Телеграма вождя ОУН Андрія Мельника фюреру Адольфу Гітлеру, від 6 березня 1943 року:

«В момент коли за Вашим розпорядженням організовується Українське Визвольне Військо і Совєти проводять переговори з Сікорським про окупації українських земель, український народ очікує на з'ясування воєнних цілей Німеччини стосовно України».

(С) BA. — R 43. — Reichskanzlei. — Akt. 11/1504. — F

​​Похідна маршова пісня козаків Вермахту

«Под свободные знамена
Добровольческих полков
От Кубани и до Дона
Шли отряды казаков.

Над полями Украины
Засверкали их клинки.
Вижу вновь, как на картине,
Бурки, шашки, башлыки.

Не за власть кремлевской клики
Тунеядцев и жидов
За народ казачьи пики
Будут бить большевиков.

За поруганные земли,
За расстрелянных отцов,
За погибших в тридцать третьем
Всех кубанцев и донцов.

За спаленный край казачий,
За станицы, хутора,
За детей и женщин плачи
Отомстить пришла пора.»

Meine Ehre heißt Treue!

Коли у Отто спитали, чи він вірить у те, що Гітлер живий, і переховується, він відповів: 

«Я є доказом того, що це не правда. Тому що я був би поряд». 

На фото Скорцені в Мадриді. 01.01.1964 р.

​​Оберштурмфюрер дивізії СС «ЛАГ»  Вернер Вольф під час Курської Битви, липень 1943-го, з трофейною СВТ (самозарядная винтовка Токарева).

Вольф в дивізії «Лейбштандарт» був ад'ютантом легендарного Йохена Пайпера. Уродженець Мемеля в Сх.Пруссії (нині Клайпеда, Литва).

Учасник Польської 1939-го та Французької 1940-го кампаній. На Східному фронті учасник двох Битв за Харків та учасник Курської Битви, за яку 7 серпня 1943-го отримав Лицарський Хрест Залізного Хреста.

Там же під Курськом під час операції «Цитадель» він заробив свою нашивку за знищений танк. Відбивши танкову атаку червоних і при цьому, особисто підбив один танк.

В листопаді 1943-го отримав поранення осколком в область стегна. Коли солдати принесли його до санчастини, лікар сказав, що ногу буде різати однозначно. Тоді Вернер вихопив люгер і вистрілив перед ногами доктора, та заявив що випустить тепер вже в нього весь магазин з пістолета якщо він доторкнеться до його ноги.

Оберштурмфюрер особисто зробив собі надріз ножем і дістав шматок осколка. Через пару тижнів, коли нога зажила, він знову встав до лав рідного «Лейбштандарту».

19 березня 1945-го під час боїв в Угорщині, був важко поранений. Загинув у шпиталі в Австрії через 10 днів.

Підтримка Альфредом Розенберґом уряду УНР.

Східне рейхсміністерство (РМО) забезпечувало фінансовий стан президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Від якого він лише від липня 1942 р. до березня 1943 р. отримав 3600 рейхсмарок. У переданій для ознайомлення Альфреду Розенберґу довідці рейхсміністерства від 16 січня 1943 р. з цього приводу зазначено:

«Так само, як й інші особистості, які відіграють деяку роль у політичному житті, до сих пір тривалу фінансову підтримку отримує також президент Української Народної Республіки Андрій Лівицький. Ця підтримка зводиться місячно до 400 рейхсмарок».

(С) (NAUS.— T-.454 — Roll88.– Frames 001019 - 001022).

На фото президент УНР в екзилі Андрій Лівицький та генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець командир Поліської Січі, УПА-УНРА та парашутної бригади УНА. 1947 р.

Таблиця-перелік командирів частини українських шуцманшафт батальйонів.

Про післявоєнний повстанський антибольшевицький спротив на Кубані:

«...При ликвидации бандитизма на Кубани в послевоенные годы разгромлено 118 банд общей численностью 1033 бандита. Последний бандит Кубани В.Зикун (бывш. полицейский) был схвачен в декабре 1952 года в станице Азовской (расстрелян в сент. 1953 г.). Он отнюдь не "лежал на дне" -- так, в окт. 1952 он застрелил начальника Северского РО МГБ полк. Найманова. Еще один бандит, бывший сослуживец Зикуна, но действовавший отдельно, был убит в янв. 1952 г.»

— (С) “Без грифа "секретно". Из истории органов безопасности на Кубани.” Кн.4 Краснодар. 2012.

Слава останньому кубанському повстанцю Зикуну. Красиво пішов. Зажмурив цілого полковника емгебешного.

Дівчата в національних строях на параді присвяченому створенню дивізії «Галичина» у Станіславові.
11 липня 1943 р.

​​Під час Другої світової радянське командування і ставка вирішили формувати кавалерійські так звані "козацькі" частини в складі РККА, намагаючись таким чином зіграти на традиціях і патріотизмі тих залишків козаків які лишилися на Кубані і Доні після репресій та Голодомору. Викликано це було в першу чергу тим, що всі козаки поголовно з приходом німців приєднувалися до боротьби з більшовизмом і переходили на сторону німців Одягши в козацькі строї лапотніків Ванюшек їх нарекли "казаками".

Це перегукується з аналогією до подій початку війни на Донбасі, коли в ЛДНР різний зброд мародерів і бандитів етнічних лапотніків як місцевих так і росіян гастролерів одягли папахи та кубанки взявши ім'я козаків. Але від того вони ж ними не стали. Бо півень скільки завгодно може кричати, що він орел але всеодно ним ніколи не стане. Тому слід відрізняти півнів та орлів, і не слід ображати тих справжніх козаків останніх лицарів прив'язуючи до них той ряжений сброд який не має ні кровного ні духовного стосунку.

Але повернемося до "казачьих" формувань РККА. Нижче приведу дуже красномовний спогад ветерана 15-го козацького кавалерійського корпусу СС фон Панвіца військового старшини Миколи Назаренка про бої з цими "казачьими" корпусами Красної армії.
Коротко про Назаренка, в 1942 році зі своїм загоном з донців і кубанців він приєднався до Вермахту де діяв в складі 1-ї Танкової армії фон Клейста, учасник Битви за Сталінград. В 43-му році його загін став основою кадрів 1-ї Козацької дивізії Вермахту під командуванням Гельмута фон Панвіца. Після капітуляції Рейху пощастило уникнути видачі його британцями до рук совєтів. Доживав в США.

«Лупили мы этих "казаков", как чертей, и в Ростове и за Доном, в наступлении к Грозному, в Сальских степях и Ставропольщине. На последней доставали мы своей казачьей дланью также и тех таких же "казаков", которым удалось туда выскочить после "бани" под станицей Кущевской, заданной там их такому же 17-му "Кубанскому казачьему" кавкорпусу генерала Кириченко, переименованному в награду за своё поражение в 4-й гвардейский "Кубанский Казачий" корпус.

В боях с частями этих "казачьих" корпусов, так же как и в рейдах в районы их расположения, мы набирали уймы пленных, а потому могли воочию убедиться в том, что они только по форме одежды были "казачьими" и в массе состояли из пришлых на казачьи земли, получивших от Москвы в собственность пепелища истреблённых, раскулаченных или сосланных на погибель наших родных братьев.

Коренных казаков в этих корпусах - "Донском" генерала Селиванова и "Кубанском" генерала Кириченко - было лишь "кот наплакал", и они при каждой возможности перебегали в наши казачьи отряды. При этом, конечно, бывали и неудачи, за которые они платились жизнями, будучи расстреливаемыми в показательном порядке перед строем для соответствующего устрашения всего его состава. Об одном из таких случаев и свидетельствует сквозь зубы в своей книге "Кавказские записки" майор НКВД В. Закруткин, всемерно старающийся выдать в ней за казаков вышеупомянутый пришлый элемент».

P.S. На фото Микола Назаренко в Хорватії, 1944 р.

Українські звання УВВ та шуцманшафту у відповідності до Вермахту та РККА.