Військові приціли для ССО. Чому громадянські чесноти - це важко?
UPD: Приціли станом на квітень так і не були передані (з обʼєктивних причин), але побували в начальному центрі.

Громадянські чесноти це в першу чергу про спільне або, як би це не звучало, – колективне. Ми всі хочемо щось зробити для ближніх нам, аби майбутнє стало кращим. Кожен в цьому випадку платить свою ціну: хтось це робить на полі бою, ставлячи все, що має, тим самим оплачуючи найбільший рахунок, хтось не пропускає збори та донатить як на військо, так і на громадську справу. Всіх їх об'єднують чесноти про які і писав писав Цицерон, називаючи їх громадянами на яких і зведена республіка.

Проявляти громадянські чесноти завжди важко, бо ти завжди чимось жертвуєш. Одна з найвищих жертв є життя та здоров'я, а інші є матеріальні, але дуже цінні. Наприклад, мої Trijicon ACOG 4x32 та EoTech XPS3-0. На перший я довго збирав, аби придбати (ціни у нас космос), бо це справжній військовий приціл, який довгий час був основним в армії США. Коліматор EoTech я сподівався колись поставити на кулемет, якби він все ж з'явився на озброєнні мого ДФТГ.

З ACOG я пройшов три стадії закоханість-ненавість-кохання і саме тому віддавати його настільки важко. Однак, на сьогодні я нахожусь в складі екіпажу МВГ і захищаю небо від Шахедів, а там жоден з цих прицілів мені не знадобиться. Проте, я знаю, де вони можуть служити, і служити дуже добре - ССО України. Попередньо я вже узгодив їхню передачу, і як підрозділ повернеться на ППД, я з ними попрощаюсь. Наскільки не було б сумно розлучатись з цінними речима, але зараз є місця, де вони більш потрібні.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Чи помирає капіталізм та демократія в США? Чи зупинять Московію великі втрати? Що таке право і закон? Та як вберегти свою спину.

Пропоную Вам свої авторські статті на різні, але актуальні теми. Це своєрідний експериментальний формат, тому можете залишити свої відгуки мені в чат-бот @konkretyka_bot чи подобається Вам такий спосіб публікацій, чи ні.

Довіра: Доба демократій перервана — настав час автократій. Криза цінностей в США? Частина І.

Стаття заснована частково на роботі опублікованої в Princeton University Press професором Larry M. Bartels. Зібрані цікаві статистичні дані та зроблена спроба відповісти на питання: чи переважають в США соціалістичні та антидемократичні переконання?

Історія: Фінляндія vs СССР: що ми пропускаємо при вивченні
“Зимової війни”.

На основі роботи генерала Маннергейма та інших цікавих публікацій, розглянути причини великих втрат СССР. При цьому виявлена своєрідна формула Совєтів як вони досягають перемоги незважаючи на втрати. Дуже актуально в світлі нашої війни.

Право: Чи можна ототожнювати поняття «право» і «закон»? Який
шлях праворозуміння обрати українцям?

Чому право і закон різні поняття та як концепція, заснована на природних правах людини, може допомогти нашому суспільству?

Суспільство: В чому корінь проблем українських громадян? В лівих, правих чи у відсутності поглядів як таких?

Зібрані цікаві соціологічні опитування, які показують протиріччя нашого суспільства. Умовно, наші люди часто хочуть “сильної держави”, але при цьому усіляко уникають обов'язків, які вона накладає. Зроблена поверхнева спроба розібратись чи існують у українців стійкі переконання.

Еліти: Токсична еліта та її негативний вплив на українців. Чому у нас так багато розчарованих громадян?

Розібрані різні моделі поведінки еліт та як наші еліти зуміли токсично вплинути на українців. Також я знайшов цікаві дані, які показуют, як війна вплинула на наше громадянське суспільство.

Здоров'я: Як пережити вагу броні? Системи розвантаження спини: Virtus, Crye Precision, Marom Dolphin.

Ділюсь особистим досвідом з використання різних систем підтримки спини. Дуже актуально для всіх, хто може потенційно зіткнутись з війною.

Переклад: Шейла Огілві. Інститути та економічне зростання. Частина IV.

Фінальна частина перекладу дуже важливої роботи про інститути. Переклад не ідеальний, на жаль, він в мене був ще в серпні, але через завантаженість не було можливості його перечитати. Для тих, хто не любить читати академ публікації, я потім зроблю статті на основі фінальної частини її роботи.

Якщо такий формат Вам сподобається, я продовжу його публікувати з більш конкретними таймінгами. Це своєрідний “пілотний” випуск мого уявного журналу.

Бережіть себе та своїх близьких.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

План президента Аргентини божевілля? Чи справді доларизація ефективний метод та до чого призводить криза довіри.

Парадокс будь-якої фінансової кризи полягає в тому, що політика, необхідна для її подолання, завжди непопулярна
Бен Бернанке та співавтори. Firefighting: The Financial Crisis and Its Lessons

Сьогодні Аргентина зіштовхнулась з гіперінфляцією, повноцінною економічною кризою, тотальною недовірою до національної валюти та державних інститутів. Все це є наслідком вибору популістів та пройдисвітів, які десятиліттями заганяли країну на дно.

Тому без болючих реформ вийти з цієї ситуації не вийде. Одним з інструментів, яку обрав президент Мелей, є доларизація економіки. В мейнстріймній теорії цей інструмент розглядають як умовно ефективний в короткостроковій перспективі. Його іноді застосовують тоді, коли довіри до політики Центрального банку немає, а національна валюта нічого не коштує. Довіра до фінансової системи це необхідна складова (писав про це окремо):

Бен Бернанке: Жоден фінансовий інститут не може функціонувати без довіри, а довіра - річ не постійна. Вона може зникнути будь-якої миті, з раціональних чи ірраціональних причин. Коли вона зникає, то, як правило, швидко, і її важко повернути.

Що таке доларизація? Її застосовують для того, щоб подолати інфляцію, повернути довіру інвесторів та населення і, як наслідок, простимулювати відновлення економіки. Наперед зазначу, що є кілька різновидів цього інструменту.

При доларизації відбувається відмова від незалежної грошово-кредитної політики (національної валюти) на користь інозеного ЦБ та валюти (долар чи євро). Своєрідна передача на аутсорс своєї монетарної системи до ФРС (або ЄЦБ, але єврозона це трохи інша історія). Внаслідок чого у уряду немає друкарського верстату (витрати бюджету не профінансувати за рахунок надрукованих грошей), у банків – кредитора останньої інстанції (факап банку не закрити грошима ЦБ), а вся фінансова система держави стає повністю залежною від політики ФРС чи ЄЦБ.

Ефективність доларизації як політики боротьби з інфляцією справді доведена емпірично. Про це зазначає автор Money&Macro, коли наводить графіки інфляції в Греції, Іспанії та Італії після приєднання до євро, де ми бачимо її падіння до рівня Німеччини. Додатково є графіки інфляції по Сальвадору та Еквадору, де, після переходу на долар, їхня інфляція також знизилась майже до рівня США. Простими словами: доларизація є ефективним способом боротьби з інфляцією, яка має монетарну основу.

Однак чи дійсно доларизація допоможе зростанню економіки? Емпірика показує, що далеко не завжди. Хоч кредитні ставки справді знижуються, що зазначає той ж Money&Macro, але інвестиційного буму не спостерігається. До прикладу, економіст Robert Looney, описуючи досвід Еквадора та Сальвадора, зазначає, що хоч їхня інфляція на рівні США, але інститути (верховенство закону, захист прав власності і тп) в поганому стані й, відповідно, економіки їхні зростають так само повільно, як і недоларизовані екоміки, а значного притоку інвестицій немає в силу проблем з інститутами та зарегульованим ринком праці.

Якщо подивитись на наслідки політики доларизації в єврозоні (перехід на євро), то тут результати теж не дуже втішні. Як зазначає той ж Money&Macro: такі країни мали глибші наслідки кризи та загалом повільне та більш волатильне зростання виробництва в сукупності з низькою інфляцією та кредитними ставками.

Загалом, аби доларизація була успішна, країни повинні бути схожими інакше буде розсинхрон. Умовно, якщо Ви зав'язані на ФРС, а в США висока інфляція і вони піднімають ставки, то у Вас буде відтік доларів (інвестиції в США вигідніші та безпечніші). Чи у Вас падіння на стороні попиту і Вам треба понижувати ставку, а в США інфляція і вони її підвищують (у Вас буде поглиблення кризи). Доларизовані економіки часто потрапляють в розсинхрон й від того страждають, а тому доларизація є лише короткостроковим інструментом аби повернути довіру та побороти інфляцію.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Бізнес Польщі, Балтії і тп. активно торгує з РФ.

Експорт до РФ йде через треті країни, наприклад, Центральної Азії. Тут не враховані потоки через інші країни на кшталт ОАЕ чи Туречини, тому можна сказати, що санкційна політика на цей момент провалена. Більше того, з урахуванням недостатньої військової допомоги Україні (до слова, у нас весь час є недостача зброї, яку закривають людьми, а вони закінчуються і у нас їх набагато менше, ніж в Московії) сили агресора лише стають більшими.

Нагадало: НІчого особистого це просто бізнес.

Джерело інфографіки.

Яку ціну готова заплатити Московія? Чому Маннергейм не воював до останнього фіна?

И, значит, нам нужна одна — Победа,
Одна на всех — мы за ценой не постоим!
Булат Окуджава в пісні «Нам нужна одна победа», як філософія Советів, де важливе не життя солдат, а “пабєда”.

Продовжуючи тему статті про Зимову війну, хочу нагадати, що історичні аналогії є цікавим, але поганим інструментом для сьогодення. В силу того, що вони не враховують контекст часу, характеристики сторін і тп. Через ігнорування цих факторів, ми маємо міф про перемогу Фінляндії над СССР.

Чи була перемога Давида над Голіафом? Красива біблійна історія далека від реальності 1940 року. Саме тому, коли відкриваєш спогади Маннергейма, то бачиш там такі рядки:

Стратегічне становище Фінляндії зазнало нищівного удару. Ми втратили всі тіснини, які давали змогу перекривати брами для запобігання інтервенції. Новий кордон залишав країну відкритою для нападу, а район Ганко був немов пістолетом, націленим у серце й головні комунікації країни.

В той же час Маннергейм додав, що результатом війни було:

насамперед збереження здобутої дорогою ціною незалежності. Смертельну небезпеку, яка їй загрожувала, вдалося відвернути, напруживши найостанніші сили нації. Але загрози ще не минули.

Чому Маннергейм не воював до останнього фіна, хоча йому була надана західна допомога? Для відповіді на це питання знову зазирнем до Маннергейма. Наперед зазначу, що перша проблема - це логістика, не співставний мобілізаційний потенціал двох держав і тп. На додачу, Західна допомога, як тоді, так і сьогодні, була недостатня і це, звісно, вело до невтішних результатів. Далі, поверхнево опишу, як допомагали Фінляндії:

1. Своєрідний ленд-ліз, але української версії, себто широка номенклатура поставок, але в недостатній кількості. Зокрема, Англія та Франція постачали: винищувачі, бомбардувальники, арту, патрони, беприпаси, міни, торпеди, засоби зв'язку тощо. Також, постачали зброю: Італія, Угорщина, Бельгія, Іспанія, США, Данія і Новергія. Були, навіть, добровольці з Швеції та інших країн. Але, коли Фінляндія просила поставити конкретні бомбардувальники у розмірі всього 100 штук, то Англія могла поставити лише 50 і то не одразу. Нагадаю, що закривати нестачу зброї людьми дуже погана ідея, що чудово розумів Маннергейм.
2. Коли стало зрозуміло, що поставки зброї замало і потрібні солдати (логістичні проблеми + зброї мало). В Англії та Франції почали розглядати варіант відправки експедиційного корпусу 100 000 солдат. Однак, в силу логістичних проблем їхне прибуття потребувало більше часу ніж очікувалось. В той же час, стан справ на фронті був поганий (лінія Маннергейма прорвана), а умови, які надавав Захід, виглядали недостатніми, тому Маннергейм пише:

Відчуваючи всю непевність з допоміжною експедицією і, будучи переконаним, що нам забракне сил, якщо війна ще триватиме всю весну, я 9 березня дійшов висновку: мені доведеться дати урядові категоричну пораду - укласти мир.

Але його думку спочатку не підтримали генерали, які заявили урядовцям “ми таки вистоїмо, можна і треба воювати далі". На це Маннергейм зазначив:

Я вважав, що ми не маємо давати прикрості, викликаній суворістю висунутих умов, затуманювати нашу розсудливість. Те, що армію не розбито, наразі дає нам змогу розмовляти про мир. Якщо станеться військова катастрофа, наші шанси на це буде змарновано, а сили в нас напружено до краю.

Епілог. Маннергейм міг би повернути втрачені землі вже в 1941, але сталось диво під Москвою і його союзник Рейх програв. Тим не менш, мир 1940 був дуже сильним стратегічним ходом на шахівниці Європи і, якби не диво, історія б зовсім по іншому трактувала першу рос-фінську війну.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Смерть цінностей, слабшання демократій. Відкритий монолог.

Якщо відкрити Google trends і вписати імена диктатора Гая Юлія Цезаря та таких відомих політиків, як: Цицерон чи Солон, то Ви не знайдете різницю між Заходом та Сходом. Усюди ім'я (не салат) диктатора гуглять в рази частіше, ніж республіканця.

Можна піти далі і порівняти з вбивцею республіки, але талановитим імператором, Октавіаном та Цицероном – ми побачимо майже те саме. Якщо гратись далі і порівнювати диктаторів з тим ж видатним Сципіоном Еміліаном (система стримування та противаг була його ідеєю, яку описав Полібій), то результат куди страшніший.

Звісно, я не кажу, що ми вже спостерігаємо “ерозію демократії”, але світ цілком на її порозі. Якщо ми більше цікавимось диктаторами, а не носіями чеснот, то зовсім не дивно, що той ж Трамп відкрито симпатизує диктатору з КНР і від цього його рейтинг не падає. Свобода в демократіях використана не для розвитку інститутів, а для деградації цінностей, на які вони спираються.

Тому кінематографу не цікаво створювати історії про видатних республіканців, їм не цікаво говорити про цінності та про силу демократії. Це парадокс, але більшість популярних фільмів показують виключно зворотній бік медалі наших демократій. Звісно, критикувати потрібно, але не зводити це в абсолют, бо це розчаровує людей, а особливо тих, хто з огляду на ті чи інші обставин мало читає. Все це впливає на переконання і довіру в суспільстві.

Мене жахає, що все сильніше поширюються думки, що все повинно бути прагматичним. Ледве не кожен політичний крок повинен мати інтереси. Внаслідок політики до вищих посад в республіці йдуть за вигодами чи за власним его, а не за побудовою кращої республіки.

Люди, ми прийшли до того, що у нас немає романтики, як би це не звучало в контексті мого посту.

Саме тому сьогодні в Конгресі США демократи та республіканці не стають на бік захисту світу демократій, а влаштовують “політичний торг”. Ринкові відносини – це економіка, а не інструментарій для політичних інститутів! Фактично на американський авіаносець насувається цунамі автократій, а вони ділять штурвал, а не борються зі стихією. Це не сутність політики, це ненормально, це смерть цінностей.

Республіка це про громадян, про об'єднання для вирішення проблем. Республіці не потрібні професійні політики, бо політик це не професія! У нас немає святих, бо у нас є цінності, які засновані на свободах та неприйнятті диктатури у будь-якому виді.

Вся ця гра в сонцеликих безальтернативних “лідерів” зіграє з нами рівно так само, як у свій час і з римлянами. Якщо буде запит на сильну руку, то вона з'явиться, але далеко не факт, що вона не відлупцює своїх ж симпатиків.

В кінці хочу розказати трішки про Сципіона Еміліана. Він та його коло друзів реформаторів займались не лише політикою, але й підтримкою філософів, творців, культуру та самі намагалися активно приймати участь у творчих проектах Риму. Таким чином вони поширювали цінності, підтримували їх та змінювати в кращу сторону суспільство. Можна спитати чого ж він досяг? Він колосально вплинув на Цицерона, Полібія і інших легенд. Так, він не зміг врятувати римське суспільство, але він залишив свій спадок нам. У нас як ніколи є всі можливості для успіху, питання лише в тому чи зможемо ми скористатись подарунком у вигляді колосального досвіду, який ми маємо за останні 2300 років.

З прийдешнім Новим роком, дорогі друзі. Наше майбутнє залежить від наших цінностей та ідей, які ми підтримуємо. В новому році я точно опублікую свій роман, який повинен зробити внесок у описану мною проблематику. Не обіцяю там відповідей, перша частина про інше, але я обіцяю, що в другій частині опишу образ республіки, в якому намагатимусь розкрити набутий нами тисячолітній досвід.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Чому США не full democracy? Та як республіканці та демократи впливають на вибори?

В минулій статті, на основі роботи від Brookings, я писав про загрози демократії в США. Крім проблем із виборчим законодавством, джеррімендеринг (нарізання округів для переваги конкретної партії або кандидата) та підривом довіри до виборів з боку трампістів, я ще познайомив Вас із багаторічним невдоволенням американського виборця.

Частково це виправляється, зокрема на виборах ще у 2018 році було проведено ряд змін у штатах Колорадо, Мічиган, Міссурі, Огайо, які запобігають джеррімендерингу та загалом посилюють прозорість виборчого процесу. Тобто, проблеми не залишаються самі по собі, і їх намагаються виправляти. Однак, наразі цих зусиль недостатньо. Для цього давайте подивимось на позиції США в різних індексах демократії:

🎯 The Economist Democracy Index - падіння з full democracy у 2016 році.
🎯 Freedom House - падіння у порівнянні з 2010.
🎯 The V-Dem Democracy indices - якщо вибрати всі індикатори по демократії, то побачимо падіння з 2016 року і лише зараз часткове відновлення.

На рівні окремих штатів теж існують проблеми, про що говорить State Democracy Index. Професор Jacob M. Grumbach порівнював дані по штатам 2000 року з 2018, і висновки вийшли досить невтішні:

У деяких штатах демократія розвивалася всеосяжним чином, розширюючи доступ до участі в політичному житті, (...) роблячи виборчі інститути більш справедливими. В інших штатах, демократія різко звузилася, тому що влада штатів проводила джеррімендеринг округів і створювала нові бар'єри для участі та обмеження виборчих прав.

У своїй книзі, опублікованій Princeton University Press, він зазначає, що на це вплинуло багато різних факторів: партійна конкуренція (Keyssar 2000), ідеологічна поляризація (Lieberman et al. 2019), расова загроза (Bobo and Hutchings 1996) та національні партійні коаліції (Hacker and Pierson 2020).
Примітка: Загалом професор звертає увагу на токсичну роль Республіканської партії, яка використовує ці фактори.

Опишу лише один з озвучених ним факторів. Здавалось би, партійна конкуренція це добре, але іноді, як у випадку з США, партія для утримання влади в конкретному штаті буде використовувати контр-мажоритарні заходи, намагаючись завадити опонентам здобути свою електронну базу, шляхом перекроювання округу, недопуску чи ускладнень для виборців своїх опонентів. Для прикладу, республіканець Десантіс теоритично міг би програти вибори у Флориді, якби норма, яка дозволяє голосувати колишнім ув'язненим, була прийнята до виборів 2019 (згодом, були введенні інші обмеження для цієї категорії громадян).

На фоні цього не дивно, що дані з Gallup показують, що десятиліттями виборці в США вважають, що уряд має забагато влади, економіка надмірно зарегульована, а Демократична та Республіканська партії погано представляють інтереси американців. Можна сказати, що загалом задоволеного населення своїм урядом майже ніде немає (крім Скандинавії). Але, з іншого боку неможливо, аби десятиліттями виборець був невдоволений, і це не мало ніяких наслідків.

Варто зауважити, що “ерозія демократії” ще не наступила, бо для цього потрібне розчарування громадян в демократії, а цього ми поки що не спостерігаємо. Для прикладу, у книзі професора політичних наук Larry M. Bartels “Democracy Erodes from the Top” від Princeton University Press. Він дослідив, зокрема, Східну Європу, де посилились умовно авторитарні рухи (Угорщина, Польща), і поки що угорці чи поляки не готові відмовитись від демократії. Однак, дії уряду Орбана чи ПіС підривають інститути, які забезпечують права і свободи. Тому, мейнстріму ще доведеться оцінити довгострокові наслідки від правління популістів на кшталт Орбана, Трампа чи ПіС.

Епілог. Пост покликаний показати, що нам варто вчитись на проблемах наших союзників і ставити собі за ціль досягнути впродовж наступного десятиліття статусу “full democracy”, який, до слова, на даний момент втратили США.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Бум білоруської економіки або чому так сильно зростає польський експорт?

Я вже не раз публікував дані про те, як РФ обходить санкції. Для них одним з ефективних інструментів є банальне отримання імпорту через "дружні" країни на кшталт країн Середньої Азії, Туреччини, Білорусії, КНР і тп. Тобто товар з Заходу постачається до умовної Вірменії, а з неї їде до РФ. Так, це дорожче, але Московія ніколи не гарантувала своїм жителям достатній рівень життя.

Можна багато говорити про повільність европейської бюрократії, але якщо система перед ликом ворога перекладає папірчики, то такій системі залишилось не багато часу. Загалом, можна сказати, що однополярний світ остаточно завершився в лютому 2022. Тепер ми живемо в іншій реальності, а це означає, що у своїй зовнішній політиці та погляді на світ необхідно враховувати нові умови.

Тому раджу для прочитання мою цікаву статтю про "Зимову війну" та пост про генерала Маннергейма.

Джерело даних.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Блог

Лайфхаки Третього Рейху як альтернативний шлях? Нацисти заклали основу успіху Німеччини?

Економічні політики Рейху – це напевно одна з найбільш яскравих демонстрацій того, як популісти борються з економічними проблемами. Нагадаю, у час, коли до влади прийшли нацисти, в Німеччині було велике безробіття – понад 5 млн. (доба Великої депресії). Відповідно, всі партії, хто йшов на вибори до Рейхстагу, обіцяли нові робочі місця, у тому числі нацисти. Однак, як їх створити, якщо лідер партії вміє лише харизматично махати руками на масових заходах?

Одним з чарівників по боротьбі з безробіттям був Фріц Тодт, якого призначили генеральним інспектором німецьких доріг. До слова, діяч не позбавлений стратегічного мислення, бо вже в листопаді 1941 побачив, що війна з СССР скоріше не буде виграна і тому радив почати перемовини з сильної позиції (танки під Москвою), поки вона є.

Але повернімось до німецьких доріг, або “райхсавтобан”, над якими стояв Тодт. Ідея автобанів несла в собі в першу чергу військовий сенс, що ми можемо побачити по планах самого Тодта: “Автодороги Тодта дали б змогу всього за дві ночі напруженої їзди перекинути 300 тис. солдатів зі східного на західний кордон Рейху. Таким чином, ідеї Тодта від самого початку тісно перепліталися з мрією про національне переозброєння”. Цитата взята з напевно однієї з кращих досліджень нацистської економіки від історика економіки з Колумбійського університету Адама Туза.

Тобто, військові потреби вирішили об'єднати з “корисними”, але був нюанс, що ми бачимо з роботи професора Туза: “За його оцінками, річний бюджет в 1 млрд рейхсмарок дав би йому змогу найняти 600 тис. осіб, особливо в тому випадку, якщо використання техніки було б зведено до мінімуму”. Ставка була на те, щоб не дійсно створити робочі місця, а просто показати красиві цифри, тому людей хотіли буквально змусити працювати лопатою, а не технікою аби збільшити кількість залучених людських ресурсів. Однак, навіть з такою стратегією плани провалились, і Тодту ледве вдалось зайняти 38 тис. Тим не менш, були й “успішніші приклади”, ними стала Східна Пруссія:

Національним чемпіоном у "Битві за робочі місця" (Arbeitsschlacht) став Еріх Кох, гауляйтер Східної Пруссії. У січні 1933 р., на момент приходу Гітлера до влади, у цьому відсталому аграрному анклаві, відокремленому від Німеччини Польським коридором, було зареєстровано 130 тис. безробітних. Лише за шість місяців, 16 липня 1933 р., перший Східно-Прусський округ було оголошено територією повної зайнятості. (...)
Східнопруські безробітні зазнали безжального примусу. Тисячі одружених чоловіків були загнані в так звані Товариські табори (Kameradschaftslager), де вони займалися важкими земляними роботами і пройшли програму політичної освіти, розроблену Німецьким трудовим фронтом. Кох навіть примудрився видати за ініціативу зі створення робочих місць один із перших імпровізованих концтаборів.

І це, звісно, далеко не всі лайфхаки нацистів, можна ще згадати, як жінок перетворили в домогосподарок (з’явились професії, якими не могли займатись жінки). Ще більш цікавим інструментом простих рішень стала банальна емісія, а саме – з векселями “Мефо” (про них більш детально можете подивитись відео Останнього капіталіста). Фактично, витрати на ту ж оборонку фінансувались через ці векселя, люди несли свої гроші, а їм давали папірчики з обіцянкою колись виплатити з відсотками. В результаті чого, поступово фінансова система Німеччини перетворилась на піраміду.

Епілог. Нацистам часто приписують, ніби їхня ідеологія зробила з Рейху економічного гіганта. Але давайте відкриємо іменитих істориків економіки Медісона чи Байроха і подивимось на ВВП на душу Кайзерівської Німеччини, і ми побачимо, що воно було вище Франції. Те саме стосується і індексу людського розвитку на 1913 рік Німеччина на рівні всіх інших Західних держав. Я навіть не буду згадувати, що ті ж вищі навчальні заклади, наукові відкриття славили Німеччину ще задовго до появи нацистів.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Як політики стають популярними? Кейс губернатора Нью-Йорка.

Бернард Шоу: “Демократія не може бути ефективнішою за рівень людського матеріалу, з якого зібрані її виборці”.

Громадяни в своїй симпатіях часто підтримують тих політиків, хто більше спирається на своє красномовство, ніж на чесноти та реальні справи. Професор Jacob M. Grumbach в своїй книзі “Laboratories against Democracy”, опублікованій в Princeton University Press, наводить яскравий приклад того, як політик з провальними результатами роботи стає популярним. Мова йде про губернатора Нью-Йорку Ендрю Куомо, який на певний час отримав високу популярність критикуючи Трампа за провалену політику по протидії ковіду.

“Ліберали з нетерпінням стежили за ранковими прес-конференціями губернатора Нью-Йорка, на яких їхній новий герой заспокоював країну з приводу кризи Ковіду і засуджував відповідні дії адміністрації Трампа. Наприкінці квітня рейтинг схвалення Куомо злетів до 77 відсотків”.

На фоні цього успіху в ЗМІ почали з'являтися заголовки на кшталт “Нова дівчина мого хлопця Ендрю Куомо – Америка” чи “Люди хочуть губернатора Ендрю Куомо прямо зараз”. Як зазначає сам професор Jacob M. Grumbach, згодом він отримає навіть міжнародну премію “Еммі”, яку потім відкликають через інший скандал, як визнання його лідерства під час пандемії. Також він наводить не менш помпезну цитату політолога Кетрін Холл Джеймісон: “людина з Марсу, яка спостерігає за риторикою і діями наших лідерів, могла б обґрунтовано припустити, що Ендрю Куомо - це президент”. Тобто все це говорить про неймовірну популярність губернатора і його великі перспективи в майбутньому.

В чому основа такого успіху? Куомо ефективний менеджер? Ні, губернатор просто зіграв на провальній політиці федерального уряду та страху людей перед пандемією, приправивши все це своїм красномовством. Тим не менш, цього вистачило щоб стати одним з найпопулярніших, як мінімум серед демократів. В той же час, як зазначає професор, справи в самому штаті Нью-Йорк були кепські:

“Ковід сіяв хаос у Нью-Йорку і по всьому штату. До червня від Ковіду загинуло близько 30 000 жителів Нью-Йорка - більше, ніж у всіх країнах світу, за винятком чотирьох. Можна з упевненістю сказати, що протягом більшої частини 2020 року Нью-Йорк був не тільки американським, а й світовим епіцентром пандемії.

Частина жертв була спричинена самим Куомо. Губернатор не поспішав віддавати наказ про блокування (прим. заходи карантину) свого штату, вступаючи в перепалку з мером Нью-Йорка де Блазіо. Він скорочував державні послуги, включно з охороною здоров'я через програму штату Medicaid. Наказ Куомо про будинки для людей похилого віку розширив жертви від пандемії.8 У липні 2020 року очікування результатів аналізу на Ковід тривало щонайменше тиждень, (...) План із виробництва сотень тисяч галонів дезінфікуючого засобу для рук під маркою штату Нью-Йорк виявився планом, за яким ув'язнені мали розливати імпортний дезінфекційний засіб для рук - план, який довелося зупинити, коли пандемія неминуче поширилася по виправній установі Клінтона”.

Куомо вдалось непогано зіграти на провалах федерального уряду виступаючи своєрідним просвітителем для громадян, але в той же час він сам був не здатний забезпечити ефективну боротьбу з пандемією. Ба більше, згодом розслідування генерального прокурора штату Нью-Йорка виявило, що Куомо приховував/занижував кількість смертей від ковіду в будинках для похилих людей. Потім помічниця Куомо заявила, що вони навмисно затримували дані смертей від ковіду в штаті. Таким чином, головний критик федерального уряду був і головним аутсайдером в боротьбі проти Ковіду.

Які висновки? Громадянам необхідно відповідальніше ставитись до підтримки політиків, навіть якщо їхня риторика імпонує. Приклад, Куомо показує, що ЗМІ та сам політик можуть створити образ ефективного менеджера, якого в реальності не існує.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Інтереси еліт та громадян протилежні? Навіть на Заході?

Як економічні, так і політичні цілі громадян та еліт протилежні. Причина цього протистояння банальна: громадяни більше за еліту зацікавлені в конкурентних ринках. В той же час еліти навпаки менше, адже в таких умовах ризикують втратити своє положення. Ця поведінка еліт характерна для всіх типів політичних режимів, і країни Заходу не виключення.

В одному з недавніх постів на основі роботи професора Jacob M. Grumbach, опублікованій в Princeton University Press, я наводив приклади того, як в США партійні та місцеві еліти маніпулюють виборчим процесом, аби лишитись при владі. При цьому професор, на основі State Democracy Index, зазначав, що частина “республіканських” штатів, які здебільшого голосують за республіканців, суттєво втратили в індексі демократії. Це також відзначали в статті, яку опублікував Brookings. Одна з причин – контр-мажоритарні методи, які дозволяють зменшувати електоральну базу конкурентам.

Цей приклад показує, що еліти, навіть в демократіях, можуть намагатись її обмежети. Звісно, американські інститути втримають систему від колапсу, але не нівелюють негативний ефект повністю. Головним важелем стримування еліт в демократичному режимі виступають громадяни. До слова, саме з їхньої ініціативи в США вдосконалюється виборче законодавство, але це все відбувається повільно.

Тому держава є дуже складною системою не тільки щодо стримування та противаг між гілками влади, але й куди глибшої боротьби інтересів між елітами та громадянами. Де перші завжди будуть намагатись вплинути на систему задля отримання власної вигоди, а другі ж або організуються, або приймуть їхні правила гри.
Примітка: Про “теорію еліт” я напишу окрему велику статтю.

Українські еліти в своїх цілях нічим не відрізняються від західних. Однак, якщо останніх стримують інститути та громадянське суспільство, то у нас обидва чинники дуже слабкі. Звісно, не все погано, зокрема організація волонтерського руху в добу війни показує потенціал наших громадян, але він поки не перейшов у якісний вплив на нашу систему. Якщо подивитись на індекси CIVICUS чи загальний індекс стану демократії на кшталт Freedom House, наші показники вкрай слабкі (на 2022). На додачу, існують і інституційні обмеження, зокрема наше суспільство не наглядає за силовим апаратом держави, бо у нас просто не працюють громадські ради, про що я писав раніше. Ба більше, влада ігнорує вимоги до реформ силового блоку, бо по суті не залежить від думки громадян, особливо зараз.

Сама еліта, завдяки контролю колосальних ресурсів (фінансові і тп), має ледве необмежену владу. Одним з таких ресурсів є медіа, про контроль яких пише навіть Freedom House. Завдяки лише цьому важелю вони здатні з колишніх своїх прислужників створювати політиків – достатньо лише покрутити сюжет і правильну людину завжди обере сліпий електорат. Цьому, звісно, намагаються протистояти громадяни, але поки всі вибори безумовно програні. Війна внесе свої зміни, але це чудово розуміє еліта, тому вже зараз купує імена, які поведе на наступні вибори.

Саме тому більшість інфо-ресурсів так чи інакше повязані з чиїмось інтересами. Вони заманили громадян “інсайдами” і тп., потім прикрутили “за все хороше проти поганого”, стали “волонтерами” і от ще одне джерело, куди можна буде зливати правильні новини. Наша система гнила набагато глибше, ніж здається і війна цього не виправить. Без популяризації чеснот та ідей, які прямо впливають на якість демократії, змін не буде.

Роздуми. На сьогодні мейнстрім вивів своєрідні “стилізовані факти” (набір конкретних інститутів) щодо того, чому одні держави успішні, а інші ні. Саму концепцію розкритикувала Огілві і вказала на необхідність більш широкої і детальної специфікації інститутів. Однак, мені все частіше здається, що ми марно директивно намагаємось повторити інститути, які зводилися сотні років в абсолютно інших “екосистемах”, не схожих на нашу. По-моєму все куди складніше, ніж ми собі уявляємо, і вся ця складність зосереджена в громадянах та елітах і їхніх чеснотах.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Захід кидає своїх союзників? Як Захід не знищив більшовизм.

Ця історія до болю знайома нам сьогодні, а саме – багато риторичних заяв про підтримку, але так мало діла. Одразу зазначу, що вклад Заходу у перемогу України (державність встояла) відчутна, але замала від самого початку агресії РФ. Тому, в цьому пості – трішки про цікаві сторінки минулого. Мова про події, які розгортались у 1919 році на Півдні України, де “Біла армія” протистояла більшовикам, “Біла армія” – якій Захід обіцяв підтримку до перемоги:

Дипломатичний представник Франції Ерліш: “Ви можете розраховувати безумовно на допомогу великої Англії і вільної Франції. Ми з вами. Ми за вас.”

Британський генерал Пуль (...) мовив нам: "Я посланий своєю країною, щоб дізнатися – як і чим вам можна допомогти; з великим задоволенням, з великим бажанням ми надамо вам цю допомогу"
Джерело: Генерал Денікін. Очерки Русской Смуты. Том 4. С. 62

Але чи справді союзники допомогли? Мемуари білих говорять зовсім інше. У 1920 один білий офіцер видав свою книгу у Фінляндії, де писав: “Тиждень проходив за тижнем, а обіцяна матеріальна підтримка не надходила. Щоденні нагадування з боку командування зустрічали заспокоєння з боку союзників, що все буде надано. В той же час більшовики вже наступали, а білі солдати були без чоботів, артилерія не мала снарядів, гвинтівок не вистачало, а допомога так і не надходила”.

Чому згадую ці події, а не В'єтнам, де США буквально кинули своїх союзників у пащу комуністам? Бо цей кейс цікавіший, він показує, що перед ликом справжнього зла, а саме орд червоної чуми, яку можна було знищити в її лігві, Захід може відступити. Зазначу, що білі не були добром, але в силу залежності від Заходу були контрольовані.

Може, Захід не був у формі? Перемога у Першій світовій (Great War) є справжнім тріумфом європейського Заходу, ледь не пік його могутності. Просто уявіть, французький генерал Гуро входить у мавзолей самого Саладіна в Дамаску, стукає ногою його домовину і каже: “Вставай, Саладін. Ми повернулися. Хрест переміг півмісяць.”

Захід не був сліпий, і небезпеку з боку більшовиків першими побачили британці, тому після капітуляції німців почали діяти. Зокрема, постачали “Білій армії” військові припаси та ввели війська Антанти на Південь України. Однак, внутрішні протиріччя союзників не дозволили довести справу до кінця. Так, наприклад, у Севастополі в 1919 році греки та французи ледве не постріляли один одного, їх розбороняли британці. Після чого місія була згорнута, а “Біла армія” могла тільки сподіватись на військові поставки. Але чи достатніми вони були?

Якщо поверхнево оцінити, то з поставками було дві проблеми: мала кількість та низька якість. Себто, часто білим постачали відверте застаріле озброєння (як нам совкове), а нове давали малими порціями. Зокрема, замість більш мобільних кулеметів Кольта, поставили французький важкий Saint-Étienne. Боєприпаси та інші запчастини були або в обмеженій кількості, або банально не підходили за модельним рядом. Танки, такі як легендарний MK V, були поставлені в обмежених кількостях до 100 машин. В деяких випадках білі платили за поставки золотом.

Як фінал, згадаю знову спомини білого офіцера з Фінляндії. Якось комісія союзників навідалась до штабу, а там стояла почесна варта з представників двох білих підрозділів. Проте екіпування бійців сильно відрізнялось, одні були одягнути добре, а інші мов обірванці. Тоді британці поцікавились, чому така різниця, на це офіцер сказав: “Різниця в тому, що одну варту Лівенської дивізії споряджено нашими ворогами - німцями, а іншу – нашими друзями - союзниками…”

Яка мораль? Історія погана аналогія, але непоганий приклад того – як робити не варто. Зокрема, сподівання на союзників – марна справа. Воювати, не реформуючи армію та державу, як кажуть деякі військові: "мала совкова армія не переможе велику", було фатально. Це нагадує, як "білі" тримались за царські порядки, замість зведення нових, а коли зрозуміли, що це не працює, - було пізно. Судячи з останніх подій, ми теж перейшли свій Рубікон...

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Покликання еліт - ініціювати зміни, а громадян - підтримувати достойні ідеї? Тіберій Гракх.

“Дикі звірі, що населяють Італію, мають нори, у кожного є своє місце і свій притулок, а в тих, хто б'ється й помирає за Італію, немає нічого, окрім повітря та світла, бездомними блукають вони країною разом із дружинами та дітьми, а полководці брешуть, коли перед битвою закликають воїнів захищати від ворога рідні могили і святині, бо ні в кого з такої безлічі римлян не залишилося отчого вівтаря, ніхто не покаже, де могильний пагорб його предків, ні! - і воюють і вмирають вони за чужу розкіш і багатство”
Народний трибун Тіберій Гракх. Джерело: Плутарх. Тіберій та Гай Гракхи.

Тіберій увійде в історію з різними образами: демагог, тиран чи перший борець з нерівністю. Однак для нас не важливо чи був Тіберій захисником справедливості чи популістом. Куди більш цікавим є запущені ним процеси та котре нагадування нам чому важливо, аби серед еліт були люди цінностей, які потребують підтримки громадян.

Трішки відволічемось: науковці, що вивчають “теорію еліт”, пишуть: “історики соціології (...) часто підкреслюють, що еліта займає центральне місце в політичних процесах формування, трансформації та навіть занепаду держави”. На фоні цього може виникнути питання: а яка тоді роль громадян в цій конструкції? Як не дивно, але хоч еліти і контролюють більшість ресурсів та мають достатньо важелів, аби впливати на курс держави, тим не менш, без підтримки громадян трансформаційні процеси запустити важко. Це банально пов'язано з тим, що будь-які зміни в правилах створюють фракції, які підтримують та виступають проти змін. І в цьому спорі часто вирішальне слово кажуть громадяни. Ба більше, навіть в СССР під час реформ Горбачева без симпатій свободам народних мас нічого б не вийшло. До слова, це працювало у всі часи, тому брати Грахки у своїх реформах шукали підтримку як серед еліт, так і особливо серед народу, а коли останній перейшов на сторону опозиції, то Гай Гракх проголосив: "Нехай боги покарають римський народ за невдячність, - сказав він друзям, - Народ, який залишає своїх вождів у біді, цілком гідний вічного рабства".

Звісно, в умовах ХХІ століття громадяни здатні набагато сильніше впливати на правила. Однак вплив еліт в сьогоденні все ще дуже високий: “більша частина літератури, присвяченої переходу до сучасності, підкреслює не тріумф народу над елітою, а участь еліти в управлінні процесом модернізації. Один із фундаментальних висновків цієї літератури полягає в тому, що здатність впливати на інституціональні структури може призводити до збереження переваг навіть за змінних умов, які могли б зробити такі переваги нестабільними”. Себто значний вплив на інститути держави залишається в еліт навіть в сьогоднішніх умовах.

Яких змін бажав Тіберій Гракх? В стародавньому Римі одним з найцінніших ресурсів була земля - Тіберій помітив, що концентрація цього ресурсу знаходиться у нобілітету. Внаслідок чого звичайні римляни не мали достатньо земельних ресурсів. Саме тому я навів на початку його цитату, де він звертався до народу, описуючи проблематику. Про захоплення нобілітетом земель через сірі схеми було відомо ще й до Гракха. Пропозиція реформи від Гракха була не в “отнять і поделіть”, він хотів перерозподілити землі, які були отримані з фонду суспільних земель нобілітетом, при цьому залишити їм значні наділи й тим самим відіграти назад сіру приватизацію землі. Його ініціатива створила цілий рух та більше того вплинула на правила в державі, хоч і з трагічними наслідками.

Для нас ця історія цікава тим, що сьогодні одним з головних ресурсів, який контролює еліта, є інформація. Себто ЗМІ, телевізор та навіть блогерські проекти (у тому числі антикорупційні), які здатні формувати суспільну думку. Однак у нас немає свого Гракха, який зміг би ініціювати відмежування еліт та ЗМІ. Відкрите суспільство повинно мати вільні від інтересів еліт ЗМІ - інакше ми будемо і далі їсти, що дають…

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Чи вкрадуть машини у людей роботу? Хто є бенефіціаром технологічного прогресу сьогодні?

“Інженер-механік пообіцяв за невеликі гроші перевезти кілька важких колон в Капітолій, імператор дав винагороду за винахід, але відмовився ним скористатись сказавши: “Ви повинні дозволити мені нагодувати мій народ”, – писав історик Светоній про рішення імператора Веспасіана.

Ця історія дуже відома і її часто наводять як приклад страху перед інноваціями, коли винаходи, пов'язані з заміщенням фізичної/рутинної праці в механічну, "крадуть робочі місця".

Загалом тема “технологічного безробіття” та “апокаліпсису роботів” дуже велика та дискусійна в мейнстрімі, тому я лише поверхнево зачеплю її, зосередившись на двох питання. Перше – чи дійсно нам загрожують роботи? Друге – хто є бенефіціаром технологічного прогресу сьогодні?

Нові технології скоріше змушують постійно вдосконалювати свої знання та оптимізувати зайняті людські ресурси, ніж заміщати людей на робочих місцях. Це характерно як для висококваліфікованих, так і серед низькокваліфікованих робітників. Для прикладу, в Harvard Business Review в інтерв'ю з професором Карімом Лахані таке зазначають щодо ролі АІ: “Я кажу менеджерам, керівникам і працівникам таке: АІ не замінить людей, але люди з АІ замінять людей без АІ”.

В той же час автоматизація загрожує саме рутинній роботі. Для прикладу, заводи автомобілебудування чи металургії з мурашників, де працювали тисячі робітників з рутинними функціями перетворюються на роботизовані конвеєрні лінії, які контролюють десятки або сотня робітників. Зниження долі зайнятих в промисловості давно спостерігається в США (та ЄС), проте, незважаючи на такі тренди, ми не бачимо сплеску безробіття: навпаки попит на робочу силу продовжує залишатись сильним, бо нові технології створюють і нові робочі місця. Однак це не означає, що проблем не існує, й саме про них в своїй новій книзі “Влада та прогрес” пишуть Аджемоглу та Джонсон.

Вони зазначають що: у 1960-х роках лише близько 6 відсотків американських чоловіків віком від 25 до 54 років перебували поза ринком праці, тобто були довготривало безробітними або не шукали роботу. Сьогодні ця цифра становить близько 12 відсотків, головним чином тому, що чоловікам без вищої освіти дедалі важче знайти високооплачувану роботу.

Американські робітники як з вищою освітою, так і без неї раніше мали доступ до "хорошої роботи", яка, крім гідної зарплати, забезпечувала гарантії зайнятості та можливість кар'єрного зростання. (...) Ще більш значні зміни (...) відбулися в структурі заробітної плати. Протягом десятиліть після Другої світової війни економічне зростання було швидким, працівники всіх професій і спеціальностей відчували швидке зростання реальних доходів (з поправкою на інфляцію). Тепер цього немає. Нові цифрові технології поширені повсюдно і принесли величезні статки підприємцям, керівникам і деяким інвесторам, проте реальна заробітна плата більшості працівників практично не збільшилася. З 1980 року реальні доходи людей без вищої освіти в середньому знизилися, й навіть у працівників з вищою освітою, але без післядипломної освіти (прим. магістратура), вони ледве зросли”.

Аджемоглу та Джонсон задаються питанням: а чи працюють нові технології на суспільство? Вони виводять досить цікаву думку, яку розвивають в своїй книзі: “загальне процвітання виникло тоді, коли напрямок технологічного прогресу і підхід суспільства до розподілу доходів були відділені від механізмів, які насамперед служили вузькій еліті. Ми є бенефіціарами прогресу та головним чином тому, що наші попередники змусили цей прогрес працювати на більшу кількість людей. Як визнавав письменник і радикал XVIII століття Джон Телволл, коли робітники стали збиратися на фабриках і в містах, їм стало легше об'єднуватися навколо спільних інтересів і висувати вимоги щодо більш справедливої участі у вигодах від економічного зростання…”

Цікаво? Скоро зроблю огляд на їхню нову книгу, а потім повернемось до теорії еліт.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог

Россия не будет свободной – ее претит от нее. Символічний монолог для 11% аудиторії каналу. Кінець Навального.

«Идеи маловажны невеждам, а личности блекнут в толпе» – этими словами я начну непростой пост, который сильно припозднился.

Господа, можно бесконечно изрекать лозунги, но факты таковы, что любое Ваше деяние не приведет к переменам в России. Тоже самое я бы хотел сказать и тем, кто сочувствует мертворожденному образу созидающего "культурного русского мира". Отриньте от иллюзий и оглянитесь вокруг.

Воображу, что многим знакома книга профессора Лоуренса Грехема “Может ли Россия конкурировать”. Она изобилует драмами светочей русских и украинских изобретателей, чьи инновационные идеи сгинули в трясине деспотичного болота. Более того, такие инноваторы как О.В. Лосев не просто не реализовались как ученые, они были буквально растоптаны системой и обращены в грязь.

Эта книга ведет нас к простому выводу – России отвратна конкуренция. Она не способна в любой своей форме, будь во главе Государь или Генсек, дозволять своим людям быть творцами. Но самое интересное – подавление вольнодумства и светочей общества возведено до самобытного механизма. Такое возможно лишь в условиях, когда такой механизм вживлен в неформальные правила самого общества. Ему не нужны указы деспота, чтобы уничтожить Вас, оно само стало им.

Неужели вольнодумство чуждо русскому обществу из-за инаковости подходов к которым они привыкли. Это правда, что крепостная, а потом коммунистическая система подавляла социальные связи в обществе тем самым сильно атомизировав его, и поэтому оно столь безжалостно к своим творцам. Но как тогда объяснить, что среди своих лидеров оно тоже не приемлет конкуренцию?

Убийство Навального, ликвидация Пригожина, недопуск Гиркина на выборы президента РФ, академически можно легко объяснить личностной диктатурой Путина. Но как тогда описать реакцию активной части общества, а именно пассионариев, почему они проигнорировали недопуск Губарева на выборы в ОРДЛО, ликвидацию Бетмена, Дремова и Мозгового. Чтобы не шатать что? Отсутствие выбора?

В украинском языке есть прекрасное слово, что описывает суть русской души, ей “зарівно” (маловажно). Это означает, что даже имея оружие в руках, русским пассионариям безразлична потеря своего лидера.

Россия будет свободной? Нет, и сложность не только в русском обществе, но и в элитах, которые не заинтересованы в том, что стоит за этим лозунгом. В истории всех стран фундаментальные изменения происходят при их участии, что прямо говорит социология, которая изучает “теорию элит”. Более того, если взять в пример Британию и ее переход к открытым порядкам по Дугласу Норту в ХІХ веке, то мы увидим насколько подобный переход был непростым. Это набор целого ряда условий, времени и институтов, коих в России никогда не было. Даже банальный принцип: “правила для всех одни” среди русских элит никогда не соблюдался. Всегда решала близость к телу деспота, а это значит – элиты Вам не помогут.

Эпилог. Следуя духу произведения Чернышевского, возникает вопрос: “Что делать?” на который я постараюсь дать несколько наивный ответ. Похороны Навального и тихое всхлипывание части общества это окончательный гвоздь в гроб “России будущего”, ибо она входит в новую петлю иной формы деспотизма. Поэтому всем русским людям, которые не приемлют не свободу, пробил час задуматься и поискать свои украинские корни. Вы все еще можете отринуть русскую безликость и наследовать своих украинских предков (если такие имеються) путем изучения/перехода в их культуру и язык.

Или Вы можете молча идти ко дну на корабле под названием "Россия", гордо подняв голову со словами: “Я русский и мне не стыдно!”. Что ж, Вы вольны выбрать и такой конец…

Криза довіри. Чи варто ламати українське суспільство через коліно?

Поки я готую огляд на книгу Аджемоглу “Влада і Прогрес” та “теорію еліт”, поділюсь своєю субєктивною реакцією на повідомлення одного з патронів щодо пакування людей на вулицях.

Почну з цитати Ремарка "На Західному фронті без змін", де описана проблема мобілізованої армії:
Розумієте, від влади в чоловіка й голова може піти обертом. А найдужче
— в того, хто в цивільному житті був таке собі ніщо.
— А все, мовляв, задля дисципліни,— додає недбало Кроп.
— Вони завжди знайдуть, до чого присікатися,— бурчить Кач.— Та нехай. Тільки ж не можна знущатися з людей. А втлумач-но це якому-небудь слюсареві, наймитові чи взагалі робочій людині, поясни це рядовому, їх же у нас більшість; він тільки бачить, що з нього деруть шкуру, а тоді поженуть на передову; він добре знає, що треба робити, а чого не треба. I я вам кажу: коли рядовий солдат усе тут витримує, то це просто дивина! Дивина, та й годі!

В минулому пості я писав про те, що в Росії немає майбутнього в силу тих соціальних норм та інститутів, які в ній сформовані. Однак хоч наші умови набагато кращі, наш інституційний спадок від деспотичної системи постійно себе проявляє.

Проявом цього спадку є фізичне насилля “невідомих людей в формі” на вулицях, які, під соусом невиконання конституційного обов'язку, застосовують силу проти цивільних. Я розумію, що наша система ототожнює право та закон (це не тотожні поняття), проте про які цінності ми говоримо, коли принижується гідність людини, яка не зробила нічого суспільно-небезпечного.

“Freedom isn't free”. Можна знайти немало і інших цікавих замислуватих гасел, хоч вони не пояснять результати такого цікавого соц. дослідження в якому потенційні мобілізовані зазначають, що бояться потрапити до “поганого” командира (59.6%) більше, ніж в російський полон (50.8%). При цьому з чоловіків, які не заброньовані, лише 35% готові мобілізуватись.
Примітка: Можна ще згадати геніальну експрес підготовку цивільної немолодої людини за 30-45 днів до першої БР. Хтось з геніїв, хто створює такі плани підготовки, в курсі, що таке спина і скільки важить бронік з бк?

Звідки ці страхи? Так вийшло, що унтер-офіцери по типу Гіммельштоса з роману Ремарка шкодять системі колосально, і історії їхнього самодурства про “фарш підрозділи” розповсюджуються серед людей швидше, ніж про героїв. І, на превеликий жаль, наш Гіммельштос не змінюється обставинами, а стає лише більш токсичним від безкарності. Я не стану тут згадувати про проблеми вже воюючих громадян, бо вони куди більші та складніші за страхи цивільних, і про них повинні писати воєнкори/волонтери, а не підігрувати байрактарщині.
Примітка: Самодурів у нас вистачає і в самій бюрократії про що можете прочитати чи почути від власника одного з кращих виробників військової екіпи в Україні “Велмет”. Їхня Мавка довго була символом ССО України, і на сьогодні є непоганою доступною альтернативою легендарного Crye Precision.

Ці результати говорять про колосальну кризу довіри серед цивільних і ніякими цитатами чи закликаками її не виправити. Є факт, що пройшло 2 роки повномасштабної війни, а у системи ті ж проблеми, що і до її початку. Відповідно, можна палками заганяти людей на війну, але це лише сильніше буде вбивати мотивацію та довіру.

Епілог. Насилля і совкові методи не працюють. “А що робити?” Змінюватись і в першу чергу самій системі: вимагати можна тоді, коли ти щось гарантуєш. А також перестати фантазувати і оцінювати реальність, яка склалась. Ми в кращих позиціях, ніж Фінляндія в 1940, але колосальна різниця в ресурсах та нерішучий Захід нікуди не ділись. Мені хочеться сподіватись, що у нас є свій Маннергейм, який здатен не озираючись на рейтинг чи самодурство оцінити положення, в якому опинилась Україна у 2024 році.

#LitKonkretyka "Влада та прогрес" Аджемоглу та Джонсон. [1/4] Як інновації в сільському господарстві не призвели до зростання доходів селян і чому?

В книзі “Влада та прогресс” професори МІТ Аджемоглу та Джонсон поглиблюють дискусію щодо нерівності та її джерел, ставлячи питання прямо: хто є бенефіціаром сьогоднішнього прогресу? Звісно, автори не кажуть, що ніяких якісних змін в добробуті громадян немає, але вони зазначають, що загальний пиріг багатства розподіляється занадто нерівномірно в силу накопичених проблем.

Якщо зробити відступ від книги, то класичним прикладом, який показує одне з джерел зростання нерівності, є графік з динамікою зростання продуктивності праці та заробітної плати. До 1979 року працівники вигравали від прогресу, й зростання продуктивності та заробітної плати йшли рука в руку. Однак з 80-х ситуація почала різко мінятись і на сьогодні ми бачимо, що розрив колосальний, себто більше вигод отримують фірми, ніж робітники. На додачу, цей поворот відбувається в той час, коли економісти почали фіксувати зростання нерівності.

Зазначу, що сам показник продуктивності тут предсталений “широким”, себто, якщо розібрати його по індустріях, то ситуація виглядає не так трагічно. Додам, що доля самої праці падає у промисловості через прогрес в технологіях. Але це в свою чергу не позбавляє актуальності питання, яким задаються економісти в своїй книзі.
Цікавий факт: В Україні ситуація навпаки: продуктивність праці зростає повільніше, ніж заробітна плата. Це не означає, що у нас все чудово з переговорною позицією робітників, а скоріше викликано умовами, в якому інсує наш ринок праці (хронічний відтік робочої сили закордон і тп., що стимулює бізнес платити більше).

Як інновації в сільському господарстві не покращили становище селян в Європі? Проста відповідь полягає в тому, що еліти контролювали самі технології і розподілення “надлишків”, які виробляли селяни. Аджемоглу та Джонсон зазначають, що в кінці ХІ століття в Англії активно впроваджувалась ціла маса інновацій в сільському господарстві: вітряні млини, ширше використання бобових культур, новий плуг, кращі інструменти та засоби і тп. Також було 6 000 водяних млинів, за наступні 200 років їхня кількість разом з вітряними млинами зросла в 2 рази. Від того виробництво продукції значно виросло, але, як зазначають професори, це не покращило стан селянства:

Можна подумати, що ці інновації приведуть до зростання реальних доходів. На жаль, але в середньовічній економіці не вдалося реалізувати "віз продуктивності" - зростання продуктивності праці, що підвищує заробітну плату і рівень життя працівників. За винятком тих, хто належав до невеликої еліти, стійкого підвищення рівня життя не спостерігалося, а в деяких моментах - навіть погіршувалися. Для більшості людей поліпшення сільськогосподарських технологій у середньовіччі скоріше посилило їхню бідність.

Куди ділись отримані надлишки від зростання продуктивності? З обʼєктивних, але слабких пояснень, є той факт, що за 200 років значно зросло населення з 2.2 млн. до 5 млн.. Однак населення росло і в селі, а значить могло бути оброблено більше земель і випущено більше продукції.

Економісти пишуть, що більшіть цих надлишків забрала собі еліта, релігійні установи та міста. Зокрема, через послення феодальної системи (кріпосне право) і, як наслідок - оподаткування селянство віддавало все більше надлишків. В деяких частинах країни селяни проводили в два рази більше часу на полях феодалів, ніж їхні батьки. Також ці надлишки направлялись на підтримку зростаючих міст. Зокрема, міське населення зросло з 200 тис. в 1100 до майже мільйона в 1300. Автори ще зазначають такий цікавий момент, як бум на будівництво монастирів, церков і тп в Європі. За різними оцінками в період з 1100 до 1250 рік у Франції на будівництво релігійних будов було витрачено до 20% загального обсягу виробництва.

Як еліти отримували контроль за надлишками? Все дуже просто - вони контролювали самі технології. Яким чином? Продовження незабаром.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Книга

Як контроль токсичними елітами прогресивних технологій призводить до зубожіння? “Влада та прогрес” Аджемоглу та Джонсон. [2/4]

Професори МІТ в своїй книзі звертають увагу на токсичну роль еліт у контролі за прогресивними технологіями. Прикладом виступають технології водяного та вітрового млину, що значно підвищували продуктивність праці селеян, але майже ніяк позитивно не вплинули на їхній добробут.

Нагадаю, що ніяких капіталістичних відносин чи, тим паче, інклюзивних інститутів в добу Середньовіччя не було. Тому не дивно, що впроваджувати технології могла лише привілейована частина суспільства.

Мова тут може йти як про доступ до деревини, самої технології, так і про сприятливий ландшафт. Такі ресурси були значною мірою доступні лише лордам, церковникам і тп. Відповідно феодали будували млини на своїй території і контролювали та встановлювали доступ селян до млинів. Додам, що завдяки кріпосній системі вони могли збільшити навантаження на селян, аби ті навіть не подумували про своє господарство. Таким чином заганяючи селян у непросвітну бідність, а, як відомо, бідне та неосвідчене суспільство можна краще контролювати. Тому можна і не згадувати, що у селян не було інструментів для захисту своїх прав, бо навіть місцеві суди були підконтрольні їхнім феодалам. Таким чином нова технологія приносила колосальні вигоди тим, хто її контролював і усіляко обмежував навіть зародки конкуренції. Навіть якщо селяни мали достатньо часу для свого господарства, лорди могли встановлювати високі побори для “підданих” на користування млином.

Спроби порушити монополію на млини в Англії. Однією з найбільш відомих спроб, про яку згадують економісти, була побудова першого вітрового млину з боку Діна Герберта у 1191 році. Як пишуть історики, він досить успішно молов зерно та фактично привніс нову технологію млина в Англію. Однак щастя не могло тривати занадто довго і аббат з Bury St. Edmund's, чий водяний млин стояв зовсім недалеко, вирішив швидко позбутись потенційного конкурента. Герберт намагався опиратись рішенню абата:

"Герберт прийшов і сказав, що в нього є право будувати на цій землі, а також у вільному користуванні вітром не повинно бути відмовлено нікому; він сказав також, що хоче молоти там своє власне зерно, а не чуже, щоб не подумали, що він робить це на шкоду сусіднім млинам".
Абат розлютився: "Я дякую тобі так, як мав би дякувати, якби ти відрубав мені обидві ноги. Клянуся Богом, я ніколи не буду їсти хліб, поки цю будівлю не буде знесено". На думку абата, якби млин існував, він не міг би заборонити сусідам Діна користуватися ним, і це склало б конкуренцію власним млинам монастиря.

Варто зазначити, що земля на якій був зведений млин, була під юрисдикцією церкви, хоч і в користуванні Діна, що надавало йому певні права. Проте у разі судового процесу в суді, який контролює знову-таки церква, шансів відстояти своє право в нього просто не було. Тож після вимоги аббата він сам добровільно розібрав свій млин. Це вкотре нагадує про те, чому важливі незалежні та компетентні суди, бо навіть і в наш час, через погану судову систему придушується конкуренція.

При цьому не можна сказати, що монастирі були поганими власниками. Навпаки, вони постійно інвестували у модернізацію млинів, а на додачу, аби інвестиції були рентабельними, вони постійно вимагали від підневільних селян (орендарів), аби вони звозили своє зерно молоти лише до них. Все це призвело до протистоянь,
і іноді з застосуванням насилля між монахами та селянами. Деякі аббатства, аби примусити своїх селян до покори, навіть конфіскували домашні ручні млини.

Ситуація почала змінюватись лише після “Чорної смерті” (чума), коли феодали зіткнулись з дефіцитом робочої сили. Тоді деякі лорди почали доплачувати тим селянам, які б перебігли до них у володіння на роботу, що заснувало конкурентний ринок праці.

Епілог. Автори книги наводять цей приклад для того, аби показати, що таке не інклюзивне відношення/бачення технологій. І вони вважають, що наше суспільство може згодом зіштовхнутись чи вже зіштовхується з подібними викликами.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Книга

#LitKonkretyka Ремарк. “На західному фронті без змін”.

На вулиці я лякаюся трамваїв, бо їхній скрегіт нагадує виття снаряда, коли він, здається, летить просто на тебе.
Ремарк. “На західному фронті без змін”.

Ця книга, напевне, краще за всі передає жахи окопної війни та реалії мобілізованої армії. Коли її читаєш, то дивуєшся скільком аспектам приділена увага і скільки озвучених Ремарком проблем існує і досі. В ній є все: від мишей в окопах, тотальної втоми від війни до “військових лікарів”, які вирішують долю поранених. Найстрашніше, що часто можна зловити себе на думці, що ці історії ти вже чув, але не з книжки, а з вуст рідних, друзів та знайомих ветеранів:

В тебе може влучити куля і вбити; тебе може поранити, тоді дальший етап — лазарет. Як тобі не ампутують руку або ногу, то рано чи пізно ти попадеш до рук одного з тих штабних лікарів, котрі мають у петлиці хрест за воєнні заслуги, а тобі кажуть: "Що, нога трошки покоротшала? Та на фронті вам не доведеться бігати, коли Ви не боягуз. Отже, до служби придатний. Можете йти".

Кач розповідає один із тих анекдотів, що обійшли весь фронт від Вогезів до Фландрії,— анекдот про військового лікаря: на комісії він викликає за списком людей і коли до нього чоловік підходить, він, не дивлячись, оголошує: "Придатний до служби. Нам на фронті потрібні солдати".

Таких цілком відомих історій, що можна почути сьогодні, Ремарк озвучує дуже багато. Все просякнуто тугою, безвихіддю та нерівністю в якому опинилось покоління головних героїв. Тут можна прочитати про те, як погано навчають солдатів, про те як штабні офіцери показують свою “владу” над солдатами, бо тому що можуть. Про погане забезпечення, про банальну відсутність води на передовій... Та найголовніше про прірву між уявами суспільства та солдат про війну:

Вони заходжуються сперечатися про те, які території ми маємо приєднати до себе. Директор із сталевим ланцюжком на годиннику хоче одержати якнайбільше: усю Бельгію, вугільні басейни Франції та чималі шматки Росії. Він наводить переконливі докази того, чому вони мають бути нашими, і непохитно стоїть на своєму, аж поки всі інші врешті з ним погоджуються. Тоді він береться пояснювати, де саме у Франції треба підготувати прорив, і враз звертається до мене:
— А вам на фронті слід посунутися нарешті хоч трохи вперед і покласти край отій нескінченній позиційній війні. Викиньте тих клятих французів геть, от тоді й буде встановлено мир.

Ремарк в книзі піднімає важливу тему: люди безцінні і ніякі території не коштують їхніх життів. Справді, сьогодні не квадратні кілометри дають достаток, а людський капітал. Нові землі – більше ресурсів? Їх можна купити на світовому ринку, куди до сих пір по ринковим чи ниже ринкових цін продає свої ресурси навіть РФ. Ми живемо в епоху людського капіталу, коли люди і їхні мізки на землі вирішують ким буде країна: піонером в технологіях, а, значить, і з високим рівнем життя чи аутсайдером, що хапається за мертві ідеї.

Праця Ремарка є по-справжньому твором на всі часи, бо, як я вже писав, охоплює всі аспекти воюючої країни. Ба більше, тут є навіть історії як не варто розмовляти з тими, хто воював, а не бував на передовій:

Тут гарно, і все це я люблю. Але бути з людьми мені важко. Єдина людина, яка мене ні про що не питає, це мати. А з батьком — уже інакше. Він хоче, щоб я розповідав про фронт, його бажання здається мені і зворушливим, і водночас дурним, між нами вже немає згоди. Батько залюбки слухав би мене з ранку до вечора. Я розумію: він не знає, що є речі, про які не розкажеш; звісно, я охоче зробив би йому приємність, та це небезпечно для мене — передавати словами все бачене навіть страшно: ану як воно набуде велетенських розмірів і я вже втрачу над ним владу. Що сталося б із нами, якби ми збагнули все, що відбувається на фронті!

Епілог. Цю книгу варто прочитати особливо тим, хто обирає для себе шлях воїна. В огляді я не зачіпав головного сюжету, який зведений на історії добровольців, але я сподіваюсь, що про їхню трагедію Ви прочитаєте самі.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Книга