Що може означати червона помада в пеклі концтабору? Чому за неї билися більше, ніж за їжу? Чи може клаптик тканини, парфуми або модний етюд стати ниточкою, яка тримає людину з життям?

У «Особистих речах» Кароліна Сулєй відкриває новий, несподіваний вимір памʼяті про Голокост — через деталі, через особисте, через речі, що мали силу не дати людині зникнути. Це книжка не лише про втрату, а й про гідність, людяність, про красу, яка може рятувати.

Редакторка Ольга Ренн ділиться, чим її вразила ця книга:

Навряд чи книжка з історії Голокосту асоціюється з питаннями краси, стилю, моди, бо нам часто здається, що такі книжки — про смерть. Але вони і про життя також. Цей досвід дуже складно осягнути, а проте він був. І сьогодні книжки Віктора Франкла, Едіт Еґер, Прімо Леві та багатьох інших авторів дивовижним чином наснажують та додають сил. Кароліна Сулєй унікально цікава авторка, яка зібрала безліч свідчень про роль і значення особистих речей у житті різних людей і як ті речі допомагали людям протривати і вижити у концтаборах. Мене вразила історія однієї жінки, яка в Берґен-Бельзені малювала модні етюди на сторінках свого записника, а після війни стала модною журналісткою, працювала на «Vogue». У інтерв’ю про табірний період життя підкреслювала, що пам’ять про моду не залишала її навіть у найчорніші миті. Розповідала, що в Бельзені жінки за помаду билися більше, ніж за їжу. У неї був мініатюрний флакончик парфумів, і вона берегла його, наче скарб. Парфуми нагадували їй про «цивілізований світ».