То хіба ця печаль так легко і глибоко проникла в саме серце моє не тому, що я вилив душу свою в пісок, полюбивши смертну істоту так, немов вона не підлягала смерті?

«і повільно, як розколюється навпіл айсберг, відсувається, відокремлюється, і в ту саму мить всередині у неї все опадає вниз, вниз, в темну кролячу нору, про яку у Набокова вона читала безліч разів. Варто відкрити будь-який його роман, і падаєш вниз та вниз, але й угору теж, по лікті вже в майбутньому кривавому томатному соусі, вона розуміє, що може ось так, запросто, без попередження, пропасти.»

таіс золотковська «несезон»

вчорашні фотки то ожиданіє, а це фото — реальність. Так я виглядаю, коли сама і коли можу плакать і плакать, що аж гаї шумлять, і ніхто мені не скаже, що плакать то зле. Я складаюсь на 80% з плакать. В цьому стані немає нічого класного, але є щось класне в тому, що цей стан не залишиться зі мною назавжди. Я співчуваю всім, у кого було щось схоже і дуже люблю вас, котіки. Він мине, але зараз я цього не певна. Хочу сказати, що мене оточують найкращі люди у світі, які завжди готові написати якусь шутку з якої я сміюсь і одночасно від сліз пускаю бульки з носа))) я дуже ціную їх і люблю. То моя найбільша радість зараз. Я пишу стрьомні віршики про те, що хочу померти, але кидати сюди нічого такого не буду, бо це не для здорових людей. Дякую, що прочитали цей викид слів. Почуємось, хО хО

Повішеник

Довго навчався смерті у небі йому написаної
Зорями: врешті побачив такою, що купається в небі.

Вимита його нескінченним зором з піни
Хмар, Юнґфрау вже його в руках до Альпів світла несе.

Але тут жінки ще п‘ють йому з розпірки,
Хоча чоловіки й забороняють неохрещеним батогом.

Хоч ремінь слушно казав закрити рот промежини,
Хоч голі аркуші хребтів уже кров‘ю пописані.

І ворушачи губами, діляться чесно
Цим тілом на тарілці побожного голоду.

А він весь час усміхається, як тоді, коли життя
Задушене втекло з петлі горизонту.

Рафал Воячек, 1968

мила дівчинко, час біжить, як ріжучий
і тобі напевно вже не хоче дарувати сонце
але, дівчинко, все мине і серце знову квітами ороситься
і в полях
на вербах
у садах
твоя мова проголоситься
на твоїх руках знову промінь виблисне
і ти виживеш
оживеш
і викрикнеш
все, що хочеш викрикнеш
полетиш
і вибухнеш

18.01.2019

Мовчати. Списувати з губ слова. Називатися. Якось називатися і щось називати чимось. Брак повітря, в груди заходить втеча. Ти вже тут, біля мене, ковтаєш морські узбережжя; біля мене заспокоюєшся і знаходиш нові доторки з простором. Не так страшно зовсім втратити берег, почуватися вільною, почуватися правильною, почуватися якоюсь, якою би ти не була. Хвиля, б‘ється об берег, ти вже на середині.
Вигинаєш плече, у тобі стільки слів, скажи хоча би одне, я второпаю, зрозумію, навіть мовчання, таке дзеркальне до дня, коли тебе ще не було поруч, можливо, коли тебе ще зовсім не було, але тепер ти вже так близько. Доторкаєшся великим пальцем до мого коліна, ставиш там мітку, ніби хочеш означити кордони, в яких тобі можливо бути. Навколо речі організовують єдину кімнату, ти тут і так воно далі буде. Безпечно, у вечорі знаходиш свою власну тінь. Пірнаєш з головою. Не бійся.
Я тебе обіймаю обережно, бо знаю, що в будь-яку мить ти можеш налякатися і піти. Ти ж можеш, завжди пам‘ятаєш, що ти можеш піти і не тільки від страху, але ще й від бажання опинитися у іншому місці, іншій водоймі, де риби не такі спокійні, як тут, як я. Залишаєшся. Я приймаю твоє залишання. Хочеш сказати, що бажаєш залишитися і виводиш на моєму плечі букви, слова, форми свого залишання. Залишаєшся у своїй формі, у своєму тілі. Тобі безпечно, ти в безпеці. Пахне заходом сонця.
Я не був назовні вже кілька днів, там, кажуть, все зовсім втратило свою початкову тональність. Речі модулюють, переорієнтовуються, змінюються, але ти знаєш, що тут, біля мене, завжди однаково. Риба. І ще одна. Тут ціле підводне життя.
Ти заковтуєш губами воду, я бачу, як твої ніздрі розходяться у різні сторони. Світ такий дивний, але ти його називаєш і відтоді він приймає форму твого називання. Події розгортаються дуже динамічно, ти сперечаєшся зі словом дуже. Я спостерігаю. Вже кілька днів я просто спостерігаю за твоїм плаванням. Ти усміхаєшся.
На дні є ще одне озеро. Ти хочеш туди, тягнеш мене за собою услід. Я пливу. Ти торкаєшся дна, озеро називається. Ти сама його називаєш. Я запитую як, ти відповідаєш, що називаєш його собою, я запитую чи є у тобі дно, ти мовчиш. Я приймаю твоє мовчання.
Ти хочеш мене просто тут, на своєму дні, нижче, ніж твоя середина, я приймаю твоє дно і вирощуюся у ньому. Ти дивишся в мої очі. Ти бачиш мене. Я входжу у тебе із закритими очима, повільно, пам’ятаючи де твої береги, пам‘ятаючи, що ти назвала це озеро собою. Ти видихаєш, голосніше, ніж кожен попередній раз. Мої рухи такі, як твої рухи. Ти обіймаєш мене міцніше. Я приймаю твоє обіймання. Хвилі посилюються вітром, я відчуваю, що буде шторм, але нічого не кажу. Ти встеляєш своїм тілом все дно, я бачу твоє обличчя згори. Ти обираєш форму знову, ти така красива. Дивишся на мене. Мої руки обіймають твою шкіру, ти затримуєш дихання. Я входжу в тебе швидше, обираю зручний темп, ти приймаєш моє обирання. Ти віддаєшся мені, ти вся віддаєшся мені, я на дні, на твоєму дні, рибо. Найкрасивіша рибо у всьому підземному світі, найкрасивіша рибо у нашому світі. Найкрасивіша рибо у своєму.

...але ти також радість
і з часом
стаєш схожою на рожеву
льодяну бурульку тонку у формі жінки
тебе щовечора можна відламувати
по шматочку і класти собі під язик
щоб відчути приємну прохолоду
як від м'ятних цукерок в дитинстві

Грицько Чубай

«серце — єдина моя гордість, адже те, що я знаю, дізнатися може кожен, а серце таке лише у мене»

ґете (страждання юного вертера, надто чутливим не читати).

«ми маємо право по совісті судити лише про те, що провідчували самі»

я торкалася його у забутті сфер і торканні планет до безмежжя простору; так просто було задихатися, так просто було неможливості бути; так чітко виспівували голоси дзеркальних шляхів, мені було самій так просто його торкатися, я зовсім забула де світ, а де я; я зовсім забула, що мені не можна його торкатися і назви спліталися у танок голубого неба, де птаха літає і їй робиться легко, ось і мені було так легко, наче і я є тією птахою, наче і я впорядкована, як і світ, як і весь порядок замовкнути я намагалась. Але він далі пестив моє волосся, заглядав у прошарки мене, затягував нитки на моїй голові, говорив про вагомі речі, шепотів голосом крику, роздвоював мене, а мені далі було так просто і неможливо плести широко і широко і широко далі летіти, як пташці, чиє гніздо так далеко від простору сфер.
Робилося млосно, стікалася кров’ю під шкірою тканина, наростали безмежності, оповиті зникомою втечею: я тут сама і немає кому говорити. Він шукав руками мене, проводив ділянками крила мої шкіри і голосові перетинки, я готова була вибухнути або видихнути, але його тіло тремтіло під наростанням відчаю і я піддавалася, вся піддавалася. Навіщо світ впорядкований і чому є стежки, які не повинні ніколи, за жодних обставин, перетинатися, і чому я відчуваю те, що відчуваю, і чому знову і знову в мені наростає цей дим, якого я не витримую? Я хотіла позбутися повітря, аби дихати було не так важко, але він й далі затримував свої губи на моєму щомиті згасаючому погляді. Я помирала і я померла. І мені тепер зовсім не боляче дивитись назад; і мені тепер зовсім не боляче просто летіти, як пташці, чиє гніздо переховується у сфері невидимого простору.
«Світ впорядкований, і впорядкований він, на щастя, не людьми. Цей порядок мудрий і єдино можливий.»

ну))

я запихаю лезо під шкіру на кілька
кількісних повітряних кульок
голова моя стає тишою, я стаю правильною
я стаю такою, якою маю бути у вірності —
у крові скаліченою кривою ямою

дощ за вікном, немає дощу
все затихло, вітер спить на світанні і серце моє
виходить з орбіт
місто прокинулось, я не хотіла прокидатися з містом
моє лезо застрягло у горлі
я не маю чим дихати

ну давай, котися головою вниз
широкий вазеліновий камінь щирости, —
навіть на ногу мені впавши,
не станеш гіршим, ніж я.