🌌 «Ця книга присвячена всім, хто колись закохувався в культуру, яка пожирала їхню власну».

Цей епіграф до «Пам’ять під назвою Імперія» мене зацікавив. Не те щоб я була закохана в культуру нашої «сусідки» свого часу, але бачила багато таких людей навколо себе, та й сама не відчувала цю культуру істотно чужою, загрозливою для своєї ідентичності. І тому подумала, що, мабуть, треба поставити в чергу на читання, бо до очікувань від епіграфа додавалася ще низка престижних у сфері фантастики нагород.

Щодо сюжету, то маємо тут суміш науково-фантастичного політичного трилеру та детективу.

До незалежної станції Лсел неочікувано прибуває зоряний імперський крейсер за новим послом. Що сталося зі старим не було повідомлено. Відмовити імперії станційники не можуть, бо це хижак, який постійно виглядає здобич, і хоч зрозуміло те, що рано чи пізно вони будуть неминуче проковтнуті мілітаристською махіною Тейкскалаану, але дуже хочеться, щоб це сталося якомога пізніше.

Рада станції вирішує відправити амбасадоркою Магіт Дзмаре, молоду дівчину, яку не шкода яка захоплюється тейскалаанською поезію, культурою, має гарні мовні навички, пройшла випробовування на сумісність і на думку Радниці з культурної спадщини є ідеальною парою до імаґо попереднього посла, бо має ті самі здібності, і ту саму ксенофільну любов до чужої культурної спадщини.

Згадане імаґо є одним з центральних фантастичних допущень книги. Фактично це сукупність інженерних рішень та нейропсихологічних процедур, які дозволяють оцифровувати свідомість людини, зберігати її на фізичному носії й переносити у свідомість іншої людини без негативних наслідків для ментального здоров’я носія і з можливістю ефективної взаємодії цих свідомостей. Імаґо-система складається з «гард» частини — імаґо-пристрою, засобів записування і зберігання імаґо-спогадів, — і «софт» — надзвичайно розвинутої системи нейропсихологічного супроводу, — відшліфованих науковцями процесів з відбору кандидатів, процесів інтеграції, алгоритмів та правил взаємодії з імаґо-лініями.

Описано воно цікаво і після книги хочеться ще більше дізнатися про особливості функціювання процесу, взаємодії з множинними Я в довгих імаґо-лініях, впливу на ідентичність, на сприйняття світу і багато чого іншого. Люблю такий посмак від НФ. Змушує ворушитися власну фантазію.

Технологія є секретною та однією з головних причин, чому станційники так довго утримують свою незалежність, оскільки імаґо допомагає зберігати й передавати складні навички та знання в умовах обмеженої площі, а тобто і людських ресурсів, і діяльності з видобутку ресурсів, пов’язаної з високим ризиком. Як то кажуть — одна голова добре, а дві чи десять ще краще. Спочатку, як я зрозуміла, вони розроблялися для пілотів, щоб зменшити наслідки від браку досвіду чи невдалих рішень, у процесі стало зрозуміло, що це покращить життя і шахтарям, і іншим професіям, і взагалі зробить спільноту краще й успішніше.

Повертаючись до сюжету. Все було б добре для Магіт, якби не декілька «але». А саме, спогади попереднього посла застарілі на 15 років, їх було записано під час його відпустки через 5 років після призначення. І процес інтеграції імаґо через поспіх довелося екстремально прискорити, що потенційно може загрожувати незадокументованими наслідками через відхилення від надійних процедур. Звісно, неприємно, але не критично. Набагато гірше було б полетіти до столиці зовсім без імаґо.

В цілому ж все складається непогано, мрії дівчини збуваються, вона зможе особисто відчути те, про що вона читала у книгах чи бачила у відео. Тільки ж от треба розібратися з певними дрібницями: дізнатися, що сталося з Іскандром Аґавном, залишити в секреті імаґо-технологію, зберегти незалежність станції Лсел й взагалі не дозволити всім маленьким станціям в їхньому секторі стати легкою здобиччю експансіоністських планів могутньої багатосистемної держави.

Окремо варто вказати на особливості світобудови, які сподобалися. ⬇️

🌌 Тейкскалаан — імперія над якою ніколи не заходить сонце в якій зоряні мапи та висадки безмежні. За основу для конструювання її особливостей взята Ацтекська імперія. Це достатньо екзотично і цікаво, і при тому текст не перенавантажений, як на мене, зайвою термінологією на основі нуатлю, щоб показати авторську ерудицію, як то люблять робити або новачки, або приміткові задроти (нічого не маю проти новачків, якою була Аркаді Мартін на момент написання книги чи приміткових задротів, просто не подобається, коли динаміку переривають нескінченні зноски).

Специфічні для культури йменування поясняються в тексті чи зрозумілі з контексту. Наприкінці для тих, хто не може вихвалитися гарною пам’яттю, є словничок з термінами та особистими іменами. З іменами теж не все так просто. Аркаді використовує незвичну нам систему, яка має ефект очуження, демонструє інакшість, показує вже на рівні звертання, що вони інші, не такі як ми. В тейкскалаанців імена складаються з двох частин. Перша — числівник маленької величини, друга — іменникова — рослини, інструменти чи неживі предмети. Наприклад, Три Зостера — так звуть координаторку з культурних питань, яка наглядає за Магіт Дзмаре. П’ятнадцять Двигун — такий самий тейкскалаанський бюрократ в Іскандра, попереднього амбасадора. Десь читала, можливо на Редиті, що цей принцип йменування взятий з традицій якогось мезоамериканського народу, а не повністю плід фантазії авторки.

Це не одиничний елемент очуження. Мартін любить використовувати культурно-лінгвістичні прийоми для демонстрації зіткнення культур, мені вони дуже сподобалися, але хотілося б більше. Їх багато на початку, коли ми знайомимося зі світом, проте стає менше далі з розвитком сюжету і переходом до більш інтенсивної подієвості.

Таким чином маємо світ, достатньо чужий і достатньо знайомий, щоб на контрасті порозмислити про власний, побачити щось знайоме з іншого боку, і за це я люблю фантастику як таку.

Від антиколоніальної лінії я очікувала трохи більшої глибини, але це можуть бути мої особисті проблеми фантазії через титулованість книги. Я багато чого читала на тему, як художнього, так і наукового, тому чекала на щось особливе. На що саме й сама не знаю. З першої сторінки, в експозиції, багато було зазначено, це й нескінчені висадки, як торгові, так й військові, й невтамована жага до експансії, й що всі «дари» імперії отруйні, особливо з красивою обгорткою. Головна героїня починає це достатньо швидко розуміти, хоч любов до тейскалаанської поезії постійно смикає її за спогади періоду до безпосереднього знайомства з імперією, за ностальгію по тому часу, коли все було просто і був ідеальний образ чогось досконалого. Маяк у сірій буденності станційної дитини, чутливої до неутилітарних барв життя.

А може мені тільки здається, що не вистачає глибини. Бо ми прям вимушено нефіговими експертами стали по цій проблемі. Хотілося прочитати, щось таке, що ще не відрефлексовано було за більш ніж 10 років. Чи є щось таке? Хто зна…

Але якщо постфактум проаналізувати книгу, то не можна щось викинути й запхнути на те місце цю глибину. Все ж таки формат оповіді вибраний більш розважальний, ніж то могло бути в психологічній екзистенційній драмі. Хоча при цьому, поміж пригод Магіт, основне питання про людську ідентичність і пам’ять. До того ж НФ-складова книги повноцінна, не можна сказати, що можна щось прибрати, перенести події в наш світ, наш час і було б те саме, що зараз доволі часто зустрічається у фантастиці й сильно мене дратує.

У підсумку можу сказати, що книга сподобалась. Не настільки, що о-боже-це-найкраще-що-я-читала-у-своєму-житті, але настільки, що буду читати продовження. Так що рекомендую до прочитання, якщо когось зацікавила своїми враженнями, тим більше зараз є можливість зекономити на передзамовленні українського видання від Vivat.

Прокинувся новий троль, тож Нора, Андреас й капітан Кріс вирушають у квест, щоб врятувати Норвегію від кайджю. Хаос шириться, і часу обмаль, тож їм знадобляться нові союзники й древні таємниці.

Сподіваємося, 1 грудня на Netflix почуємо «They're eating her! And then they're going to eat me! OH MY GOOOSH!», бо інакше який це «Троль 2»?

https://www.youtube.com/watch?v=uRWEYcfBkW4