#поезіяпідписників
Замість відвертих слів – тиради чи промови,
Спізнілих зізнань і сумнівного почуття провини
Мені сниться твій рідний номер телефону.
Не теперішній. Такий давній, аж старовинний.
Він рясніє цифрами, як поцілунками в щоки,
Дзвенить у вухах змістом важливим і недоказаним.
Мені сниться номер, в якому ти сміявся і шокав.
Час по ньому проїхав танками і КамАзами.
Я сприймаю цифри арабські, ніби бачу їх вперше,
Малюють у пам’яті теплі пензлі старої любові.
Кожна цифра – як жінка: кулеметниця і вершниця,
Силою і змістом, спогадами переповнена.
І твоє обличчя зморшками засіяне трюфельними,
А твої рибини давненько вже і виловлені, й випущені.
Мені сниться номер, якого я роками чекала в слухавці,
А тепер він вже належить не тобі, а комусь іншому.
Після цього сну я особливо і спустошена, й розчулена,
Ні, не плачу, та не можу стати й твердо спертися на ноги.
Мені сниться номер твій, що раніше був, а нині не існує
Поза моїм серцем, світом снів і телефонним богом.
18.02.2024
👤 Міла Шевчук
Замість відвертих слів – тиради чи промови,
Спізнілих зізнань і сумнівного почуття провини
Мені сниться твій рідний номер телефону.
Не теперішній. Такий давній, аж старовинний.
Він рясніє цифрами, як поцілунками в щоки,
Дзвенить у вухах змістом важливим і недоказаним.
Мені сниться номер, в якому ти сміявся і шокав.
Час по ньому проїхав танками і КамАзами.
Я сприймаю цифри арабські, ніби бачу їх вперше,
Малюють у пам’яті теплі пензлі старої любові.
Кожна цифра – як жінка: кулеметниця і вершниця,
Силою і змістом, спогадами переповнена.
І твоє обличчя зморшками засіяне трюфельними,
А твої рибини давненько вже і виловлені, й випущені.
Мені сниться номер, якого я роками чекала в слухавці,
А тепер він вже належить не тобі, а комусь іншому.
Після цього сну я особливо і спустошена, й розчулена,
Ні, не плачу, та не можу стати й твердо спертися на ноги.
Мені сниться номер твій, що раніше був, а нині не існує
Поза моїм серцем, світом снів і телефонним богом.
18.02.2024
👤 Міла Шевчук
Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Пробач мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини,
шовковий шепт пригашених калюж,
мені ти все життя, немов дружина,
мені ти все життя, неначе муж.
— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.
— А не забув? Чи не забув? — О, ні.
— Здається, знову в молодість вертаю,
все наче увижається вві сні.
І першу зустріч? Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню,
не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. Знаю, що не треба.
Хай давні душі б’ються на ножах.
А єдиніться — предковічне небо
вам спільний шлях покаже по зірках.
✍ Василь Стус
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Пробач мене — я так тебе любив.
І срібляться озерами долини,
шовковий шепт пригашених калюж,
мені ти все життя, немов дружина,
мені ти все життя, неначе муж.
— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.
— А не забув? Чи не забув? — О, ні.
— Здається, знову в молодість вертаю,
все наче увижається вві сні.
І першу зустріч? Першу і останню.
— А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню,
не вір, що за водою все спливло.
— Не треба, люба. Знаю, що не треба.
Хай давні душі б’ються на ножах.
А єдиніться — предковічне небо
вам спільний шлях покаже по зірках.
✍ Василь Стус
📃 нас зостанеться двоє...
нас зостанеться двоє
і життя золоте
і настояна хвоя
наші сни обплете
за дощами і димом
як безодня тонка
разом з нами ітиме
кучерява ріка
за птахами і вітром
буде вітер і птах
тонкоокого світу
течія золота
попід зоряним роєм
де обійм сповиття
нас зостанеться двоє
і почнеться життя
✍ Іван Андрусяк
нас зостанеться двоє
і життя золоте
і настояна хвоя
наші сни обплете
за дощами і димом
як безодня тонка
разом з нами ітиме
кучерява ріка
за птахами і вітром
буде вітер і птах
тонкоокого світу
течія золота
попід зоряним роєм
де обійм сповиття
нас зостанеться двоє
і почнеться життя
✍ Іван Андрусяк
🔥Додавай одним кліком папку КнигоВсесвіт
Знаєш, що тільки що відбулося?
Тепер в тебе у підписці усі найкрутіші книжкові канали, які тільки існують в україномовному ТГ.
Тільки книги і нічого окрім них. Насолоджуйся!
Знаєш, що тільки що відбулося?
Тепер в тебе у підписці усі найкрутіші книжкові канали, які тільки існують в україномовному ТГ.
Тільки книги і нічого окрім них. Насолоджуйся!
Це я. Не поспішай мене прощать
За те, чого я досі не зробила
І не зроблю. Не те, щоб я безсила, —
А просто доля не дарує час…
Це я. Не поспішай мене зустріть.
Я йду сама. У тебе я — транзитом,
І, мабуть, не найкращу для візиту
Обрала мить…
Це я. Не поспішай шукати віск —
Він весь розтанув у моїх долонях,
Тому і не осяяна ікона,
І темний світ…
Це я. Хай буде тиша поміж нас,
Зеленим щастям сповнена без міри,
Бо ти мені не зможеш не повірить
В останній час.
✍ Марина Брацило
За те, чого я досі не зробила
І не зроблю. Не те, щоб я безсила, —
А просто доля не дарує час…
Це я. Не поспішай мене зустріть.
Я йду сама. У тебе я — транзитом,
І, мабуть, не найкращу для візиту
Обрала мить…
Це я. Не поспішай шукати віск —
Він весь розтанув у моїх долонях,
Тому і не осяяна ікона,
І темний світ…
Це я. Хай буде тиша поміж нас,
Зеленим щастям сповнена без міри,
Бо ти мені не зможеш не повірить
В останній час.
✍ Марина Брацило
Сидів і довго думав над собою
Блакитний вечір вдома навесні,
Тим часом як спливалася водою
Його зоря на темному веслі.
Я не скажу, що я — оце той вечір
В блакитнім одязі на зорях при воді…
Важкий вогонь мої закутав плечі,
Закутав так, що вже не рад собі…
Як ти летіла! як ти довго билась!
Мала з малих, крилечечко із крил,
Сама собі сама собою снилась
До переджнив'я, груш і до могил.
Не треба вже нічого говорити.
Твої уста цвітуть в устах моїх.
І не зроню я слова, як з молитви,
До тих любовей, де любов — ще гріх!
✍ Микола Вінграновський
Блакитний вечір вдома навесні,
Тим часом як спливалася водою
Його зоря на темному веслі.
Я не скажу, що я — оце той вечір
В блакитнім одязі на зорях при воді…
Важкий вогонь мої закутав плечі,
Закутав так, що вже не рад собі…
Як ти летіла! як ти довго билась!
Мала з малих, крилечечко із крил,
Сама собі сама собою снилась
До переджнив'я, груш і до могил.
Не треба вже нічого говорити.
Твої уста цвітуть в устах моїх.
І не зроню я слова, як з молитви,
До тих любовей, де любов — ще гріх!
✍ Микола Вінграновський
#поезіяпідписників
Серце поросло опунціями.
Мексиканські пустельні кактуси з особливим білим пушком,
що називаються “Крила янгола”. Колись
я розводила їх вдома на підвіконні.
І мене дражнили: о, ти так любиш кактуси,
що чоловік у тебе буде зелений і колючий.
Певно то казали в годину,
коли Боженька мав прийомні дні небесної канцелярії
І сприймав усе за побажання та ретельно їх записував.
Але, поки я виясняла, котрий із моїх чоловіків більше схожий
на колючого мовчазного мексиканського кактуса,
але веселого і милого,
бо з нього роблять текілу і він вкритий білим пухом,
Опунцією "крила янгола" стала я сама.
І це не про крила, не про текілу,
яка є дуже роковим для мене напоєм,
бо всі 4 рази, коли я її в житті пила, усіяні екшеном.
А тому, що моє пустельне серце поросло опунціями.
І вже не ясно, чи це вони виссали з мене останню воду.
Певно, вся вода пішла на підтримку, роботу і донейти.
І коли мені кажуть і кричать із кожної праски:
мала, ти що!
Розповідай більше, кричи більше, співчувай більше, донейть більше, підтримуй більше, роби більше, їбаш, їбаш, їбаш, поки не впадеш замертво.
Я здивовано мовчу, бо серед загальної пустелі ніхто не помічає,
Що моє серце давно поросло опунціями,
вони перекривають клапани,
замість крові є в'язка зелена речовина,
що навряд згодиться навіть на дешеву текілу.
А на шкірі ніби шкварить +50 і шкварчить так, що все перетворюється на білий пушок опунції, на крила янгола.
І лишається сказати тільки три слова тим,
хто важливий посеред пустелі.
Три слова там, де інше не має значення.
Три слова про минуле, про майбутнє і теперішнє.
Я тебе любила. Я тебе люблю. Я тебе любитиму.
Три слова до того, як сонце пропече мої колючки
і я нарешті зрозумію, що це так спекотно, бо я вже дуже давно
живу у пісках свого власного і нашого спільного пекла.
Три слова, які щодня подають у нього трохи води.
Кажуть, що опунції – найстійкіші кактуси.
Тож колючки крил янгола стануть помічними у цій пустелі.
👤 Міла Шевчук
Серце поросло опунціями.
Мексиканські пустельні кактуси з особливим білим пушком,
що називаються “Крила янгола”. Колись
я розводила їх вдома на підвіконні.
І мене дражнили: о, ти так любиш кактуси,
що чоловік у тебе буде зелений і колючий.
Певно то казали в годину,
коли Боженька мав прийомні дні небесної канцелярії
І сприймав усе за побажання та ретельно їх записував.
Але, поки я виясняла, котрий із моїх чоловіків більше схожий
на колючого мовчазного мексиканського кактуса,
але веселого і милого,
бо з нього роблять текілу і він вкритий білим пухом,
Опунцією "крила янгола" стала я сама.
І це не про крила, не про текілу,
яка є дуже роковим для мене напоєм,
бо всі 4 рази, коли я її в житті пила, усіяні екшеном.
А тому, що моє пустельне серце поросло опунціями.
І вже не ясно, чи це вони виссали з мене останню воду.
Певно, вся вода пішла на підтримку, роботу і донейти.
І коли мені кажуть і кричать із кожної праски:
мала, ти що!
Розповідай більше, кричи більше, співчувай більше, донейть більше, підтримуй більше, роби більше, їбаш, їбаш, їбаш, поки не впадеш замертво.
Я здивовано мовчу, бо серед загальної пустелі ніхто не помічає,
Що моє серце давно поросло опунціями,
вони перекривають клапани,
замість крові є в'язка зелена речовина,
що навряд згодиться навіть на дешеву текілу.
А на шкірі ніби шкварить +50 і шкварчить так, що все перетворюється на білий пушок опунції, на крила янгола.
І лишається сказати тільки три слова тим,
хто важливий посеред пустелі.
Три слова там, де інше не має значення.
Три слова про минуле, про майбутнє і теперішнє.
Я тебе любила. Я тебе люблю. Я тебе любитиму.
Три слова до того, як сонце пропече мої колючки
і я нарешті зрозумію, що це так спекотно, бо я вже дуже давно
живу у пісках свого власного і нашого спільного пекла.
Три слова, які щодня подають у нього трохи води.
Кажуть, що опунції – найстійкіші кактуси.
Тож колючки крил янгола стануть помічними у цій пустелі.
👤 Міла Шевчук
📃 Здається, з нами щось уже не те
Здається, з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками
Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.
І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....
✍ Ліна Костенко
Здається, з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками
Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.
І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....
✍ Ліна Костенко
Ти не можеш мене покарати
Блискавками з-під милих брів,
Бо тебе я навіки втратив.
Ще до того, як вперше стрів.
Ти не можеш мене любити,
Ненавидіть не можеш теж –
Ти прийдеш, як гаряче літо,
Тільки грозами обпечеш.
Через теплі зелені трави
Поведе тебе в далеч путь.
Та за мною лишиться право
До кінця тобі вірним буть.
Дні і ночі думать про тебе
Виглядати тебе щомить –
Лиш для цього, їй-богу,
Тричі треба на світі жить!
✍ Василь Симоненко
Блискавками з-під милих брів,
Бо тебе я навіки втратив.
Ще до того, як вперше стрів.
Ти не можеш мене любити,
Ненавидіть не можеш теж –
Ти прийдеш, як гаряче літо,
Тільки грозами обпечеш.
Через теплі зелені трави
Поведе тебе в далеч путь.
Та за мною лишиться право
До кінця тобі вірним буть.
Дні і ночі думать про тебе
Виглядати тебе щомить –
Лиш для цього, їй-богу,
Тричі треба на світі жить!
✍ Василь Симоненко
📃 Я ніхто для тебе, як Улліс...
Я ніхто для тебе, як Улліс —
Пам'ятаєш — в давнім грецькім міті,
Шерхлими вустами непомітно
До її волосся доторкнись.
Я ніхто для тебе. І дарма
До твоїх долоней серце лине.
Всю її — кохану і єдину —
Винести очима крадькома.
Я ніхто для тебе. То моя
Власна доля і нічна скорбота.
І востаннє — пошепки вже — потай
Видихни легке її ім'я.
✍ Леонід Кисельов
Я ніхто для тебе, як Улліс —
Пам'ятаєш — в давнім грецькім міті,
Шерхлими вустами непомітно
До її волосся доторкнись.
Я ніхто для тебе. І дарма
До твоїх долоней серце лине.
Всю її — кохану і єдину —
Винести очима крадькома.
Я ніхто для тебе. То моя
Власна доля і нічна скорбота.
І востаннє — пошепки вже — потай
Видихни легке її ім'я.
✍ Леонід Кисельов
#поезіяпідписників
Поки ти мовчиш, дерева тягнуться вгору.
Цілі країни поглинає вихор хурделиці.
У скелях теплих гір, як хурма, ростуть і вистигають скорпіони.
Поки ти мовчиш, змінюються політичні режими,
Повз твоє обличчя пролітають цілі епохи,
Відбуваються зимові й літні олімпіади та чемпіонати NBA.
Поки ти мовчиш, учені винаходять захист від радіації,
Композитори творять сонати, концерти й сюїти,
Штучний інтелект опрацьовує мільйони книжок.
Поки ти мовчиш, наші меблі стають антикваріатом,
Наші спільні бажання стають легендами давних народів,
Наше минуле виграє конкурс наймилішого ліро-епосу серед ненаписаних.
Народжуються та руйнуються галактики, планети стають чорними дірами.
І зрештою, я їх розумію: це трапилося, бо вони надто довго чекали,
Надто довго терпіли чиєсь мовчання.
03.12.2023, Олені Паренюк
👤 Міла Шевчук
Поки ти мовчиш, дерева тягнуться вгору.
Цілі країни поглинає вихор хурделиці.
У скелях теплих гір, як хурма, ростуть і вистигають скорпіони.
Поки ти мовчиш, змінюються політичні режими,
Повз твоє обличчя пролітають цілі епохи,
Відбуваються зимові й літні олімпіади та чемпіонати NBA.
Поки ти мовчиш, учені винаходять захист від радіації,
Композитори творять сонати, концерти й сюїти,
Штучний інтелект опрацьовує мільйони книжок.
Поки ти мовчиш, наші меблі стають антикваріатом,
Наші спільні бажання стають легендами давних народів,
Наше минуле виграє конкурс наймилішого ліро-епосу серед ненаписаних.
Народжуються та руйнуються галактики, планети стають чорними дірами.
І зрештою, я їх розумію: це трапилося, бо вони надто довго чекали,
Надто довго терпіли чиєсь мовчання.
03.12.2023, Олені Паренюк
👤 Міла Шевчук
📃 Я не знаю, де то було...
Я не знаю, де то було, — може, снилося мені
Тільки серце не забуло про колишні, кращі дні.
Десь в країні невідомій в щасті, в радощах я жив,
І, з журбою не знайомий, я не плакав, не тужив.
Там я мав криштальну душу, як дзвіночок голосну,
А тепер тужити мушу, без зітхання не засну.
Може, щастя і не було, тільки снилося мені…
Серце! Чом ти не забуло про колишні, кращі дні!
✍ Дмитро Загул
Я не знаю, де то було, — може, снилося мені
Тільки серце не забуло про колишні, кращі дні.
Десь в країні невідомій в щасті, в радощах я жив,
І, з журбою не знайомий, я не плакав, не тужив.
Там я мав криштальну душу, як дзвіночок голосну,
А тепер тужити мушу, без зітхання не засну.
Може, щастя і не було, тільки снилося мені…
Серце! Чом ти не забуло про колишні, кращі дні!
✍ Дмитро Загул
Такі несхожі ми з тобою,
Як берег моря із водою.
Але чи бачив, любий, ти
Десь берег моря без води?
З тобою ми такі несхожі,
Як хата біла й квіти рожі.
Але що ліпше на землі
За квіти ті на білім тлі?
З тобою так несхожі ми,
Як зустріч і про неї сни.
Та як вони не будуть снитись,
То ми не зможемо зустрітись.
✍ Поліна Михайленко
Як берег моря із водою.
Але чи бачив, любий, ти
Десь берег моря без води?
З тобою ми такі несхожі,
Як хата біла й квіти рожі.
Але що ліпше на землі
За квіти ті на білім тлі?
З тобою так несхожі ми,
Як зустріч і про неї сни.
Та як вони не будуть снитись,
То ми не зможемо зустрітись.
✍ Поліна Михайленко
📃 У вогні не згорає
Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння.
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння.
Вже пооране – в зморшках чоло, –
Та глибини життя не забути.
Ще з добром тут побореться зло,
Доведеться зазнати ще скрути.
Ще підступить біда звідусіль,
В неї ж небо, як поле безкрає…
Чесну душу палитиме біль,
Хоч вона і в вогні не згоряє.
✍ Микола Сингаївський
Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння.
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння.
Вже пооране – в зморшках чоло, –
Та глибини життя не забути.
Ще з добром тут побореться зло,
Доведеться зазнати ще скрути.
Ще підступить біда звідусіль,
В неї ж небо, як поле безкрає…
Чесну душу палитиме біль,
Хоч вона і в вогні не згоряє.
✍ Микола Сингаївський
Забудь, що серце пережило,
Ті сни, що снилися колись!
Минуле спогад залишило,
Само ж розвіялось кудись.
Хай вічним порохом припаде,
Що вже не вернеться вовік!
Навіщо знову викликати
Пісні, проспівані торік?
Забудь, що серце пережило,
Забудь, що марилось колись!
Щоб серце знов не затужило
І сльози вдруге не лились!
✍ Дмитро Загул
Ті сни, що снилися колись!
Минуле спогад залишило,
Само ж розвіялось кудись.
Хай вічним порохом припаде,
Що вже не вернеться вовік!
Навіщо знову викликати
Пісні, проспівані торік?
Забудь, що серце пережило,
Забудь, що марилось колись!
Щоб серце знов не затужило
І сльози вдруге не лились!
✍ Дмитро Загул
Я бачив те, що їм було в iмлi,
А їх життя — не копія чийогось…
Відходять покоління із землі,
Та пам'ять не полишить дорогого.
Ми грішні всі, а я — найбільш од всіх,
Бо не збагнув їх досвіду гіркого,
Ще, думав, встигну… Та не встиг, не встиг…
А вороття немає ні для кого…
✍ Олександр Довбуш
А їх життя — не копія чийогось…
Відходять покоління із землі,
Та пам'ять не полишить дорогого.
Ми грішні всі, а я — найбільш од всіх,
Бо не збагнув їх досвіду гіркого,
Ще, думав, встигну… Та не встиг, не встиг…
А вороття немає ні для кого…
✍ Олександр Довбуш