не знаю, що спонукало мене це зробити, але я вирішила зібрати свою творчість в одному місці і, можливо, це навіть хтось читатиме)

вона дивилась на небо
й не бачила зорі,
хоча всім серцем
хотіла б побачити.

і на кожну рану свою
вона сипала дрібку солі.
вона не пробачала інших,
але й собі не могла пробачити.

вона дивилась на небо і відчувала,
як холод проникав у неї тією зимою.
але, замість "прощавай", вона шепотіла зіркам "до побачення"
ще сподіваючись на реванш, надто захопившись завідомо програшною грою.

15.01.2023

закрию двері,
завішу вікна,
зона комфорту,
тут я.
одна.
буду писати
вірші верліблом,
допоки горить свіча.
свіча гасне.
пітьма.
гризтиму думкою
залишки впевненості,
самоаналіз викликає залежність,
як наркотична речовина.
тягар.
тиша проймає
до кінчиків пальців,
застигає в суглобах,
така холодна.
моя.

18.01.2023

на столі пліснявіють яблука.

знаєте, які яблука псуються першими?
палі.
удар об землю відразу глибоко проникає в їхню середину,
утворюючи тріщини та порожнини.
знаєте, що потім роблять з такими яблуками?
перевертають.
кладуть іншим, "красивим боком",
щоб вони радували око,
щоб вони здавались здоровими, здавались живими.
знаєте, яка доля чекає на такі яблука?
гниття.
поступове, починаючи з невидимого боку,
яке помічають лише тоді,
коли вже немає і гарної сторони,
такі яблука потім не їдять, вони людям здаються страшними.
знаєте, в який момент ці яблука були приречені?
коли їх перевернули.
знаєте, хто першим страждає від таких яблук?
інші яблука, що знаходяться поряд.
ви це все і без мене, звісно, знали.
а що ще ви знаєте про яблука?

22.01.2023

твій світ на трьох китах
таки чудовий!
зрозумілий, плаский, чорно-білий і... (вічно забуваю це слово)
як же воно.. точно! щасливий.

і ти в цьому світі достобіса щаслива.
а чого сумувати то?

твій світ на трьох китах
такий магічний!
(як добре, що ти не вчила законів фізики,
ті кляті науковці всі чудеса навколо руйнують,
чого ви всі у ту науку лізете?)

але ти в ту науку дуже завбачливо не лізеш,
нашо воно тобі?

твій світ на трьох китах
такий простий.
бо в людську науку ти також не лізеш, на щастя.
і в свою середину не лізеш. нашо воно тобі?
твій світ - то є твоє причастя.

"що значить слово "причастя"?", - та не запам'ятовуй. нашо воно тобі?
твій світ на трьох китах такий чудовий...

06.02.2023

дим...
густий туман темно-сірого кольору,
що брутально, не спитавши дозволу,
проникав усередину,
заражав тебе собою,
наповнював їдкою (поки не ясно)
чи то огидою, чи то пристрастю
кожну твою молекулу.

він...
він був джерелом цієї отрути:
його недопалена цигарка,
його згоріла вщент вечеря,
ніби сама його сущність породжувала той дим.
тільки цей "він" не мав конкретного імені,
"він" постійно приходив до тебе в нових обличчях та іменах,
але був тим самИм.

стій...
шепотіла ти собі,
з кожним разом все глибше вдихаючи токсичне повітря.
пускаючи його в легені,
кінчики пальців і навіть шлунок.
показово оприралась,
бачила, як ця отрута змінює тебе до невпізнаваності,
але в цій зміні відчувала тоді рятунок.

біль...
котрий навчилась приймати,
ба навіть найняла на посаду свого охоронця,
(все прозоро, за процедурою, біль добре впорався зі співбесідою).
і роботу свою добре виконував,
аж поки не потрапив під скорочення,
твоїй компанії (хоча точніше було б сказати маленькій ФОП) вздумалось звільнити всіх охоронців однією процесією.

необачне рішення, мушу зауважити,
бо звільнений, ще більшим повернеться
біль...
і шепотітимеш, ні, кричатимеш йому
стій...
ненавидитимеш того, хто приніс його,
він...
але не хвилюйся, все минеться, залишиться лише
дим...

12.02.2023

ми стояли поруч,
та були так далеко,
ніби в різних галактиках,
десь між раєм і пеклом.
ніби ми й не були
ніколи знайомі,
ніби бачились вперше
і мовчали обоє.

хоча ні, я мовчала,
а ти говорив/-ла
(збірний образ,  тут доречно
залишити й варіант фемінітива).
так от, ти говорив/-ла,
я не перебивала,
я навчилася слухати,
тому часто мовчала

й почала забувати,
як говорити,
почуття всі ховала
на могилі без квітів.
полюбила тишу,
тоді стало вже легко,
ми стояли поруч,
та були так далеко...

23.02.2023

гамір навколо
проходить крізь тіло.
заломлюється промінь,
але не утворює спектр.
веселки не буде,
ти заломлюєш руки,
спектр емоцій також незмінний.
фізика.

давні страхи
осідають в легенях
багряним осадом.
додаєш кислоту,
каталізатор у вигляді болю,
дивишся, як тремтять долоні,
дифузія забезпечена.
хімія.

далі йдеш в математику,
щось комусь доводиш,
чекаєш готового алгоритму. 
через неуважність,
не помічаєш мінусів,
вдаєшся до самопримусу.
відповідь неправильна.
алгебра.

треба закінчувати,
тільки от з чим?
з фізикою, хімією, алгеброю?
самокопанням?
синдромом відмінниці?
ні, це дурниці,
треба закінчувати з віршем.
кульмінація.

08.03.2023

вагон метро,
порожній і зморений,
везе тебе
тунелями втоми.
везе від себе
і знов до себе,
скоро кінцева,
виходити треба.
залишити б у вагоні
із запахом поту
свої страхи
і ті вічні турботи.
але не можна,
суворий голос
застерігає:
«шановні пасажири,
не залишайте
свої особисті речі».
ти слухаєшся і не лишаєш.
виносиш на плечах
усі проблеми.
вдихаєш повітря
на повні легені,
та щось забагато
для тебе тут кисню,
не вистачає
запаху поту
і вагону метро,
де твої турботи
їдуть крізь втому
разом з тобою
і не небо, а стеля
видніється над головою.

15.04.2023

місто тонуло.
захлиналось недопитим
підлітками сид̷трОм,
чиїмись старанно
стримуваними сльозами,
n-ною кількістю кружок
нічної кави,
місто йшло під воду,
туди ж ішов наш пором.

місто тонуло.
недоладні багатоповерхівки,
що мали б бути маяками,
виявились гирями на ногах,
які тягнули на дно.
усі боялись, що вода
потрапить саме в їхнє вікно.
усі вже чекали антракту,
але то був лише початок вистави.

місто тонуло.
його накривали страхами
безжальні хвилі.
е-х_ви_лі-берали кляті,
повторював потопаючи дядя Коля,
що був добре обізнаний у політиці
й системі державотворення,
знання ці йому з телеку передали
«говорить Україна» і програма «новини».

місто тонуло.
тонули будинки, тонули ми,
тонув дядя Коля.
вода темнішала,
кисню ставало все менше.
всі вже забули,
що значить слово «безпечно»,
але за повітря все ще хапались
мої тремтячі долоні.

25.04.2023

твій життєвий баланс,
як картковий будинок,
трьохʼярусний.
і щоб його захистити,
зачиняєш всі вікна
поспіхом.
бо за вікнами вітер,
а ти дуже боїшся
протягу.
але раптом чуєш,
як хтось там назовні
дихає.
відчиняєш вікно,
чийсь глибокий вдих-видих. будинок
сиплеться.
ти боялась вітру,
але протяги створює
дихання.

29.04.2023