До речі, оцей грифон на вершечку римського шолома нагадав про таку шикарну кельтську пташку на шоломі з Чумешті. Її крильця навіть гойдались.

Одна з українських назв сліпака – зінське щеня. Пишуть, шо вважали, шо в них немає очей, тільки самі зіниці.

Вчора побачив в Кодексі куманікусі (це 1330 рік), шо там по-татарськи тварина називається "közsiz köpek" – безоке щеня, якшо дослівно.

Розгрібаю архіви.
Концерт нашої київської групи Mashala Doza з березня 2017 року. Грецька, болгарська, македонська, румунська, молдавська, циганська і турецька музика, 18 пісень і танців. За відеооператора – покійний Данило Перцов, царство небесне.

https://youtube.com/playlist?list=PLN-NqaCLq8N572IWK3PWO8i0S1OmgDven&si=qV9ARbHZkcw7vuBU

Цікавий факт: в цьому концерті єдина пісня, шо походить з України – це болгарська "Зете, миле зете" (Зятю, милий зятю) з Одеської області.

Цікава балачка від Романа Кумлика, царство небесне. Дуже сподобалось про флоєру:
- це сольний маскулінний інструмент з високим соціальним статусом
- є ритуальна роль, грали на похороні (обряд "грушка"), прямо поки дяк читає

https://youtu.be/lQ6Zve8Fdhk?si=dMbpwqv8iRgLEr2w

Принц Цінь мав бути вбитим, чи скаліченим норовливим конем, як бажали й задумували його суперники. Та його реакція на замах була незворушною: «Життя чи смерть — на все воля небес. Що тут залежить від коня?!»
Проте саме завдяки баским коням принц Цінь, який згодом став імператором Тайдзоном, розсував кордони імперії та одержував перемоги в міжусобній боротьбі. Кам’яні барельєфи шістьох коней — а не родичів чи придворних імператора — 1200 років стояли на чатах по дорозі до імператорської усипальниці.

Чи досі лунає стукіт їхніх копит в Музеї Ханенків, які заповіді імператор Тайдзон лишив спадкоємцям, і що на це все (можливо) сказав би Володимир Мономах, можна дізнатися під час лекції в межах виставки « «"7" — "Мистецтво": бібліотека Музею Ханенків».
Розповідає Марта Логвин

Четвер, 4 вересня, 18:00

Побічне зауваження: в мене в діалекті є вислів "гала-бала", значить "крик, шум, ніякого порядку". Цікаво, шо скоріше всього спочатку це було не просто про татарські крики, а навіть схоже, шо походить прямо з ногайської мови, і якось пов'язане з іншим тюркським словом "калабалик".

Цікаво тоже, шо таке саме "гала-бала" я колись найшов і в інших сусідів ногаїв – в осетинській мові.

Згадав днями, шо не закінчив кілька років назад вичитувати ревізію 1795 року по свому селу. Тоді якраз росіяни захопили Поділля і проводили перепис людей. Документ на двох мовах, російська вже жорстко стандартизувала офіційне написання імен (Иоанъ, Прокопій, Татьяна), а через польську більш-менш можна бачити реальні українські імена (Iwan, Prokip, Tetiana). Звичайно, є свої приколи і з польською: написано Anton, Teodosi але я знаю, шо це Гантін і Тодось.

Шо дуже сподобалось: є три українські варіанти одного імені – Федора (2 рази), Педора (5 разів) і Тодора (1 раз). Явно різні традиції, від православної і уніатської церков. І це дожило до наших днів, я особисто знав бабусів з іменами Марфа і Марта в нас в селі.

Ше один цікавий момент: більшість людей робить на землі, своїй або наймаються. І є чотири ремісники: бондар (прізвище Бондаренко), швець (який чоботи шиє), мельник і ткач (старий дід з бабою, без своєї хати).

Цікава балачка про епічного короля Артура і історичні основи легенд і книжок про нього. Чого мені особисто цікава – бо воно все коріння має в усній народній культурі. А усна культура функціонує дуже не так, як письмова, і сюжети, герої можуть ходити туди-сюди навіть без мовного чи культурного бар'єру. Багато чого з Артуріани чи Старшої Едди я впізнаю з тюркських традицій. Хочу якось про це написати.

https://www.youtube.com/live/JlkLHpIWEdQ?si=u6S6VM8leP2POFHi

Коли я читаю Старшу Едду, кидається в око, шо в основі багатьох текстів лежать усні імпровізовані змагання, коли є наперед визначена форма куплету і ти маєш в неї вкласти своє питання чи відповідь. І це має бути разом і точно, і в лад, і коротко.

Наймудріший з богів Одін змагається з мудрим йотуном Вафтрудніром в знанні того, як влаштований цей світ, і які в ньому є таємниці. І перемагає задавши хитре, але не зовсім чесне питання, на яке відповідь знає тільки Одін: "які слова Одін сказав своєму синові коли той помирав?"

Точно це саме можна зустріти в описах змагань серед добруджанських татар, серед степових кримських татар, серед казахів, киргизів, каракалпаків. На зібранні вчених людей було прийнято влаштовувати інтелектуальні змагання за прикладом спортивних. Кожен представляв не тільки себе, а і свій рід. Поставити підступне питання чи навіть образити суперника і вивести його з себе дозволялось. Питання були з релігійних законів, з священних писань, з географії і астрономії. Форма питань і відповідей була класична, відома наперед, того треба було мати багато заготовок для імпровізацій. Якшо ми беремо Крим і Добруджу, то співали сольно, без музичних інструментів. А в Центральній Азії – під акомпанемент струнного інструмента. Все це була жива традиція ше сто років назад, до того, як комуністи її знищили.

Звичайно, бували змагання і на інші теми, не тільки про влаштування світу. А переможець міг не тільки виграти приз – а і спричинити великий скандал з бійкою на ножах. В принципі, десь приблизно це саме бачимо в так званих "пересварках" Старшої Едди, де наприклад Локі не стільки показує мудрість, скільки виливає багато бруду на інших богів і погано закінчує.

В коментарях до давніх текстів я зустрів пояснення, шо вони очевидно складені для запам'ятовування священного знання. Але якшо порівняти з повністю аналогічним явищем в тюркських традиціях, то очевидно, шо тут є ше й аспект складання усних творів в знайомому для слухачів жанрі (але який тепер слабо знайомий пересічному європейцю).

Коли я читаю про те, з чого склалась традиція Артуріани, я так само бачу багато знайомого на рівні сюжетів. Візьмемо для порівняння тільки один епос, Едіґе, який так само є в багатьох народів Східної Європи і Центральної Азії.

От наприклад, Артур воює з королями і іншими лицарями. Але в ранніх валлійських і бретонських сюжетах Артур б'ється з відьмами і драконами.

Так само і з Едіґе. В більшості традицій він приходить на службу до Тимура (того, який Тамерлан) і рятує його дочку від іншого богатиря. В багатьох народів цей злий богатир зветься Кабартай (тобто кабардин), в деяких він калмик, а в сибірських татар – це русский Анисим. В каракалпаків нема невірних сусідів, того там Едіґе перемагає дева – хтонічного чарівного велетня з казок.

Далі, про Мерліна. Це чарівний помічник героїв, за деякими версіями – Антихрист, який вибрав світу сторону. Він міг перетворюватись на пташку. В Едіґе був легендарний предок Баба Тюклес (якому в середні віки приписували ісламізацію Золотої орди). Він так само виступає чарівним помічником, в потрібний момент перетворюється на лебедя і рятує героя через димове віконце юрти.

Більше того, Баба Тюклес знаходить пері (казкову істоту в тілі прекрасної дівчини), коли вона купається в річці, ховає її одяг і віддає за обіцянку вийти заміж. Їхній шлюб був недовгий, але народився син і його віддали на виховання бідній бездітній парі. Це плюс-мінус історія народження Ланселота, сина Діви з озера.

І це тільки порівняння з одним епосом.

Інша цікава тема з епосами – це те, як реальна історія запам'ятовується в піснях. Частіше всього від справжніх людей в пам'яті лишаються імена і зовсім приблизні аспекти біографії. Все інше заповнює міф, казка – те, шо легше запам'ятати і переказати далі.

Історичний Едіґе був талановитим військовим командиром і хитрим політиком. Починав з служби на хана Тохтамиша, після невдалої змови перейшов на бік Тимура і воював з своїм колишнім патроном. В українській історії він лишив слід, коли переміг союзне військо ВКЛ і Тохтамиша на Ворсклі, пізніше знов воював проти ВКЛ, спалив Київ. В російській історії згадують про похід на Москву і облогу, яка закінчилась відкупом. Не будучи нащадком Чингіс хана, він ставив маріонеткових ханів на трон. Більшість з цих подій в епосах загубились, а лишились зо п'ять-шість історичних персонажів, а політичні стосунки замінені на особисті. Навіть зовнішні сусіди, як Литва чи Московія повністю забуті.

І те саме в германських середньовічних епосах. Є імена історичних Аттіли, Германаріха, Брунгільди, скандинавських конунгів і навіть руського князя Ярослава. Але мотиви героїв і стосунки між ними – як в казках і міфах.

Буває навіть доходить до смішного. Серед каракалпацьких дастанів я побачив назву Хажі-Ґерей, дуже зрадів, бо це ж ім'я кримського хана, почав читати. А там по сюжету є богатир Хажі, якого підступний хан відправляє в небезпечний похід на сильнішого ворога. І в Хажі є молодший брат Ґерей. Виходить, навіть коли ім'я збережене в пам'яті, це не гарантує, шо пам'ятають ту саму людину.