Коли я читаю Старшу Едду, кидається в око, шо в основі багатьох текстів лежать усні імпровізовані змагання, коли є наперед визначена форма куплету і ти маєш в неї вкласти своє питання чи відповідь. І це має бути разом і точно, і в лад, і коротко.

Наймудріший з богів Одін змагається з мудрим йотуном Вафтрудніром в знанні того, як влаштований цей світ, і які в ньому є таємниці. І перемагає задавши хитре, але не зовсім чесне питання, на яке відповідь знає тільки Одін: "які слова Одін сказав своєму синові коли той помирав?"

Точно це саме можна зустріти в описах змагань серед добруджанських татар, серед степових кримських татар, серед казахів, киргизів, каракалпаків. На зібранні вчених людей було прийнято влаштовувати інтелектуальні змагання за прикладом спортивних. Кожен представляв не тільки себе, а і свій рід. Поставити підступне питання чи навіть образити суперника і вивести його з себе дозволялось. Питання були з релігійних законів, з священних писань, з географії і астрономії. Форма питань і відповідей була класична, відома наперед, того треба було мати багато заготовок для імпровізацій. Якшо ми беремо Крим і Добруджу, то співали сольно, без музичних інструментів. А в Центральній Азії – під акомпанемент струнного інструмента. Все це була жива традиція ше сто років назад, до того, як комуністи її знищили.

Звичайно, бували змагання і на інші теми, не тільки про влаштування світу. А переможець міг не тільки виграти приз – а і спричинити великий скандал з бійкою на ножах. В принципі, десь приблизно це саме бачимо в так званих "пересварках" Старшої Едди, де наприклад Локі не стільки показує мудрість, скільки виливає багато бруду на інших богів і погано закінчує.

В коментарях до давніх текстів я зустрів пояснення, шо вони очевидно складені для запам'ятовування священного знання. Але якшо порівняти з повністю аналогічним явищем в тюркських традиціях, то очевидно, шо тут є ше й аспект складання усних творів в знайомому для слухачів жанрі (але який тепер слабо знайомий пересічному європейцю).

Коли я читаю про те, з чого склалась традиція Артуріани, я так само бачу багато знайомого на рівні сюжетів. Візьмемо для порівняння тільки один епос, Едіґе, який так само є в багатьох народів Східної Європи і Центральної Азії.

От наприклад, Артур воює з королями і іншими лицарями. Але в ранніх валлійських і бретонських сюжетах Артур б'ється з відьмами і драконами.

Так само і з Едіґе. В більшості традицій він приходить на службу до Тимура (того, який Тамерлан) і рятує його дочку від іншого богатиря. В багатьох народів цей злий богатир зветься Кабартай (тобто кабардин), в деяких він калмик, а в сибірських татар – це русский Анисим. В каракалпаків нема невірних сусідів, того там Едіґе перемагає дева – хтонічного чарівного велетня з казок.

Далі, про Мерліна. Це чарівний помічник героїв, за деякими версіями – Антихрист, який вибрав світу сторону. Він міг перетворюватись на пташку. В Едіґе був легендарний предок Баба Тюклес (якому в середні віки приписували ісламізацію Золотої орди). Він так само виступає чарівним помічником, в потрібний момент перетворюється на лебедя і рятує героя через димове віконце юрти.

Більше того, Баба Тюклес знаходить пері (казкову істоту в тілі прекрасної дівчини), коли вона купається в річці, ховає її одяг і віддає за обіцянку вийти заміж. Їхній шлюб був недовгий, але народився син і його віддали на виховання бідній бездітній парі. Це плюс-мінус історія народження Ланселота, сина Діви з озера.

І це тільки порівняння з одним епосом.

Інша цікава тема з епосами – це те, як реальна історія запам'ятовується в піснях. Частіше всього від справжніх людей в пам'яті лишаються імена і зовсім приблизні аспекти біографії. Все інше заповнює міф, казка – те, шо легше запам'ятати і переказати далі.

Історичний Едіґе був талановитим військовим командиром і хитрим політиком. Починав з служби на хана Тохтамиша, після невдалої змови перейшов на бік Тимура і воював з своїм колишнім патроном. В українській історії він лишив слід, коли переміг союзне військо ВКЛ і Тохтамиша на Ворсклі, пізніше знов воював проти ВКЛ, спалив Київ. В російській історії згадують про похід на Москву і облогу, яка закінчилась відкупом. Не будучи нащадком Чингіс хана, він ставив маріонеткових ханів на трон. Більшість з цих подій в епосах загубились, а лишились зо п'ять-шість історичних персонажів, а політичні стосунки замінені на особисті. Навіть зовнішні сусіди, як Литва чи Московія повністю забуті.

І те саме в германських середньовічних епосах. Є імена історичних Аттіли, Германаріха, Брунгільди, скандинавських конунгів і навіть руського князя Ярослава. Але мотиви героїв і стосунки між ними – як в казках і міфах.

Буває навіть доходить до смішного. Серед каракалпацьких дастанів я побачив назву Хажі-Ґерей, дуже зрадів, бо це ж ім'я кримського хана, почав читати. А там по сюжету є богатир Хажі, якого підступний хан відправляє в небезпечний похід на сильнішого ворога. І в Хажі є молодший брат Ґерей. Виходить, навіть коли ім'я збережене в пам'яті, це не гарантує, шо пам'ятають ту саму людину.

Але буває, коли ця приблизна і неточна епічна памʼять зберігає справді дуже давні імена і процеси. В турків є епічний цикл «Книга мого діда Коркуда», відомий з двох рукописів 16 століття. В ній мудрий співець Коркуд розказує про давні війни і богатирів минулого. А події відбуваються в часи, коли предки турків називались огузами. Той, хто записав ці епоси очевидно бачив, як вони виходять з усної памʼяті і хотів їх зберегти для майбутнього.

Огузи кочували в 8-11 століттях в Центральній Азії – на Сирдарʼї, коло Аральського і Каспійського морів. Вони були споріднені з печенігами, і вважається шо літописні торки були саме огузами, тобто якісь з них доходили і до Русі.

Зараз на Сирдарʼї живуть казахи. Вони за мовою і історією формування народу достатньо далекі від середньовічних огузів. Але в них є жива памʼять про Коркита, місцевого святого, покровителя пастухів і співців, винахідника музичних інструментів. Навіть є місце, яке шанують як могилу Коркита. На фотографіях – як ця могила вигляділа на початку 20 століття. Вона не збереглась, але зараз на цьому місці побудований новий меморіальний комплекс.

А в казахів, шо живуть в Китаї, в Сінцзян-Уйгурській автономії навіть записана пастуша мелодія – "Кюй Коркита", який за легендою створив сам Коркит. Своєю музикою він міг робити надприродні речі і навіть зупиняти смерть.

Вчора в твіторі прем'єр-міністр Швеції Ульф Крістерсен написав відповідь угорському Орбану і згадав про те, як шведський дипломат рятував євреїв в Будапешті під час Другої світової. Це дуже важлива тема і вона напряму стосується України і Криму. Бо разом з дипломатом була його жінка, Ніна Боровко.

Батьки Ніни Боровко були пристрасні есперантисти. Вони пропагували цю мову і писали нею перші художні твори. Батько після революції 1905 року в статтях дуже критикував владу, за шо його судили і заборонили жити в Криму.
Ніна з сестрами займалась музикою і театром. Це стало їхньою професією, коли батько в 1913 році помер. Складно сказати, який був повний репертуар, але точно відомо, шо Ніна Боровко знала всі популярні в Ялті кримськотатарські пісні.
Записи з її голосу ввійшли в збірки етномузиколога Аркадія Кончевського.
Через голод в Криму Ніна виїжджає до Москви на заробітки і потрохи перевозить туди сестер і маму. Там друг сім'ї, шведський есперантист Вальдемар Ланґле її "вдочерив", шоб помогти виїхати за кордон.

Через два роки, в 1925 Боровко і Ланґле одружились. В Швеції вони видають нотну збірку для фортепіано, з піснями і танцями, а на презентаціях Ніна Боровко сама виконує ці номери, вбрана в кримськотатарський костюм.

Подружжя з 1930 року перебралось на південь – до Югославії, а потім Угорщини. Вальдемар пішов на дипломатичну службу. І в 1944 році, коли німці знищували угорських євреїв, саме Вальдемар і Ніна від імені Швеції рятували тисячі людей, видаючи їм охоронні документи.

Вальдемар Ланґле помер в 1960 році. Ніна Ланґле займалась музикою, викладала її в Стокгольмі, а в 1982 році видала книжку спогадів. Померла в 1988 році, похована коло чоловіка.

Вчора одним оком пробігся по цікавій книжці про культуру українських болгар, 1914 року видана ше.

Мені звичайно цікава вперед всього музика. З того, шо пише автор, то на Одещині і Миколаївщині весільні музики грали ансамблем. На Бердянщині більше була сольна кеменче (в музеї в Пирогові є кілька інструментів з тих країв якраз). А в Криму основна музика – це була гайда (дуда).

На фотографії – стильний кеменчеджія з Преслава Бердянського повіту.

Да, я забув нагадати, шо таке болгарське кеменче.

https://www.tg-me.com/anonimny_avtor/629

Нагадав сьодні слово "термітя".

Це коли шашіль точить дерево – з нього термітя сипеться. Або коли шось старе і розвалюється, то "аж термітя сипеться". Або "я вже такий старий, шо аж термітя сипеться".

Кажуть, хто старший, шо колись правда термітів були завезли і вони жерли меблі.

На дружньому каналі Обранці духів кілька днів був гарний цикл дописів про шаманізм, як його (не)правильно розуміти і чим принципово відмінний неошаманізм.

Від себе додам думку, яку прочитав в Девіна ДеВіза і яка мене вразила своєю новизною. Коли традиційне релігієзнавство називає якусь релігію "шаманізмом" – це приводить до зміщення акцентів і обмеженого розуміння. Більшість щоденних чи річних ритуалів в основі мають культ предків і ніколи не залучають шамана. І цей культ предків насправді не так радикально відрізняється в "шаманізмі" і авраамічних релігіях.

Коли ми перетворюємо сучасний дуалізм на універсальний еталон для всіх можливих систем світогляду, ми фактично впадаємо у своєрідний добровільний інтелектуальний канібалізм — тобто «поїдання» чужої культури. У такий спосіб західна цивілізація постійно намагається увійти в тіло тих, хто не належить до так званої «сучасної культури». Ми прагнемо зрозуміти, як «дикуни» оцінюють самих себе, виходячи не з їхніх власних категорій, а з того, як ми звикли оцінювати себе.

Бразильський антрополог Едуарду Вівейруш де Кастру назвав цей процес «канібальським cogito» Ось як він пояснює логіку канібалізму племен Амазонії:

Канібалізм у цих спільнотах не є нарцистичним поглинанням чужих якостей чи атрибутів і не зводиться до механізму контрастивної диференціації (“я — не той, кого я їм”). Навпаки, він означає: “Я прагну стати іншим”, засвоюючи позицію, яку ворог чи інший займає щодо мене. Це дозволяє мені вийти за межі самого себе й побачити себе ззовні як певну сингулярність. Саме той, кого я їм, визначає мене тим, ким я є

Навершя для шапки з давньоугорського поховання Берегово ІІ (Beregszasz II), випадково розкопаного і розграбованого робітниками в 1900 році. Зараз знаходиться в Угорському національному музеї в Будапешті. В похованні були інші ювелірні вироби – ґудзики, бляшки для пояса, була шабля, загострена з двох боків, стремена, стріли.

Вітаю братню Молдову з успішними виборами! Ці ямпільські музики сьогодні грають для вас ♥️

https://youtu.be/DvVhJY6Dv5s?si=sucapACJej3e0dod

Пан Андрій з Історії мови озвучив і розібрав "Козака Нетягу ", дякую йому.

Тільки трохи не згоден з акцентами. Татарин тут – це явно охоронець, а козак прийшов за здобиччю. Це ж глибоко на турецькій території все було. Крім того, велике питання, чи можна збити людину з коня кулею і не вбити її. Того звичайно, ця пісня про шляхетну поведінку, але не за сучасними мірками, а за тодішніми, коли успішний збройний напад на чужій території вважався славним ділом.

https://youtu.be/dz54wX9CTLw?si=yRENQzZVXW-Q2HBf