📢 Чіткий орієнтир у часи складних виборів

Голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров у спеціальному проєкті Українського кризового медіа-центру "Кава з Трощинською" наводить приклади з історії України, які показують, що національність далеко не завжди визначає вибір національної ідентичності людини

💙💛Незалежність України, як така, і День Незалежності України, зокрема, - є постійними тригерами для московського імперіалізму. Саме наша НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ставить під сумнів основу міфу про походження РФ від РУСІ. Саме УКРАЇНА, говорячи сучасною мовою, є правонаступницею Київської Русі. Тож логічно, що утворення "Росія", втрачає право навіть на таке наймення 😉.
📌Від чорносотенців початку ХХ століття до путінської диктатури – у Москві завжди боялися, що українці підуть власним шляхом. Незалежність України означає для московитів не лише втрату території чи економічного ресурсу, а передусім крах імперської основи їх державності. Тому вже з 1990-х московські політики відверто говорили: або «об’єднання», або війна. Їхня українофобія (або вірніше - україножерство) має глибинний характер – вони не бачили в Україні рівного партнера, а лише «власну втрачену губернію», яку потрібно або повернути, або треба стерти з карти світу.

Акт Проголошення Незалежності України від 24.08.1991 офіційно має таку назву, адже саме тоді ВР УРСР юридично зафіксувала вихід зі складу СРСР і створення суверенної держави. Водночас його творці могли назвати його інакше, підкреслюючи, продовження української державності від часів Русі. Нейтральне формулювання Акт (замість можливого "Універсал") і проголошення (замість відновлення) стало компромісним рішенням після значних дискусій. Але нейтральніша назва не завадила зʼявитися на міжнародному рівні новому суб’єкту права – незалежній Україні, що одразу отримала широке визнання. Формулювання «проголошення» відображає і правову природу документа та його роль у процесі розпаду СРСР.

У ширшому історичному сенсі доречно говорити і про відновлення незалежності, адже український народ здобував державність неодноразово у ХХ ст. – від УНР та ЗУНР до Карпатської України й Акту відновлення держави 1941 року. Ухвалення Акта 1991 року не було початком «з нуля», а стало логічним продовженням традиції боротьби за свободу

День Незалежності України - час згадати про тих, хто формував, розвивав і зберігав для українців ЦІННОСТІ, які для нас є базовими, державотворчими.
Борис Грінченко сформував для нас цінність спільної літературної мови, створивши словник української мови. Михайло Грушевський оформив для нас спільну та прийнятну історію України, проти якої наші вороги не мають аргументів, хоч вона і суперечить їхньому імперському міфу. Андрей Шептицький став символом гуманності, а Василь Стус - опору тиранії.
Юрист та міністр юстиції УНР Сергій Шелухин, який свого часу підписував мирну угоду з більшовиками від імені Української Держави залишив нам у заповіт один важливий факт. Оскільки більшовики на чолі з Лєніним визнали існування самостійної України у 1918 році, то всі їх подальші дії, не дивлячись на падіння гетьманату, є агресією, за якою послідувала окупація. Тому весь совєцький період, доводив український юрист на усіх міжнародних майданчиках, є нічим іншим, як окупацією України Москвою.

💙💛 34 роки незалежності України виховало ціле нове покоління українців, які не знають іншого свого прапора, ніж український. Це покоління сприймає державність як природну і незаперечну цінність. Для них синьо-жовтий прапор – не лише символ опору чи мрії, як для попередніх поколінь, а щоденна реальність, яка визначає їхнє життя від дитячого садка до університету. Це покоління виросло у світі, де Україна – повноправна держава з власною історією, культурою та перспективами, і тому воно вільно дивиться на світ та своє місце в ньому.

Демократія, свобода і гідність - основні цінності покоління, яке виросло за час новітньої незалежності України. Для них незалежність – не лише формальність, а жива боротьба за право бути собою, говорити своєю мовою, розвивати культуру й визначати власний шлях. Саме це покоління показує, що українська свобода вже не є лише мрією – вона стала стилем життя, щоденною практикою і вона є цінністю, яку необхідно захищати понад усе.

📣 У Пресцентрі УКМЦ відбулася дискусія, присвячена результатам п’ятирічної роботи над проектом «Український мартиролог ХХ ст.». У базі даних, створеній Державною архівною службою України, вже зібрано понад 150 тисяч записів про жертв політичних репресій 1920–1950-х років. Для порівняння, на початку роботи вона налічувала лише близько 40 тисяч імен. База доступна онлайн цілодобово і постійно поповнюється — щомісяця приблизно на тисячу нових записів.


📌 https://uacrisis.org/uk/150-tysyach-istorij-yaki-ne-ster-totalitaryzm

🟡 27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі на Львівщині народився Іван Якович Франко - один із найвизначніших діячів української культури, багатогранна постать, яку сучасники називали «академією наук» та «університетом» в одній особі. Він був письменником, поетом, прозаїком, драматургом, філософом, економістом, публіцистом, мовознавцем, політиком і активним громадським діячем. За 40 років невтомної праці Франко створив понад 6 000 творів, зокрема понад 60 поетичних і прозових збірок, які загалом склали понад 100 томів. Його перу належать переклади з понад десятка мов, включно з давньогрецькою, арабською, вавилонською, він володів 14 європейськими мовами та користувався близько сотнею псевдонімів.

📢 Франко був не лише літератором, а й активним політичним діячем - він став першим головою першої української політичної партії (Русько-української радикальної партії) та виступав за загальноукраїнську ідентичність. Йому належить ініціатива заміни назви "русини" на "українці" в Галичині.