мого тата на заводі
у совку за гостом
виробили як машину,
їх таких удосталь.

що не плачуть, і не ходять
до психологині,
що не скажуть «вибач люба»,
навіть якщо винні.

і всі ваші фемінізми
їм чужі й байдужі,
як же мЕні прогресивній
говорить з ним, друже?

як же їсти ті цукерки,
що мені купує?
і ті свіжі полуниці,
йогурт з маракує?

як же мЕні прогресивній
жити в тій країні,
яку тато захищає
третій рік донині?

як же мЕні цитувати
його коронні фрази?
й слухати всі спогади
про подорожі разом?

як же мЕні подзвонити
і почуть від нього:
«ти не дрейв, моя хороша,
вийде усе кльово»?

словом, раньше на заводах
дєлалі на славу!
тата міцно збудували
разом з мужиками.

буду їсти я цукерки,
й свіжі полуниці.
з кимось іншим поговОрю
про свої дурниці.

18.06.2024

я колись так подорослішаю,
що дозволю собі бути маленькою.
зможу гучно говорити на людях,
плакати, коли сумно,
стрибати, коли весело,
знайомитись, коли цікаво.
ділитись вигадками,
іграшками, емоціями,
а не ділитись надвоє,
на дві половинки
кислого зеленого яблука,
з яких от-от виріжуть середину,
викинуть кісточки,
зварять варення
з корицею.
корися цій долі,
так буде смачніше.

таке варення
варила моя бабуся.
і я колись так подорослішаю,
що сама варитиму варення,
консервуватиму вишні,
солитиму огірки.
гіркі з них
відкладатиму в сторону
до кислих зелених яблук.

я колись так подорослішаю,
що не буду боятись хвалитися.
от ви знали,
що я в дитинстві могла на турніку
підтягнутись 14 разів?
а тоді про це всі знали!
зараз я можу підтягнутись
хіба до друзів у бар.
хоча про це теж всі знають.

але ми відійшли від теми.
так от, я колись так подорослішаю,
що не намагатимусь
спланувати життя,
не прийматиму рішень
холодного розуму,
не їстиму мівіну,
не хотітиму закохатись,
не купуватиму напівфабрикатів,
зате купуватиму
кислі зелені яблука
і їстиму свіжими,
їстиму з кісточками.

19.06.2024

небесна вода
збиралась під сонцем,
височина над нами,
велична і чиста,
псувала нам плани,
керувала погодою,
і фізичним станом,
керувала врожаєм,
кермувала по суті світом.

небесна вода
тепер більше не в небі,
а під твоїми ногами,
в брудній калюжі,
з неї сміються хмари,
обходять люди,
як таке сталось?
хіба із неба так легко
впасти на землю?

небесна вода
хотіла би випаруватись,
і знову на небо,
але у твоєму районі
калюжі вічні,
водосток не працює.
ітц київ дєтка!

небесна водо,
ти тут застрягла,
аж до того часу,
поки не прийде
сюди те саме
світле майбутнє,
ось на цю землю.
аж доки європа,
«велична і чиста»,
(як кажуть в народі)
не принесе за собою
рівні дороги,
нормальні водостоки,
й інші менш важливі речі,
типу відсутності корупції,
і ракет над головою.

словом, вибач,
небесно водо,
ти тут застрягла.
ітс київ дєтка!
мабуть, надовго,
може, на вічно.

27.06.2024

ситуація: знайомі

знайоме обличчя в натовпі.
привітатись? але шоб шо?
мене вона не помітила.
чудово! зроблю вигляд,
що теж не бачу,
головне - вести себе природньо…
інстаграм, точно,
я гортаю інстаграм!
тільки б вона мене не впізнала.
- привіт, - (блять, впізнала).
- привіт! рада тебе бачити!
як справи? - посміхаюсь)
- та добре, а ти як? - посміхається)
- все супер! вибач, поспішаю,
маю бігти.
- та я теж. гарного дня!
- навзаєм!
пришвидшуємось,
заходимо за ріг,
сповільнюємось.
жодна з нас нікуди не поспішає,
жодна з нас не добре,
жодна з нас не хоче бути
рандомним небажаним
обличчям в натовпі,
кожна з нас є.
кожна з нас є…
- кожна з нас є лицемірною?
- кожна з нас є лицемірною настільки,
щоб мати змогу вижити в соціумі.
жодна з нас не добре…
кожна з нас є…

30.06.2024

всі люблять писати вірші про любов,
кухоль кохання світло-пшеничного
до дна випивати,
після якого охмелілих тягне до балачок,
як людей тягне АХати, ОХати й кохати,
як тягне рибу червʼяк і гачок,
на свіже повітря, якого рибі занадто.

а хто напише вірш про відсутність любови?
зізнається про чарку гіркої горілки, випиту ввечері знову на самоті?
тут так не можна,
всі подумають, що ти алкоголік..
але все ж, якби хтось написав
слова чесні й прості,
мол “я не кохаю, і не є коханим,
таке буває, мені з цим ок»,
то ми б собі тоді просто знали,
що з нами усе нормально,
що стосунки з людьми -
це по суті лотерейний квиток,
з яким щиру любов виграють
переважно герої фільмів
і бульварних романів,
а не кожен у світі, крім тебе,
бо ти найнещасніший лох.

а щоб не закінчувати
на цьому печальному слові,
випʼємо друзі
третій тост - за любов!

01.07.2024

липень
я піду ніжки помочу.
накрий сумку рушником.
у тебе вже губи сині!
бутерброд будеш?
а персик?
подивись, яку я ракушку
гарну знайшла!
тату, даси 15 грн
на морозиво?
ходи плечі намажу,
бо зараз згориш.
пахлава мєдовая, крівєткі, рапани.
давай сфоткаю на фоні моря.
мамо, здерте колінко болить.
нічого, купайся, морська вода
допомагає загоювати рани.
рано.
дитяча безтурботність.
Бердянськ.
до окупації.
морська вода.
болить.

07.07.2024

всім привіт! маю нині збір на реби. буду дуже дуже вдячна за донат і поширення🫶🌞

чи повернуть мене до тебе колись лелеки?

місто дитинства, чому ти таке далеке?
чи всьому виною крилаті ракети?
чи те, що говоримо ми різними мовами,
чи те, що всі нині занадто потомлені?
місто дитинства, чому ти таке чуже?
де той ларьок, де ми купували драже,
і сухарики зі сметаною та зеленню,
потай від мами, щоб не розсердити?
а ще кислицю за гривню і заморожений сік,
щоб на лавочці потім улаштувати пікнік.
де ті трави й квіти, з яких ми варили зілля,
де той асфальт, об який збивали коліна?
де абрикоси, які їли прямо на дереві
де той пляж із піщаним забрудненим берегом?
де ляльковий будиночок із червоною кухнею,
і застілля, де бажають маму з татом слухатись?
де альбом із колекцією красивих налІпок,
де той список літератури на літо?
де ті диски, на яких записані мультики,
де «я карта, я карта, я карта» вдесяте прослухане?
місто дитинства, чому ти таке байдуже?
ти ж асфальт не міняло і не зносило ларьок, друже?
абрикоса ж росте на тому самому місці,
і на лавочку досі можна присісти.
але ти йдеш повз, на лавку сідають спогади,
пруслухавшись, чуєш, як шепочуться вони потайки.
місто дитинства, чому ти таке далеке,
чи повернуть мене до тебе колись лелеки?

11.07.2024

38 градусів Цельсія

Київ. 38 градусів Цельсія.
можливо, в пеклі
позапланові відключення
електроенергії
і воно віддає жар
на поверхню Землі,
як твій холодильник
віддає холод назовні,
псуючи дешевий сир і
молоко для какао,
наївно довірені йому?
чи так само псуються
грішні душі в пеклі
від такого витоку теплоти?
скажете: «куди їм вже гірше,
якщо вони в пеклі?»
а я вам відповім:
«людській душі
завжди є куди гірше».
Дніпро. 38 градусів Цельсія.
а, може, пекло має
експансіоністські амбіції?
спочатку приходить культура,
потім - танки.
спочатку приходить жар,
потім - чорти.
кінець кінцем, ця земля - це
ісконно пекельна територія.
скажете: «куди вже пекельніше?»
а я вам відповім:
«завжди є куди пекельніше».
Херсон. 38 градусів Цельсія.
Миколаїв. 38 градусів Цельсія.
Одеса. 38 градусів Цельсія.
Кропивницький. 38 градусів Цельсія.
тіло. 38 градусів Цельсія.
«завжди є куди пекельніше».

15.07.2024

я-ми

хто змушує мене любити асфальт,
фатально і щиро
від першої до останньої ями?
перестрибувати через ями,
не помічати їх,
перестрибувати через я, і через ми,
від я і до ми, доми, домівки, вдома!
хто змушує мене відчувати домом
саме цей розпечений асфальт,
ці каштани на дорозі,
цей макдональдс на перехресті,
це оглядове колесо біля пузатої хати,
цю пузату хату окремо від колеса,
цю, ця, ці, цвірінь, цвірінь, цвірінь -
цих птахів! чому я так люблю птахів?
ми схожі з ними, я теж як пташка,
як пташка в клітці,
не золотій, не подумайте,
звичайній залізній клітці,
з відкритими навстіж дверцятами.
тільки летіти звідси не хочеться,
я й не лечу, і не лічу днів,
бо надто боюся що вони закінчаться,
бо це моя клітка, бо я люблю цю клітку,
як люблю сорочки в клітинку,
і гранатовий сік, і пузату хату,
ту хату, по-ту-хаю, по-ту-ги, ту-га.
хто навчив мене тужити з такою любов’ю,
від самого факту любови тужити,
жити! хто навчив жити саме так?
жити, щоб любити цей клятий асфальт,
щоб збивати об нього коліна,
будувати на ньому колії, ростити лілії,
щоб перестрибувати через ями,
бо тільки там, де ці ями,
я - перше, я - чесне, я разом з ми,
хто змушує моє я прагнути бути так поруч із ми?
я?
ми?
я-ми?
я.

25.07.2024

​​🌟 Презентація журналу «Легіт»

Команда літературного журналу «Легіт» запрошує всіх охочих на офлайн-презентацію нашого наступного випуску — літнього «Леготу» 2024!

Подія відбудеться 10 серпня о 16:00 в бібліотеці КПІ (у великому залі на першому поверсі). На ній ви зможете:
• дізнатися історію створення «Леготу»;
• насолодитися декламацією творів авторів, чиї тексти ввійшли в літній «Легіт»;
• отримати друкований випуск журналу за донат.

🖇️ Реєструйтеся до 8 серпня включно, аби почути гомін літнього «Леготу», поспілкувавшись із командою й авторами з випуску.

Чекаємо на вас!

Ваш @lehit

один з моїх віршиків увійшов до «Леготу», тож ходіть слухати 10 серпня!

і знову від культури
залишається тільки культ,
сліпе поклоніння, культуристи,
що міряються мʼязами,
і культивовані помідори.

і згодом від культури
залишаються тільки тури,
з обмеженою свободою руху
чорно-білою дошкою.
ніяких діагоналей,
зате зайти можна
як завгодно далеко.

і тоді від культури
не залишається нічого,
крім обгортки від «рачка»,
у яку чомусь була загорнута
ця шоколадна цукерка.
видно, хтось на заводі
помилився з пакуванням,
тому її так довго й не купували.

тепер же всі хочуть купити,
але кожен раз всередині тільки рачок.

а чи колись від культури
залишиться тільки культура..?

06.08.2024

люди не зачиняються в собі
їх там зачиняють інші.
вони гучно грюкають дверима,
прищемляють до болю пальці,
а коли замки надійно зачинені,
вони, як злочинці в мультфільмах,
просто ковтають ключі,
від чого тверднуть твої ключиці
і ще щось всередині,
а інші кістки утворюють стіни
десь під ребрами,
відгороджуючи там кімнату,
вогку і темну,
а що ще треба для росту плісняви?
ти в цю кімнату не лізеш.
де-юре, бо вона надійно зачинена,
де-факто, бо знаєш: страшніше,
ніж зіткнутись із темрявою,
тільки зіткнутися з нею
десь глибоко всередині себе.
на глибині завжди небезпечно,
так вчила мама колись на морі,
а тато потім навчив плавати,
тому ти й пливеш поверхнею
і знаходиш там нових інших,
що діляться ключами від себе,
у тебе таких вже колекція,
ними напхані передні кишені,
але в задніх усе ще самотньо,
бо ключі ці ні разу не використані.
бо як можна відкривати людей,
не відкривши кімнату під ребрами?

10.08.2024

по корі клена повзе Покора
Покорі сказали повзти
повз «ти», «я» та «ми»,
бо тут встановлюють правила
тільки Вони. крім того,
Покору більше не називають Покора,
її імʼя замінили займенником
в орудному відмінку
та порядковим числівником,
щоб завжди памʼятала про порядок.
вийшло Нею-Друга.
чому друга? ну щоб
не дай боже не перша.
Покора й не сперечалась,
бо зі старшими не сперечаються,
бо це не виховано,
бо так безпечніше,
бо що скажуть люди,
бо яка різниця,
бо нічого ж страшного.
страшно тільки, що
Нею-Друга колись теж мріяла
стати собою першою.

06.08.2024

якщо глибокої ночі
обʼєднати світ і танОк,
то разом вони точно
утворять світанок.
світ танцює щоранку!
правда, сонце прокидається,
щоб танцювати промінням
на твоїй зімʼятій футболці,
вітер прокидається,
щоб танцювати з листям
на Андріївському узвозі,
птахи прокидаються,
щоб світ міг танцювати
під їхній спів.
тож, може, потанцюймо і ми!
правою - лівою, лівою - правою,
заново!
правою - лівою, лівою - правою,
стоп!
які танці?? люди камон,
вас не бентежить, що
наші світанки давно помінялись,
у них більше немає слова «танок»,
у них є слово «танки».
а ще міномети, ракети,
прильоти, іпсо,
герої, смерть, страх,
біль і ненависть,
тривога, шахеди і пес патрон,
а ще марш солдатів:
правою - лівою, правою - лівою,
заново!
правою - лівою, правою - лівою,
стоп!
стоп.
стоп.
невже танок світу так просто спинити,
невже танки сильніші за ранок,
чи лишається світло у світі вночі?
чи потрібно для танцю
щось більше ніж спів птахів,
чи танцює світ під звук
повітряної тривоги?
чи здатні під цей звук танцювати ми?
може, якщо разом:
правою - лівою, лівою - правою,
заново!
правою - лівою, лівою - правою,
правою.

15.08.2024

?

про що говорить з тобою тиша
в ті рідкісні моменти, коли закриваєш
тік ток, виключаєш музику, дочитуєш вірші?

чи просиш ти тишу замовкнути
речовинами, що викликають залежність,
чи пробуєш перекричати її одмовками?

чи буває щось безпомічніше за крик?
чи буває щось гучніше за тишу?
чи буває так, що тиша дійсно мовчить?

про що мовчиш ти наодинці з сімʼєю,
наодинці з друзями, наодинці з собою?
між тобою й собою стіна чи принаймні двері?

чим наповнена твоя порожнеча?
чи можна чимось її заповнити?
чи порожній рюкзак легший за повний на плечах?

про що помовчимо сьогодні?
замість чого поговоримо про погоду?
які 3 речі ти взяла б з собою на безлюдний острів?

29.08.24

ого це що вірш без гри слів, омонімів, алітерацій і вот етого всєго😱