, у темноті. Побачив мене, либиться, очі блищать. Як отой чувак з "Володаря перснів".
– Ґолум? Бля, точно схожий.
– Ага. – Фартовий бере теплик, і піднявшись у бійниці, оглядає периметр. З Микильського долинають кулеметні черги, по місту працює арта. Звичайний вечір звичайної війни.
– Хоч би світло якесь включив, кажу. Реально ж стрьомно.

Телефон свій Ігорюня теж десь посіяв, тому на кожну зміну його доводилося будити. Спочатку ми розбили графік так, щоб його піднімав Фартовий, повертаючись після свого чергування. Але коли на наступний тиждень Юру, Ворона і Фартового замінили Санич, Кум і Лялько, все перемішалося і ця честь випала мені.
– Ігор, вставай.
– Аа?
– Твоя зміна.
– Де?
– На еспешці.
Зсередини бліндажа чуються звуки, які нагадують роботу бетономішалки і підвивання пса, якому наступили на лапу.
– То шо, ідеш?
– Та іду, іду.

Ми саме стоїмо з Ляльком під накриттям СП і поглядаємо на годинники. Вадим робить крайню затяжку і кидає бичок у цинк з-під 5,45.
– То шо, де він? Десять мінут пройшло.
– Та ніби йде.
Нарешті з глибини окопу чуються кроки і темний силует зупиняється біля нас, ставить калаш у бійниці.
– Пацани, є закурить?
– Нема. Ігорюня, ми вже думали тобі "Ефку" закінуть. Скільки спать можна?
– Краще димовуху. – кажу. – Якраз і покурив би. На кухні є пару штук.
Усмішка з чорним прямокутником замість передніх зубів.
– Та ну ладно, дайте закурить.
– На вже, кури. – Лялько дістає з пачки передостанню.
– Забереш потім чашки на кухню? – питаю в нього.
– Да, плюс.

В цей час з протилежного боку окопу чуються кроки. По темпу ходи впізнаю Сєрьогу з Марселя. Йде, як завжди, на розслабоні, без броніка, шапки. Квадратне підборіддя, щетина, усмішка. У руках радєйка.
– Шо ви тут, трусливі койоти, скучаєте?
– Ага, скучаєм.
– Там по перехватам на завтра штурм передають. – антеною від рації він підколупує кілька грудок на стіні окопу, і вони осипаються вниз. – Щоб були готові. Протитанкові засоби, гранати розкладіть, памперси.
– Памперси вчора закінчились. – кажу. – Після того супу "Харчо" в пакетах.
– "Лоперамід" є?
– Я "Лєвоміцетин" вже випив. Хороша штука. Бо дно конкретно зривало.
– Дивись, якщо треба, поділимся.
На якусь мить стає незвично тихо. Місяць висить на гілках посічених акацій, сірий, як обличчя "трьохсотого", вітер гойдає маск-сітку на СП. Я глибоко вдихаю свіже вечірнє повітря, насолоджуючись. Час у такі моменти стає особливо цінним, наче крайня пляшка води. Тривожність потроху згущається довкола, заповзаючи холодом під бронік. Краще б не знати таких новин, менше переживаєш. І якщо навіть стається щось, дієш по ситуації. А так тепер чекай цілу ніч незрозуміло чого. Ще й живіт знову крутить. Бляха.
З посадки за дамбою лунає знайоме "тра-та-та-та" і за кілька секунд тиша розривається короткою чергою вибухів. Близько.
– Сєрьога, ти поки не спіши, мабуть. – Вадим дістає з кишені відкриту пачку насіння. – Будеш?
– Давай.
– Ігорюня, глянь в теплик.
– Плюс.
– Якщо все добре буде, ми міняємось завтра. Двома групами підем. Дасте свою запасну радєйку?
– Да, Сєрий, плюс.
– Тоді завтра вечором Філософ зайде. – старший "Марселя" стоїть, обпершись на стіну окопа. По-хазяйськи роздивляється довкола, та сутінки потроху стирають навіть обриси предметів. Короби з БК, автомати що висять на кілках під накриттям.
Якийсь час ми мовчимо, лускаючи насіння у цинк. Над посадкою пролітає кілька дронів, з боку Мар'їнки чути делекі приходи арти і градів. АГС мовчить.
– Ладно, пішов я. – Сєрьога обтрушує руки і бере свою "Моторолу". – Треба поспать трохи, хто зна що там утром буде.

Коли його кроки стихають, ми починаємо підготовку. Ніби нічого особливого, перевірити ПКМ, короб з набоями, запасні стрічки. Дозабити вистріляні магазини 5,45. Лялько йде по Кума. Той приходить майже відразу.
– Санича будить, як думаєш? – питаю в нього.
– Так а хулі йому спать.

За кілька хвилин з'являється сонний Саня, і одразу починає вмикати командіра.
– Так, я на "Покемоні", Кум з подствольніком. ВОГи щоб були під рукою, отут поставте. – він пару секунд дивиться на мене. – У тебе РПК, це ясно. Один ще на радєйці, і ...
– Єслі шо, я гранатометник. – Ігор спускається з бійниці, вимикаючи тепловізор. Всі здивовано витріщаються на нього. Сприймати це чудо як повноцінну бойову одиницю досі ніхто й не думав.
– А ти скільки раз стріляв з РПГ?
– Три.
– Ніхріна собі. Так професіонал, йопт. – Саньок спльовує в темряву під ноги. – Ладно, будеш РПГістом. Знаєш, откуда х**рить?
– Откуда?
– Он з того дальнього окопа. Валиш осколково-фугасним і дьору звідти. Бо прилетить зразу же. Плюс?
– Плюс.

Ніч тягнеться повільно, важко, як навантажена БК піхота по розмитій грунтовій дорозі. Від нервів так і не вдалося нормально поспати, тож я роздратований і напружений. Але Ігорюня тримається добре. Не панікує, не нагнітає обстановку. Хоча його постійні балачки про те, як він воював і в штурми ходив, трохи напружують. Лялько після своєї зміни лишається з нами, щоб в разі чого, підняти решту, доки двоє вестимуть вогонь.
На щастя, ранок минає спокійно, крім планового обстрілу 120-ми. Хибна тривога.

– А Ігор норм пацан. Настрой правильний. – каже Саня, коли потім ми разом обідаємо. – Я з ним поговорив, то він такий, що буде тащить, якшо відноситься по-людськи. Просто ніхто його не понімає.

І справді, після тої ночі відношення до Ігорюні стало кращим. Чи то через те, що він таки сходив з "Марселем" у місто по їжу і воду, чи тому що натхненно чистив окопи від грязюки. Я навіть віддав йому свій старий кнопковий телефон, щоб ставив будильник і не спізнювався на чергування. Саня щодня перераховував воду в резерві, і навіть банки з тушняком на кухні. Все було на місці. Якось аж занадто добре.
– Тобі не здається дивним що він той пак води, який приніс, п'є вже другий тиждень? Ще й інших пригощає? – питаю у Сані, коли він з Вадимом курить на СП.
– Та хз. Десять паків у запасі як було, так і є. І жратву собі ж якусь приніс. Не знаю. – Саня грається запальничкою, підпалюючи корінці, які стирчать зі стін окопу.
Приємна тиша довкола тане разом зі свіжим снігом що випав уночі. Під ногами він зразу перетворюється в густу окопну грязюку. З накриття і вцілілих акацій капає. Звук крапель, далекі виходи арти. Біля шматка сала, яке ми підвісили на кущ, пурхають синички.
– Може на дієту сів? – Лялько, сміючись, лускає насіння у футляр від М67.
– Може. – знизую плечима, лопатою намагаючись віддерти від берців шматки налиплої глини. – Задрала ця грязюка.
– Ігорюня почистить. Йому все одно робить нема шо.
– Ага. – киває Саня. – Йому це даже нравицця. Не так скучно.

За кілька днів я поїхав у відпустку, спокійний, що колектив лишився злагоджений, у доброму гуморі. Все ж добре було, навіть Ігорюня, здається, прижився. Хоча десь у глибині свідомості тліло передчуття що щось станеться. Як виявилось, не даремно.

– Що ти там? Їдеш? – Саня зловив інтернет на "Марселі" і вирішив подзвонити мені на "зелений".
– Так, вже в Дніпрі. Сів у маршрутку. З Покровська хтось з наших забере.
– Ясно. А у нас "триста".
– Хто?
– Та Ігорюня. Скид з "Мавіка".
– Бля... Як він?
– Та норм. Один осколок в паху трохи припік, і два пальці відірвало. Щя фотку скину.

Дивне поранення як для скиду, подумав я, але не став розпитувати. А по фотці впевнився, що правду дізнаюсь вже на позиції. Ігорюня стояв із забинтованою рукою, та обсмаленою діркою в штанах нижче пояса. Дірка була діаметром сантиметрів десять, рваної форми, а клапті тканини звисали донизу. Якби це був осколок, логічно, що отвір був би розміром з осколок. Хіба що... Хіба що вибухнуло зсередини.

– По тому що я від хлопців чув. Ну ти поняв, неофіциальна версія. – Сашко Плахута хитро усміхається і вирулює на дорогу від Покровського автовокзалу. – Що він грався запалом від гранати. І догрався. Повезло, що тіки пальці. Я не знаю, як йому оте все не відірвало, ти поняв шо.
– Бляя... – мене осяює. – Це ж у кишені й**нуло?
– Ну да.
– Та це жесть. Ото дурне...
– Та чого дурне? Поїхав он в госпіталь, оддохне. Може й спишеться потом. – Сашко сміючись, робить кілька ковтків з відкритої банки енергетика. – Мєдаль дадуть. За бойове ранєніє.
– Та так і буде. – якусь мить я розглядаю донецькі пейзажі за вікном. – Герой війни, бляха.

Повну історію мені розповів Саня вже на позиції.
– Сидить він на СПшці, значить. А ми підходимо. Я, Кум, Сєрьога. Здороваємся, а він якось так странно одну руку в кармані держить. І ніби як щось клацнуло. А потом х*як! – Санич жестом показує щось, що нагадує Великий Вибух. – Він, значить, кричить, дивиться на пальці, а там п**да. Перемотали бистро. Добре хоч яйця цілі. Ногу тіки трохи обпекло... Фотку он скинув, диви.
На світлині Ігорюня, із перебинтованою рукою, стоїть на фоні автобуса. Усміхається так щасливо, ніби щойно виграв у лотерею навколосвітню подорож.
– А він як? Що казав?
– А йому шо? Сначала трохи нив, а потом довольний ходив. По темному вивели і всьо... Тільки тепер в нас зміна неповна. До Ігорюні якось привикли вже. Норм чувак, вобщєм... А тепер хз кого дадуть. Може Маніяка. А він що є, шо нема.

Та що б там не було раніше, після несподіваного від'їзду Ігоря, враження про нього лишались більше позитивними. Десь до того моменту, як Саня вирішив поперекладати запас консерв на кухні і виявив з десяток порожніх, які стояли під іншими, перевернуті догори дном.

– Бля, оце йому повезло, шо злиняв! Суукаа... Оце ушов от смерті. Застрелив би нахєр і совість не мучила б. – Санич, злий, як чорт, вилазить з БКшниці, де ми тримали резерв води. – Ти бачив? Почті з кожного пака витянув по бутилці. Зсередини, шоб не видно було. І консєрви... Це ж ще ті, які ми караваном носили осінню. Під снайпером, бля. Ох урод... Ну всьо. Хай тіки колись попадеться, закопаю.

Але в загальному, це був не найгірший кінець історії. Всі живі (на той момент) і в резерві ще лишились консерви та вода. Людей було мало, але вистачало. Тож я щиро бажав Ігорю приємного лікування та довгого життя. Тим більше, знаючи що у нього є мала дитина. Та й нам простіше. Маніяк, наприклад, міг взагалі не їсти. Ходив як тінь, випиваючи дві пляшки води на тиждень і з'їдаючи кілька пачок печива чи вафлів. Ідеальний піхотинець. Навіть його зір -8 не здавався таким вже й недоліком.
А пригадавши розповідь Фартового про шпроти, я нарешті збагнув, кого ж мені нагадує Ігорюня з його щасливою усмішкою та забинтованою рукою. І на його місці я б зберіг те кільце від гранати, ще й почепив би на ланцюжку собі на шию. Бо цілком вірогідно, воно не лише врятувало йому життя, а й дозволить прожити ще довго. Кільце, викуване у 60-ті роки самим Сауроном на одному із військових заводів Мордору. Перстень волі. Квиток до списання зі служби.
Його Золотце.

11.05.2025