ми цього місяця на читацькому клубі правди і кривди будемо обговорювати «одержимість» а.с.баєтт. готуюся поки до клубу, дивлюся старезні інтервʼю з авторкою. каже: «я злюся, коли не пишу»

Нове понеділкове відео уже на каналі!

https://youtu.be/eYEq-tBNf6c?si=wEhREoBbp9ZmgrBA

Сьогодні ще й принесла анонс книжкового клубу в Одесі, будемо обговорювати цього разу «Юність»😌

А давайте нарешті зробимо так, щоб найкращий подкаст про літературу нарешті переміг у премії «Слушно»?🥺

https://megogo.net/ua/megogo_audio_awards

сьогодні пішла проводить клуб у корпоративній бібліотеці. грубо кажучи, айтішніки вирішили почати читати🙄
і на мою голову обрали РЕАЛЬНО ужасне роментезі на 450 сторінок. найгірше, що нема ні толкових рецензій, ні інтервʼю з авторкою. От роби, шо хочеш😭і хоча вайб на початку був позитивний, я його спортила своєю упередженістю і токсом настільки, що вже найбільші поборники цього роментезі сказали, що фо ріл не дуже.

а вайб такий: чєлка знімала серіал в тіктоці в рамках вигаданого світу, а потім видала це під обкладинкою з назвою «помічниця лиходія». як же все ж таки добре деколи не читати книжки на клуби🤪

за відчуттями повернутися в оточення родини схоже на ходіння по розпеченому асфальту в +30. я загрузаю в мовчанці і липкій нестачі простору для сліз. у дитинстві, пам'ятаю, я мріяла навчитися плакати беззвучно, бо мої плачі завжди були гучні і привертали увагу. я хотіла поміститися в сльозу, залізти під стіл і стати непомітною. щось подібне й досі гризе мене, коли я бачу свої дерева і відчуваю, як до горла знову і знову підступають слова, які я проковтну, які я потім колись вночі проплачу. але не скажу.

я не скажу, бо я не можу сказати, бо ніхто з них не знає способу мого буття, який пролягає між чеканнями. і від цих чекань хочеться вмуруватися в стіну і стати частиною дому, що чекає і не зрушить з місця. я не скажу, бо біль не ословлюється, бо як виміряти час разом, коли у вас всього доба-дві-три, але не більше, щоб набутися? а набутися неможливо. сьогодні я згадала листівку. це було 14 лютого 2022 року. там був надпис: я не надивився на вас. а потім я думаю, що ми не надивилися з того часу одне на одного, бо у нас немає часу. у нас завжди немає часу. тут же, вдома, застигла ціла вічність. тут можуть надивлятися досхочу, але от біда. ніхто не хоче.

нагадую, що мій одеський клуб офлайн 5-го вересня зустрінеться, щоб обговорити "Юність" Туве Дітлевсен. Чекатиму кожного та кожну, щоб обговорити чергові травми неймовірної Дітлевсен. Приходіть🥺

Зараз однією з "модних" лексем є "ретрит" (період особистого чи групового усамітнення для духовної чи психологічної роботи над собою)....а от давньогрецькою це буде "анахоресіс"

#давньогрецька_у_житті

У книжці aging stories натрапила на інтересну думку про тілесність у старості. але це загалом про тіло, так шо раптом і вам це було б цікаво. прикол у тому, що загалом ми живемо без усвідомлення власного тіла, тобто це буквально такий собі досвід відсутности, а відчувати тіло починаємо лише тоді, коли воно подає сигнали (як і будь-яка знакова система), тобто почне нас турбувати, боліти, тривожити. і ця присутність тілесного нас завжди лякає і змушує бажати одного — мовчання тіла, а отже і його зникнення. знову!


а ми ж то знаєм, що часто старече тіло ототожнюють з хворим чи хворобливим, але! виходить, що якраз хворе тіло і можна вважати найбільш промовистим і таким, що відчувається ще й як. прикро тільки, що ця комунікація з тілом відбувається через біль чи дисфункціональність

Сьогодні у мого бестіка Дарії день народження! Ті, хто слухає «правду і кривду», знає її як нашу продюсерку, але нас поєднали не лише робочі, а й суто людські звʼязки, за які ми намагаємся крепко держаться.

Це фото зроблене у 2021-му, якраз перед тим, як ми обоє злягли трохи від ковіду, дехто з нас (я) досі потерпає від цієї дурної болячки.

Я дуже-дуже люблю Дарію і хочу закликати вас на честь її дня народження задонатити на їхній з Марічкою збір:

https://send.monobank.ua/jar/2SsEKmRXNR

коли я думаю про Крим, то згадую дельфінів у голубому морі, кипариси на вулицях Ялти, де я стабільно місяць на рік проводила разом з бабусею. тоді я в якійсь лихоманці читала підручники з історії про козаків, а чоловік, в якого ми жили, якраз на козака і скидався. ми з бабусею ліпили йому вареники, а він нам запарював лавандовий чай і пригощав пряниками. я пам'ятаю розжарений асфальт, яким я йшла, коли порвалися мої босоніжки дорогою з пляжу. згадую, як добре було лежати в палісаднику під вечір, спостерігати там за равликами після дощу. усе своє дитинство я мріяла стати білявкою. і саме в Криму ця мрія здійснилася. я маю фотографію з набережної в білій перуці і сукні принцеси. якось я наковталася морської води і потрапила в лікарню. ще я ніяк не можу забути смачнющих пончиків і чібєрєк із сиром і кропом.

моє сприйняття Криму туристське і дитяче, тим не менш пам'ять про той простір болить і не дає мені спокою. тому говорити про Крим -- буквальна потреба, бо простір існує тоді, коли його відтворюють знову і знову численні індивідуальні пам'яті.

наш другий епізод про Крим якраз дає оптику Криму не відпочинкового, а свого, домашнього. ми разом з Еліною Новохацькою говоримо про те, як працює пам'ять про окупований півострів, яким він фігурує в серці людини, яка там народилася і стала його голосом. говоримо про уяву і горор, про депортацію і свободу, про деколонізацію і способи відкриття себе. і, звісно, як завжди: про літературу. слухайте правду і кривду на всіх доступних майданчиках, ця розмова особливо потрібна і трепетна, бо вона -- про нас і про наш дім.

https://open.spotify.com/episode/1YfWbDqkcrdnuy0a6NGjGZ?si=0143929005f04269

то у мене був ковід, то підхопила конʼюктивіт, то просто не хотіла працювать🤪🤪🤪
але сьогодні взялася за розум і трошки пописала свій багатостраждальний теоретичний розділ дисертації. навмисно писала у ноушині, щоб не бачити кількість написаних сторінок, але все одно думала про них😭наприкінці дня перевела це у звичайний формат, очікуючи, що за кілька годин роботи написала 100 сторінок. виявилося, що лише чотири😔
зате які! нарешті я вільно почуваюся у тексті і пишу плавно. цю стадію в академічному письмі я люблю найбільше — коли пишеться хоч і не так вже й швидко, зате думок багато, і всі вони схожі на гілки, за які я хапаюся, щоб вилізти нагору