Настрій після цієї ночі такий, що я нарешті написала відгук на графічну версію "Дороги". Прочитала її ще минулого місяця, але ніяк не могла сформулювати думки.

Ця книжка мене трохи розплющила. Коли читала її класичну версію (багато років тому) ще не мала дитини, тому тоді для мене це була історія про двох людей, які йдуть крізь апокаліптичний зруйнований світ.

Тепер же все змінилося, і ця історія для мене стала, в першу чергу, про батьківство: про чоловіка, що веде свого сина через апокаліптичний зруйнований світ. А це кардинально змінює оптику. Бо в усіх дітях в усіх книжках ти певною мірою завжди бачиш свою дитину. І це підсилює тригерність в 100000 разів.

А в наших умовах ще й дивишся ширше: бо зображений Кормаком Маккарті світ, особливо після таких ночей, як сьогоднішня, відчувається як наш нинішній. Таких руїн і голоду, як в "Дорозі", в Києві (поки що) немає, але десь на підсвідомому рівні, коли читаєш зранку новини про численні ракети, дрони, влучання, загиблих, постраждалих, відключення світла та зруйновані ТЕС, є відчуття певної постапокаліптичності, хаосу й беззахисності. Наче усе довкола валиться, а ти все одно йдеш далі - комусь пишеш, щось робиш, ведеш кудись дитину, і сподіваєшся, що якось воно буде. Найближча задача - пережити цей день. Дуже по-Маккартівськи.

"Дорога" - це потужна і максимально депресивна історія, а в графічній версії вона стає ще депресивнішою, бо автор цієї адаптації про психіку читачів не піклується. Кожен труп, кожен скелет та кожну змарнілу від голоду людину він зобразив у максимальній реалістичності, стикаючи читачів з усім відчаєм "Дороги" як є, дивіться й лікуйте потім свою психіку самі (ілюстрації детальніше показувала тут).

А ще в певний момент герої потрапляють у місце, де можна хоч трохи видихнути - а потім автор у них це забирає, і від цього ще гірше.

Сину в цьому хаосі дуже важливо лишитися людиною, вчиняти правильно, щоб зберегти крихти своєї особистості, і щоб у цьому безнадійному шляху був хоч якийсь сенс. Інакше навіщо чіплятися за життя, якщо перестанеш бути людиною?

І батько намагається підтримувати в синові це прагнення до людяності - як би важко не було, скільки б жахів вони не побачили. І десь між рядків ми розуміємо, що без сина батько міг вже втратити людську подобу, як інші, та поступитися принципами заради банального виживання. Але діти часто тримають нас "по цей бік" моралі, бо перед ними хочеться бути кращою версією себе.

Батько не може захистити сина від цього світу, але може зберегти цю жаринку віри в те, що можна лишатися кращим, бо це тримає. Це велика алюзія на те, у який кончений світ ми взагалі приводимо дітей (навіть безвідносно до війни), і які внутрішні стрижні важливо в них зберігати.

Я часто про це думаю останнім часом, бо поки що моя п'ятирічка бачить життя як щось прекрасне й приємне, але вже дуже скоро почне дізнаватися, скільки в ньому зла, жорстоких людей, болю, хвороб й несправедливості. Як зробити цей процес усвідомлення найменш травматичним? Я хз, якщо чесно.

"Дорога" - це з одного боку, офігенний та дуже потужний образ, над яким хочеться думати й думати. Книжка з шалено крутими деталізованими та атмосферними ілюстраціями. З іншого - чи треба воно нам у нинішній ситуації? Хіба що тим, у кого дуже великий запас психічної міцності.

Бо якоюсь мірою ми все життя рухаємося вперед через абсолютно кончений світ, без особливої мети й розуміння, скільки ще витримаємо (і для чого витримувати). А потім лишаємо своїх дітей в ньому самих, як у фіналі "Дороги". Чи треба воно нам зараз про таке думати? Не допоможе триматися точно 🤷‍♀️.

#непозбувний_відгук

А ви щось чули?👀

Друзі, ми маємо перепросити. Наше оголошення про пошук перекладачів, які би впоралися із тайванськими текстами, було неправильно сформульоване, тим самим збурило професійні перекладацькі кола та обізнаніших читачів.
Ми не читаємо жодною азійською мовою і в нашому хибному розумінні тексти, написані в Тайвані, мали великий шанс бути написаними однією з синітських мов, поширених на Тайвані (китайська, хоккієн чи хакка) і формулюючи «тайванська мова» ми наче робили парасольку для опису задачі. Натомість виявилося, що потрібен був перекладач з китайської.

Ця помилка все ж принесла свої плоди і ми знайшли двох перекладачок для текстів, написаних китайською з традиційною писемністю. Попереду тривалий шлях і ми сподіваємося, що зможемо оголосити над чим працюємо вже на початку наступного року.

Дякуємо за розуміння і підтримку.