Привіт!
Сьогодні я пропоную дискусію про два типи підходів до інтерперсональної комунікації: культуру питання (ask culture) та культуру здогаду (guess culture). Ви зіштовхувалися з обома підходами, і майже напевне ставали свідками чи учасниками конфліктів на перетині цих двох культур. Тож, що це таке? І чому важливо розуміти, яким підходом користуєтеся ви, а яким — співрозмовник?
Ці терміни набули широкого вжитку у 2007 році, на форумі, де автор (topicstarter) скаржився на подругу, яка постійно напрошується в гості й не розуміє натяків на те, що в цьому домі її будуть раді бачити трохи рідше. Автор, своєю чергою, не хотів ставити нікого у незручне положення, і боявся що пряме “ні” образить почуття гості, а його самого виставить грубіяном. Культура здогадок, яку втілював він, зіштовхнулася з культурою запитань, втіленою подругою. Так виник конфлікт.
Культура питання передбачає одночасно прямолінійність у своїй комунікації й очікування, що партнер буде настільки ж прямолінійним. Якщо ти чогось хочеш — попроси про це. Якщо не хочеш — скажи як є. Вона також потребує готовності до конфлікту та емоційної стабільності, достатньої для того, щоб витримати пряму відмову, або ж самому комусь відмовити. Вона спрощує комунікацію серед людей зі значними відмінностями у соціокультурному бекграунді, але одночасно створює від її носія враження грубої й неввічливої людини, особливо у ситуаціях, які вимагають обережності та делікатності: спілкування з певними клієнтами, пацієнтами, колегами, а часто — родиною.
Культура здогаду, в свою чергу, повністю побудована на тому, що і ти, і твій співрозмовник ділите один і той самий набір неписаних правил, цінностей, очікувань і моделей поведінки у ключових питаннях, а також уникатимете потенційного конфлікту, щоб допомогти всім присутнім зберегти лице. Це також містить в собі непрямі методи відмови й уникнення прямих запитань в цілому, якщо тільки вірогідність отримати у відповідь “так” не достатньо висока. Якщо всі учасники знають ці правила і дотримуються їх, вся соціальна взаємодія схожа на ідеально виконаний оркестровий номер. Але якщо з’являється хтось, хто порушує гармонію нерозумінням натяків, весь повітряний замок руйнується вщент.
Зазвичай носії культури запитань дуже дратуються на манеру носіїв культури здогадок ніяк не переходити до діла. Нащо всі ці “Привіт, як справи, як родичі, як коти?”, коли можна просто сказати “Мені потрібна твоя допомога, будь ласка”? Тоді як співбесідник на іншому кінці культурного спектра роздратований з іншого приводу: невже так складно проявити мінімальну ввічливість і поставити кілька запитань, щоб людина не почувалася автоматом для обслуговування?
Як вихованиця гес-культури, яка навчалася аск-культурі вже у дорослому віці, я пропоную вам подумати про те, що ці два підходи — не бінарна опція, а спектр, і не боротися з ними, а прийняти їх. Подекуди ситуація вимагає від нас делікатності й завбачливості, і навички спостереження і турботи, що в нас їх виплекала культура здогадки, дають нам неабияку перевагу (a huge advantage) у її подоланні. Інколи, як в історії на початку посту, нам треба налаштуватися на прямолінійність, щоб краще захистити свої кордони. Дати іншій стороні benefit of a doubt, та повірити у її здатність прийняти “ні”. Більш того — повірити в те, що ми не станемо поганими, якщо комусь відмовимо.
Людиною якої культури ви себе вважаєте? Що для вас ближче та що б ви хотіли у собі змінити?
#mila_TIL
Сьогодні я пропоную дискусію про два типи підходів до інтерперсональної комунікації: культуру питання (ask culture) та культуру здогаду (guess culture). Ви зіштовхувалися з обома підходами, і майже напевне ставали свідками чи учасниками конфліктів на перетині цих двох культур. Тож, що це таке? І чому важливо розуміти, яким підходом користуєтеся ви, а яким — співрозмовник?
Ці терміни набули широкого вжитку у 2007 році, на форумі, де автор (topicstarter) скаржився на подругу, яка постійно напрошується в гості й не розуміє натяків на те, що в цьому домі її будуть раді бачити трохи рідше. Автор, своєю чергою, не хотів ставити нікого у незручне положення, і боявся що пряме “ні” образить почуття гості, а його самого виставить грубіяном. Культура здогадок, яку втілював він, зіштовхнулася з культурою запитань, втіленою подругою. Так виник конфлікт.
Культура питання передбачає одночасно прямолінійність у своїй комунікації й очікування, що партнер буде настільки ж прямолінійним. Якщо ти чогось хочеш — попроси про це. Якщо не хочеш — скажи як є. Вона також потребує готовності до конфлікту та емоційної стабільності, достатньої для того, щоб витримати пряму відмову, або ж самому комусь відмовити. Вона спрощує комунікацію серед людей зі значними відмінностями у соціокультурному бекграунді, але одночасно створює від її носія враження грубої й неввічливої людини, особливо у ситуаціях, які вимагають обережності та делікатності: спілкування з певними клієнтами, пацієнтами, колегами, а часто — родиною.
Культура здогаду, в свою чергу, повністю побудована на тому, що і ти, і твій співрозмовник ділите один і той самий набір неписаних правил, цінностей, очікувань і моделей поведінки у ключових питаннях, а також уникатимете потенційного конфлікту, щоб допомогти всім присутнім зберегти лице. Це також містить в собі непрямі методи відмови й уникнення прямих запитань в цілому, якщо тільки вірогідність отримати у відповідь “так” не достатньо висока. Якщо всі учасники знають ці правила і дотримуються їх, вся соціальна взаємодія схожа на ідеально виконаний оркестровий номер. Але якщо з’являється хтось, хто порушує гармонію нерозумінням натяків, весь повітряний замок руйнується вщент.
Зазвичай носії культури запитань дуже дратуються на манеру носіїв культури здогадок ніяк не переходити до діла. Нащо всі ці “Привіт, як справи, як родичі, як коти?”, коли можна просто сказати “Мені потрібна твоя допомога, будь ласка”? Тоді як співбесідник на іншому кінці культурного спектра роздратований з іншого приводу: невже так складно проявити мінімальну ввічливість і поставити кілька запитань, щоб людина не почувалася автоматом для обслуговування?
Як вихованиця гес-культури, яка навчалася аск-культурі вже у дорослому віці, я пропоную вам подумати про те, що ці два підходи — не бінарна опція, а спектр, і не боротися з ними, а прийняти їх. Подекуди ситуація вимагає від нас делікатності й завбачливості, і навички спостереження і турботи, що в нас їх виплекала культура здогадки, дають нам неабияку перевагу (a huge advantage) у її подоланні. Інколи, як в історії на початку посту, нам треба налаштуватися на прямолінійність, щоб краще захистити свої кордони. Дати іншій стороні benefit of a doubt, та повірити у її здатність прийняти “ні”. Більш того — повірити в те, що ми не станемо поганими, якщо комусь відмовимо.
Людиною якої культури ви себе вважаєте? Що для вас ближче та що б ви хотіли у собі змінити?
#mila_TIL
Я не хотіла писати цей пост, не хотіла і не хочу говорити про підсумки. Які тут, блт, підсумки, коли війна.
Для статистики занотуємо, що слово року — GRIEF, скорбота. По відчуттях - мене підкинуло, перекрутило, скрутило і шмякнуло об бетон. Перші пів року я взагалі не жила, а лише виживала. На паузу стало все, все взагалі, окрім роботи. Я засинала на пігулках і прокидалась від жахіть. Пила препарати, що роблять мені нокаут, щоб спати, спати та не могти накоїти зайвого. Взагалі сон — це прекрасне укриття від болючої реальності.
Ще я багато злилась. Агресувала, писала, орала, билась об невидиму стіну. В голові безперервно розмовляла з тими хто завдав мені болю. Як ти міг. За що. Невже? Так.
Знаходила натхнення в роботі. Там я була енергійна, знаходила нові шляхи, вела людей до цілей новими тропами. Чим гірше тобі там, за рамками роботи, тим більше ти хочеш вкластись в те, щоб у твоїх людей стало все добре і краще. Вони довірились мені, я маю зробити все, щоб вони досягли мети. Англомовна реальність бізнесу, смолтоку, роботи з людьми, зовсім інша, ніж звична нам. Читала, шукала, приносила знання, ідеї та принципи. Люди знаходили нові місця роботи і місця себе у світі. Цим можна любуватись вічно, і це мене теж втішало.
Сьогодні день народження Толкіна. І ще декількох важливих мені людей. Не уявляю, що це за магічна дата і як вона дарує світу стільки потужних особистостей.
War was a catalyst for Tolkien: it was an unprecedented experience that galvanized him to write stories unlike anything the world had ever seen before.
Але є і цікава важлива деталь: він наполягав, що його твори не є алегорією. Він будував міф, творив для себе місце, де можна сховатись від світла.
So I took to ‘escapism’: or really transforming experience into another form and symbol with Morgoth and Orcs and the Eldalie (representing beauty and grace of life and artefact) and so on; and it has stood me in good stead in many hard years since and I still draw on the conceptions then hammered out. (Letters: 85)
І зараз я думаю, що це знову стає правильним інструментом. Ми звикли вважати ескапізм чимось трохи інфантильним, тому що людина, вочевидь, відмовляється брати відповідальність, біжить від реальності. А для мене у 23-му це стало схованкою від болю. Тим, завдяки чому я могла зібратись і працювати. Займатись справами, менеджментом здоров'я, допомагати іншим.
Через непросте дитинство я потужно вмію дисоціювати, та зараз я здивовано дивлюсь на те, що це "вміння" стало контрольованим засобом пережити важкі часи. Наче ти навчилась перемикати себе сама: тут я зібрана і роблю щось, а тут я знаходжусь в зоні тотальної безвідповідальності, роблю лише те, що кортить зробити самій, побутом займаюсь як прийдеться.
Я прийняла, що в цій новій реальності відпочинок є головною задачею. Спати чи лежати — це головне, що може бути. Так, діяльна частина мене бігає по стелі, кричить щось про "так не можна" і "якого біса". Але таки в мене зараз обмеження. Тіло і душа потребують довгої та складної реабілітації, і я знаю, що у цього є рівень досяжності. Вже ніколи не буде як раніше. Як буде далі? Якось буде.
Я вже звикаю жити без очікувань від себе чи від буття. Я — маленька мураха у цьому світі. Сьогодні я не змогла нічого окрім роботи — і це окей. І навіть якщо ти постійно так, тебе вирубає в сон, ти не можеш робити більше - це окей.
Горизонт планування? Прозорою краплею акварелі малюю уявну подію, не збудеться — замалюю іншим потім. Йду маленькими кроками, спілкуюсь з членами колонії, несу в мурашник їжу. Бути маленьким у великому світі не є чимось поганим чи що принижує твої власні сили. Це те, що дає можливість краще бачити бар’єри.
#mila_reflects
Для статистики занотуємо, що слово року — GRIEF, скорбота. По відчуттях - мене підкинуло, перекрутило, скрутило і шмякнуло об бетон. Перші пів року я взагалі не жила, а лише виживала. На паузу стало все, все взагалі, окрім роботи. Я засинала на пігулках і прокидалась від жахіть. Пила препарати, що роблять мені нокаут, щоб спати, спати та не могти накоїти зайвого. Взагалі сон — це прекрасне укриття від болючої реальності.
Ще я багато злилась. Агресувала, писала, орала, билась об невидиму стіну. В голові безперервно розмовляла з тими хто завдав мені болю. Як ти міг. За що. Невже? Так.
Знаходила натхнення в роботі. Там я була енергійна, знаходила нові шляхи, вела людей до цілей новими тропами. Чим гірше тобі там, за рамками роботи, тим більше ти хочеш вкластись в те, щоб у твоїх людей стало все добре і краще. Вони довірились мені, я маю зробити все, щоб вони досягли мети. Англомовна реальність бізнесу, смолтоку, роботи з людьми, зовсім інша, ніж звична нам. Читала, шукала, приносила знання, ідеї та принципи. Люди знаходили нові місця роботи і місця себе у світі. Цим можна любуватись вічно, і це мене теж втішало.
Сьогодні день народження Толкіна. І ще декількох важливих мені людей. Не уявляю, що це за магічна дата і як вона дарує світу стільки потужних особистостей.
War was a catalyst for Tolkien: it was an unprecedented experience that galvanized him to write stories unlike anything the world had ever seen before.
Але є і цікава важлива деталь: він наполягав, що його твори не є алегорією. Він будував міф, творив для себе місце, де можна сховатись від світла.
So I took to ‘escapism’: or really transforming experience into another form and symbol with Morgoth and Orcs and the Eldalie (representing beauty and grace of life and artefact) and so on; and it has stood me in good stead in many hard years since and I still draw on the conceptions then hammered out. (Letters: 85)
І зараз я думаю, що це знову стає правильним інструментом. Ми звикли вважати ескапізм чимось трохи інфантильним, тому що людина, вочевидь, відмовляється брати відповідальність, біжить від реальності. А для мене у 23-му це стало схованкою від болю. Тим, завдяки чому я могла зібратись і працювати. Займатись справами, менеджментом здоров'я, допомагати іншим.
Через непросте дитинство я потужно вмію дисоціювати, та зараз я здивовано дивлюсь на те, що це "вміння" стало контрольованим засобом пережити важкі часи. Наче ти навчилась перемикати себе сама: тут я зібрана і роблю щось, а тут я знаходжусь в зоні тотальної безвідповідальності, роблю лише те, що кортить зробити самій, побутом займаюсь як прийдеться.
Я прийняла, що в цій новій реальності відпочинок є головною задачею. Спати чи лежати — це головне, що може бути. Так, діяльна частина мене бігає по стелі, кричить щось про "так не можна" і "якого біса". Але таки в мене зараз обмеження. Тіло і душа потребують довгої та складної реабілітації, і я знаю, що у цього є рівень досяжності. Вже ніколи не буде як раніше. Як буде далі? Якось буде.
Я вже звикаю жити без очікувань від себе чи від буття. Я — маленька мураха у цьому світі. Сьогодні я не змогла нічого окрім роботи — і це окей. І навіть якщо ти постійно так, тебе вирубає в сон, ти не можеш робити більше - це окей.
Горизонт планування? Прозорою краплею акварелі малюю уявну подію, не збудеться — замалюю іншим потім. Йду маленькими кроками, спілкуюсь з членами колонії, несу в мурашник їжу. Бути маленьким у великому світі не є чимось поганим чи що принижує твої власні сили. Це те, що дає можливість краще бачити бар’єри.
#mila_reflects
Привіт!
Сьогодні — пост з рекомендаціями на тему соціальних зв’язків та комунікації.
Мої студенти знають, як я люблю давати посилання на різноманітну інформацію про культурні та соціальні особливості глобальної комунікації. Те, що в епоху інтернету ми маємо можливість спілкуватися з людьми з усіх усюд, інколи навіть тою ж (англійською, наприклад, мовою) створює хибне відчуття культурної подібності, яке призводить до різноманітних проблем у спілкуванні. They are mixing apples and oranges (або просто, “apples and oranges”): ти йому про Хому, а він тобі про Ярему. Такі культурні розбіжності можуть не тільки зіпсувати настрій але й занапастити комунікацію в цілому, особливо на роботі чи переговорах.
Тож моя перша рекомендація, яка вже стала у нагоді учням що готувалися до робочих інтерв’ю (і, скажу не без гордості, вдало пройшли їх), це книга The Culture Map від професорки французької бізнес-школи INSEAD Ерін Меєр. Ця книга класна тим, що впроваджує практичні знання для подолання культурного бар’єру: як краще писати колезі з Бразилії? Чи, може, подзвонити? А як провести презентацію для британських колег? Що взагалі робити з американцями?
На уроках я багато говорю про культурні аспекти мови, про практику и конкретні проблемні ситуації, і ця книга стала для мене і моїх студентів незамінною.
Друга моя рекомендація менш мультикультурна та більш життєва — епізод “How to combat loneliness” від подкасту Life Kit. Це відомий американский подкаст, у якому у вільній від осуду формі надають різноманітні життєві поради, від налагодження сну до розмови про наркотики з підлітками. Але саме цей епізод присвячений проблемі самотності та практичним порадам щодо того, як справитися з нею та знову відкритися людям. Окрім того, що проблема соціальної ізоляції актуальна для великої кількості людей (в тому числі моїх учнів), я також наголошую на тому що єдиний спосіб краще розуміти розмовну мову — це слухати розмовну мову, в тому числі у подкастах.
І третя рекомендація — Communities of Practice, як ця стаття й поняття, так і практика дозвілля. Якщо коротко, то це гурток за інтересами, де у якості інтересу виступає робота у певному домені. Спільнота айтішників, електриків, вчителів, фізиків, абощо. Такий гурток присвячений соціалізації, нетворкінгу, обміну робочим досвідом, і має містити три обов’язкові елементи: domain (сфера діяльності), community (спеціалісти які там працюють) та practice (спільну роботу у цій сфері). Такі зустрічі та заняття допомагають як професійно розвиватися, так і знаходити свіжі ідеї або роботу — суцільні плюси.
Як вам такий формат?Чи хотіли б більше рекомендацій? Пишіть у коментарях.
#mila_reads #mila_listens_to
Сьогодні — пост з рекомендаціями на тему соціальних зв’язків та комунікації.
Мої студенти знають, як я люблю давати посилання на різноманітну інформацію про культурні та соціальні особливості глобальної комунікації. Те, що в епоху інтернету ми маємо можливість спілкуватися з людьми з усіх усюд, інколи навіть тою ж (англійською, наприклад, мовою) створює хибне відчуття культурної подібності, яке призводить до різноманітних проблем у спілкуванні. They are mixing apples and oranges (або просто, “apples and oranges”): ти йому про Хому, а він тобі про Ярему. Такі культурні розбіжності можуть не тільки зіпсувати настрій але й занапастити комунікацію в цілому, особливо на роботі чи переговорах.
Тож моя перша рекомендація, яка вже стала у нагоді учням що готувалися до робочих інтерв’ю (і, скажу не без гордості, вдало пройшли їх), це книга The Culture Map від професорки французької бізнес-школи INSEAD Ерін Меєр. Ця книга класна тим, що впроваджує практичні знання для подолання культурного бар’єру: як краще писати колезі з Бразилії? Чи, може, подзвонити? А як провести презентацію для британських колег? Що взагалі робити з американцями?
На уроках я багато говорю про культурні аспекти мови, про практику и конкретні проблемні ситуації, і ця книга стала для мене і моїх студентів незамінною.
Друга моя рекомендація менш мультикультурна та більш життєва — епізод “How to combat loneliness” від подкасту Life Kit. Це відомий американский подкаст, у якому у вільній від осуду формі надають різноманітні життєві поради, від налагодження сну до розмови про наркотики з підлітками. Але саме цей епізод присвячений проблемі самотності та практичним порадам щодо того, як справитися з нею та знову відкритися людям. Окрім того, що проблема соціальної ізоляції актуальна для великої кількості людей (в тому числі моїх учнів), я також наголошую на тому що єдиний спосіб краще розуміти розмовну мову — це слухати розмовну мову, в тому числі у подкастах.
І третя рекомендація — Communities of Practice, як ця стаття й поняття, так і практика дозвілля. Якщо коротко, то це гурток за інтересами, де у якості інтересу виступає робота у певному домені. Спільнота айтішників, електриків, вчителів, фізиків, абощо. Такий гурток присвячений соціалізації, нетворкінгу, обміну робочим досвідом, і має містити три обов’язкові елементи: domain (сфера діяльності), community (спеціалісти які там працюють) та practice (спільну роботу у цій сфері). Такі зустрічі та заняття допомагають як професійно розвиватися, так і знаходити свіжі ідеї або роботу — суцільні плюси.
Як вам такий формат?Чи хотіли б більше рекомендацій? Пишіть у коментарях.
#mila_reads #mila_listens_to
Жодних бананів у лабораторії! Як вам таке?!
Схоже на невдалий жарт, quirk (дивацтво) старшого наукового співробітника, або персональну неприязнь до бананів з боку директора? А що як я вам скажу, що подібна вимога не лише зважена, але й справді подекуди необхідна?
Сьогодні ми потренуємо наукову лексику, і заодно поговоримо про банани.
У AUSTRALIAN DARK MATTER LAB, Австралійській лабораторії з вивчення темної матерії, співробітникам та відвідувачам заборонено приносити банани до підземної лабораторії що розташована у Золотому руднику Ставелла. Це пов’язано з особливостями вивчення темної матерії: “type of matter that has mass but does not absorb, emit or reflect light” (не поглинає, не випромінює та не відбиває світло), що робить її неймовірно складною для виявлення і вивчення, хоча вчені-фізики наразі дотримуються думки що темна матерія складає близько 85% від усієї матерії у Всесвіті. Вловити її можна лише опосередковано: через її гравітаційний вплив (gravitational effects) на звичайну матерію і фонове випромінювання. Для цього потрібен дуже надійний захист від усього, що може mess with data (спотворити дані), для чого лабораторію і створили в умовах, де прибори захищені від cosmic rays (космічного випромінювання) камінням, а стіни покриті спеціальним розчином проти радіаційного випромінювання (emission of radiation).
Міло, але до чого тут банани?!
Справа в тому, що вони — джерело радіації через високий вміст калію. І хоча цей рівень абсолютно безпечний для людей, для надчутливих приборів (extremely sensitive equipment) ці фрукти світяться ніби новорічні зіроньки на ялинці, що дуже обмежує можливість зафіксувати будь-які дані стосовно темної матерії.
Почесними носіями радіації є також бразильські горіхи, картопля та морква, але саме банани стали відомими як приклад на перший погляд необґрунтованої, але насправді дуже логічної заборони.
Знали про це? Діліться у коментарях неочікувано розумними заборонами.
#mila_TIL
Схоже на невдалий жарт, quirk (дивацтво) старшого наукового співробітника, або персональну неприязнь до бананів з боку директора? А що як я вам скажу, що подібна вимога не лише зважена, але й справді подекуди необхідна?
Сьогодні ми потренуємо наукову лексику, і заодно поговоримо про банани.
У AUSTRALIAN DARK MATTER LAB, Австралійській лабораторії з вивчення темної матерії, співробітникам та відвідувачам заборонено приносити банани до підземної лабораторії що розташована у Золотому руднику Ставелла. Це пов’язано з особливостями вивчення темної матерії: “type of matter that has mass but does not absorb, emit or reflect light” (не поглинає, не випромінює та не відбиває світло), що робить її неймовірно складною для виявлення і вивчення, хоча вчені-фізики наразі дотримуються думки що темна матерія складає близько 85% від усієї матерії у Всесвіті. Вловити її можна лише опосередковано: через її гравітаційний вплив (gravitational effects) на звичайну матерію і фонове випромінювання. Для цього потрібен дуже надійний захист від усього, що може mess with data (спотворити дані), для чого лабораторію і створили в умовах, де прибори захищені від cosmic rays (космічного випромінювання) камінням, а стіни покриті спеціальним розчином проти радіаційного випромінювання (emission of radiation).
Міло, але до чого тут банани?!
Справа в тому, що вони — джерело радіації через високий вміст калію. І хоча цей рівень абсолютно безпечний для людей, для надчутливих приборів (extremely sensitive equipment) ці фрукти світяться ніби новорічні зіроньки на ялинці, що дуже обмежує можливість зафіксувати будь-які дані стосовно темної матерії.
Почесними носіями радіації є також бразильські горіхи, картопля та морква, але саме банани стали відомими як приклад на перший погляд необґрунтованої, але насправді дуже логічної заборони.
Знали про це? Діліться у коментарях неочікувано розумними заборонами.
#mila_TIL
Дослідімо таке поняття як umbrella term.
Це парасольковий термін, який покриває собою якусь велику сферу.
Приклад парасолькового терміна - когнітивна наука. Сюди належить і психологія, і лінгвістика, і нейрофізіологія, і ще багато різних наукових напрямів. Відповідно, ми не можемо називати все це одним словом, і тоді потрібен спеціальний узагальнювальний термін.
Когнітивна наука - це яка наука?
Вона точно пов'язана з нашими когнітивними здібностями, а от яка конкретно - має бути зрозуміло з контексту.
А ось подивіться, який ще є варіант використання umbrella term:
(come/work etc) under the umbrella of something
означає бути частиною великої організації або брати участь у роботі, яку вона виконує. Приходити/працювати під егідою чого-небудь.
Наприклад, бути під парасолькою національної свідомості, під парасолькою бюрократичного інтересу тощо.
Які ще можуть бути приклади umbrella term?
Fruit - парасольковий термін, усередині якого можуть бути банан, апельсин, груша, ківі, яблуко та інші чудові фрукти.
Christianity - тут ми маємо на увазі і католиків, і універсалістів, мормонів, баптистів, квакерів. І всі вони "накриваються" цим терміном.
Open science також охоплює багато чого. Це і метрики, і відкриті оцінювання, відкрита участь і спільне створення чого-небудь. Усе це стосується коду open source, у який кожен може внести зміни.
А ось дивіться, як розбирається проблема використання парасолькового терміна neurodivergent:
"Нейровідмінна" людина взаємодіє зі світом інакше, ніж людина "нейротипова". На її життя можуть впливати аутизм, СДУГ та інше з великого спектра специфічних розладів/синдромів, але необов'язково кожний, і всі вони потрапляють під визначення нейровідмінності або нейрорізноманітності.
Тобто, neurodivergent - це не діагноз. І коли ми говоримо про те, що відчувають нейровідмінні люди, то не повинні узагальнювати їх. Є речі, вузькоспецифічні для кожної конкретної категорії та навіть для кожної людини, і треба це враховувати.
Можливо, ви пригадаєте інші парасолькові терміни? Чи знали взагалі про таке поняття, як umbrella term? Напишіть!
#engwise_idioms
Це парасольковий термін, який покриває собою якусь велику сферу.
Приклад парасолькового терміна - когнітивна наука. Сюди належить і психологія, і лінгвістика, і нейрофізіологія, і ще багато різних наукових напрямів. Відповідно, ми не можемо називати все це одним словом, і тоді потрібен спеціальний узагальнювальний термін.
Когнітивна наука - це яка наука?
Вона точно пов'язана з нашими когнітивними здібностями, а от яка конкретно - має бути зрозуміло з контексту.
А ось подивіться, який ще є варіант використання umbrella term:
(come/work etc) under the umbrella of something
означає бути частиною великої організації або брати участь у роботі, яку вона виконує. Приходити/працювати під егідою чого-небудь.
Наприклад, бути під парасолькою національної свідомості, під парасолькою бюрократичного інтересу тощо.
Які ще можуть бути приклади umbrella term?
Fruit - парасольковий термін, усередині якого можуть бути банан, апельсин, груша, ківі, яблуко та інші чудові фрукти.
Christianity - тут ми маємо на увазі і католиків, і універсалістів, мормонів, баптистів, квакерів. І всі вони "накриваються" цим терміном.
Open science також охоплює багато чого. Це і метрики, і відкриті оцінювання, відкрита участь і спільне створення чого-небудь. Усе це стосується коду open source, у який кожен може внести зміни.
А ось дивіться, як розбирається проблема використання парасолькового терміна neurodivergent:
"Нейровідмінна" людина взаємодіє зі світом інакше, ніж людина "нейротипова". На її життя можуть впливати аутизм, СДУГ та інше з великого спектра специфічних розладів/синдромів, але необов'язково кожний, і всі вони потрапляють під визначення нейровідмінності або нейрорізноманітності.
Тобто, neurodivergent - це не діагноз. І коли ми говоримо про те, що відчувають нейровідмінні люди, то не повинні узагальнювати їх. Є речі, вузькоспецифічні для кожної конкретної категорії та навіть для кожної людини, і треба це враховувати.
Можливо, ви пригадаєте інші парасолькові терміни? Чи знали взагалі про таке поняття, як umbrella term? Напишіть!
#engwise_idioms
Привіт! Поговорімо про MUSTurbating, або "я маю поводитися певним чином, бо так заведено / хтось має поводитися саме так як я хочу".
У житті ми часто керуємося так званим "суспільним договором": нашими уявленнями про неписані закони суспільства, про те, що ми можемо очікувати від оточуючих і що оточуючі мають очікувати від нас. Але чи ми не хочемо забагато від себе та інших?
Я знайшла цікаву статтю "MUSTURBATION: STOP RUBBING YOURSELF THE WRONG WAY" від докторки наук Shonda Lackey, і ця стаття змусила мене задуматися про власний підхід до зобов'язань.
Іноді установка "я мушу" лежить так глибоко всередині, що ми навіть не розпізнаємо її. Таким чином вона впливає на наше життя і робить нас нещасними, а ми не можемо протидіяти, адже не бачимо її. Як щодо того щоб спробувати осягнути свої установки та очікування? Прийняти їх, або відмовитися від них, але зробити це чесно, у першу чергу заради власного блага. Звучить складно, але давайте я для початку наведу приклад очікувань від себе самої — і як корисно буває не... musturbate too much.
Як ми можемо зіткнутися зі своїм "МУШУ" і зменшити його вагу.
Раніше я уникала конфліктів, втікала від них, бо інакше не почувалася в безпеці. Я МУШУ приховувати своє розчарування. Мушу реагувати так, щоб догодити людям. І ніколи не показувати свою агресивну сторону.
Але чи мушу я?
Агресія — це захист кордонів. Коли я побачила, що у відповідь на мою агресію люди справді відступають і дають мені необхідний простір і зважають на те, чи почуваюся я захищеною, я перестала хотіти огризатися на людей. Я перестала придушувати свою реакцію.
Коли я побачила, що конфлікт — це не кінець стосунків, як уявляла тривожна частина мене, то почала відчувати, як у мені зростає довіра. Не швидко, не до всіх навколо, але моя базова недовіра теж трохи зменшилася.
І до навчання. У скількох з нас, хто вивчає мову, є МУШУ? Мабуть, у кожного.
"Я мушу займатися щодня" — "Але сьогодні я зайнятий, втомився або просто не хочу" — "Це значить що я лінива нездара", "Я поганий, я прокрастинатор"
Але чи спостерігали ви за своїми звичками в пошуках тієї, яка ідеально підійде для того, щоб додати до неї іншу?
Чи думали ви про зміну методу навчання? Наприклад, слухати подкаст замість того, щоб вчити граматику.
Чи роздумували ви над своїм розкладом, щоб краще інтегрувати навчальний процес у життя?
Розкажіть в коментарях.
#mila_TIL #engwise_productivity
У житті ми часто керуємося так званим "суспільним договором": нашими уявленнями про неписані закони суспільства, про те, що ми можемо очікувати від оточуючих і що оточуючі мають очікувати від нас. Але чи ми не хочемо забагато від себе та інших?
Я знайшла цікаву статтю "MUSTURBATION: STOP RUBBING YOURSELF THE WRONG WAY" від докторки наук Shonda Lackey, і ця стаття змусила мене задуматися про власний підхід до зобов'язань.
Іноді установка "я мушу" лежить так глибоко всередині, що ми навіть не розпізнаємо її. Таким чином вона впливає на наше життя і робить нас нещасними, а ми не можемо протидіяти, адже не бачимо її. Як щодо того щоб спробувати осягнути свої установки та очікування? Прийняти їх, або відмовитися від них, але зробити це чесно, у першу чергу заради власного блага. Звучить складно, але давайте я для початку наведу приклад очікувань від себе самої — і як корисно буває не... musturbate too much.
Як ми можемо зіткнутися зі своїм "МУШУ" і зменшити його вагу.
Раніше я уникала конфліктів, втікала від них, бо інакше не почувалася в безпеці. Я МУШУ приховувати своє розчарування. Мушу реагувати так, щоб догодити людям. І ніколи не показувати свою агресивну сторону.
Але чи мушу я?
Агресія — це захист кордонів. Коли я побачила, що у відповідь на мою агресію люди справді відступають і дають мені необхідний простір і зважають на те, чи почуваюся я захищеною, я перестала хотіти огризатися на людей. Я перестала придушувати свою реакцію.
Коли я побачила, що конфлікт — це не кінець стосунків, як уявляла тривожна частина мене, то почала відчувати, як у мені зростає довіра. Не швидко, не до всіх навколо, але моя базова недовіра теж трохи зменшилася.
І до навчання. У скількох з нас, хто вивчає мову, є МУШУ? Мабуть, у кожного.
"Я мушу займатися щодня" — "Але сьогодні я зайнятий, втомився або просто не хочу" — "Це значить що я лінива нездара", "Я поганий, я прокрастинатор"
Але чи спостерігали ви за своїми звичками в пошуках тієї, яка ідеально підійде для того, щоб додати до неї іншу?
Чи думали ви про зміну методу навчання? Наприклад, слухати подкаст замість того, щоб вчити граматику.
Чи роздумували ви над своїм розкладом, щоб краще інтегрувати навчальний процес у життя?
Розкажіть в коментарях.
#mila_TIL #engwise_productivity
Shopify: рік політики обмежених зустрічей
У вас на роботі складалося коли-небудь враження, що ваша робота (якою б вона не була) перетворилася на бескінечний ланцюжок мітингів заради мітингів? І це відволікає вас від, власне, посадових обов’язків та будь-якого натяку на продуктивну роботу? І було б чудово, якщо цих мітингів поменшало? Ви не самі. У січні минулого року Shopify, компанія-розробник програмного забезпечення для магазинів, скасувала повторювані необов’язкові мітинги, і таким чином звільнила своїм співробітникам близько 322 000 годин на рік. COO Shopify, Kaz Nejatian, пізніше пояснив своє рішення таким чином: “Meetings are a bug, not a feature of work”. Що ми можемо сказати через рік, і які були його наслідки — для Shopify і не тільки?
По-перше, сама хвиля обговорень щодо meeting culture: чи потрібно нам стільки зустрічей? Вчинок компанії raised a fussfuss, до речі, може бути як і дієсловом, так й іменником у бізнес-середовищі, змусивши всіх писати про цю проблему і сперечатися щодо того, наскільки вдалим — чи ризиковим — був крок Shopify, а також пропонувати альтернативи.
По-друге, Shopify не просто відмінили частину мітингів: вони побудували модель з фінальною ціллю “make teams to default to asynchronous communication” — тобто, взяли за вихідну точку для комунікації електронні листи та інші повідомлення у всіх ситуаціях, які не потребують негайної відповіді, і згодом виявили, що продуктивність працівників дійсно підвищилася.
По-третє, їхня сміливість (і успіх) змусила і інші великі компанії переглянути політику щодо зустрічей (особливо повторюваних) та cut it out — і це перервало постковідну тенденцію до постійного зростання кількості зустрічей заради зустрічей.
Для працівників це також означало збільшення uninterrupted time of work та можливість краще зосередитися на роботі.
Чи був цей перехід 100% успішним? Невідомо. Shopify не ділиться інформацією про виклики на своєму шляху, а критики слушно зазначають що "it fails to account for hours of rework that result from misalignment or lack of coordination." Але можна сказати, що тенденція скоріше позитивна, і, за наявності налагоджених процесів, слугуватиме на благо як рядових працівників, так і власників будь-якого бізнесу.
А ви що думаєте з цього приводу? Чи часто вам доводиться перериватися заради непотрібних дзвінків?
#mila_TIL
У вас на роботі складалося коли-небудь враження, що ваша робота (якою б вона не була) перетворилася на бескінечний ланцюжок мітингів заради мітингів? І це відволікає вас від, власне, посадових обов’язків та будь-якого натяку на продуктивну роботу? І було б чудово, якщо цих мітингів поменшало? Ви не самі. У січні минулого року Shopify, компанія-розробник програмного забезпечення для магазинів, скасувала повторювані необов’язкові мітинги, і таким чином звільнила своїм співробітникам близько 322 000 годин на рік. COO Shopify, Kaz Nejatian, пізніше пояснив своє рішення таким чином: “Meetings are a bug, not a feature of work”. Що ми можемо сказати через рік, і які були його наслідки — для Shopify і не тільки?
По-перше, сама хвиля обговорень щодо meeting culture: чи потрібно нам стільки зустрічей? Вчинок компанії raised a fuss
По-друге, Shopify не просто відмінили частину мітингів: вони побудували модель з фінальною ціллю “make teams to default to asynchronous communication” — тобто, взяли за вихідну точку для комунікації електронні листи та інші повідомлення у всіх ситуаціях, які не потребують негайної відповіді, і згодом виявили, що продуктивність працівників дійсно підвищилася.
По-третє, їхня сміливість (і успіх) змусила і інші великі компанії переглянути політику щодо зустрічей (особливо повторюваних) та cut it out — і це перервало постковідну тенденцію до постійного зростання кількості зустрічей заради зустрічей.
Для працівників це також означало збільшення uninterrupted time of work та можливість краще зосередитися на роботі.
Чи був цей перехід 100% успішним? Невідомо. Shopify не ділиться інформацією про виклики на своєму шляху, а критики слушно зазначають що "it fails to account for hours of rework that result from misalignment or lack of coordination." Але можна сказати, що тенденція скоріше позитивна, і, за наявності налагоджених процесів, слугуватиме на благо як рядових працівників, так і власників будь-якого бізнесу.
А ви що думаєте з цього приводу? Чи часто вам доводиться перериватися заради непотрібних дзвінків?
#mila_TIL
Привіт!
Ми всі чули про snowflakes — не як погодне явище, а про людей, які занадто тендітні і прекрасні для життя в суспільстві, легко ображаються, зависокої думки про власну унікальність і взагалі крихкі як кришталеві вази. Чак Паланік у “Бійцівському клубі” був першим, хто використав snowflakes у значенні “унікальна людина” (в цитаті "you are not special, you are not a beautiful and unique snowflake"), а пізніше, вже у 2010 х, це слово поширилося як сленгове. Спочатку у Великобританії, а потім і в усьому світі, поки його не привласнили собі Дональд Трамп і його прибічники — і не охрестили “поколінням сніжинок” абсолютно усіх молодих американців лівого спрямування.
Сьогодні я дізналася, що на Тайвані є свій відповідник цьому терміну: strawberry generation. Його активно почали використовувати приблизно починаючи з 2007, і означає він молодь, яка занадто крихка, не здатна протистояти навколишньому середовищу і яку легко пошкодити чим завгодно — просто як полуницю, яку не можна піддавати жодному тиску. Серед іншого, полуниць звинувачують у песимізмі, звичці легко здаватися, “моді” на ментальні хвороби, зіпсованості та непристосованості до життя — і якщо вже так, то ці атрибути полуниці розділяють не тільки зі сніжинками, але й з кожним представником “сучасної молоді”. Адже першими на розбещену молодь, яка втратила традиційні цінності, почали жалітися ще в Античній Греції.
Визначення “полуничне покоління” здається мені дотепним через свою наочність, хоча й часто несправедливим, адже немає нічого поганого в турботі про своє ментальне здоров’я, а в нинішні часи песимізм — абсолютно виправдана реакція на новини.
Це одна з тем, яку ми з учнями якраз підіймали на сьогоднішньому занятті: хто з нас радий визнати себе представником strawberry generation і спокійно ставиться до різноманітних звинувачень, а хто хотів би дистанціюватися від цього терміну та/або явища. Якщо вам також цікаво підняти свій рівень англійської і заодно подискутувати зі мною про це (або не тільки), подивіться на пропозиції ось тут
Чи зустрічали ви якісь подібні цікаві терміни, які розсмішили вас чи змусили задуматися? Можливо, також пов’язані з їжею? Діліться в коментарях.
#mila_TIL
Ми всі чули про snowflakes — не як погодне явище, а про людей, які занадто тендітні і прекрасні для життя в суспільстві, легко ображаються, зависокої думки про власну унікальність і взагалі крихкі як кришталеві вази. Чак Паланік у “Бійцівському клубі” був першим, хто використав snowflakes у значенні “унікальна людина” (в цитаті "you are not special, you are not a beautiful and unique snowflake"), а пізніше, вже у 2010 х, це слово поширилося як сленгове. Спочатку у Великобританії, а потім і в усьому світі, поки його не привласнили собі Дональд Трамп і його прибічники — і не охрестили “поколінням сніжинок” абсолютно усіх молодих американців лівого спрямування.
Сьогодні я дізналася, що на Тайвані є свій відповідник цьому терміну: strawberry generation. Його активно почали використовувати приблизно починаючи з 2007, і означає він молодь, яка занадто крихка, не здатна протистояти навколишньому середовищу і яку легко пошкодити чим завгодно — просто як полуницю, яку не можна піддавати жодному тиску. Серед іншого, полуниць звинувачують у песимізмі, звичці легко здаватися, “моді” на ментальні хвороби, зіпсованості та непристосованості до життя — і якщо вже так, то ці атрибути полуниці розділяють не тільки зі сніжинками, але й з кожним представником “сучасної молоді”. Адже першими на розбещену молодь, яка втратила традиційні цінності, почали жалітися ще в Античній Греції.
Визначення “полуничне покоління” здається мені дотепним через свою наочність, хоча й часто несправедливим, адже немає нічого поганого в турботі про своє ментальне здоров’я, а в нинішні часи песимізм — абсолютно виправдана реакція на новини.
Це одна з тем, яку ми з учнями якраз підіймали на сьогоднішньому занятті: хто з нас радий визнати себе представником strawberry generation і спокійно ставиться до різноманітних звинувачень, а хто хотів би дистанціюватися від цього терміну та/або явища. Якщо вам також цікаво підняти свій рівень англійської і заодно подискутувати зі мною про це (або не тільки), подивіться на пропозиції ось тут
Чи зустрічали ви якісь подібні цікаві терміни, які розсмішили вас чи змусили задуматися? Можливо, також пов’язані з їжею? Діліться в коментарях.
#mila_TIL
Привіт! Сьогодні я хочу розказати вам про категорію учнів, в яких ви, можливо, впізнаєте й себе: false beginners.
Як викладач, я співпрацюю з різними категоріями людей, але є певний тип учнів, який я бачу напрочуд рідко: це absolute beginners, новачки, які не знають про англійську мову нічого взагалі. Зате інша, популярна категорія людей, false beginners, часто характеризує себе саме так: “я повний нуль”.
Бути “нулем” в середовищі, насиченому англійськими фільмами, піснями, різноманітним контентом — все одно що пройти крізь зливу без парасольки і залишитися сухим.
Міло, чому це взагалі важливо?
Підхід до навчання абсолютного новачка і псевдо-новачка відрізняється. І методологічно — зі сторони викладача, і у цілепокладанні та реалістичних строках — зі сторони учня. Абсолютний новачок починає вчити мову з алфавіту, його навчання схоже на заповнення порожньої сторінки. Це навчання як більшість його собі уявляє: by the textbook, від “абвг” і “мама мила раму” до Террі Пратчетта (якщо учень хоче читати Пратчетта). Прогрес скоріше за все буде поступовий, рівномірний.
Навчання псевдо-новачка починається з детективної роботи: визначення того, що учень вже знає. Можливо, він вже починав вчити англійську і кинув, але певні знання про правила, певна лексика і граматика вже закріпилися. Скоріше за все, він знає який набір слів та фраз завдяки поп-культурі, хоча не усвідомлює це знання. Це тільки звучить як простіше завдання для вчителя і учня: якщо навчати людину тому що вона вже знає, вона швидко знудиться, і прогресу не буде. А якщо на основі певних обмежених знань в окремих областях викладач зробить висновок що учню можна давати складніші завдання — учень фруструється, бо до цього треба було знайти і заповнити базові прогалини.
Тож на початку занять з учнями я обов’язково визначаю їхні слабкі та сильні сторони, навіть якщо вони кажуть що є в англійській повними нулями. В цьому є і психологічний аспект: інколи людина боїться бути занадто нескромною, тому вона краще применшить і знецінить свої знання. Одна з моїх задач тут — виявити їх не тільки для себе, а й для учня.
А ви часто схильні нівелювати свої знання? Доводилося бути false beginner у певній сфері?
#mila_teaches
Як викладач, я співпрацюю з різними категоріями людей, але є певний тип учнів, який я бачу напрочуд рідко: це absolute beginners, новачки, які не знають про англійську мову нічого взагалі. Зате інша, популярна категорія людей, false beginners, часто характеризує себе саме так: “я повний нуль”.
Бути “нулем” в середовищі, насиченому англійськими фільмами, піснями, різноманітним контентом — все одно що пройти крізь зливу без парасольки і залишитися сухим.
Міло, чому це взагалі важливо?
Підхід до навчання абсолютного новачка і псевдо-новачка відрізняється. І методологічно — зі сторони викладача, і у цілепокладанні та реалістичних строках — зі сторони учня. Абсолютний новачок починає вчити мову з алфавіту, його навчання схоже на заповнення порожньої сторінки. Це навчання як більшість його собі уявляє: by the textbook, від “абвг” і “мама мила раму” до Террі Пратчетта (якщо учень хоче читати Пратчетта). Прогрес скоріше за все буде поступовий, рівномірний.
Навчання псевдо-новачка починається з детективної роботи: визначення того, що учень вже знає. Можливо, він вже починав вчити англійську і кинув, але певні знання про правила, певна лексика і граматика вже закріпилися. Скоріше за все, він знає який набір слів та фраз завдяки поп-культурі, хоча не усвідомлює це знання. Це тільки звучить як простіше завдання для вчителя і учня: якщо навчати людину тому що вона вже знає, вона швидко знудиться, і прогресу не буде. А якщо на основі певних обмежених знань в окремих областях викладач зробить висновок що учню можна давати складніші завдання — учень фруструється, бо до цього треба було знайти і заповнити базові прогалини.
Тож на початку занять з учнями я обов’язково визначаю їхні слабкі та сильні сторони, навіть якщо вони кажуть що є в англійській повними нулями. В цьому є і психологічний аспект: інколи людина боїться бути занадто нескромною, тому вона краще применшить і знецінить свої знання. Одна з моїх задач тут — виявити їх не тільки для себе, а й для учня.
А ви часто схильні нівелювати свої знання? Доводилося бути false beginner у певній сфері?
#mila_teaches
Привіт! Заходять якось у бар британець, американець та австралієць…
Я не здивую вас новиною, що у британській англійській та американській англійській різниця не лише у вимові, але й у значенні певних слів: “can you check if there everything's fine with my pants?”, наприклад, доволі нейтральне прохання у США, тоді як у Великій Британії воно щонайменше спровокує непорозуміння, а можливо і звинувачення у непристойній пропозиції. Але чи задумувалися ви про те, чи легко британцям і американцям порозумітися ще з однією категорією native English speakers: австралійцями? Австралійська англійська за словником, вимовою та написанням більше нагадує британську, ніж американську англійську, але звісно що історичний і географічний контексти зумовили певні розбіжності. Щодо порозуміння між австралійцями і американцями ж… Достатньо сказати, що існує цілий онлайн-перекладач між двома цими англійськими мовами.
Тож сьогодні я пропоную розслабитися і почитати добірку слів, які мають різне значення у трьох версіях англійської мови.
Почнемо з cactus: для американців та британців це рослина, як і для нас. Для австралійців “it’s cactus” = “it’s broken”.
Американці бігають у sneakers, британці — у trainers (“нащо ви взуваєтеся у тренерів?”, спитає тут американець), австралійці носять runners (що логічно).
“Як щодо перекусити sango?”, спитає австралієць, і його ніхто не зрозуміє. Коли він подивиться у здивовані очі співрозмовників, то згадає, що у них ця штука зветься “sandwich”. В Британії його також можуть назвати “sarnie”, але нечасто.
Sorry в Австралії частково перетворилося в евфемізм щодо справ, пов’язаних зі смертю: в основному в культурі аборигенів. “Sorry business”, “sorry ceremony” (замість “funeral business/ceremony”) — словосполучення, які навряд чи зрозуміють приїзжі, але для місцевих ці фрази мають однозначні конотації, які містять інформацію про емоцію події, соціальний пласт та культурні зв’язки людини.
Але мій персональний фаворит це blue, слово що може бути прикметником для непристойної (сексуальної) поведінки загалом, як у фразі a blue joke/a blue movie; синонімом до “сумний”, як у she’s a bit blue today; позначати представників аристократії (blue-blood) або робітників (blue-collar), тощо. У британській англійській blue означає також політичних консерваторів, а в австралійській — сварку, щиру людину (у словосполученні true blue) і когось з рудим волоссям (“bluey”). We have a winner here!
#mila_TIL #similar_words
Я не здивую вас новиною, що у британській англійській та американській англійській різниця не лише у вимові, але й у значенні певних слів: “can you check if there everything's fine with my pants?”, наприклад, доволі нейтральне прохання у США, тоді як у Великій Британії воно щонайменше спровокує непорозуміння, а можливо і звинувачення у непристойній пропозиції. Але чи задумувалися ви про те, чи легко британцям і американцям порозумітися ще з однією категорією native English speakers: австралійцями? Австралійська англійська за словником, вимовою та написанням більше нагадує британську, ніж американську англійську, але звісно що історичний і географічний контексти зумовили певні розбіжності. Щодо порозуміння між австралійцями і американцями ж… Достатньо сказати, що існує цілий онлайн-перекладач між двома цими англійськими мовами.
Тож сьогодні я пропоную розслабитися і почитати добірку слів, які мають різне значення у трьох версіях англійської мови.
Почнемо з cactus: для американців та британців це рослина, як і для нас. Для австралійців “it’s cactus” = “it’s broken”.
Американці бігають у sneakers, британці — у trainers (“нащо ви взуваєтеся у тренерів?”, спитає тут американець), австралійці носять runners (що логічно).
“Як щодо перекусити sango?”, спитає австралієць, і його ніхто не зрозуміє. Коли він подивиться у здивовані очі співрозмовників, то згадає, що у них ця штука зветься “sandwich”. В Британії його також можуть назвати “sarnie”, але нечасто.
Sorry в Австралії частково перетворилося в евфемізм щодо справ, пов’язаних зі смертю: в основному в культурі аборигенів. “Sorry business”, “sorry ceremony” (замість “funeral business/ceremony”) — словосполучення, які навряд чи зрозуміють приїзжі, але для місцевих ці фрази мають однозначні конотації, які містять інформацію про емоцію події, соціальний пласт та культурні зв’язки людини.
Але мій персональний фаворит це blue, слово що може бути прикметником для непристойної (сексуальної) поведінки загалом, як у фразі a blue joke/a blue movie; синонімом до “сумний”, як у she’s a bit blue today; позначати представників аристократії (blue-blood) або робітників (blue-collar), тощо. У британській англійській blue означає також політичних консерваторів, а в австралійській — сварку, щиру людину (у словосполученні true blue) і когось з рудим волоссям (“bluey”). We have a winner here!
#mila_TIL #similar_words
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Привіт. Сьогодні поговоримо не про англійську, а про певні коучингові штуки.
Продовжуючи тему про peer pressure і ком’юніті, хочу розказати про мережу-антипод Інстаграму, яка, на мій погляд, створює той самий позитивний тиск: BeReal. Це додаток, який надсилає сповіщення у випадковий момент дня, і у користувача є дві хвилини щоб зробити фото одночасно на фронтальну та задню камери і викласти його у стрічку (для друзів, чи тільки для себе). Можна пізніше, але тоді біля фото з’явиться позначка “late” (зверніть увагу, це теж невеличкий елемент тиску, щоб спонукати нас фотографувати швидко, без роздумів про ракурс і композицію).
Це допомагає нам також зберігати контакт з людьми, з якими ми не спілкуємося щоденно, але за яких хвилюємося (в Україні таких чимало зараз, чи не так?): о, ця людина зробила фото. Я точно знаю, що воно свіже, значить, людина як мінімум жива, з цілими кінцівками і має можливість зробити селфі. Це не той намір, звісно, який закладали розробники додатку, але якщо це допомагає нашому психічному здоров’ю, то в чому проблема?
А ідея розробників була в тому, що ми не тільки викладаємо необроблені фотографії, але й бачимо інших людей, які роблять те ж саме, і це нормалізує всі наші маленькі недоліки, неприбрану кімнату або відсутність макіяжу, адже всі довкола — такі самі люди, як і ми, з таким самим безладом, або прищиком, або синцями під очима.
Тож я пропоную вам експеримент: добровільно і усвідомлено спробувати такий peer pressure, встановити BeReal, додатися в друзі (ось тут мій аккаунт), і відслідкувати, чи зміниться ваше сприйняття себе або інших людей за, скажімо, тиждень — а в наступну п’ятницю обговоримо це. Такий експеримент, як на мене, особливо стане у нагоді, якщо ви — почесний завсідник інстаграм-бьюті-сторінок, але підійде будь-кому, чий внутрішній голос дзижчить “Ти маєш бути ідеалом”.
Впродовж тижня, якщо захочете, приходьте у коментарі до цього посту, щоб обговорити ваші відчуття від програми, себе, та ідеї в цілому. Що скажете? Let’s go and be real?
Продовжуючи тему про peer pressure і ком’юніті, хочу розказати про мережу-антипод Інстаграму, яка, на мій погляд, створює той самий позитивний тиск: BeReal. Це додаток, який надсилає сповіщення у випадковий момент дня, і у користувача є дві хвилини щоб зробити фото одночасно на фронтальну та задню камери і викласти його у стрічку (для друзів, чи тільки для себе). Можна пізніше, але тоді біля фото з’явиться позначка “late” (зверніть увагу, це теж невеличкий елемент тиску, щоб спонукати нас фотографувати швидко, без роздумів про ракурс і композицію).
Це допомагає нам також зберігати контакт з людьми, з якими ми не спілкуємося щоденно, але за яких хвилюємося (в Україні таких чимало зараз, чи не так?): о, ця людина зробила фото. Я точно знаю, що воно свіже, значить, людина як мінімум жива, з цілими кінцівками і має можливість зробити селфі. Це не той намір, звісно, який закладали розробники додатку, але якщо це допомагає нашому психічному здоров’ю, то в чому проблема?
А ідея розробників була в тому, що ми не тільки викладаємо необроблені фотографії, але й бачимо інших людей, які роблять те ж саме, і це нормалізує всі наші маленькі недоліки, неприбрану кімнату або відсутність макіяжу, адже всі довкола — такі самі люди, як і ми, з таким самим безладом, або прищиком, або синцями під очима.
Тож я пропоную вам експеримент: добровільно і усвідомлено спробувати такий peer pressure, встановити BeReal, додатися в друзі (ось тут мій аккаунт), і відслідкувати, чи зміниться ваше сприйняття себе або інших людей за, скажімо, тиждень — а в наступну п’ятницю обговоримо це. Такий експеримент, як на мене, особливо стане у нагоді, якщо ви — почесний завсідник інстаграм-бьюті-сторінок, але підійде будь-кому, чий внутрішній голос дзижчить “Ти маєш бути ідеалом”.
Впродовж тижня, якщо захочете, приходьте у коментарі до цього посту, щоб обговорити ваші відчуття від програми, себе, та ідеї в цілому. Що скажете? Let’s go and be real?
Десять років і один день тому я ще не підозрювала, які виклики чекають на мене попереду: окупація, інвалідність, переїзд, докорінні зміни у кожній сфері життя.
Десять років тому почалася війна.
Бажаю нам усім стійкості і витримки.
Десять років тому почалася війна.
Бажаю нам усім стійкості і витримки.
Forwarded from Солом’янські котики 🇺🇦
Сьогодні, в День пам’яті Небесної Сотні, згадуємо тих, хто поклав своє життя за наше майбутнє.
20 лютого 2014 року став найтрагічнішим днем Революції Гідності, коли силовики вбили понад 70 протестувальників.
Боремось та памʼятаємо кожного загиблого від бойових куль за дерев’яним щитом.
Слава Небесній Сотні 💙💛
@kitty_soloma
20 лютого 2014 року став найтрагічнішим днем Революції Гідності, коли силовики вбили понад 70 протестувальників.
Боремось та памʼятаємо кожного загиблого від бойових куль за дерев’яним щитом.
Слава Небесній Сотні 💙💛
@kitty_soloma
Привіт! Обговорімо сьогодні концепцію безіменних справ.
“Концепція безіменних справ” це не науковий термін, а побутова назва для феномену, з яким ми постійно зіштовхуємося у повсякденному житті: наявності купи маленьких справ, які ми навіть не сприймаємо як справи, але які необхідно зробити щоб виконати щось більше.
Наведу два приклади.
Моя задача: написати цей текст. Здається, що це одне завдання, адже текст — один, до того ж, невеликий. Але насправді мені потрібно: знайти тему, знайти джерела інформації, продумати план тексту, написати текст, відредагувати і оформити його, знайти картинку і опублікувати. Це вже не кажучи про час, який треба запланувати на написання.
Або побутове: приготувати їжу. Придумати що поїсти, перевірити наявність інгредієнтів, сходити в магазин, розкласти продукти, помити їх, порізати…
Чому це важливо? Тому що тіло і мозок мають обмежену кількість енергії, і для її грамотного розподілу необхідно розуміти, куди ми витрачаємо сили, щоб потім не дивуватися несподіваній відсутності сил “хоча я ніби нічого й не робила”. Ми витрачаємо сили на сотню справ, які навіть не помічаємо.
Чому не помічаємо? Бо частково ці справи можуть бути доведені до автоматизму: ми розкладаємо продукти поки робимо чай, або продумуємо структуру тексту побіжно, поки чистимо зуби вранці. Іноді безіменних справ у списку трохи менше: ми вже точно знаємо що хочемо з’їсти, і про що написати. Тоді кількість енергії, яку треба витратити на велике завдання, скорочується.
Пастка настає тоді, коли безіменних справ, які треба зробити для виконання завдання, не Х, а Х+2/3/5, але ми автоматично розрахували сили тільки на Х. Приготувати їжу: а посуд вчора ввечері хтось помив? А плиту звільнив? Написати текст: а тема тексту нам знайома?.. А сили у нас сьогодні є, чи все болить? Бо якщо болить — наше депо енергії не працюватиме на 100%, і навіть на 80%.
Я звертаю на це увагу, тому що вивчення англійської не відрізняється у цьому аспекті ні від готування, ні від текстів, ні від походу на вечірку. Задача “вивчити англійську” ділиться на задачі “організувати і виділити час, знайти гроші, знайти підходящий робочий формат та вчителя” (кожна з цих задач має безіменні підзадачі) тільки на підготовчому етапі. Коли ми доходимо до вчителя, з’являються інші маленькі задачі: зробити домашнє завдання, проаналізувати його самостійно (що було складно, що ні, що зацікавило, де є невпевненість у своїх силах), прийти на заняття…
Тож підсумок і порада: приділіть час щоб проаналізувати в деталях що ви насправді робите, коли чимось займаєтеся. Скільки задач виконуєте в процесі виконання “задачі Х”? Можливо, щоб можна оптимізувати, щось — делегувати, щось взагалі викинути.
Тут я пропоную вам проаналізувати ваше навчання і сказати мені, які безіменні справи ви можете ідентифікувати для себе. Що вам треба зробити насправді, щоб виконати завдання “урок англійської”?
#mila_reflects
“Концепція безіменних справ” це не науковий термін, а побутова назва для феномену, з яким ми постійно зіштовхуємося у повсякденному житті: наявності купи маленьких справ, які ми навіть не сприймаємо як справи, але які необхідно зробити щоб виконати щось більше.
Наведу два приклади.
Моя задача: написати цей текст. Здається, що це одне завдання, адже текст — один, до того ж, невеликий. Але насправді мені потрібно: знайти тему, знайти джерела інформації, продумати план тексту, написати текст, відредагувати і оформити його, знайти картинку і опублікувати. Це вже не кажучи про час, який треба запланувати на написання.
Або побутове: приготувати їжу. Придумати що поїсти, перевірити наявність інгредієнтів, сходити в магазин, розкласти продукти, помити їх, порізати…
Чому це важливо? Тому що тіло і мозок мають обмежену кількість енергії, і для її грамотного розподілу необхідно розуміти, куди ми витрачаємо сили, щоб потім не дивуватися несподіваній відсутності сил “хоча я ніби нічого й не робила”. Ми витрачаємо сили на сотню справ, які навіть не помічаємо.
Чому не помічаємо? Бо частково ці справи можуть бути доведені до автоматизму: ми розкладаємо продукти поки робимо чай, або продумуємо структуру тексту побіжно, поки чистимо зуби вранці. Іноді безіменних справ у списку трохи менше: ми вже точно знаємо що хочемо з’їсти, і про що написати. Тоді кількість енергії, яку треба витратити на велике завдання, скорочується.
Пастка настає тоді, коли безіменних справ, які треба зробити для виконання завдання, не Х, а Х+2/3/5, але ми автоматично розрахували сили тільки на Х. Приготувати їжу: а посуд вчора ввечері хтось помив? А плиту звільнив? Написати текст: а тема тексту нам знайома?.. А сили у нас сьогодні є, чи все болить? Бо якщо болить — наше депо енергії не працюватиме на 100%, і навіть на 80%.
Я звертаю на це увагу, тому що вивчення англійської не відрізняється у цьому аспекті ні від готування, ні від текстів, ні від походу на вечірку. Задача “вивчити англійську” ділиться на задачі “організувати і виділити час, знайти гроші, знайти підходящий робочий формат та вчителя” (кожна з цих задач має безіменні підзадачі) тільки на підготовчому етапі. Коли ми доходимо до вчителя, з’являються інші маленькі задачі: зробити домашнє завдання, проаналізувати його самостійно (що було складно, що ні, що зацікавило, де є невпевненість у своїх силах), прийти на заняття…
Тож підсумок і порада: приділіть час щоб проаналізувати в деталях що ви насправді робите, коли чимось займаєтеся. Скільки задач виконуєте в процесі виконання “задачі Х”? Можливо, щоб можна оптимізувати, щось — делегувати, щось взагалі викинути.
Тут я пропоную вам проаналізувати ваше навчання і сказати мені, які безіменні справи ви можете ідентифікувати для себе. Що вам треба зробити насправді, щоб виконати завдання “урок англійської”?
#mila_reflects
Привіт! Розкажу про те, як пройшла частинка мого робочого дня.
Сьогодні ми спілкувалися з людиною, яка отримала офер на посаду в повністю англомовній компанії. Ми повторювали модальні дієслова, а потім перейшли до умовних речень (до цього я помітила, що учень їх або уникає, або будує неправильно, або уникає саме тому що неправильно будує, тож поставила собі за мету відслідкувати цей аспект).
Наша задача була не лише детально розібрати умовні речення, а й ефективно інтегрувати їх у живу мову, адже в процесі будь-якої дискусії, будь-якого обговорення можливого майбутнього, результатів дій, ми неодмінно використовуватимемо саме цей тип речень. Загальновідомі істини? Zero conditional. Малоймовірна подія у майбутньому і її наслідок? Second conditional. Подія, якої не сталося в минулому, і ймовірні наслідки, якщо б вона сталася? Third conditional. Тож треба натренувати їх до автоматизму.
З іншим студентом ми обговорювали словотворення у англійській мові (наприклад, що чіткої кореляції між суфіксом слова та його частотністю не існує), та словотворення від запозичень (що “achievement” перетворилося на “ачівка” — спростилося до зручної для українського вуха та мовленнєвого апарату форми). А потім перейшли до того, що радянський і пост-радянський підхід вивчення англійської мови у школі передбачав не стільки здатність цією мовою розмовляти, скільки здатність читати написане. Так з’явилися люди, в тому числі в айті-сфері, які можуть, наприклад, зрозуміти технічну документацію англійською, але комунікувати на теми складніші за “Вітаю, як справи?” — зась. Тому буває, що навіть прожект менеджера певні компанії наймають в першу чергу для комунікації англійською мовою і для перекладу з технічної (української чи англійської) на звичайну.
А закінчили ми наш урок Wordly, грою, яку я дуже люблю і постійно раджу своїм студентам. Вона допомагає тренувати мозок, збільшувати словниковий запас, та й взагалі розважає, і, до речі, стала настільки популярною, що в Україні у неї є кілька своїх версій: ось вам перша, і ось — друга. Спробуєте розгадати сьогоднішнє слово в англійській версії? Чи, може, і в українській теж?
#mila_teaches
Сьогодні ми спілкувалися з людиною, яка отримала офер на посаду в повністю англомовній компанії. Ми повторювали модальні дієслова, а потім перейшли до умовних речень (до цього я помітила, що учень їх або уникає, або будує неправильно, або уникає саме тому що неправильно будує, тож поставила собі за мету відслідкувати цей аспект).
Наша задача була не лише детально розібрати умовні речення, а й ефективно інтегрувати їх у живу мову, адже в процесі будь-якої дискусії, будь-якого обговорення можливого майбутнього, результатів дій, ми неодмінно використовуватимемо саме цей тип речень. Загальновідомі істини? Zero conditional. Малоймовірна подія у майбутньому і її наслідок? Second conditional. Подія, якої не сталося в минулому, і ймовірні наслідки, якщо б вона сталася? Third conditional. Тож треба натренувати їх до автоматизму.
З іншим студентом ми обговорювали словотворення у англійській мові (наприклад, що чіткої кореляції між суфіксом слова та його частотністю не існує), та словотворення від запозичень (що “achievement” перетворилося на “ачівка” — спростилося до зручної для українського вуха та мовленнєвого апарату форми). А потім перейшли до того, що радянський і пост-радянський підхід вивчення англійської мови у школі передбачав не стільки здатність цією мовою розмовляти, скільки здатність читати написане. Так з’явилися люди, в тому числі в айті-сфері, які можуть, наприклад, зрозуміти технічну документацію англійською, але комунікувати на теми складніші за “Вітаю, як справи?” — зась. Тому буває, що навіть прожект менеджера певні компанії наймають в першу чергу для комунікації англійською мовою і для перекладу з технічної (української чи англійської) на звичайну.
А закінчили ми наш урок Wordly, грою, яку я дуже люблю і постійно раджу своїм студентам. Вона допомагає тренувати мозок, збільшувати словниковий запас, та й взагалі розважає, і, до речі, стала настільки популярною, що в Україні у неї є кілька своїх версій: ось вам перша, і ось — друга. Спробуєте розгадати сьогоднішнє слово в англійській версії? Чи, може, і в українській теж?
#mila_teaches
Привіт! Я хочу розпочати важливу тему: довготривала мотивацію у загальному сенсі, і в контексті вивчення англійської. Це мав бути компактний п’ятничний пост, але в процесі виявилося, що тема занадто об’ємна. Тож сьогодні почну, а у вівторок продовжу.
Мотивація — напевне, найболючіша тема як для викладачів, так і для учнів: завжди сумно, коли студент кидає навчання через розчарування, і вдвічі сумніше розуміти, що і він себе гризе за раптовий непереборний напад “не хочу, не можу, не буду, остогидло”. Спричиняє розчарування сотня чинників: тема уроку нецікава, прогрес сповільнився, граматика не дається, мріялося дійти до advanced за півроку, але робота-життя-форс-мажори, а от у інших все одразу виходить, а я…
Зупинимося на “інших”, бо це важливо. Ми ніколи не знаємо, через що насправді проходять інші на шляху до ідеального чого завгодно (хай буде англійської). Ми бачимо результат і припускаємо, що людина досягла його а) швидко, б) лінійно, в) без особливих зусиль та вклавши помірну кількість ресурсу. І вважаємо, що маємо зуміти так само, адже це єдиний нормальний шлях, і умови для вивчення мови у всіх однакові. А мотивація — це щось, що магічно існує у нормальних людей і ніколи не вичерпується.
Тим часом, найнеобхідніша навичка для збереження мотивації і хоча б приблизної оцінки часу для опанування діяльності — це self-awareness. Знання і розуміння себе, свого місця у цьому світі, вмінь, привілеїв та обмежень.
Існує ціла діаграма від Cambridge University Press, в якій час, необхідний для досягнення певного рівня англійської, оцінюється залежно від віку учня, наявності доступу до якісного навчального матеріалу, вчителів, методології, групової динаміки, рідної мови, і навіть переконань, пов’язаних з вивченням мови. Через це час, необхідний для однакового рівня прогресу, у різних учнів варіюється мало не вдвічі, а то й більше. І це нормально.
Окрім знання своїх даних, треба оцінити нащо взагалі це все відбувається (мій слоган: “свідома англійська”, так). Кому потрібно вивчення англійської: мені, моїй мамі, моєму оточенню? Зовнішня мотивація довго не тримається, як і мотивація почуттям сорому чи провини: це токсично для психіки і вона знайде зрештою шлях до самосаботажу. Працює те, що важливо особисто: мої вибори, мої мрії, мої цілі. Тоді навіть маленькі перемоги дають порцію дофаміну і стимул продовжувати навчання.
(продовження у вівторок)
#mila_teaches #mila_reflects
Мотивація — напевне, найболючіша тема як для викладачів, так і для учнів: завжди сумно, коли студент кидає навчання через розчарування, і вдвічі сумніше розуміти, що і він себе гризе за раптовий непереборний напад “не хочу, не можу, не буду, остогидло”. Спричиняє розчарування сотня чинників: тема уроку нецікава, прогрес сповільнився, граматика не дається, мріялося дійти до advanced за півроку, але робота-життя-форс-мажори, а от у інших все одразу виходить, а я…
Зупинимося на “інших”, бо це важливо. Ми ніколи не знаємо, через що насправді проходять інші на шляху до ідеального чого завгодно (хай буде англійської). Ми бачимо результат і припускаємо, що людина досягла його а) швидко, б) лінійно, в) без особливих зусиль та вклавши помірну кількість ресурсу. І вважаємо, що маємо зуміти так само, адже це єдиний нормальний шлях, і умови для вивчення мови у всіх однакові. А мотивація — це щось, що магічно існує у нормальних людей і ніколи не вичерпується.
Тим часом, найнеобхідніша навичка для збереження мотивації і хоча б приблизної оцінки часу для опанування діяльності — це self-awareness. Знання і розуміння себе, свого місця у цьому світі, вмінь, привілеїв та обмежень.
Існує ціла діаграма від Cambridge University Press, в якій час, необхідний для досягнення певного рівня англійської, оцінюється залежно від віку учня, наявності доступу до якісного навчального матеріалу, вчителів, методології, групової динаміки, рідної мови, і навіть переконань, пов’язаних з вивченням мови. Через це час, необхідний для однакового рівня прогресу, у різних учнів варіюється мало не вдвічі, а то й більше. І це нормально.
Окрім знання своїх даних, треба оцінити нащо взагалі це все відбувається (мій слоган: “свідома англійська”, так). Кому потрібно вивчення англійської: мені, моїй мамі, моєму оточенню? Зовнішня мотивація довго не тримається, як і мотивація почуттям сорому чи провини: це токсично для психіки і вона знайде зрештою шлях до самосаботажу. Працює те, що важливо особисто: мої вибори, мої мрії, мої цілі. Тоді навіть маленькі перемоги дають порцію дофаміну і стимул продовжувати навчання.
(продовження у вівторок)
#mila_teaches #mila_reflects
Привіт! Сьогодні продовжую розповідь про довгострокову мотивацію. Перша частина ось тут.
До речі, про дофамін і перемоги. Підтримуйте себе навіть у дрібницях: я сьогодні прийшла на урок, я молодець. Я сьогодні подивилася серію серіалу з англійськими субтитрами та знайшла там кілька нових фраз, я молодець. Я повторила 10 карток Anki cards, і посприяла тому, щоб в мозок і довгострокову пам'ять провалилася корисна інформація. Я супермолодець, піду скажу це собі у дзеркалі. Це здається дрібницею, але закріплює асоціативний ряд "англійська — успіх — почуття задоволення".
Спробуйте інтегрувати ваше навчання в рутину, разом із ранковою кавою або поїздкою у громадському транспорті. Це треба робити грамотно: не ламати себе, свої звички та графік щоб знайти час для навчання, а додати англійську до розпорядку, який вже існує — як танцівник вивчає складні рухи на основі простих. Успіх інтеграції залежить в першу чергу від тверезої оцінки своїх особливостей та обмежень: чи здатна я взагалі вчитися під каву, але до сніданку (я-Міла не здатна, бо коли голодна — не тільки відволікаюся, а ще й зла)? Коли мій мозок працює краще, вранці чи ввечері? Які фактори відволікають мене від навчання? Якщо я стою в черзі, чи можу використати цей час для прочитання і аналізу якогось допису англійською мовою — чи я тривожуся, бо несвідомо контролюю все що відбувається довкола, і до навчання просто не здатна? І взагалі: що можна зробити для себе, щоб навчатися цікавіше і ефективніше?
Ми також знаходимо мотивацію у процесі соціальної взаємодії (якщо пам’ятаєте мій допис про peer pressure): завдяки дружбі та конкуренції, які можна використовувати як окремо, так і разом.
Необхідність відчувати свою приналежність до групи спонукає нас не лише шукати когось зі спільними інтересами, але й більше цікавитися іншими хобі та заняттями учасників — особливо, якщо вони сповнені ентузіазму і щедро його розповсюджують. Це працює як зі шкідливими звичками, так і з корисними. До того ж, нам буває важливо обговорити нові відкриття, попросити поради чи пожалітися на складнощі — і отримати розуміння.
Конкуренція, з іншого боку, інструмент, який здатен як значно збільшити нашу мотивацію, так і вбити її повністю. Вона продуктивна, якщо ми ставимо перед собою реалістичні цілі, конкуруємо з людьми, які знаходяться на нашому або трошки вищому рівні, і не прив’язуємо успіх чи невдачу до нашої самооцінки та образу “я”. Не вдалося? Вийде наступного разу (а не “зі мною щось не так, я невдаха”). Вдалося? Круто!
Тож моя думка зводиться до того, що хоча довгострокову мотивацію зберегти не завжди просто, нею можна управляти — якщо знати в першу чергу себе, а в другу — як внутрішні та зовнішні чинники допомагають її зберегти. Бажаю вам удачі!
#mila_teaches
До речі, про дофамін і перемоги. Підтримуйте себе навіть у дрібницях: я сьогодні прийшла на урок, я молодець. Я сьогодні подивилася серію серіалу з англійськими субтитрами та знайшла там кілька нових фраз, я молодець. Я повторила 10 карток Anki cards, і посприяла тому, щоб в мозок і довгострокову пам'ять провалилася корисна інформація. Я супермолодець, піду скажу це собі у дзеркалі. Це здається дрібницею, але закріплює асоціативний ряд "англійська — успіх — почуття задоволення".
Спробуйте інтегрувати ваше навчання в рутину, разом із ранковою кавою або поїздкою у громадському транспорті. Це треба робити грамотно: не ламати себе, свої звички та графік щоб знайти час для навчання, а додати англійську до розпорядку, який вже існує — як танцівник вивчає складні рухи на основі простих. Успіх інтеграції залежить в першу чергу від тверезої оцінки своїх особливостей та обмежень: чи здатна я взагалі вчитися під каву, але до сніданку (я-Міла не здатна, бо коли голодна — не тільки відволікаюся, а ще й зла)? Коли мій мозок працює краще, вранці чи ввечері? Які фактори відволікають мене від навчання? Якщо я стою в черзі, чи можу використати цей час для прочитання і аналізу якогось допису англійською мовою — чи я тривожуся, бо несвідомо контролюю все що відбувається довкола, і до навчання просто не здатна? І взагалі: що можна зробити для себе, щоб навчатися цікавіше і ефективніше?
Ми також знаходимо мотивацію у процесі соціальної взаємодії (якщо пам’ятаєте мій допис про peer pressure): завдяки дружбі та конкуренції, які можна використовувати як окремо, так і разом.
Необхідність відчувати свою приналежність до групи спонукає нас не лише шукати когось зі спільними інтересами, але й більше цікавитися іншими хобі та заняттями учасників — особливо, якщо вони сповнені ентузіазму і щедро його розповсюджують. Це працює як зі шкідливими звичками, так і з корисними. До того ж, нам буває важливо обговорити нові відкриття, попросити поради чи пожалітися на складнощі — і отримати розуміння.
Конкуренція, з іншого боку, інструмент, який здатен як значно збільшити нашу мотивацію, так і вбити її повністю. Вона продуктивна, якщо ми ставимо перед собою реалістичні цілі, конкуруємо з людьми, які знаходяться на нашому або трошки вищому рівні, і не прив’язуємо успіх чи невдачу до нашої самооцінки та образу “я”. Не вдалося? Вийде наступного разу (а не “зі мною щось не так, я невдаха”). Вдалося? Круто!
Тож моя думка зводиться до того, що хоча довгострокову мотивацію зберегти не завжди просто, нею можна управляти — якщо знати в першу чергу себе, а в другу — як внутрішні та зовнішні чинники допомагають її зберегти. Бажаю вам удачі!
#mila_teaches
Привіт! Робота індивідуального підприємця — це не лише діяльність згідно КВЕД, а й різноманітна соціалізація.
Наприклад, в п’ятницю я виголосила цілу десятихвилинну промову перед колегами-підприємицями, шановним послом України в Естонії Максимом Кононенком та пані заступницею посла Нідерландів в Естонії Ліндою Пірста на Дні Натхнення: заході, організованому естонською Радою у справах біженців.
Говорила про свій досвід біженства, підприємництво та інтеграцію в Естонії, про те, з якими викликами зіштовхуюся через проблеми зі здоров’ям і про те, які якості допомагають мені у роботі і житті.
Всі ці думки в результаті звелися до трьох опорних точок: адаптивності як найважливішої якості, яку варто в собі розвивати і через призму якої потрібно сприймати світ (адаптація до нової країни, умов, культури, до ринку, не пристосованого до підприємців з disabilities), вмінні проходити крізь страх, приймати його, признавати і при цьому не зупинятися у своєму розвитку, та суб’єктності як навички та бажання брати на себе відповідальність за своє життя та рішення.
Зізнаюся чесно, необхідність підготуватися і виголошувати надихаючу промову для мене як інтроверта була неабиякою перевіркою на всі три якості. Але я задоволена результатом, і, можливо, навіть колись повторю.
Наприклад, в п’ятницю я виголосила цілу десятихвилинну промову перед колегами-підприємицями, шановним послом України в Естонії Максимом Кононенком та пані заступницею посла Нідерландів в Естонії Ліндою Пірста на Дні Натхнення: заході, організованому естонською Радою у справах біженців.
Говорила про свій досвід біженства, підприємництво та інтеграцію в Естонії, про те, з якими викликами зіштовхуюся через проблеми зі здоров’ям і про те, які якості допомагають мені у роботі і житті.
Всі ці думки в результаті звелися до трьох опорних точок: адаптивності як найважливішої якості, яку варто в собі розвивати і через призму якої потрібно сприймати світ (адаптація до нової країни, умов, культури, до ринку, не пристосованого до підприємців з disabilities), вмінні проходити крізь страх, приймати його, признавати і при цьому не зупинятися у своєму розвитку, та суб’єктності як навички та бажання брати на себе відповідальність за своє життя та рішення.
Зізнаюся чесно, необхідність підготуватися і виголошувати надихаючу промову для мене як інтроверта була неабиякою перевіркою на всі три якості. Але я задоволена результатом, і, можливо, навіть колись повторю.
