День журналіста.
Це вже не свято.Це дата з присмаком крові й правди.

Бути журналістом в Україні сьогодні - це не про прескарту.
Це про те,щоб показувати війну такою,як вона є.
Без блюру.Без цензури.Без узгоджень.
Це про те,щоб показувати світові воєнні злочини росії.
Не вигадувати героїв - а фіксувати реальність.

Це про сміливість говорити те,що незручно владі.
І ще більше - про відповідальність говорити те,що не хоче чути світ.

Тисячі наших колег тепер у військовій формі.Десятки - вже ніколи нічого не напишуть.
Вони не стали «колишніми журналістами». Вони просто пішли до кінця.

Справжня журналістика не служить режиму.Вона служить правді.
І поки ми ще тут,поки пишемо,знімаємо, говоримо - слово сильніше за страх.

Світла памʼять тим,хто віддав життя.
Повна повага тим,хто не зламався.
Слава тим,хто не боїться називати речі своїми іменами.

Слава Україні 🇺🇦

https://www.tg-me.com/svoiKR/42715

https://www.tg-me.com/svoiKR/42717

https://www.tg-me.com/svoiKR/42719

https://www.tg-me.com/svoiKR/42721

Це, звісно, піздець вселенського масштабу.

Але чую нутром: вже завтра Миколка Лукашук вийде з цим своїм глибоко втомленим, сумним гібалом, почне розповідати щось про «маніпуляції», «наклепи, «провокації ЗМІ» і «замовлення інопланетян».

І, звісно ж, він і вся його шобла- святі, кришталеві і ахуєнні.
Нічого не сталося. Просто нам, бидлу, все ввижається.

Ну йдіть ви нахуй, чесно.